Пригоди Олівера Твіста

– А це – портрет? – спитав Олівер.

– Так, це портрет, – відповіла бабуся, зирнувши вгору.

– Чий, пані?

– Бігме, серденько, не знаю, – добродушно знизала вона плечима, – це портрет якоїсь невідомої жінки, якої ані я, ані ти не знаємо. Він тобі, здається, дуже сподобався, дитино?

– Він такий хороший, – зітхнув Олівер.

– Але чи не лякає він тебе часом? – схаменулася бабуся, здивовано помітивши, з яким святобливим страхом втупив у портрет Олівер свої очі.

– О ні, ні, – жваво заперечив Олівер, – але в цієї пані такі смутні очі… мені здається, що вона дивиться просто на мене. Ох, аж серце заколотилось, – стиха додав він, – вона мов жива і мов хоче заговорити до мене, – тільки не може.

– Господи милосердний! Не говори так, дитино! – злякано скрикнула бабуся. – Ти знервувався й ослаб з недуги. Я пересуну тебе на другий бік, і тоді ти не дивитимешся на неї. Ось так. Тепер тобі її в кожному разі не видно, – додала вона, пересунувши Оліверове крісло. Але це не помагало: в уяві своїй Олівер бачив портрет, і так чітко й виразно, немовби він висів просто перед ним на стіні; проте він не хотів завдавати жалю добрій бабусі й ласкаво всміхнувся, коли вона глянула на нього. Місіс Бедвін узялася енергійно до бульйону, посолила, покуштувала його й заклопотано, як і належало для такої важливої процедури, накришила в нього сухарців. Олівер поглинув бульйон надзвичайно швидко і не встиг проковтнути останньої ложки, як у двері щось стукнуло й до кімнати увійшов містер Броунлоу.

Він з’явився в чудесному настрої, дуже веселий і жвавий, але тільки-но заклав руки за поли свого шлафрока й зсунув на лоб окуляри, щоб краще розгледіти Олівера, як обличчя його болісно скривилося і він зробив якусь дуже дивну гримасу. З тяжкої недуги Олівер сильно охляв і знемігся; він хотів був підвестись і привітати свого доброчинця, але не встояв і впав назад у крісло.

Містер Броунлоу мав таке широке велике серце, що його, безперечно, було б вистачило на півдесятка звичайних добрих дідусів, і коли він побачив хлопчика в такому сумному стані, йому аж сльози на очі виступили (внаслідок якогось гідравлічного процесу, якого ми за браком відповідних філософських знань не можемо з’ясувати).

– Бідне, бідне хлоп’ятко, – мовив містер Броунлоу відкашлюючись. – Я щось хриплю сьогодні, місіс Бедвін, глядіть, чи не застудився?

– Де ж пак, сер, усе було добре висушене, – заспокоїла його економка.

– Не знаю, не знаю, місіс Бедвін, – провадив містер Броунлоу. – Стривайте… мені здається, що вчора за обідом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. – Ну як же ти ся маєш, дитино?

– Я дуже щасливий, сер, – одказав Олівер, – і дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.

– Добрий хлопець! – грубим басом похвалив його містер Броунлоу. – Що ж, а чи годували ви його чим-небудь, місіс Бедвін? Мабуть, набовтали якихось помий?

– Він випив допіру чашку доброго міцного бульйону, сер, – випростуючи свій стан, відповіла місіс Бедвін з притиском на останньому слові, щоб зазначити, що між помиями й міцним бульйоном нема нічого спільного.

– Уф! – аж здригнувся містер Броунлоу. – Краще було дати йому зо дві чарки портвейну. – Що ти на це скажеш, Томе Уайте, ге?

– Мене зовуть Олівером, сер, – відповів дуже здивовано хлопчик.

– Олівером? – перепитав містер Броунлоу. – Олівером, а на прізвище Уайтом? Так?

– Ні, сер, Твістом, Олівером Твістом.

– Дивне прізвище, – сказав старий пан. – А чому ж ти назвався на суді Уайтом?

– Уайтом я ніколи не називав себе, сер, – заперечив Олівер.

Це вже пахло брехнею; по обличчю дідуся промайнула тінь, і він суворіше глянув на Олівера, але ні, цей хлопчик не міг брехати: кожна риса його змарнілого загостреного личка дихала правдивістю.

– Мабуть, якесь непорозуміння, – мовив містер Броунлоу. Він повірив хлопчикові, й вивіряти його довше суворим поглядом уже не було потреби, проте він чомусь ніяк не міг відвести від нього своїх очей: риси дитини рішуче нагадували йому чиєсь близьке знайоме обличчя, та чиє, містер Броунлоу не міг ніяк пригадати, і ця думка почала йому знову муляти.

– Але ж ви не гніваєтесь на мене, сер, ні? – з благальним поглядом в очах тихо спитав Олівер.

– Ні, ні, – заспокоїв його містер Броунлоу. – Стривайте! Що це, місіс Бедвін? Гляньте-но сюди! – Він показав на портрет молодої жінки на стіні: хлопчик був живою копією портрета. Очі, голова, рот, ніс – усе, усе до останньої дрібниці було однаковісіньке, і навіть вирази обличчя дитини і портрета були настільки схожі в цю хвилину, що здавалося, ніби маляр змалював кожну рису його з неймовірною точністю.

Олівер не знав, що саме так здивувало містера Броунлоу, але несподіваний викрик так вразив його, що він упав на подушки зомлілий.

А ми скористаємося з цієї нагоди й подивимося, що сталося тим часом з молодими вихованцями веселого старого джентльмена. Отже, коли Проноза і його шановний друг і товариш Чарлі після протизаконного присвоєння особистої власності містера Броунлоу втиснулися в гудючу розбурхану юрбу, що понеслася навздогін Оліверові, вони керувалися цілком природним і хвальним почуттям самоохорони. Як відомо, серце щирого англійця найбільше пишається волею громадянина та недоторканістю особи, що панують у його країні; тому, власне кажучи, цей вчинок Пронози й Бетса мав би піднести їх в очах усіх англійських громадян і патріотів, оскільки цей доказ їхньої турботи про безпечність власної особи стверджує той невеличкий кодекс законів, що його, на думку певних мудрих філософів, покладено в основу всіх діянь матері-природи.

Якби я хотів шукати ще якихось доказів суто філософського характеру поведінки цих обох джентльменів у даному досить скрутному становищі, я був би звернув увагу на той факт, що вони відстали від погоні саме на ту мить, коли загальна увага юрби скупчилася на Оліверові, й дременули чимдуж навпростець найкоротшим шляхом додому.

Пролетівши вітром через цілий лабіринт вулиць, вуличок і заулків, хлопці нарешті вкоротили ходи, наважилися віддихатись трохи й зупинилися в низькій темній підворітниці. Заледве відсапавшись, містер Бетс радісно чвиркнув, свиснув, з безпорадним реготом упав на спину й почав качатися по землі, рвучи собі боки зі сміху.

– Який тебе ґедзь укусив? – здивувався Проноза.

– Хо-хо-хо-хо! – безсило реготав Чарлі.

– Заткни пельку! – обірвав його товариш, обережно озираючись навколо. – Тобі кортить, щоб нас злапали, дурню!

– Ой держіть мене, ой держіть мене, не можу! – реготався Чарлі. – Шарах – і хода навпростець, навмання, головою об стовп, об ліхтар, шубовсть, беркиць і знову на ноги, як та пружина, а я з хусткою в кишені за ним, за ним і нацьковую: «Переймай, переймай!» Ой не можу, не можу! – Гаряча уява містера Бетса викликала всю цю нещодавню сцену занадто жваво перед його очима: він знову почав корчитися й перевертатись і зареготався ще дужче.

– А що заспіває нам Феджін? – спитав поважніший Проноза, коли його товаришеві на хвилю в горлі дух сперло.

– Що? – пирснув Чарлі.

– Еге, що?! Що він нам скаже? – повторив Проноза.

– А що ж він має казати? – нараз схаменувся Чарлі, бо серйозний тон товариша вразив його. – Що він може сказати?

Містер Давкінс свиснув, зняв капелюха, почухав потилицю і похитав головою.

– Що це значить? – спитав Чарлі.

– Ох-ох-ох, ох-ох-ох, капуста й горох, жабу геть шкереберть, – свиснув Проноза, кумедно скорчивши свою хитру мармизу.

Ці слова очевидячки не цілком задовольнили містера Бетса, і він перепитав:

– Що це значить?

Проноза нічого не сказав, мовчки одягнув капелюха, підібрав під пахви поли свого сурдута, випнув щоку, фамільярно, але дуже красномовно хляснув себе кілька разів по кінчику носа й, крутнувшись на підборах, шмигнув крізь ворота, а за ним і містер Бетс із замисленим виразом на обличчі.

За кілька хвиль по цій розмові веселий старий джентльмен, що сидів, схилившись над циновим казанком, з кавалком сухої, як ремінь, ковбаси й шматком хліба в одній руці і складаним ножиком у другій, почув на сходах несміливі кроки; він обернувся до дверей; гидка ухмілка скривила його бліде обличчя, гострий погляд блиснув з-під навислих рудих брів, і він нашорошив вухо.

– Гм… що ж це таке? – пробубонів він, бліднучи на виду. – Тільки двоє? А де ж третій? Не могли ж вони встряти чортові в зуби?.. Побачимо!

Кроки наближалися; ось вони вже на помості. Двері нечутно відчинились і так само зачинилися: Проноза, а за ним Чарлі увійшли до кімнати.

Розділ XIII

Шановний читач знайомиться з новими дійовими особами і дізнається про них багато цікавих речей, що мають безпосереднє відношення до цієї повісті

– Де Олівер? – спитав старий, грізно підводячись з місця. – Куди ви його поділи?

Злодійчуки зніяковіло ззирнулися і полохливо глянули на свого вихователя, вдаючи, що дуже вражені його несподіваним гнівом, але нічого не відповіли.

– Де подівся хлопець? – провадив він, цупко хапаючи Пронозу за комір і гидко вилаявшись. – Кажи, тварюко, а то задушу!

Містер Феджін не жартував, і обережний Чарлі Бетс, що завжди готував собі заздалегідь позиції для відступу, цілком серйозно збагнув, що за Пронозою надійде і його черга скуштувати на своєму горлі лагідних пазурів; тому він упав навколішки й криком закричав (чимсь середнім між ревом скаженого бугая і говіркою трубою).

– Чи ти нарешті заговориш? – кричав Феджін, трясучи Пронозу так, що було дивно, як він його взагалі не витрусив з його широкого вбрання.

– Піймали хорти, і край, – та годі-бо, пустіть! – похмуро огризнувся Проноза й живим махом випорснув із свого просторого сурдута так, що той залишився в руках старого. Він підскочив до стола, схопив виделку й запустив її в жилет веселого дідуся з таким завзяттям, що якби влучив, то було б уже не до смішків. А дідусь з несподіваною для своїх років жвавістю шарахнувся як ошпарений від нього, теж схопив з вогню казанок і замахнувся ним у голову свого супротивника; але тут його погляд упав на Чарлі Бетса, що в цю хвилю заверещав на пуп: казан несподівано змінив свій напрямок і полетів просто в анфас цьому паничеві.

– Чи ви тут подуріли, чи що? – прогримів раптом чийсь грубий голос. – Хто це казана мені межи очі шпурнув? Щастя твоє, що тільки пивом сикнув, а то б я тобі показав, де раки зимують. Не думав я досі, що ти, бісовий старцюго, вмієш розливати якесь питво окрім води, та й ту не дуже, бо ж платить за неї водогінникам все одно що три місяці мусиш. З чого це у вас така буча здійнялася? Ет, к бісовому батьку вас усіх, увесь шарф пивом зальопали! Ну, ну, йди сюди, гаде, чого там плазуєш за дверима, хазяїна свого боїшся, чи що? Сюди! – Це говорив дебелий кремезний чолов’яга середнього віку; на ньому був чорний плисовий сурдут, засмальцьовані сукняні штани, високі шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи, що щільно облягали опуклі мускулясті литки його грубезних ніг (при такому вбранні ноги такі без кайданів завжди дають трохи незакінчену картину). На голові він мав коричневого капелюха, а навкруг шиї в нього була обв’язана брудна носова хустка з обтіпаними кінцями, якими він обтирав тепер собі пиво з лиця. Нарешті він прийняв хустку від свого зарослого щетиною репаного обличчя й похмуро оглянув кімнату; над одним оком у нього синіла пістрява пляма – очевидячки, від свіжого удару.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Гра слів: board – рада, а також стіл, за яким відбувається засідання.

2

 Принаймні, так воно було на той час.