скачать книгу бесплатно
Ожеледиця
Тетяна Брукс
Час мiняе наше життя. Полiтичнi морози, вiтри й завiрюхи, гарячi й холоднi вiйни не тiльки змiнюють устрiй i систему державного управлiння в краiнах, вони заморожують долю кожноi людини. Те, що ранiше здавалося правильним, тепер викликае роздратування, навiть злiсть. Спонукае до вчинкiв. Зерно ненавистi, яке за багато рокiв дрiмало у душi i, здавалося, геть засохло, раптом проросло, полите кривавими подiями. Убита дочка депутата мiськоi ради Бориса Мойсейовича Шмiдта. Головний пiдозрюваний – ii наречений. Але не все просто i в самiй сiм’i чиновника. Кожен iз членiв родини пiд пiдозрою слiдчого Олександра Івановича Борейко. Все це, а також персональнi драми Лавра Ботана i його сусiдки Анжелiки змушуе перевертати сторiнку за сторiнкою. Ми ковзаемо по цiй жахливiй ожеледi зовнiшнiх i внутрiшнiх вiдносин, замiсть того, щоб розтопити цей штучно створений лiд, твердо стати на ноги i смiливо рухатися до свого щастя.
Тетяна Брукс
Ожеледиця
Соцiальна драма-детектив
У ряду вбивць +1
Антон не мiг дивитися на свою наречену. Колишню наречену. Вiн височiв над нею, спираючись однiею рукою на кут стола у великому холi ii будинку, наче величезний херувим, що спустився з небес, з великими, як застиглi озера, очима i пшеничними кучерями. Вона, як повалений ангел, лежала бiля його нiг у калюжi кровi, що все ще повiльно витiкала з величезноi рани на скронi. На противагу його свiтлому, ii синяво-чорне, спецiально пофарбоване до весiлля волосся вбирало у себе червоний сироп кровi. Чорне i червоне. Обличчя було повернуте у зворотний вiд кривавого потоку бiк i видiлялося чистою бiлою плямою на загальному тлi. Майже непомiтний, на три-чотири мiсяцi вагiтностi животик виглядав горбком могили над щастям Антона.
– Алiно! Алiно! Алiночко! – ворушилися його губи на закам’янiлому обличчi.
– Антон? Ти що тут робиш так пiзно?
Огрядна жiнка, вiк якоi явно пiдбирався до п’ятдесяти, спускалася сходами вiд спалень, що розмiщувалися на другому поверсi. Було пiзно – пiв на дванадцяту ночi. Жiнка була одягнена у довгий шовковий халат, на ii обличчi лиснiла неакуратно накладена зеленувата маска – Алла Володимирiвна Шмiдт намагалася боротися з вiком.
– Алiна… Тут Алiна… Вона… мертва.
Хлопець вiдiрвався вiд столу, на який спирався, щоб не впасти, i здивовано поглянув на свою руку – та була у кровi. Лише тепер вiн подумав, що його, звичайно ж, запiдозрять у вбивствi своеi нареченоi. А як iнакше? Ось вона лежить перед ним, кров усе ще витiкае з рани на скронi, i в кiмнатi, крiм нього, нiкого немае.
– Щ-щ-о-о? Щ-щ-о-о з Алiною? – грiзно зашипiла на нього та, що мала стати його тещею.
Антон опам’ятався i, не сказавши нi слова, рвонув з дому. Уже вилетiвши за дверi, побачив, як вiддаляються вогнi легковоi машини, на якi ледь звернув увагу, i почув крик, який бiльше скидався на злiсне виття пораненого звiра: «Вбивця-а-а-а!..»
Вiн помчав вулицею. Важка куртка, яку вiн так i не застебнув, розвiвалася в повiтрi i заважала бiгти. Був грудень, холодно i слизько. Кiлька разiв вiн ледь не впав у мокре снiгове мiсиво пiд ногами. Такi ж напiврозталi снiговi пластiвцi падали йому на голову. Гаряче тiло тут-таки перетворювало снiг на воду, котра холодними потiчками стiкала за комiр на спину i вiдразу ставала гарячою. Та нi холоду, нi вологи вiн не вiдчував – мчав свiт за очi, i ноги самi привели цього летючого ангела, що несе звiстку про смерть, до його друга Лаврентiя, з яким вiн ще зi шкiльних рокiв дiлив бутерброди, парту i все хлоп’ячi секрети.
Непередбачене народження Лаврентiя Ботана
Вiд самого дитинства Антон був единою свiтлою плямкою у спогадах маленького Лаврушi. У хлопчика нiчого не було, крiм його екстравагантного iменi i ще бiльш екстравагантного прiзвища. Вiн був майже сирота. Виховувала його старiюча тiтка мами – жiнка хоч i добра, але якась до всього байдужа.
Ольга Миколаiвна була вiдомою актрисою i обзаводитися дiтьми не мала часу. Творчiсть i гастрольне артистичне життя нiяк не сприяли обзаведенню сiм’ею, та й взагалi Ольга бiльше всього на свiтi цiнувала свою свободу. Зв’язати свое життя шлюбними узами вона наважилася лише рокiв у тридцяти п’ять, коли зустрiла шiстдесятирiчного голлiвудського красеня Джорджа Скотта i дiйшла висновку, що вiн вже досить старий для того, щоб хотiти, а тим бiльше мати дiтей.
Джордж зустрiв Ольгу, приiхавши в Украiну з концертом, i вже не змiг ii забути. Оформивши всi належнi документи для весiлля i в’iзду в краiну, вiн зробив украiнськiй зiрцi пропозицiю, i та ii прийняла. Зiграли весiлля.
Коли приблизно через пiвроку спiльного життя у Ольги припинилися мiсячнi, вона вирiшила, що то клiмакс. Особливого значення змiнам не надала, подумала тiльки: «Ну, i прекрасно: не треба бiльше возитися з прокладками i всiма цими неприемними обов’язками, якими нас покарав Господь Бог. І за що вiн нас так? Подумаеш, з’iла Єва те чортове яблуко, пiзнала те, що не належить! А хто взагалi вирiшив, що вона повинна знати, а що нi? Та й коли то все було!? А якщо вже зовсiм чесно, то що б цi чоловiки взагалi робили без нашого жiночого знання, якщо вони не можуть навiть запам’ятати, в якому ящику комода лежать iх шкарпетки, а в якому труси».
Мiсяцi через чотири «клiмакс» заворушився. Ольга Володимирiвна не на жарт занепокоiлася й пiшла до гiнеколога.
– У вас вiсiмнадцять тижнiв вагiтностi, – байдуже прокоментувала ситуацiю молода, стильна лiкарка, вiд якоi пахло парфумами «Шанель № 5».
– Як? – трусики Ольги Володимирiвни завмерли в руках на пiвшляху до мети.
– Ну, я пiдозрюю, що таким же чином, як вагiтнiють жiнки усього свiту, – спробувала гуморнути гiнеколог, хрустячи бiлоснiжним халатиком.
– Менi вже скоро сорок рокiв, а чоловiку – шiстдесят! Цього просто не може бути!
– Заздрю я вам, Ольго Володимирiвно! Шiстдесят рокiв – i все ще здатний зачати дитину. От молодець!
– Що значить молодець? Не треба менi нiякоi дитини! Дайте направлення на аборт.
– Нi, – вiдрiзала лiкарка i подивилася на Ольгу поверх своiх стильних окулярiв, якi носила, схоже, лише як аксесуар.
– Що значить «нi»?
– А те i значить! По-перше, вже пiзно – дитинка ворушиться, а по-друге, вам не можна робити аборт, бо у вас фiбромiома. До речi, вагiтнiсть, можливо, вирiшить цю проблему, такi випадки бувають.
– Яка ще фiбромiома? Це що, рак? Але я не хочу!
– У вас же немае дiтей, чи не так? – зашелестiв халатик, коли його господиня, делiкатно уникаючи небезпечноi теми, сiдала за стiл.
– Нi, але…
– Як би там не було, я не вiзьму на себе вiдповiдальнiсть. Бiльше того, настiйливо рекомендую вам народити!
Так на свiт з’явився Лавруша, як символ лаврового вiнка – успiшного завершення творчоi дiяльностi знаменитоi актриси Ольги Ботан. Прiзвище йому дали мамине, оскiльки батькове Скотт украiнською звучало не надто пристойно, i батьки боялися, що дитину дражнитимуть недобрi дiти. Проблеми це, правда, не вирiшило: Лаврентiя дражнили то «ботанiком» через прiзвище, то «лавровим листком» через iм’я. Це, мабуть, у деякiй мiрi i визначило його майбутню професiю – Лавр Георгiйович Ботан став ботанiком. У своi тридцять рокiв вiн уже був професором, завiдувачем кафедри генетики рослин у сiльськогосподарськiй академii. І единим його другом ще зi шкiльноi лави залишився Антон Гаевський, з яким вони частенько разом захищали кулаками свою хлоп’ячу гiднiсть: то Лавра через батька-американця, то самого Антона, який приiхав iз Захiдноi Украiни i попервах не дуже добре розмовляв росiйською.
Якщо раптом друг у вiд’iздi, або Лiки вiд стресу
Антон злетiв на третiй поверх будинку, де жив його друг, i навiть не замислюючись, що вже далеко за пiвнiч, подзвонив у дверi. Йому нiхто не вiдкрив. Вiн подзвонив ще раз, потiм ще. Врештi-решт став тиснути на кнопку дзвiнка, не вiднiмаючи руки, але цi дверi йому так нiхто й не вiдкрив. Зате вiдчинилися дверi поруч. З них сiрим мишеням висунулася заспана мила мордочка дiвчатка з розпатланим iжачком на головi.
– А Лавра немае! – пропищало «мишеня».
– Га? Що? Як це немае? А де вiн?
– Вiн поiхав. На конференцiю. В Америку. Буде завтра або пiслязавтра, не пам’ятаю зараз…
– Як поiхав? У Америку? Вiн що, з глузду з’iхав? А що ж менi тепер робити? – Антон притулився спиною до стiни, потiм, закривши обличчя долонями, з’iхав по нiй униз.
– Ой, у вас кров! – занепокоiлася дiвчина. – Може, вам потрiбна допомога?
– Менi тепер нiщо не допоможе, – видавив iз себе хлопець, вимазуючи кров’ю, що залишилася на долонях, своi бiлявi кучерi.
– Ви, напевне, Антон? – дiвчина навшпиньки пiдiйшла до сумного херувима, котрий сидiв на кахелi, i присiла поруч нього. – А мене Лiкою звуть. Я недавно тут живу. Менi Лавр Георгiйович про вас розповiдав. І на знiмку я вас бачила, коли до нього в гостi заходила, – навiщось почала пояснювати вона. – У вас щось трапилось? Ходiмо до мене. Вмиеться i розповiсте, що сталося – може, я допоможу чим. Потiм зателефонуемо Лавру… Лавру Георгiйовичу. Ви не хвилюйтеся, ми з ним дружимо, – Лiка почервонiла, запнулася, а потiм продовжила. – Вiн менi багато про вас розповiдав, – i вона потягла Антона за руку.
Дiвчина здавалася зовсiм молоденькою – худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всi боки, i очима-гудзиками, як у справжньоi мишки. Але губи ii були червоними i повними навiть без помади, i це надавало iй незвичайноi, якоiсь зворушливоi сексапiльностi.
Антон пiдвiвся i поплентався за Анжелiкою у ii квартиру. Слухняно зайшов у ванну кiмнату, помив руки i обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився – не мiг.
Лiка, поставивши на плиту чайник, дiставала з навiсноi шафки чашки.
– Давайте поп’емо чаю, i ви розповiсте, що сталося.
Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стiлець i, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих слiз, але напруга, яку тримав у собi з моменту, коли побачив свою потопаючу в кровi любов, повинна була знайти вихiд, iнакше його могло розiрвати на дрiбнi частинки. А може, краще б розiрвало – витерпiти такий бiль може не кожен.
Лiка отетерiло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну – вона навiть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий i сильний, ридав, як маленький, схлипуючи i голосячи:
– Їi вбили… Розумiете, я любив ii, а ii вбили! А я там був, i вона подумала, що це я… А це не я! Ми дитину чекали, а тепер i вона…
Голос його був низький i глибокий, тож зовсiм не в'язався з незрозумiлим лепетанням.
«Треба ж, здаеться таким сильним, а насправдi…» – не закiнчила думку, бо який Антон насправдi, не знала. Присiла на краечок стiльця i, ледве торкаючись, погладила несподiваного гостя по плечу. Противно залоскотало у носi, i дiвчина часто-часто заклiпала своiми довжелезними сiрими вiями.
– Якщо я вас правильно зрозумiла, когось убили, i ви опинилися на мiсцi злочину. Так?
Антон закивав, не пiднiмаючи голови.
– Це була ваша дружина?
Вiн затряс головою з боку в бiк.
– Наречена?
Знову кивання.
– Це ви ii вбили?
Вiн подивився на неi очима, сповненими жаху, i похитав головою: як вона могла таке подумати!?
– Ага… Добре… Я тiльки не зрозумiла, хто подумав, що це ви? Ну, та байдуже. Я зараз спробую зателефонувати Лавру… Лавру Георгiйовичу… Вiн, правда, у Сполучених Штатах, дорого, але що вже тут зробиш…
Лiка знайшла номер у мобiльному i стала натискати кнопки на стацiонарному телефонi.
– Так дешевше, – пояснила незрозумiло кому.
– Альо, альо! Лавр… Георгiйович? Тут ваш друг… Антон прийшов. Так, пустила. Каже, вбили його наречену… Нi, не вiн убив, хтось iнший… Але думають, що вiн. Що?… Коли?… А, добре. Нi, вiн не може… Вiн… трохи засмучений… До побачення, Лавр, – i вона поклала слухавку.
– Лавр Георгiйович сказав налити вам горiлки i покласти спати. Вiн якраз летить додому. В Амстердамi вже. Вранцi тут буде. У мене горiлки немае, то я пiду у Лавра… У нього точно е… Тиждень тому була, ми пили… за його вiдрядження, – Лiка знову почервонiла.
Повернувшись iз неповною пляшкою «Хортицi», що здавалася величезною у ii тонких пальцях, дiвчина налила Антону пiвсклянки «оковитоi». Подумавши трохи, хлюпнула i собi у маленьку стопку – не завадить. Не кожну нiч тебе будять, щоб повiдомити, що когось убили. Постояла, подумала, чи треба чокатися, i вирiшивши, що не варто, випила. Антон теж не змусив себе довго вмовляти – випив свою ударну порцiю, навiть не помiтивши ii мiцностi.
Тепер вiн не плакав. Вiн наче закам’янiв. Кругле обличчя було блiде й здавалося неживим. Сумнi великi свiтло-блакитнi очi з опущеними зовнiшнiми куточками були широко вiдкритi, пухкий рот стиснувся у трохи бiльшу тугу рожеву крапку. Могутнi плечi якось здулися, опустилися. Руки безвiльно лежали на столi. Поки Лiка стелила лiжко, вiн двiчi наливав собi ще по пiвсклянки «лiкувального напою» i випивав залпом, як воду.
– Я вам там, на диванi постелила…
– Дякую, але я додому пiду. Що я вас утискати буду? Завтра прийду.
– Антон, зараз третя година вже! Куди ви пiдете проти ночi? Та й Лавр Георгiйович сказав, щоб ви його дочекалися. Вiн вже летить.
– Добре, спасибi. Ви… – Антон нiяк не мiг згадати ii iм’я, – лягайте, а я ще посиджу тут, подумаю.
– Гаразд, тiльки не йдiть, добре? А то менi влетить, – додала вона, подумавши.
Лiка пiшла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, i не спала зовсiм, але ii розбудив дзвiнок у дверi. Не у ii дверi – в сусiдськi. Вона поглянула на годинник – 6:08. «Що воно за кара така – усе ходять i ходять, дзвонять i дзвонять, – подумала. – Добре, що сьогоднi субота – хоч на роботу не йти, а то як пiсля такоi ночi працювати?»
Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозi погляд спочатку на диван, де нiкого не побачила – злякалася, потiм в кухню – там все ще сидiв застиглий Антон. Вiдсунувши кришечку з вiчка, заглянула у нього. На схiдцевому маршi крутилися двое здорованiв у мiлiцейськiй формi. Спочатку вони дзвонили у дверi Лаврентiя, потiм в сусiдськi лiворуч. Там iм теж нiхто не вiдкрив. Лiка знала, що там живе лiтня пара. Вони на вихiднi поiхали на дачу i на всякий випадок залишили iй ключ. Нарештi мiлiцiонери пiдiйшли до ii дверей. Дiвчина дозволила iм досхочу награтися дзвiнком – не вiдчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пiшли.
«Швидко вони», – подумала Анжелiка, а вголос промовила:
– Це мiлiцiя. Цiкаво, звiдки вони дiзналися, що ви знайомi з Лавром?
– Сьогоднi це не проблема, – глухо вiдгукнувся з кухнi Антон.
– Та так – Інтернет i iншi сучаснi технологii… Розумiю!
– Чому ви не вiдкрили? – запитав Антон, не повертаючи голову.
– Не знаю. Напевне, тому, що хотiла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.
Раптом Лiка пiдскочила на мiсцi – за ii дверима знову пролунала вимоглива мелодiя дзвiнка.
– Певне, почули нашi голоси i повернулися… Тепер не вiдкрутитися.
Вона вiдчинила дверi:
– Лавр!
– Дякую, Анжелiко, – сказав той на знак вiтання. – Антоне, йдемо до мене! А ти куди?
Лавр побачив, що дiвчина вже натягла домашнi спортивнi штани й кофтинку замiсть халата i пiдходить разом з його другом.
– Як куди? До тебе, – вона навiть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав ii повним iм’ям, яке вона так ненавидiла.
– Нi. Нам треба поговорити удвох. По-чоловiчому.
І вони вийшли.
«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч i вашого, Лавре Георгiйовичу, друга, Лiка потрiбна! Як ночувати у квартирi з чоловiком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нiчого! А хто сказав, що вiн не вбивав? Вiн сказав? Та мало що вiн сказав! Значить, коли вам треба, то Лiка будь добренька, а як дiзнатися, що вiдбуваеться, то по-чоловiчому? Нiчого у вас, Лавре Георгiйовичу, не вийде!»
Вона вийшла зi своеi квартири i впевнено подзвонила в сусiдськi дверi.
– Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, – пробубнiла скоромовкою, тiльки-но господар вiдчинив дверi, i проскочила пiд рукою Лавра у коридор. – До речi, мiлiцiя вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нiкому не вiдчиняйте. І не називай мене бiльше Анжелiкою, – додала, сичачи i, притулившись до дверей спиною, зачинила iх.
Лавр, високий i ставний, зверху вниз подивився на Анжелiку великими темно-карими очима крiзь скло стильних круглих окулярiв (усi ботанiки – очкарики). Зовнi вiн був прямою протилежнiстю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим пiдборiддям, впертими, чiтко окресленими губами на вузькому обличчi i зовсiм не маленьким, але рiвним носом.
– Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тiльки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела нiч?
– Ти з ним провела нiч?
– Ну, не зовсiм провела… Вiрнiше, провела, але… – знiяковiла дiвчина i вiд цього нiби стала ще менша i ще бiльш схожа на маленьке мишенятко, – просто спали разом… Нi, не разом, звичайно… Взагалi, яка рiзниця? Маю право знати, i крапка!
– Кухня там, – кинув Лавр, посмiхнувшись, i пiшов у кiмнату, де на нього чекав Антон.
Кiмната молодого професора бiльше нагадувала бiблiотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелi, великий стiл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний бiля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон – журналами.
– Ну, розповiдай, – глибокий баритон Лавра заспокоював.
