скачать книгу бесплатно
Сiмейка Шмiдт
Пiд несамовите виття Алли Володимирiвни у кiмнатi матерiалiзувалися родичi вбитоi, i незабаром там почався справжнiй Армагеддон. Першим на крик прибiг Борис Мойсейович – депутат мiськоi ради i чоловiк Алли Володимирiвни за сумiсництвом. Вiн же був батьком убитоi.
– Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! – звиклий командувати, кричав вiн.
З дальньоi спальнi другого поверху виповзла сонна дiвчина з вкритими татуюваннями шиею i плечима.
– Ну от, вийшла замiж, – отруйно кинула вона. – За Господа. Хоча вiн ii навряд чи в нареченi вiзьме, вагiтну, га? А я iй говорила…
– Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б спiвчуття до сестри, – почулося зi сходiв.
Нарештi з кiмнати першого поверху виiхала в iнвалiдному крiслi лiтня дама. Вона, мабуть, спала, тож навiть звичний плед не покривав ii худi ноги. Стара повiльно обвела поглядом усiх дiйових осiб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллi Володимирiвнi.
– Мiлiцiю викликайте, – сказала, зiтхнувши. – Швидкiй тут вже робити нiчого.
– Дiвчинко моя! Доню! – кричала Алла Володимирiвна, заламуючи руки. – Говорила я тобi-i: кинь цього бiлявого-о… вбивцю-у-у…
– Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кiнцi кiнцiв!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.
– Вона що, померла? Померла? Так? І-i-i-i, – заверещала, мабуть, нарештi прокинувшись, татуйована особа.
Тiльки лiтня дама в iнвалiдному крiслi зберiгала спокiй. Немае сенсу iстерити – бiднiй дiвчинцi вже нiчим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона пiдкотила себе до телефона i, натиснувши 002, стала чекати.
– Алло! З вами говорить Шмiдт Нiнель Георгiiвна. У нас в будинку по вулицi Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гiднiстю вiдрапортувала вона. – Нi, не знаю, хто вбив. На те ви й мiлiцiя, щоб розiбратися… Звiдки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собi проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловiче, краще приiжджайте або надiшлiть кого, i самi все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важiль.
Мiлiцiя довго чекати себе не змусила. Четверо охоронцiв порядку застали сiм'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зi скронi дiвчини бiльше не пульсувала, i вже не тiльки лiтнiй дамi в iнвалiдному крiслi було зрозумiло, що швидка допомога тут бiльше не потрiбна.
– Це зробив ii наречений, Антон Гаевський, – випалила Алла Володимирiвна, як тiльки мiлiцiонери увiйшли в будинок. – Я його бачила тут. Я застала його на мiсцi злочину. Ой, дiвчинко моя-а-а-а…
– Тихiше, тихiше! Усi сядьте на диван, он туди, – наказав сивуватий чоловiк невисокого зросту в не дуже охайному костюмi, з-пiд якого випирав досить помiтний животик любителя пива. Симпатiй у мiсцевоi публiки ця людина однозначно не викликала.
– Капiтан мiлiцii Борейко Олександр Іванович, – назвався мiлiцiонер. – Поки наша команда розбиратиметься тут з вiдбитками i тiлом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, – голос капiтана абсолютно не в'язався з його зовнiшнiм виглядом – був глибокий, тихий i навiть якийсь ласкавий. – Є у вас затишний куточок? Можна на кухнi, – не чекаючи вiдповiдi, запропонував рiшуче.
Сiмейство як загiпнотизоване сидiло на диванi й не ворушилося. Схоже, присутнiсть мертвого тiла у холi будинку заворожувало iх, позбавляло волi. А може, всiм просто давно вже хотiлося лягти в лiжка, адже була друга година ночi. Усi мовчали.
– Я його бачила! Вiн тут стояв, – раптом знову заiстерила Алла Володимирiвна.
– От з вас i почнемо.
Пару годин допитiв, i Борейко здалося, що вiн знае сiмейку Шмiдт, як облуплених. Вiн, звичайно, чув про iснування цiеi родини й ранiше – був патрiотом своеi краiни i свого мiста, завжди ходив на вибори, тож знав, що Шмiдт Борис Мойсейович е депутатом мiськоi ради i балотуеться в мери мiста. Олександр Іванович з болем стежив за розвитком подiй i щиро намагався бути корисним Батькiвщинi. Вiн навiть збирався з’iздити до Киева, на Майдан, куди народ вийшов вимагати у президента вiдповiдi, але все було нiколи – багато роботи.
Борис Мойсейович був людиною освiченою. Поки його не обрали депутатом мiськоi ради, володiв книжковим бiзнесом, який згодом передав своему синовi вiд першого шлюбу Валерiю. «До речi, а де вiн? Треба буде з’ясувати», – подумки поклав собi закладку Борейко. Алла Володимирiвна – друга дружина, домогосподарка. Колись була ефектною й дуже сексуальною, грудастою, довгоногою бiлявкою, красувалися на перших обкладинках гламурних журналiв. Але замiжжя на користь iй не пiшло – народивши двох дочок, розповнiла, i тепер являе собою надiйний тил свого амбiтного чоловiка.
Дочка Марина – продукт сучасноi просунутостi й вiльного мислення. Кiлька рокiв тому покинула iнститут, не довчившись, i пiшла по стопах матерi у модельний бiзнес. Тепер трудилася на нивi татуажу та бодi арту в одному з невеликих spa-салонiв, що мов iнкубаторськi курчата вилуплялися з трикiмнатних квартир на перших поверхах. Їi сестра Алiна – розумниця i надiя сiм'i, закiнчувала унiверситет. От тiльки замiж збиралася за людину, iй зовсiм невiдповiдну. І це, схоже, вартувало iй життя.
Вбивство на грунтi ревнощiв? Може бути. Виглядае воно спонтанним i ненавмисним: штовхнув, вона вдарилася скронею об кут столу, вiн злякався того, що зробив, i втiк… Схоже, саме так воно й було…
Алла Володимирiвна весь час плакала, голосила i вимагала, щоб заарештували того противного Антона Гаевського. На питання, що вона робила в момент вбивства, вказала на свое обличчя, на якому ще зеленiли залишки маски, i з обуренням запитала:
– А ви що, не бачите? Непросто бути дружиною мера!
У Борейко засвербiв язик сказати, що ii чоловiк ще не обраний мером, а можливо, й не буде обраний пiсля вбивства у його будинку, але вiн промовчав. Мудрий дядько.
– А ви не чули сварки, крикiв або, може, ударiв?
– Вони весь час сварилися i лаялися. Вiн не пiдходив iй нi по одному пункту!
– А що ж це за пункти? – поцiкавився слiдчий.
– Їх декiлька, але головне – iнтелект i полiтичнi переконання, адже вiн збирався стати членом сiм'i мера мiста, – не вгамовувалася Алла Володимирiвна.
Олександр Іванович зiтхнув. Вiн щиро вважав, що замiж треба виходити по любовi. Єдина сила, яка може утримати двох людей, рiзних за будь-якими пунктами i навiть за iнтелектом i полiтичними переконаннями – це кохання.
– Як ви вважаете, Алло Володимирiвно, Антон любив Алiну?
– Теж скажете! Яка любов? Вiн хотiв стати зятем мера! Ви що, не розумiете?
– Навiщо ж тодi йому вбивати свою наречену?
– Бо Алiночка хотiла його покинути-и-и, – знову заголосила майбутня мерша, вiд чого ii засохла зелена маска почала кришитися i шматочками вiдпадати вiд обличчя, тож бiдна жiнка стала схожа на зомбi, що вийшов з могили.
Вiд Бориса Мойсейовича слiдчий дiзнався, що той зовсiм не заперечував проти цього шлюбу. Звичайно, вiн хотiв би для своеi дочки чоловiка з бiльш високим суспiльним становищем, але його рейтинг настiльки високий, що вiн не потребуе пiдтримки, яка коштувала б життя його дiвчинцi. Бiльше того, це замiжжя навiть могло зiграти свою позитивну роль, адже краiна налаштована на змiцнення незалежностi i розвиток нацiональноi гiдностi. Але найголовнiше, Алiна була його улюбленою дiвчинкою, i едине, чого вiн для неi бажав, це щасливого життя.
Борейко запам’ятав, що це було сказано у самому кiнцi промови депутата, але значення тому не надав. В головах поколiння, котре виросло у Радянському Союзi, мiцно сидiв стереотип: «Раньше думай о Родине, а потом о себе». І все було б правильно, якби Батькiвщина чинила так само – спочатку думала про людей, а потiм вже про себе.
