скачать книгу бесплатно
– Що саме ви гiвняно зрозумiли? – в тон запитав вiденець.
– Ви менi, курва, погрожуете чи просите про допомогу? – комiсар пiдвищив голос.
– Не мав на метi вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.
– Тодi на бiса цi розмови про моi проблеми?
– Я можу iх вирiшити.
Вiстович ще раз неквапно втягнув дим у легенi i роздавив у попiльничцi вже безнадiйно короткого недопалка. Здавалось, за цей час вiн вирiшував, повiрити цьому типовi чи послати його пiд три чорти.
– Що саме ви можете вирiшити? – перепитав вiн: – Заладнаете моi неприемностi у Львовi?
Останне Вiстович сказав дещо насмiшкуватим тоном, а проте Штальман вiдповiв йому серйозно:
– Саме так, комiсаре. Точнiше, я вже це зробив. Можете хоч сьогоднi повертатися до рiдного мiста.
Комiсар, який збирався закурити знову, завмер iз запаленим сiрником в руках, не донiсши його до цигарки.
– Знаете, пане Штальмане, – мовив вiн, – я останнiм часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешнiй клiмат…
– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзькоi полiцii Вiльгельм Шехтель, мiй давнiй приятель, а шеф Evidenzbureau – рiдний дядько моеi дружини. Як гадаете, цього досить, щоб розв’язати чиiсь дрiбнi негаразди?
Замiсть вiдповiдi комiсар щосили трiпнув рукою, в якiй тримав сiрник, оскiльки полум’я вже дiсталось до пальцiв.
– Вам виднiше, – сказав вiн, урештi запаливши цигарку iншим сiрником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.
– Зробiть, що пiд силу…
Вiстович помiтив, як зморшки на обличчi цього чоловiка раптом стали рiзкiшими, а в його очах прочитався бiль i втома. Втiм, вiдповiдь його була рiшучою:
– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений вiдмовитись…
– Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? – запитав вiденець.
– Якщо подумати, то повертатися менi нiкуди, – вiдповiв комiсар. – У Львовi мене нiхто не чекае.
– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумiю, – дещо розчаровано проказав шеф-iнспектор. – Хай буде так… Жаль тiльки витраченого часу.
Вiн звiвся з-за столу i, дiставши з гаманця декiлька марок, поклав iх на стiл бiля свого кухля.
– Бувайте, пане Вiстовичу.
Штальман одягнув пальто i рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комiсар неквапно допив свiй портер i викурив ще одну цигарку. Тiльки тепер у головi вiдчулося легке приемне запаморочення вiд тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душi озвалися голоси сумлiння. Вони були зовсiм тихими i говорили несмiливо, а проте повiдомляли Вiстовичу, що слiд було б проявити бiльше спiвчуття до цього чоловiка. Але надто вже не хотiлося знову зв’язуватися з Вiднем… Сумлiння врештi стихло i надалi мовчало, тож комiсар спокiйно попросив рахунок i, заплативши, вийшов на вулицю.
Було вже зовсiм темно, i навiть море зникло в густому проваллi балтiйськоi ночi, озиваючись звiдти лишень холодним вiтром i звуками прибою. Вiстович пiдняв комiр плаща i глибше насадив на голову капелюха. Пiсля теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кiсток. В цей час йому подумалось, що вечiрнi прогулянки бiля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на мiсцi цього вiденця мiг бути будь-хто iнший… Вiдiгнавши, врештi, цю думку, що вiдгонила параноею, комiсар прискорив крок i невдовзi звернув з набережноi. Тут, пiд блiдо-жовтою плямою свiтла вуличного лiхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вiстовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вiкна якого вдень виднiлося море. Звiсно, в його становищi вимушеноi емiграцii було б значно мудрiше винаймати всього лишень кiмнату де-небудь в iншiй, дешевшiй частинi мiста, проте вiн сподiвався на краще. Наприклад, на те, що невдовзi в нього з’явиться тутешне джерело прибуткiв. Найiмовiрнiшою здавалась можливiсть влаштуватися на службу до нiмецькоi полiцii, проте Вiстович усе зволiкав. Зрештою, справдi вартувало почекати, доки про нього забудуть i у Львовi, i в Данцигу.
На порозi будинку його пройняло дивне хвилювання. Дiстаючи з кишенi ключа, комiсар навiть завмер, дослухаючись до своiх вiдчуттiв, але врештi тiльки впiвголоса вилаявся:
– Параноя, курва…
Жодних причин для непокоення в нього справдi не було. Навколо панувала вечiрня тиша, яку порушував тiльки вiддалений голос моря… Вiстович повернув ключ у замковiй шпаринi i, прочинивши дверi, глибоко вдихнув сперте внутрiшне повiтря. Видихнувши, вiн обережно переступив порiг.
– Параноя, – хрипло повторив сам до себе комiсар i сягнув до кишенi за сiрниками. Слiд було запалити лампу, що стояла на столi в передпокоi.
– Guten Abend gerr Vistovych,[7 - Доброго вечора, пане Вiстовичу (нiм.).] – несподiвано пролунало з темряви, i промiнь кишенькового лiхтаря рiзонув йому очi.
Лишалося тiльки втрете вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вiстович не прислухався до своеi iнтуiцii й миттево за це поплатився.
– Руки вгору, – почулася команда.
Свiтло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були нацiленi на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простiр перед собою, комiсар виконав вимогу.
– Чудово, – похвалив його той самий голос, нiби вчитель гiмнастики свого учня. – Це сiрники у вас в руках?
– Сiрники, – вiдповiв Вiстович.
– Дайте iх сюди…
Комiсар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкiрянiй рукавичцi i забрала сiрники.
– Ми гадали, у вас тут е електричне освiтлення, – пояснив голос, а далi хтось почав запалювати гасову лампу. – Своiх сiрникiв ми не прихопили.
– Будинки з електрикою вдвiчi дорожчi, – пояснив комiсар.
– Ну й хрiн з ними, – пробурмотiв iнший голос. – Заграли з цими новацiями…
Врештi лампа загорiлася, освiтивши собою двох типiв мiцноi статури, що вже не зводили з Вiстовича анi очей, анi зброi. Комiсар усе ще тримав своi руки пiднятими.
– Хто ви е, шановнi добродii? – обережно поцiкавився вiн у своiх «гостей».
– Geheimpolizei,[8 - Прусська таемна полiцiя.] – вiдповiв один iз них i скривив презирливу посмiшку. – Не чекали на нас, пане Вiстовичу?
Насправдi, глибоко в душi комiсар був готовий до того, що рано чи пiзно прусська таемна полiцiя може ним зацiкавитись. Втiм цей момент усе одно виявився несподiваним.
– Будьте ласкавi, ваш паспорт, – з тiею ж усмiшкою продовжив полiцейський, додавши за мить: – І зброю.
– До вашого вiдома, – зауважив Вiстович, знову обережно сягаючи до кишенi, – я також служу в кримiнальнiй полiцii.
– В полiцii Лемберга, – озвався нарештi другий тип, що мав низький неприемний голос. – Це чортзна-де, в Галичинi. Зараз ви на прусськiй землi.
Перший мiж тим взяв до рук паспорт та браунiнг Вiстовича i пiднiс iх ближче до лампи. Зброю вiн чомусь оглянув не менш ретельно, анiж документ.
– І попри дружбу мiж нашими монархами, – продовжив промовець, дiстаючи блискучi кайданки, – простягнiть-но сюди вашi зап’ястя.
Сказане здалося фiлерам неабияким дотепом, i вони вiд душi реготнули. Вiстович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозумiло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, якi вiн сам одягав на iнших сотнi разiв, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпiти всi цi перевiрки, допити, пiдписати все, що треба, й повернутись додому? Врештi, вiн не злочинець. І в його особовiй справi, яка лежить у Лемберзi, переважно блискуче розкритi злочини… «Але що за бiсовий поворот справи, – подумав комiсар, – якусь годину тому я мiг вирушити до Галичини на значно кращих умовах… Якби знав, що мене заарештують цi сучi дiти, звiсно, пристав би на пропозицiю Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таемною полiцiею? Чи не опинюсь я замiсть Львова десь на Schie?stange[9 - Schie?stange – вулиця, на якiй у Данцигу розташовувалася слiдча в’язниця.] або й у ще гiршому мiсцi…»
Авжеж, Вiстович добре знав, що будь-яка полiцiйна установа мае з десяток нерозкритих безнадiйних злочинiв, за якi начальство от-от вiдiрве голову слiдчим-невдахам. У таких випадках арешт пiдозрiлого суб’екта сприймався не iнакше як ласка Господня. Адже той «випадково» мiг бути причетним до однiеi з таких справ, позначених полiцейськими, як «Der Arsch».[10 - Дупа (нiм.).]
Тому, коли кайданки вже опинилися за якийсь цаль вiд його зап’ясть i комiсар навiть вiдчув шкiрою холод металу, вiн раптово стиснув кулаки i щосили вперiщив з лiвоi полiцейського, який тримав iх у руках. Удар був сильний i точний – прямiсiнько в пiдборiддя. Один з тих, що не лишають жодного шансу втримати рiвновагу навiть таким здорованям з таемноi полiцii. Фiлер похитнувся i впав прямiсiнько на свого товариша, який, миттю оцiнивши ситуацiю, спробував вистрiлити, проте тiло колеги збило i його з нiг. Куля втрапила в стелю, i на голову Вiстовича посипався тиньк. Сам вiн, не гаючи часу, кинувся до дверей, оскiльки фiлер, усе ще лежачи на пiдлозi пiд знечуленим товаришем, натиснув на гачок револьвера вдруге, цього разу рознiсши на друзки вiконну шибку.
На бiду, Вiстович раптом перечепився i сам гепнувся на долiвку, опинившись на одному рiвнi з прусськими полiцiянтами. Перше, що вiн побачив, був вогонь вiд розбитоi лампи. Полум’я облизувало склянi уламки i потроху ширилось по кiмнатi. Було зрозумiло, що от-от виникне пожежа. Комiсар звiвся на руки i спробував кинутись до дверей, але третiй пострiл змусив його знову припасти до пiдлоги.
Куля встрягла в стiну просто в нього над вухом. Як сильно Вiстович зараз шкодував, що вiддав свого браунiнга!
– Пожежа! – сердито вигукнув комiсар. – Треба забиратися звiдси!
– Schei?egal![11 - Насрати! (Нiм.)] – вiдповiв прусський фiлер. – Ти тут залишишся!
– Але ж i ти згориш до бiсовоi матерi! – сказав Вiстович.
Чоловiки одночасно пiдвелися з пiдлоги i стали один навпроти одного. Полiцейський i далi тримав Вiстовича пiд прицiлом i, здавалося, стримувався з останнiх сил, щоб не вколошкати його останнiм, четвертим, пострiлом, який вже безперечно буде точним. Мiж тим в кiмнатi ставало гаряче.
– Треба гасити полум’я, – процiдив комiсар.
Вiстовичу подумалось, що коли вiн залишиться живий, то, крiм щотижневоi плати за помешкання, йому доведеться ще й вiдшкодовувати збитки, завданi вогнем.
Полiцейський тривожно покосився спершу на полум’я, що вже лизало шовковий обрус на столi, а потiм на свого колегу, який потроху приходив до тями. Не опускаючи зброi, вiн спробував пригасити вогонь власним рукавом, але це, ясна рiч, не допомогло.
– Знiмай плаща, – нервово наказав вiн Вiстовичу.
Комiсар пiдкорився, проте i йому не вдалося бодай зменшити полум’я. За якусь мить воно вже охопило пiвкiмнати.
– Пiдводься, Гансе, – мовив фiлер своему товаришу i потягнув того за комiр. При цьому вiн нарештi опустив свого бiсового револьвера.
Комiсар, тим часом затуливши обличчя вiд iдкого диму, подався до виходу. Полiцейськi не вiдставали анi на крок. Знадвору вони заходилися шукати дiжки i вiдра, все, що могло знадобитися для гасiння пожежi. Втiм вогонь розгорався надивовижу швидко, i вже за кiлька хвилин його було видно у вiкнi. Невдовзi прибiгли мешканцi сусiднiх будинкiв, а за годину, коли в сумi десятьом чоловiкам нарештi вдалося приборкати полум’я, прибула пожежна команда.
Вiстович бачив, як увесь цей час полiцейськi пильно стежили за ним, готовi будь-якоi митi пристрелити, щойно комiсару заманеться зникнути, скориставшись ситуацiею. Проте такого намiру львiв’янин не мав. По-перше, вiн добре знав, що цi двое бiльше не схиблять, а по-друге, в кiмнатi, де зчинилась пожежа, були його сякi-такi речi, тож, попри все, в нього жеврiла надiя, що вони вцiлiють. Надiя, щоправда, виявилась марною.
– Не турбуйтеся, пане Вiстовичу, ми не залишимо вас без даху над головою, – iронiчно зазначив найговiркiший фiлер. – Ходiмо звiдси. Нехай будинком займаються вашi сусiди i пожежники. Тим бiльше що невдовзi сюди навiдаеться господар. Не думаю, що вам хотiлося б потрапити зараз йому на очi.
Вони подалися вздовж темноi вулицi, де за сотню-пiвтори крокiв на них чекала полiцiйна дорожка. Вiстович таки не помилявся – вони вирушили на Schie?stange.
У сирiй одиночнiй камерi йому довелося перечекати до ранку. Про сон годi було й думати. Закутавшись у свiй плащ i накинувши на плечi брудного тюремного коца, комiсар прислухався до мишачих голосiв десь у невидимому кутку i не зводив очей з маленького загратованого вiконця пiд стелею. Врештi, там почало сiрiти, а потiм досередини проникли скупi променi вранiшнього зимового сонця. В головi крутилося безлiч думок, але переважали двi з них. Вiстович намагався вгадати, якi звинувачення зможуть закинути йому слiдчi таемноi прусськоi полiцii i як повiдомити про свою халепу хоч кого-небудь у Львовi, кому не зовсiм начхати на його долю.
Близько десятоi у дверях його камери важко повернувся ключ i скреготнули засуви. На порозi постали двое тюремних наглядачiв. Один з них коротко наказав комiсаровi вийти. Пiсля цього вони рушили довгим, ледь освiтленим коридором до важких залiзних дверей у кiнцi. За ними був ще один коридор, але свiтла в ньому виявилось бiльше. Тут конвоiри провели Вiстовича у невелику кiмнату без вiкон, яка освiтлювалась тiльки тьмяним свiтлом електричноi лампи над столом.
– Setze![12 - Сядь! (Нiм.)] – наказали йому.
Комiсар сiв i сперся лiктями на стiл. Вiд безсонноi ночi голова була важкою i гарячою, мов армiйський казан. Вiн дiстав з кишенi портсигар i, витягнувши звiдти цигарку, глянув запитально на своiх церберiв. Тi, на щастя, були не проти, щоб вiн закурив, а один з них навiть простягнув йому сiрники. Вiд цигарки трохи полегшало.
За кiлька хвилин дверi прочинились i до кiмнати зайшло двое вчорашнiх фiлерiв, якi його заарештували. Той, що був на iм’я Ганс, мав добрячий слiд на обличчi. Обидва також курили, i кiмната невдовзi наповнилась тютюновим димом.
– Wie geht es ihnen, Herr Vistovych?[13 - Як почуваетесь, пане Вiстовичу? (Нiм.)] – з брехливою турботою поцiкавився не-Ганс.
– Danke, alles ist wunderbar,[14 - Дякую, все чудово (нiм.).] – скрививши посмiшку, вiдповiв комiсар.
– А от мiй друг Ганс почуваеться препаскудно, – мовив полiцейський. – Вчора йому дiсталось.
– Нехай прийме моi спiвчуття, – сказав Вiстович.
– Хочу зазначити, що Ганс чемпiон з боксу серед тутешнiх полiцейських, – продовжив той.
– Невже у вашiй полiцii самi старi хвойди?… – не втримався вiд жарту комiсар i вiдразу ж пожалкував.
Ображений боксер пiдскочив до нього i щосили зацiдив своему кривднику в зуби. Вiстович спочатку звалився на стiл, а потiм повiльно сповз на пiдлогу.
– Падлюка… – прохрипiв комiсар, а потiм на очi йому навис туман, i свiдомiсть залишила його, як ображена коханка.
Коли вона повернулась, комiсар лежав на тому ж мiсцi, але пiд голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руцi. Склянка була порожньою. Очевидно, вмiст ii щойно виплеснули Вiстовичу в обличчя. На чолi, щоках i шиi комiсар вiдчував приемну вологу.
– Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львiвська горiлка, еге ж, пане Вiстовичу? – пожартувала постать, i голос видався комiсаровi знайомим. – Давайте вашу руку, я допоможу пiдвестись.
Скориставшись допомогою, комiсар звiвся на ноги i кiлька секунд намагався втримати рiвновагу. Врештi, вирiвнявшись, вiн з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-iнспектора полiцii Вiдня, з яким попрощався вчора ввечерi.
– Кепсько з вами повелися, комiсаре, – зазначив той, ставлячи склянку на стiл. – Ви тiльки поганого не подумайте, загалом, Пруссiя – чудовий край… І люди тут непоганi. Хоч клiмат сраний. Я, знаете, полюбляю пiвденнiшi мiсця.
Вiстович пропустив його теревенi повз вуха i важко сiв на стiлець.
– Вiдвiдати мене вирiшили? – буркнув вiн.
– Назвемо це так… Менi розповiли, що ви зчинили пожежу в помешканнi, яке винаймали.
– Зовсiм не я.
– Справдi? А хто це пiдтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?
Комiсар промовчав.
– А ще, скажу по секрету, вас пiдозрюють в тому, що ви росiйський шпиг.
Вiстович стрепенувся.
– Я? Шпиг?
– Так, вам не почулося.
– Звiдки така дурня?
– Ви зi схiдних рубежiв Європи. До того ж русин… – розвiв руками Штальман. – А ще навряд чи поясните, чим займалися останнi декiлька мiсяцiв тут, у Данцигу… Спробуйте менi заперечити.
Вiстовичу пригадалися власнi роздуми щодо «мертвих» справ у тутешнiй полiцii, для яких вiн чудово б пасував у ролi цапа-вiдбувайла.
– А тепер послухайте мене, комiсаре… Уважно, як тiльки зможете… – Штальман раптом сперся руками на стiл i нахилився до нього так близько, що Вiстович вiдчув запах його «K?lnisch Wasser».[15 - «Кельнська вода» – одеколон.] – Я досi можу витягнути вас iз цiеi дупи, тiльки тепер менi це буде коштувати втричi дорожче. Втiм, я це зроблю, але ви одразу вирушите зi мною до Вiдня, де негайно вiзьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирi…
Не чекаючи вiдповiдi, Штальман вiдiрвався вiд столу i рушив до дверей. Втiм, чи мiг Вiстович вiдповiсти iнакше, анiж згодою? Адже вiн добре знав, що за шпигунство вiднедавна вiшають. Як в Австро-Угорщинi, так i в Нiмеччинi.
За квадранс до кiмнати повернулися тюремнi наглядачi i вiдвели його назад у камеру. Там комiсару довелося пробути ще добу, а вранцi наступного дня йому повiдомили, що вiн може забиратися пiд три чорти.
