скачать книгу бесплатно
Якуб опинився у просторому кабiнетi, в якому затишно громадились книжковi шафи i чималий письмовий стiл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловiк, стояв бiля вiкна, напiвобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно вiдiрвали вiд важливоi справи, i на обличчi доктора читалося легке невдоволення. Густi брови були злегка насупленi, а з-пiд них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно пiдстрижену бороду, дещо рудувату бiля рота, яка бувае у затятих курцiв. В його правiй руцi справдi димiла сигара, а лiвою вiн запаковував щось у невеликий дорожнiй саквояж.
– Пан Якуб Нiманд, – представила гостя служниця.
– Ви запiзнились, пане Нiманде, – промовив Фройд на подив рiвним i навiть приемним голосом.
– Прошу вибачення, пане докторе… – вiдповiв той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за дверi, i вони залишилися вдвох.
– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…
Попри слова, в iнтонацii доктора не вiдчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправдi давнiй друг, який просто спiзнився на двадцять хвилин, а не чоловiк, якого вiн бачить уперше.
– Сiдайте, – запросив Фройд.
Нiманд подякував i сiв у великий зручний фотель.
– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.
– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас iз моею ситуацiею, – тихо сказав пацiент, вiдчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокiйно зауважив Фройд, вiдриваючи сигару вiд рота. – Насамперед я хотiв би почути вас.
Нiманд глибоко вдихнув повiтря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зi мною…
– Як ви чудово обмовились, – посмiхнувся доктор.
– У мене пересохло в горлi, – виправдався Нiманд i виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психiатр наповнив склянку i поставив ii перед Якубом.
– Насправдi ви хотiли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свiдомiсть нагадала вам про виховання.
– Пробачте.
– Дурницi, продовжуйте.
– Ледь не щоночi менi сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарiем: я гостро вiдчуваю чиюсь присутнiсть, потiм хтось iде слiдом, далi несамовитий страх i передчуття близькоi смертi…
Якуб знову припав до склянки.
– Останнього разу я навiть упiзнав мiсце, де мене вбивали… – додав вiн пiсля жадiбного ковтка.
– Ви були там? – запитав Фройд.
– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це мiсце неподалiк його будинку.
– На тому мiсцi, здаеться, справдi знайшли тiло молодоi дiвчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-iнспектора полiцii.
Якуб кивнув.
– Я також читав про це в газетi.
– Що ж, якби я вiрив у рiзноманiтнi мiстичнi дурницi, то, напевно, сказав би, що цi двi подii – маю на увазi ваш сон i вбивство на Планкенгассе – якось пов’язанi, – сказав доктор. – Але я в них не вiрю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбуе найбiльше. Чи не так?
Пацiент кивнув.
– Ось що, пане Нiманде, – сказав психiатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цiкавий i потребуе детального вивчення, але я справдi не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрiнемося знову, як тiльки повернусь до Вiдня. Гадаю, в Лемберзi я затримаюсь не бiльше, нiж на два тижнi. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мiй друже, сни – це лишень свiдчення наших нездiйсненних бажань…
Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дiстав з коробки iншу. Пiсля цього помiстив ii в гiльйотинку на столi i, примруживши око, вправним рухом обрiзав з потрiбного краю. Знову закуривши, вiн зручно вмостився в крiслi навпроти Якуба.
– Нездiйсненних бажань, – повторив вiн. – Гадаю, ви розумiете, про що я? Найпотаемнiших, тваринних, я б сказав… Таких, що дiстались нам у спадок вiд наших прародичiв. Цi бажання щоночi виринають з вашоi пiдсвiдомостi, коли свiдомiсть iх не контролюе…
– Гадаю, ви помиляетесь, пане докторе, – не витримав пацiент, – я зовсiм не прагну нiкого вбивати. І тим бiльше, не хочу, щоб убили мене.
– Якщо вам сниться убивство, то найчастiше насправдi йдеться геть про iнше, – терпляче заперечив Фройд. – Такi бажання проектуються в сновидiння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати i бути вбитим ви не хочете. Цi сцени з ваших снiв означають зовсiм iнше.
Доктор звiвся на ноги i знову взявся за свiй саквояж.
– Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.
– Думаю, ваше сексуальне невдоволення.
– Пробачте?…
– Або заздрiсть чиемусь сексуальному щастю.
– Але ж…
– Вас убивають, пане Нiманде. А насправдi ви хочете, щоб вас згвалтувала яка-небудь безсоромна повiя.
– Пане докторе…
– Позбудьтеся цього бажання, i до вас повернеться здоровий сон, – перебив психiатр, – а поки що консультацiю закiнчено.
Дверi прочинились, i в кiмнату зайшла служниця. Нiманду не залишалось нiчого iншого, як подякувати i вийти.
Данциг, 19 лютого 1904 року
За останнi декiлька мiсяцiв Адам Вiстович рiдко кого зустрiчав двiчi. Обличчя незнайомцiв здебiльшого не траплялися йому знову, хоч звичка запам’ятовувати, про всяк випадок, нових людей лишилася в нього ще з Лемберга. З одного боку, Данциг був бiльшим мiстом, нiж його рiдний Львiв, а з iншого – комiсар навмисне уникав людського товариства. Власне тому, вдруге побачивши на березi моря темну постать чоловiка, що виразно дивився в його бiк, Вiстович насторожився. Напередоднi вiн уже бачив цього типа на тому самому мiсцi. За давньою звичкою вiн сягнув до кишенi плаща, де лежав його браунiнг, i, тiльки намацавши холодне рукiв’я пiстолета, вiдчув себе впевнено.
Було близько п’ятоi вечора. В цей час вже спадали сутiнки, i темно-сiре зимове море неспокiйно шумiло, облизуючи хвилями пiсок, на якому нещодавня вiдлига лишила клаптi брудного снiгу. Вдалинi, над обрiем, згасало останне свiтло дня, мов сiрник, що наостанок запалював портовi вогнi i прибережнi маяки.
Незнайомець удалинi якийсь час залишався на мiсцi, а потiм, важко бредучи по в’язкому пiску, рушив у бiк Вiстовича. Комiсар, напруживши зiр, чекав, доки той наблизиться. Вiдстань мiж ними поступово скорочувалась, i за кiлька хвилин вони вже стояли один навпроти одного. Вiстович пильно придивився до незнайомця. На тому було тепле пальто, капелюх i шарф, загорнений довкола шиi. Чоловiк виявився приблизно одного з Вiстовичем зросту i, схоже, навiть вiку. Йому також було вже за сорок. В руках вiн мав гарну тростину. Щоправда, користi з неi пiд час прогулянки вздовж пiщаного пляжу було небагато. Швидше за все, незнайомець прихопив цю рiч iз собою, аби вiдбитись при потребi вiд бродячих собак, а не тому, що планував спиратись на неi пiд час ходи. Хоч можна було припустити, що в кишенi в нього була й iнша, суттевiша, зброя.
– Доброго вечора, пане Вiстовичу, – привiтався незнайомець. Чоловiк говорив нiмецькою з вiдчутним австрiйським акцентом.
– Доброго вечора, – вiдповiв комiсар, – даруйте, не маю честi бути знайомим з вами.
– Мене звати Рiхард Штальман, – сказав той. – Я шеф-iнспектор полiцii Вiдня…
Пiсля цих слiв вiн чомусь замовк i вiдвiв погляд кудись у морську далечiнь. За цей час у головi комiсара промайнуло з десяток здогадiв, навiщо вiн здався вiденськiй полiцii, i жоден з них не вiщував йому нiчого доброго.
– Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, – несподiвано запропонував Штальман, – або чогось iншого, що подають у цих краях.
Вiстович кивнув у вiдповiдь i запропонував пiти у трактир неподалiк на набережнiй.
– Чудово, – зрадiв вiденець, – чесно кажучи, цей балтiйський вiтер пройняв мене до кiсток…
У трактирi було небагатолюдно, i двое чоловiкiв одразу вiдшукали пiдходящий вiддалений столик.
– Ви, мабуть, дещо здивованi, пане Вiстовичу, – першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. – Не думаю, що чекали когось на тому пляжi.
– Вчора я також вас там бачив, – зауважив комiсар.
– Так, я хотiв пiдiйти до вас.
– Що ж завадило?
– Непевнiсть. Неподалiк стояли ще якiсь люди. Сьогоднi ж ми там були самi.
– Остерiгаетесь стеження? – Вiстович вiдчув неприемний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власнi перестороги.
– Так, але якщо й слiдкують, то не за мною, а радше за вами, – сказав Штальман. – Бачте, тутешнi нiмецькi таемнi служби тiсно спiвпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5 - Служба австрiйськоi контррозвiдки.] ви – вiдома особа. Бачте, я дещо дiзнався про вас…
– Якого бiса вам вiд мене треба? – не витримав комiсар.
– Пане Вiстовичу, я не хотiв би починати…
– Питаю востанне – якого бiса ви хочете? – комiсар вiдчув, що нерви починають його пiдводити.
– Гаразд, я все поясню, – мовив чоловiк, – тiльки дозвольте по порядку…
Кельнерка принесла й поставила на стiл два кухлi з теплим портером. Вiстович не поспiшав пити, все ще пильно спостерiгаючи за спiврозмовником. Той, однак, не витримав i, пiднiсши свiй кухоль до рота, поспiхом зробив перший блаженний ковток. Пiсля цього видихнув зi словами «Mir war so kalt, schei?e»[6 - Як я змерз, курва (нiм.).] i поставив пиво знову на стiл.
– Сподiваюсь, ви зрозумiете мене, пане Вiстовичу, – продовжив Штальман, дiстаючи з кишенi портсигар i сiрники, – чи принаймнi спробуете… Я неспроста дiзнавався про вас. І не просто так iхав за вами з Вiдня аж сюди… Трохи бiльше, нiж два тижнi тому, було вбито мою едину доньку…
Штальман закурив, затягуючись так само глибоко i жадiбно, як перед тим пив портер. Могло здатися, що тютюну вiн не бачив щонайменше мiсяць.
– Спiвчуваю, – щиро промовив Вiстович.
Вiденець вiдмахнувся i спробував щось вимовити, проте голос його пiдвiв. Чоловiк мусив знову прикласти до рота кухоль, щоб до нього повернулася здатнiсть говорити.
– Так-от, – продовжив вiн уже твердiше, – цей мерзотник завдав iй десяток ударiв ножем, перед цим згвалтувавши. Можете уявити? Їй було сiмнадцять…
Вiстович i сам запалив цигарку.
– Взявшись особисто до розслiдування, я, окрiм усього, перевiрив, чи траплялись де-небудь в iмперii подiбнi злочини. А понад усе мене цiкавило, чи комусь вдалося iх розкрити, – сказав вiденець. – І тут мiй друг, директор полiцii в Лемберзi Вiльгельм Шехтель, розповiв менi про вас.
Вiстович здивовано глянув на нього.
– Розповiв про мене? – перепитав комiсар.
– Саме так, – пiдтвердив Штальман, – про те, що два роки тому вам вдалося впiймати манiяка, який у схожий спосiб убивав молодих дiвчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоiза Вольфович. Пригадуете?
Вiстович кивнув. Авжеж, вiн пам’ятав справу загиблих нiмфоманок i те, як йому вдалося спiймати вбивцю, але при цьому мимоволi довелося перейти дорогу всюдисущому Evidenzbureau, що ледь не закiнчилось для нього фатально. Тодi вперше, але не востанне, Вiстович зiткнувся з контррозвiдкою i кожного разу проклинав ту першу мить, бо всi наступнi зустрiчi приносили йому дедалi бiльшi неприемностi.
– Як на мене, то тут небагато спiльного, – обережно зазначив комiсар. – Я мав справу з психопатом, який убивав послiдовно. На момент арешту в нього була не одна жертва, а декiлька. Саме ця диявольська послiдовнiсть або навiть закономiрнiсть i е головним ключем для слiдства. А у вашому випадку вбито тiльки…
Вiстович затнувся i зробив вигляд, що надто гiркий цигарковий дим у горлi завадив йому договорити.
– Вбито не тiльки одну Амелiю, – заперечив Штальман, – iнакше я б не звертався до вас. Упродовж двох наступних тижнiв у Вiднi знайдено мертвими ще двох дiвчат i одну дорослу жiнку. Все те саме – згвалтування i численнi ножовi рани.
Вiстович i сам тепер приклався до кухля.
– Гаразд. То чого все-таки ви хочете вiд мене? – запитав вiн.
– Допомогти менi в розслiдуваннi, комiсаре, – вiдповiв Штальман. – Саме тому я розшукував вас, користуючись усiма можливими засобами: зв’язками в Мiнiстерствi полiцii, знайомствами у контррозвiдцi i Департаментi залiзницi.
– Скiльки вам знадобилося часу? – поцiкавився Вiстович.
– Щоб знайти вас? Бiльше тижня, – вiдповiв Штальман.
– Курва! – не втримався комiсар. – За якийсь тиждень мене знайшли в iншiй краiнi, ледь не вночi, у Богом забутiй мiсцинi на березi моря…
– В наш час телефонного i телеграфного зв’язку це неважко, – зазначив його спiврозмовник. – Крiм того, ваша остання справа… Знаете, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великi претензii.
– Знаю, – буркнув Вiстович.
– І не тiльки в нього, – продовжив Штальман. – Пригадуеться, президент мiста Львова, пан Нойманн, закидае вам зруйнування цiлоi кам’яницi на вулицi Потоцького. Однiеi ночi, кажуть, там стався вибух.
– Я тут нi до чого, – спробував заперечити Вiстович, але зрозумiв, що чоловiку навпроти насправдi плювати на це.
– І, якщо пригадуете, тутешня пароплавна компанiя досi з’ясовуе обставини, за яких позбулася цiлого судна…
Вiстовича всi цi нагадування наслiдкiв його попередньоi справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить вiн позбувся будь-якого спiвчуття до Штальмана.
– Смiю також додати, – продовжив той, – що й кошти, якi дозволяють вам знiмати помешкання в цьому мiстi, рано чи пiзно скiнчаться.
– Здаеться, я не зовсiм добре вас зрозумiв, – пiсля короткоi мовчанки сказав комiсар.
Вiн випустив струмiнь диму у бiк спiврозмовника i дивився на того, трохи примруживши лiве око.
– Не зовсiм добре? – перепитав Штальман.
– Гiвняно, – уточнив Вiстович.
