скачать книгу бесплатно
Вдома у Клари були безкiнечнi, але зовсiм не нелюбi домашнi завдання, а ще марки i монети, i бiлий рояль. І ще сотнi чи тисячi книг, котрi легше перечитати, нiж перелiчити. Читати Клара навчилася так само, як Марiя плавати i майже у тому ж вiцi – тiльки не в чотири роки, а в три. Тому вдома все одно було цiкавiше, нiж на вулицi. Скрiзь, не будучи вдома, вона вiдчувала, як iй не вистачало батькiв, а вдома вона цього майже не вiдчувала, вдома складалося враження буття вiсiмнадцятого столiття, в якому iй, на жаль, не довелося народитися, – бiлий рояль, марки з неприступною Вiкторiею та з Георгами, несхожими нi на Вiкторiю, нi один на одного, срiбнi петровськi та миколаiвськi рублi…
Потiм з’явився Володимир Федорович, i стало ще краще. Вiн посмiхався, завжди пiдтримував, нiколи не сердився i тим бiльше не злився (Володимир Федорович – i роздратування?) i чим мiг, допомагав, в тому числi – збирати монети, а особливо – марки. Але захоплення всiма цими нiкому не потрiбними королями та королевами я нiколи не розумiв, нашi марки набагато кориснiшi та цiкавiшi. Ну, та з дитини – який запит?
Вiн водив Клару i в Сад Шевченка i до Палацу пiонерiв на ялинку, i на всi можливi свята. У Палацi пiонерiв ii якось сфотографували з подарунком, i на фото вона сидiла на колiнах у самого Постишева, тож Марiя Ісаакiвна дуже пишалася цiею свiтлиною. А Володимир Федорович просто усмiхався, нiчого не кажучи, але думаючи собi, що iще невiдомо, кому i чому слiд було пишатися, i знову водив Клару усюди – в прекрасний парк Горького i безкраiй Лiсопарк, по вулицi Пушкiнськiй, яка з кожним роком втрачала свiй колишнiй гарт, по вулицi Басейнiй, що дзвякала трамвайними дзвiнками, по задумливiй вулицi Чернишевського.
VII
Роза була родом з мiстечка пiд Марiуполем, його – Марiуполь – потiм перейменували у Жданов. А Семен був з Латвii, з Лiбави, тож Самуiл знав кiлька фраз латвiйською мовою. На лiбавському ринку завжди вiдповiдали, якщо хтось звертався на iдиш i тим бiльше латвiйською, тобто iдиш там дуже поважали. А якщо звертався росiйською, могли й не вiдповiсти.
Рiднi брати Семена одразу пiсля революцii переiхали до Уругваю, добре там влаштувалися, вiдкрили кожен свою справу. Один – Мойсей – на пару тижнiв вернувся був у Лiбаву, аби провiдати тещу, i тут почалася вiйна. Вiн там i загинув пiд Лiбавою, в ополченнi. Зате Абрам вiдкрив у Монтевiдео м’ясну лавку, поставив дiтей на ноги. А потiм до влади прийшли фашисти, якi до бiзнесу i до евреiв ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переiхати до Ізраiлю.
Нарекли Самуiла Самуiлом на честь дiдуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворi нiхто не смiявся, бо, по-перше, спробували би посмiятися, а по-друге, у дворi його називали як свого – Сенею або Сьомою. Та там усi й були своiми, чужих серед них не було, звiдки взятися чужим?
Самуiловi нiхто нiколи не допомагав, вiн любив справлятися з проблемами сам i постiйно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемiнним успiхом. Дуже хотiлося стати лiкарем, але якi лiкарi, коли мiшки тягати нiкому? Цiкаво, якби не вiн, хто б iх i тягав?
У Ворошиловградi було здорово, навiть рiчка була, Луганка, щоправда, у нiй надто i не поплаваеш, але це все-таки краще, нiж коли взагалi немае рiчки. Ще у Ворошиловградi був будинок-музей Ворошилова, i про нього – про Ворошилова – iм i у школi багато розповiдали.
Загалом, у школi було цiкаво, i вчився вiн добре, майже краще вiд усiх, от тiльки iнодi, коли вивчали нудний матерiал, хотiлося взяти i загорлати, щоб усi аж оглухли, – «А-а-а-а!!!», i як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Боговi вiдомо.
У початкових класах, та i в п’ятому, вчителi, бувало, примушували замальовувати у пiдручниках портрети великих людей, це було цiкавенно – до шостого класу мало хто i залишився.
Влiтку, разом iз Грицьком, найкращим другом Самуiла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалi, свистiв Самуiл краще вiд усiх – i художньо, i «кiлечком», i двома пальцями, i трьома, i одним – мiзинцем.
Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злiтали яструбами, конi гикали, замiсть iржання, iскри не тiльки летiли, а навiть клубилися, а перехожi сварилися якимись такими незрозумiлими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найлiпшим.
Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалiвськiй швидкостi наiхав раптом на якийсь камiнець i полетiв через кермо, а Самуiл злетiв з багажника i проорав носом мiж iстеричними гусьми та напiвживою вiд зайвоi ваги свинею. Було боляче i образливо, що ось вони поламали велика, а народовi, що запросто просував повз i витрiщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, i це минуло, як будь-який бiль чи будь-яка образа, а от нiс потому так i залишився трохи кривуватим, хоча, по-правдi, те було не надто i помiтно. Та непомiтно, чого там.
І ще здорово було, коли снiг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навiжений, на лижах, i горлаеш «А-а-а-а!!!». Усе тобi усе дозволено, нiхто i слова не скаже.
Та i нiкому сказати, усi по домiвках сидять, крiм них iз Грицьком. А в такий вечiр удома сидiти – й не придумаеш, що може бути дурнiшим.
VIII
Володимир Федорович i Клара iшли до зоопарку.
Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок i необ’емну площу Дзержинського, повз будiвлю вiйськовоi академii, що з погордою височiла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло iще як слiд прокинутися i начебто намагалося злетiти над площею, повз Дiм проектiв, у якому працювала Марiя, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац пiонерiв та пам’ятник Шевченку.
Володимир Федорович мiцно-премiцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тодi услiдкуй за нею i наздожени. На ньому був бiлий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, i Клара розповiдала про сенсацiйне вiдкриття, яке вона зробила сьогоднi перед прогулянкою: про те, що росiйський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Нiколашкою», як двi краплi води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.
Та якi там двi краплi – справжнiсiнька одна-едина крапля, тiльки король – на поштовiй марцi, а цар – на монетi. Володимир Федорович посмiхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвяченi Папанiнськiй експедицii, але Клару, як i Марiю, вiдволiкти вiд червоноi лiнii думок було неможливо.
– Володимире Федоровичу, ви тiльки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його i всiх на свiтi. – У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажiть, як таке може бути?
– Чому тебе так зацiкавили бороди? – посмiхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих i пишаючись тим, що у нього така ерудована i уважна до дрiбниць донька.
– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – пiдiйшов до них Зиновiй. – Про що це ви так натхненно розмовляете?
– Татку, ти не уявляеш, нашi царi – наш i англiйський – це, мабуть… це, мабуть, одна i та ж самiсiнька людина! – сповiстила Клара головну, фееричну новину.
Зиновiй поцiлував ii в обидвi щiчки з ямочками i потиснув руку Володимиру Федоровичу.
– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивоi, чудернацькоi дерев’яноi коробочки, посмiхнувся Володимир Федорович. – Якi ж вони нашi? Нашого Нiколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.
– У них там, – додав Зиновiй, пригощаючись з красивоi коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсiм навiть король. Як вашi справи, Володю, що новенького?
– Ось iдемо до зоопарку, Зиновiю, – кивнув Володимир Федорович. – Марiя працюе, а я сьогоднi узяв вiдгул. Хотiли ще вчора сходити, але погода завадила.
– А я, – засмiявся Зиновiй, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.
– Я з вами повнiстю згоден, Зиновiю, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, нiж по калюжах тьопати.
– Та воно-то так, – зiтхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновiй, Клара не зрозумiла. – Але ми ж з вами знаемо: настане час, коли не буде зовсiм нiякоi погоди.
Вiн знову засмiявся i додав:
– Так що, нехай вже буде яка завгодно!
Володимир Федорович знову кивнув. Зиновiй потиснув йому руку, поцiлував Клару.
– Татку, ну ти зрозумiй, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозумiти ii i не квапитись, – який же вiн король, якщо вилитий цар?
Зиновiй притиснув ii до себе i, пiдморгнувши Володимиру Федоровичу, вирiшив задачу по-соломонiвському:
– Будь-який король, зайчику, в душi – цар, а будь-який цар уявляе себе королем. А ось ти у нас краща будь-якоi царiвни i королiвни. Правда, Володю?
– Звичайно! – пiдтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, iнколи трiшки неслухняна, але це королiвнам i царiвнам належно за етикетом.
Зиновiй посмiхнувся, помахав iм рукою та й подався у протилежний вiд них бiк – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.
IX
Клара з Володимиром Федоровичем уже пiдходили до ворiт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларi заводною мишкою, схожою на крихiтну собачку. Миша вела за собою на повiдку даму при тiлi, пихату i грандiозну, як будинок Саламандри на Сумськiй вулицi, чи навiть цiлiсiнький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальтi i винюхувала у придорожнiй травi. Клара забула про незрозумiлу схожiсть двох королiв, тобто короля i царя, i взялася розмiрковувати, чи вдасться мишi затягнути даму у кущi, але тут трапилося непередбачуване.
З мишкою i дамою порiвнялася iнша пара – чорний цербер без намордника («нiмецька вiвчарка», – пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович), який вiв на шкiрянiй вiжцi даму iнтелектуального вигляду i такого невиразного кольору, як нiмецька кiрха на вулицi Пушкiна. Фiгура дами нагадала Кларi поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох – цербер, вiжка i голобля – виглядали, як едине цiле.
– Чудище обло, огромно, озорно… – процитувала Клара.
Взагалi-то, чим бiльше Кларi стрiчалося в життi собак, тим виразнiше упевнювалася вона у iхнiй спорiдненостi з господарями, хоча постулат про схожiсть господаря з собакою не пiдтверджувався, – вона спецiально порiвнювала.
«От король, – знову згадала вона, – той, справдi, схожий на царя, а чим же миша i цербер схожi на своiх старших подруг?»
Клара призадумалася.
І саме тут миша роззявила свою мiкроскопiчну пащечку (теж менi, «па-ащ-а» називаеться) i дзявкнула, потiм завищала – з таким навiженим натхненням, що у Клари вiд жаху спiтнiла рука, за котру ii тримав Володимир Федорович. Миша пiдстрибувала на повiдку, здiймалася у повiтря, нападаючи на цербера i дiстаючи при цьому до дебелоi щиколотки дами, яка намагалася ii стримати.
«Якби, – подумала Клара, – на мишi була полотняна сорочка, вона би зараз вiдважно рвонула ii на грудях».
