скачать книгу бесплатно
Вiдображення
Михайло Блехман
Перший з романiв дiлогii про найголовнiшi питання людського життя: щастя та кохання, вiру та знання. Цей роман – про родину Блехманiв, вiн розгортаеться в 30-40 р.р. XX столiття в Украiнi, в Харковi, та – паралельно – в XIX столiттi – в еврейському мiстечку Речиця в Бiлорусii. "Чи можлие щастя?" – ставить собi запитання героiня роману Клара. Роман доводить, що, незважаючи на всi негаразди, так, щастя – можливе.
Михайло Блехман
Вiдображення
Тим, кого дай, Боже, бути менi достойним.
Мое минуле не мине, поки не мину я.
Категорiя «вiдображення» означае суб’ективну здатнiсть людини як мислителя оперувати мислями як фактами свiдомостi, незалежно вiд об’ектiв, якi вони вiдображують.
З фiлософськоi книги
Зiрочки падали так рясно, що у мене навiть скiнчилися бажання. Хтось наче здмухнув iх, цi зiрочки, зi своеi величезноi холодноi долонi, i вони слухняно полетiли донизу, збиваючись у соннi цукровi замети або вiдбиваючись у склi мого вiкна смiшними i складними символами чудернацькоi абетки. Здавалося, що невiдомий iм’ярек, отак поздоровивши мiсто, яке вiдсвяткувало Рiздво, тепер ще й зажадав вiдобразитися у шибцi мого вiкна, аби зазирнути в мiй зошит i прочитати заключнi рядки щойно закiнченого роману.
«Хто вирiшив, що час iде?» – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу вiконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно i мiй роман – це взаемне вiдображення i усталенiсть двох рiзних абеток однiеi первинноi мови.
«Хiба так iдуть?» – поблажливо запитав я радше самого себе, нiж кого б там не було. – Хiба так ходять? Так – зневажливо сходять: жiнка, яка не кохае, ворог, який не поважае, критик, який не зневажае… А йдуть i ходять – хiба ж так?»
«Але якби не мiй зошит – чи мали б ви сенс?»
«Втiм, що я тлумачу про сенс? Там, звiдки цi зiрочки, про сенс, надiюся, знають набагато бiльше, але, боюся, – зовсiм по-iншому…»
«Тодi навiщо i для кого оця моя абетка, якщо вже е ваша? І ви сходите завжди, безвiдносно до того – iснуватиму я чи нi…»
«… І будете спадати на мiсто, що вiдсвяткувало Рiздво i готуеться стрiчати Новий рiк, – новий рiк…»
«І не помiтите, що у вiкнi в новому роцi буде хтось iнший, не той, що торiк, i не спитаете: а де ж той, що був?»
«Чи можу я в своему зошитi явити щось, про що би ви не вiдали, чого не торкалися?»
Я постукав пальцями по обкладинцi зошита, де ще й досi не було назви мого роману, i, розгорнувши рукопис навздогад, на однiй з римських цифр, знову позирнув у вiкно.
«Втiм, ви ж тут, хоча i потойбiч вiкна, якого для вас не iснуе. Хай же не буде його iснувати i для мене, – тодi ви зможете перекласти на свою потойбiчну (чи нашу спiльну?) мову змiст мого зошита».
«…І ми з вами нарештi знайдемо моему романовi справжню назву».
«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять i так, а отже, не такi вже ви й зневажливi, якщо не уявляти межи нами вiкно…»
«Отак. А я не вiрив».
Книги дивилися на мене зi своеi шафи i теж зазирали в мiй, поки що безiменний, зошит, сторiнки якого списано недолугими словами i майже беззмiстовними римськими цифрами.
Книги дивилися iз шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровiй палiтурцi, i цi – моi улюбленi – вони допомагають менi тим, що, найголовнiше, – не заважають. І ця… я ще не цiлком зрозумiв ii призначення, але до кiнця мого зошита, можливо зрозумiю… А iнакше i писати мiй зошит було би справою ризикованою, невиправданою… Та, зрештою, хiба це я писав його?
Я дивився повз мiй зошит i думав, що, звичайно, вiн уже iснував колись, тож менi треба було тiльки вiднайти його. Тому-то я й зiбрався колись на пошуки невiдомо чого – як середньовiчний мореплавець на пошуки староi землi, яка, якщо поталанить i постаратися, виявиться новою, при чому для всiх.
«Мабуть, я щасливiший за багатьох моiх колег-капiтанiв, бо знайшов, i ось тепер моему зошитовi не вистачае тiльки назви, щоб стати книгою! – з порцiею здоровоi самовпевненостi вирiшив я. – Звичайно, можна було б залишити все як е: якщо, скажiмо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»
Але нi, я таки назву свiй зошит. Я обов’язково назву його. І вони менi в цьому допоможуть, тiм бiльше, що я вже прибрав шибку, яка нас роздiляла. Інакше – як же холодна жiнка, жорстокий ворог, байдужий критик вирiшать для себе i для свiту, що мiй зошит не вартий прочитання? Якщо автор мае iм’я, а його творiння – назву, то легко сказати, що все iнше знати i не треба. А якщо iменi та назви немае, то доведеться читати i, тiльки прочитавши, сказати свiтовi, що читати не мае сенсу.
Щоправда, iнколи початок бувае таким схожим на назву, що й пiдмiнюе його…
Але я знаю, моему романовi назва необхiдна – бо початок не просто не замiнюе i не передбачае його, а навiть зовсiм навпаки.
І
На початку – мiсто готуеться до Нового року, а вже потому, вiдсвяткувавши Новий рiк, почне готуватися до Рiздва… Але замiсть бажань, якi несамохiть загадувалися б у такт майже забутим зiрочками, вона думала про те, що справжнiх бажань у неi, вiдверто кажучи, вже давно немае. І якби замiсть традицiйноi похмуроi мряки на мiсто раптом зiйшли снiговi зiрочки, загадувати було б нема чого.
«Цiкаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса i машинально перевiряючи наявнiсть сумочки, яка нiкуди не подiлася, – цiкаво, як вмiло природа допомагае тим, кому нiчого не потрiбно. Було б що загадувати – зiрки б не примусили себе чекати».
В тролейбусi, на щастя, було майже порожньо – i бiля вiкна, i поряд.
«А було ж усе-таки бажання! – посмiхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вiкна, що захищало ii вiд вулицi, i вже спокiйнiше дивлячись на будiвлю та на паркан лiкарнi, якi залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».
Вона вiдкрила книгу, що нагадувала мiй зошит, але, менi здалося, уже мала назву. Вона завжди возила ii з собою i читала, перiодично, не вiдриваючись вiд читання, позираючи у вiкно на нереальнi ватнi замети, наче щойно скинутi з величезноi ялинки, на тлi котрих блякли закоцюблi лiхтарi кольору ще не готового гоголь-моголю.
«Чи гоголь-моголю?», – строго запитала вона у себе, але не встигла вiдповiсти, тому що побачила подружжя, що, обережно ступаючи, йшло до лiкарнi. У Самуiла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметiв. Клара стогнала, намагаючись зiгнутися в три погибелi, але дев’ятимiсячний живiт заважав iй, i це зараз було ii однiею-единою погибеллю.
– Дай вiдпочити! – стогнала вона, сiдаючи в черговий замет.
– Кларонько, – пiдводив ii знову Самуiл, – ти застудишся, пiдемо, тут уже зовсiм поряд.
Їм вдавалося пiдвестися i пройти ще кiлька крокiв, та вона знову сiдала в замет – перевести дух, проте дух зовсiм не переводився. Перейми у Клари почалися, коли вже була глупа нiч i не те що таксi, а навiть приватника знайти було неможливо в усьому безнадiйно бiлому для такого часу доби свiтi, тож у пологовий будинок довелося iти пiшки.
Вони йшли уже бiльше години, зупиняючись, вiдпочиваючи, пiдводячись.
Довкола було дражливо ясно вiд снiгу, але в очах у Клари потемнiшало ще вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче зачерствiлий бублик, i нi йти, нi сидiти було неможливо. Шуба зiгрiвала, але тягнула в замет, i едине, чого iй хотiлося – це народити вже нарештi i виспатися, не думаючи про те, що iще доведеться народжувати. Пальцi у муфтi запотiли, набрякли i перестали стискатися i розтискатися. Хустка з’iхала набакир, на чолi уперше з’явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало. Але сил не залишилося навiть на те, щоб путньо боятися хоч приблизно так, як тодi, коли вона тонула у Днiпрi…
– Господи, коли ж я, нарештi, народжу?! – простогнала я, стискаючи руку Сенi i сiдаючи в звабливо теплий замет. Бiднi жiнки, за що iм це?! Ой, Господи, якби ж iм, а то ж нам…
Вiн, ледь не плачучи i цiлуючи моi руки крiзь муфту, знову узявся пiднiмати мене з замету, примовляючи:
– Кларонько, пiшли, тут уже поряд. Зараз прийдемо, тобi допоможуть роздягнутися, знiмуть з тебе цю кляту шубу…
– …i все iнше! – з ненавистю сказала я, не намагаючись пiдвестися, тому що попередня спроба уже була понад моi сили i сил для новоi не залишилося нiяких.
– Ну звичайно ж, усе знiмуть як слiд! Ти й забудеш, що на тобi всi цi лахи були. Дадуть лiки, покладуть на зручний стiл, ти трiшки постараешся i народиш нам сина або доньку.
– Сина! – впевнено прохрипiла я, встаючи, сама не вiдаючи, як.
– Сина! – сказала вона менi пошепки, але твердо.
– Сина! – долинуло у тролейбус через зачинене вiкно.
І Клара пiшла – саме пiшла, а не попленталася, народжувати сина.
Тобто пiшли вони – разом, як завжди.
ІІ
Зараз Клара тимчасово не пам’ятала – про що зараз, взагалi, можна було пам’ятати? – не пам’ятала, як намагалася, тобто мрiяла, дотягнути з пологами до Нового року. З рiзних причин, але головне – щоб синовi на рiк пiзнiше було йти до армii. Та i взагалi, коли вважаеться, що ти народила на рiк пiзнiше, це завжди краще, нiж на рiк ранiше, – зрозумiло, тiльки коли лише вважаеться.
– А раптом буде дiвчинка? – з майже непомiтним сарказмом спитала – чи сказала Марiя Ісаакiвна.
– Мамо, такi речi раптом не вiдбуваються, – заспокiйливо вiдповiла Клара, сiдаючи вивчати Римське право. Професор Фукс читав свiй предмет не згiрш народного артиста, не кажучи вже про римського трибуна. На його лекцii збиралося стiльки студентiв, що у безмежнiй аудиторii яблуко скорiше згнило би на своiй гiлцi, нiж наважилося впасти, – i здати Фуксовi випускний iспит, тим бiльше у такому станi, було не набагато простiше, нiж завоювати Римську iмперiю. Але Клара в собi не сумнiвалася, i Самуiл також. І Володимир Федорович не сумнiвався, хоча, коли говорила Марiя Ісаакiвна, вiн бiльше мовчав та iнколи посмiхався, проте посмiхався вiн не скептично, а погоджуючись.
– Володю, чому ти посмiхаешся? – голосом iмператрицi, яка тимчасово зiйшла з престолу, спитала Марiя Ісаакiвна. – Нi, я колись через нього з глузду з’iду! Вирiшуеться серйозне питання, а вiн сидить собi, нiби нiчого не сталося, i посмiхаеться. Володю, припини посмiхатися! Я кому сказала?
– Та що ж менi, плакати? – вiдверто посмiхнувся Володимир Федорович i розвiв руками.
Як же не посмiхатися, якщо вiйни, слава Богу, немае уже цiлих шiсть з половиною рокiв, квартира у них хоч i не iзольована, але не халабуда якась, як в евакуацii на Уралi, усi живi-здоровi, карточки вiдмiнили. Самуiл закiнчуе медичний iнститут, Клара – юридичний. У мене скоро буде онук, або онучка, особливоi рiзницi немае, але Клара упевнена, що буде онук. То що ж – при всьому цьому плакати?
– Мамо, – не вiдриваючись вiд написаного м’яким почерком з нахилом влiво конспекту, вiдповiла Клара, – це зовсiм навiть не вирiшуеться – тому що давним-давно вирiшено. Я пам’ятаю приблизно дату вирiшення i навiть час доби, хоча точно, беручи до уваги урочистiсть моменту i важливiсть задачi, назвати нинi не ризикую.
Незважаючи на те, що вона не уточнила, який момент мала на увазi, реплiка загалом сприйнялася позитивно. Але повнiстю задоволеним залишився тiльки Самуiл, який володiв усiею сукупнiстю фактiв, щоб зачаруватися точнiстю формулювань, приналежнiй дружинi. Володимир Федорович знову посмiхнувся, а Марiя Ісаакiвна спалахнула тихою блискавкою – у вiдповiдь на Кларину реплiку, посмiшку Володимира Федоровича та Самуiлову задоволену замисленiсть.
ІІІ
До вiйни Клара разом iз Марiею Ісаакiвною та Володимиром Федоровичем жила в дуже привiлейованiй трикiмнатнiй квартирi, звичайно ж, iзольованiй, у, мабуть, найпрестижнiшому районi Харкова – Нагорному, на Пушкiнському в’iздi. Марiя Ісаакiвна працювала iнженером-будiвельником, керувала найважливiшими проектами i спроектувала величезнi електростанцii – на Севанi, на Балхашi, та що там, по всьому Союзу.
Народилася Марiя в Бiлорусii, в еврейському мiстечку Речиця, на Днiпрi.
Взагалi-то, вона була Мерi, а не Марiею, але Мерi може бути лише княжною, а яка там княжна iз Речицi? Їi тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всiй губернii, а неня, Клара, вважалася неосвiченою i у неi було восьмеро дiтей. Особливоi освiти вона дiйсно не мала, але й зовсiм неграмотною не була, просто коли ж вивчишся, якщо чоловiк з ранку до вечора у майстернi, а у неi вiсiм малят на руках?
Втiм знала вона бiльше багатьох «грамотних». До неi приходили за порадою зi всього мiстечка, як до Санчо Панси на островi, i поради вона завжди давала слушнi – жодного разу за все життя поганого не порадила.
З вiсьмох дiтей у неi було двi дiвчинки, Мерi i Хая, всi iншi – хлопчики, вони, коли виросли, стали соцiал-демократами i загинули – однi саме тому, iншi на вiйнi, – не саме тому, а просто загинули.
Один з братiв виявився математиком. Вiн довiв теорему, яку неможливо було довести, точнiше сказати, завдяки нелюбому багатьма духовi протирiччя, заперечив аксiому. Тобто це була не аксiома, бо аксiому заперечити неможливо, але Арон не погоджувався з тим, що це – аксiома, i тому й заперечив ii. Петербурзька iмператорська академiя, яка вмiла цiнувати непересiчне, нагородила його срiбною медаллю, тiльки Ароновi довелося змiнити ненаукове iм’я Арон на бiльш прийнятне Аркадiй. А прiзвище – Крупецький – i так звучало майже як Обленський чи навiть – якщо абстрагуватися вiд неважливих дрiбниць – майже як якийсь-там Голiцинський.
Старшi у родинi були постiйно зайнятi, тож Мерi призвичаiлася всьому учитися самостiйно. Коли Мерi була маленькою, вона пiшла на Днiпро, що розлився аж до обрiю i тiльки недосвiдченому або надто романтично налаштованому споглядачевi може здатися дивним при тихiй погодi.
Насправдi ж, навiть бiля самiсiнького берега було повно ям та вирiв, не кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлiтньоi людини.
Але Мерi нiхто не навчив тому, що мае бути страшно, та i взагалi нiхто ii нiчому, крiм читання та письма, не вчив, а на рiчцi ця наука не згодилася. І вона увiйшла у воду так само, як до татовоi майстернi роздивлятися нову шафу, або до матусиноi кухнi – понюхати i скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мерi просто випливла i попливла, i iй це сподобалося. Потiм вона – також сама – навчилася перепливати Днiпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що виявився зовсiм звичайним, i повертатися додому до обiду.
Клара пiшла натоптаним шляхом. Якось, коли вони гостювали у Речицi, вона також вирiшила сходити на Днiпро, подивитися що там до чого та скупатися. Їй було аж цiлих шiсть рокiв, але вона ще не знала, що для того, аби пливти, треба вмiти плавати, – просто взяла i втекла на Днiпро, тим бiльше, що до пляжу було рукою подати, навiть такою маленькою, як у неi. Нiхто i не помiтив нiчого – ну, вийшла дитина за хвiртку, що тут такого, у Речицi? Нi погромiв уже, нi вiйни ще i вже, нi навiть банального грому з блискавкою. Клара бiгла собi, радiючи життю, як потiм зi школи додому, наспiвувала «Смiливо у бiй пiдемо» i з розбiгу влетiла у воду, що з берега здавалася безпечною, як свiжий суп у старенькiй, ще бабусинiй, мисцi. Це було дуже смiшно i весело, але дно раптом провалилося у бездонну пiдводну яму i потягло Клару за собою.
Кiлька разiв iй вдалося випiрнути, але щоразу те давалося все важче. Врештi сил виринати не лишилося, i вона вирiшила бiльше й не намагатися, адже все одно сенсу у тому не було нiякого. І тут я уявила собi, як засмутиться неня, коли дiзнаеться, що я втонула, i вирiшила заради неi ще раз випiрнути, в найостаннiший раз. Цiеi самоi митi ii помiтив моряк, молодий хлопець, котрий щойно спустився до Днiпра скупатися. Не роздягаючись, вiн стрибнув у воду, витягнув смiливу дитину i вiднiс до Марii.
Неня усе-таки засмутилася, але якби я втонула, уявляю, як би вона тодi запечалилася! Значить, завжди треба намагатися випiрнути ще раз – а може, хтось якраз буде проходити повз i допоможе.
ІV
Мерi була прекрасною: з густим, звичайно ж, темним волоссям, величезними, аж трiшки бiльше, нiж треба, очима i зневажливою посмiшкою.
У шiстнадцять рокiв Мерi вийшла замiж за Зиновiя Стольберга, дуже енергiйного, непересiчного i пiдприемливого юнака, а за три роки, в останнiй iз буремних 20-х рокiв, народила Клару i покинула чоловiка, тому що той дратував ii своiм сприйняттям буття. Власне, не думками своiми як такими – вона Зиновiя не слухала – а самою наявнiстю у нього того, що вiн вважав власною думкою.
Взагалi-то Зиновiй був Зиновiем приблизно так, як Арон колись був Аркадiем. Офiцiйно його звали Залманом, тому формально Клара була не Кларисою Зиновiiвною, а Кларою Залманiвною. Зиновiй, щоправда, хотiв назвати доньку Єленою, але наявнiсть власноi думки спрацювало на гiрше, тож вийшло врештi так, як вважала правильним Марiя: хлопчика треба називати на честь дiдуся, а дiвчинку – на честь бабусi.
Пiсля розлучення, до вiйни, Зиновiй iнколи бачився з Кларою, i було це зовсiм для неi нечасто – так нечасто, що й майже не було…
У Харковi – першiй радянськiй украiнськiй столицi – Марiя вчилася в будiвельному iнститутi i була там найкращою студенткою: якщо у чотири роки людина випливае у Днiпрi, то в двадцять вона точно не потоне на суходолi, якою б нерiвною та твердь не була.
Дискутувати з нею було неможливо, точнiше, даремно, бо логiка та аргументацiя у неi були навiть не залiзними, а з якогось навiть ще не винайденого тугоплавкого металу, i студенти, в основному фронтовики, що недавно змiнили будьонiвки на кашкети, банально казали, що у неi чоловiчий розум. Проте вона таки була жiнкою. З косою довкруж голови, з величезними очима, з умiнням переплисти через будь-яку рiку, як би важко не давалося усiляким вiдомим рiдкiсним птахам долiтати до середини тих рiк.
Щоранку вона iшла з Пушкiнського в’iзду на Сумську вулицю, посмiхаючись летючiй золотавiй махинi Будинку проектiв, i свiтло-сiрому хмарочосовi Держпрому, i будiвлi Уряду, що будувалася на безкраiй, як уся ii краiна, i безкiнечнiй, як усе ii життя, площi Дзержинського. Життя тiльки-тiльки починалося, i в мiстi ще не було найкращого у свiтi пам’ятника Тарасовi Шевченку, i не було навiть Дзеркальноi статуi, яка – вона ще не знала – буде схожою на ii шифоновий шарфик. Пiдбори слухняно стукали по слухнянiй брукiвцi i боязкому асфальтовi, в портфелi були виконанi – краще, нiж у будь-кого на потоцi – домашнi завдання, в тубi – найкращi у всьому iнститутi креслення.
Безкiнечна у своiй величавостi Сумська пролинала повз неi i текла далi, вниз, повз царськi будiвлi, повз будинку Саламандри, повз ошатного украiнського театру, впадала в Миколаiвську площу, на котрiй Марii пiдморгували своiми сяючими вiкнами будiвлi, спроектованi ще до революцii академiком Бекетовим, а ще далi виднiлася спокiйно-сiра, без будь-яких зайвих надлишкiв, будiвля, збудована зовсiм недавно, в 1925 роцi.
У вихiднi днi Марiя звертала з Миколаiвськоi площi на поважну Пушкiнську, гуляла там, де ще не було i, здавалось, не могло бути нi рейок, нi трамваiв. Вона йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першоi гiльдii. Далi – повз будiвлi архiтектора Бекетова, що нагадували новорiчну гiрлянду або жовтневий феерверк та котрi пiдносили Пушкiнську до вповнi заслуженого нею звання стовбовоi дворянки. Вона iшла на свiй, неможливий без неi Пушкiнський в’iзд – готуватися до лекцiй, читати, креслити, рахувати на логарифмiчнiй лiнiйцi.
А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звiдки головним щастям сяяло для них безкiнечне життя.
V
У Марiю закохувалися масово i наповал, але iй це було не надто цiкаво, бо кожний закоханий мав необережнiсть чи нахабнiсть мати хоча би в чомусь власну думку – очевидно, утверджуючи таким чином свою чоловiчу сутнiсть. Марii ж iз надлишком вистачало власноi сутностi, жiночоi. Вона лише Володимировi Петкевичу дозволяла вислухувати, приймати до уваги та до безумовного виконання ii думки та висновки, тож саме це i цiкавило ii у ньому. Вiн був старшим за неi, але те не мало значення. Власне, що таке – рiзниця у шiсть рокiв?
Володимир народився у Варшавi, коли частина Польщi ще входила до Росiйськоi iмперii. Вiн працював клерком: iнспектував м’ясокомбiнати i овочевi бази, завiдував облiком на Вторчорметi, потiм служив в Управлiннi Пiвденноi залiзницi, у важезнiй старiй будiвлi на величезнiй Привокзальнiй площi. Начальство було бiльш нiж задоволене його надiйнiстю та пунктуальнiстю. Вiн завжди знав, де знайти потрiбний документ у безлiчi паперiв, тому що нiколи нiчого не шукав: усi документи, написанi м’яким прямим почерком без найменшоi помарки (Володимир Петкевич i помарки?), не шукалися, а знаходилися в едино-можливому – потрiбному мiсцi, в потрiбний та i, взагалi, будь-який час.
В юностi Володимир цiкавився такими ж юними, як i сам, балеринами, а в зрiлостi закохався у Мерi, або, точнiше сказати, Мерi вiн полюбив.
Вона дозволила йому мати до себе це почуття, тiльки коли пересвiдчилася, що вiн не збираеться iй нi в чому суперечити. А вiн i не думав суперечити – вiн любив Марiю i Клару сильнiше, нiж iншi люди зазвичай люблять iнших людей.
Ще вiн любив футбол, тiльки не грати – грати вiн не вмiв i не хотiв, а дивитися. Коли Володимировi було двадцять рокiв, збiрна команда Харкова виграла чемпiонат краiни, i вiн на власнi очi бачив Привалова, Кротова, Норова, Казакова, братiв Фомiних.
– У 21-му роцi в Одесi, – посмiхаючись, розповiдав вiн Кларi, – Казаков поцiлив у перекладину i вона гепнулася на голову одеському воротаревi. Уявляеш?
Марiя навiть не повела плечима, тiльки обурилася щодо того, чому вiн вчить дитину, а Кларi захотiлося побачити, як падае перекладина, i вона теж зацiкавилася футболом. Володимир же Федорович, навпаки, до цiеi гри скоро трiшки охолонув, бо пiсля Привалова справжнього футболу вже не було.
Володимир не вмiв плавати, проте служив у армii на баркасi керманичем, бо з його комплекцiею гребти не мало нiякого сенсу, а керманичем – було якраз i, крiм нього нiхто з цiею роботою нiзащо б не справився. Вiн сидiв на носi човна i гучно та чiтко вiдраховував:
– Раз-два, раз-два!
Я вiдраховував, щоб веслярi не збивалися з темпу, i вони гребли. Якось пiд Форосом, це бiля Севастополя, наш баркас утрапив у мертву зиб. Знаеш, що таке мертва зиб? Це коли на поверхнi вода як скло, а пiд нею – буруни, неначе хтось колотить воду. Мертва зиб, аллах ii забирай, човен не переверне, але людина може заснути. Я рахував, рахував, а потiм наче провалився кудись, i якби матроси не збилися з ритму i не обернулися, мене давно уже i на свiтi не було б. А вони збилися, тому що я заснув i перестав рахувати. Тiльки дякуючи iм i врятувався – iнакше уже не прокинувся б нiколи.
Розповiдь Кларi сподобалася: вона була ще страшнiшою, нiж поперечина, що падае на голову воротаревi.
Пiсля закiнчення iнституту Марiя бувала вдома рiдше, нiж у вiдрядженнях, тому виховував Клару Володимир Федорович. Точнiше, вiн не заважав Кларi дорослiшати i самiй виховуватися, лише охороняючи цей процес.
VI
В дитсадку Клара була головною пiсля вихователiв, хоча чому так вийшло, вона не знала i не замислювалася над тим. Просто всi поважали ii думку – можливо, тому, що нi в кого, крiм Клари, своеi думки iще не було, хiба що – у вихователiв. Вона керувала всiма iграми – у квача, в хованки, у все що завгодно, але сама «водила» тiльки тодi, коли iй цього хотiлося, а не коли iй чомусь-то випадало (щоб Стольберг – i раптом випало?).
Вдома також було добре, – навiть бiльше, нiж добре. Клара прибiгала додому з дитсадку, потiм зi школи – як iй потiм здавалося, привiлейованоi, на iхнiй привiлейований, як потiм також виявилося, Пушкiнський в’iзд, у iхню прекрасну квартиру, де спочатку, до появи Володимира Федоровича, було порожньо – райський набiр продуктiв, навiть усiляка iкра, – але не було матусi. Неня була у вiдрядженнi – у Середнiй Азii, на Кавказi, у Сибiру, на Байкалi, в Криму, на озерi Севан, на уранових копальнях. Марiя Ісаакiвна лiтала з мiсця на мiсце в невеликому лiтаку. Вона була iнженером-конструктором найвищого класу, але конфлiктiв з тими, хто посилав за нею лiтак, у неi нi разу не виникло: я нiколи не дозволяла собi зайвого i нiкому нiчого не розповiдала, в тому числi про урановi копальнi. Язика завжди тримала за зубами.
