скачать книгу бесплатно
П’ятеро на островi скарбiв
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка #1Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«П’ятеро на островi скарбiв» – перша книга серii «Славетна п’ятiрка».
До Джорджi, дiвчинки з норовливим характером, в усьому схожоi на хлопця, приiхали на канiкули трiйко кузенiв – Джулiан, Дiк та Енн. Попервах хазяйка, в якоi нiколи не було друзiв, хотiла якнайшвидше позбутися непроханих родичiв, однак незабаром дiтлахи подружилися. А коли кузени ще й дiзналися, що Джорджа мае власний острiв з руiнами старого замку, затонулий корабель та чудового собаку Тiммi, всi вони з головою поринули у захопливi пригоди, перетворившись на шукачiв скарбiв.
Інiд Блайтон
Славетна п’ятiрка
П’ятеро на островi скарбiв
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Enid Blyton
FIVE ON A TREASURE ISLAND
First published in Great Britain in 1942 by Hodder & Stoughton Limited
This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd
Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition
Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited
© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Роздiл 1
Великий сюрприз
– Мамо, щось уже вiдомо про нашi канiкули? – запитав Джулiан за снiданком. – Поiдемо, як завжди, до Пелзета?
– Боюся, що нi, – вiдповiла мати. – Цього року там уже мiсць нема.
Трое дiтей за столом розчаровано подивилися одне на одного. Їм так подобався будинок у Пелзетi. Там такий гарний пляж i купатися приемно!
– Не журiться, – сказав батько. – Гадаю, ми пiдшукаемо для вас мiсце не гiрше за це. У кожному разi ми з мамою цього разу поiхати з вами не зможемо. Мама ще не казала вам про це?
– Нi, – вiдповiла Енн. – Мамо, це правда? Ти не зможеш провести з нами канiкули? Адже ти завжди iздила з нами.
– Цього року тато хоче, щоб я поiхала з ним до Шотландii, – сказала мати. – Ми поiдемо самi. Ви вже досить дорослi й самостiйнi, i ми думали, що вам цiкавiше буде провести канiкули без нас. А що в Пелзетi мiсць немае, я досi не уявляю, куди вас вiдправити.
– А як щодо Квентiна? – запитав батько. Квентiн був його братом, а для дiтей – дядьком. Вони бачили його лише одного разу i трохи побоювалися. Цей високий i завжди похмурий чоловiк був постiйно зайнятий якимись науковими дослiдженнями. Вiн жив бiля моря – i бiльше нiчого дiти про нього не знали.
– Щодо Квентiна? – мати випнула губи. – Чому це ти раптом згадав про нього? Навряд чи вiн захоче, щоб дiти вертiлися пiд ногами в iхньому будиночку.
– Днями я бачився з дружиною Квентiна у справi. У них, схоже, якась скрута. Феннi казала, що була б не проти на якийсь час взяти за комiрне одного-двох пожильцiв. Їхнiй будинок – на березi моря. Дiтям сподобаеться. Феннi – дуже мила, вона iх догляне.
– І в неi, до речi, е своя дитина, – сказала мати. – Зараз… як ii звуть? Якось дуже дивно… авжеж, Джорджина. Скiльки iй рокiв? Здаеться, близько одинадцяти.
– Мого вiку, – зауважив Дiк. – За одним разом познайомимося з кузиною! Їй, напевно, невесело самiй. Я можу бавитися з Джулiаном i Енн, а у Джорджини немае нiкого. Вона, либонь, зрадiе нашому приiзду.
– Ваша тiтка Феннi казала, що й Джорджинi з друзями було б веселiше. Гадаю, цей варiант вирiшив би нашi труднощi, – мовив батько. – Потелефонуймо Феннi та домовимося про все. Я упевнений, що ii це влаштуе, а Джорджина матиме з ким провести канiкули. Натомiсть ми зможемо не турбуватися за нашу трiйцю.
Дiти розворушилися. Цiкаво буде поiхати на нове мiсце й познайомитися з кузиною!
– А там е кручi, скелi, пiсок? – поцiкавилася Енн. – Там гарна мiсцина?
– Я не дуже добре тi терени пам’ятаю, – вiдповiв батько. – Але упевнений, що там дуже цiкаво. Вам сподобаеться. Мiсцина називаеться «Бухта Кирiн». Ваша тiтка Феннi усе життя прожила там i нiзащо не хоче куди-небудь переiжджати.
– Тату, швидше телефонуй тiтцi Феннi й домовляйся! – вигукнув Дiк. – Менi здаеться, це те, що треба. Менi вже ввижаються пригоди!
– Ти завжди так кажеш, куди б ми не поiхали, – розреготався батько. – Гаразд, зараз потелефоную i все з’ясую.
Усi поснiдали, встали з-за столу й почали чекати, доки батько подзвонить. Вiн вийшов у передпокiй, i дiти почули, як тато замовляе розмову.
– Сподiваюся, все буде гаразд, – сказав Джулiан. – Цiкаво, яка вона, Джорджина. Еге ж, дивне iм’я? Радше пасуе хлопцевi, а не дiвчинi. Отже, iй одинадцять, вона на рiк молодша за мене, твого вiку, Дiку, i на рiк старша за Енн. Саме те, що треба. Нам учотирьох сумно не буде.
Хвилин за десять батько повернувся, й дiти вiдразу ж зрозумiли, що вiн про все домовився. Батько радо позирнув на них.
– Про все домовлено, – оголосив вiн. – Тiтка Феннi дуже зрадiла. Сказала, що Джорджинi буде корисно поспiлкуватися з новими друзями, бо iй дуже самотньо. Тiтка залюбки перейматиметься вами. Тiльки вам треба поменше турбувати дядька Квентiна. Вiн багато працюе, але вельми не полюбляе, коли йому заважають.
– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообiцяв Дiк. – Слово честi. Все пречудово… коли ми рушаемо, тату?
– Наступного тижня, якщо мати впораеться, – вiдповiв батько.
Мама ствердно кивнула.
– Гаразд, – сказала вона. – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всiх однакова.
– Чудово буде знову влiзти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася вiд шкiльноi форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом iз хлопцями по скелях.
– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засмiялася мати. – Не забудьте приготувати iгри та книжки, якi вiзьмете з собою. Але ж небагато, бо там тiснувато.
– Торiк Енн хотiла узяти з собою усiх своiх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дiк. – Пам’ятаеш, Енн? Дивачка та й годi!
– Не дивачка, – заперечила Енн зашарiвшись. – Я люблю своiх ляльок i просто не могла вибрати, яких узяти, й вирiшила узяти усiх. Нiякого дивацтва в цьому немае.
– А пам’ятаете, позаминулого року Енн хотiла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дiк. Тут втрутилася мати:
– Знаете, а я пригадую, як маленький хлопчик на iм’я Дiк, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кiшок i стару мавпочку.
Цього разу зашарiвся Дiк. Вiн одразу змiнив тему.
– Тату, а як ми поiдемо? Потягом чи автiвкою? – запитав вiн.
– Автiвкою, – вiдповiв батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вiвторка?
– Мене це влаштовуе, – сказала мати. – Ми зможемо вiдвезти дiтей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландii. Домовились – iдемо у вiвторок.
Отже, вiд’iзд у вiвторок. Дiти нетерпляче рахували днi, а Енн щовечора закреслювала в календарi минулий день. Тиждень до вiвторка тягнувся надто довго. Проте нарештi вiн настав. Дiк i Джулiан, якi жили в однiй кiмнатi, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вiкно.
– Гарний день, ура! – закричав Джулiан, зiскакуючи з лiжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канiкул свiтило сонце. Давай розбудимо Енн.
Енн спала в сусiднiй кiмнатi. Джулiан вбiг туди i потрусив Енн за плечi.
– Прокидайся! Вже вiвторок i сяе сонце.
Енн схопилася i радiсно уп’ялася очима в Джулiана.
– Нарештi! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цiкаво вiд’iжджати кудись на канiкули!
Вони рушили невдовзi пiсля снiданку. Автiвка була велика, тож усi вельми зручно вмостилися. Мати сидiла попереду разом з батьком, а дiти – позаду, поставивши ноги на двi валiзи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нiчого не забули.
Заюрмленими вулицями Лондона вони iхали дуже повiльно, а коли вибралися з передмiстя, автiвка наддала газу. Незабаром вони вже летiли замiською трасою. Дiти спiвали пiсень, як i завжди, коли були щасливi.
– А iсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголоднiла.
– Скоро, – вiдповiла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Пiдобiдок буде не ранiше о пiв на першу, Енн.
– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до пiдобiдку.
Тож мати дала iм шоколад, i дiти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, лiси i поля, повз якi мчала автiвка.
Пiкнiк був чудовий. Вони зупинились на пагорбi й влаштувалися на похилiй дiлянцi з краевидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великоi буроi корови, яка пiдiйшла й вирячилася на неi, але пiшла геть, коли батько прогнав ii. Дiти понаiдалися по зав’язки, i мати сказала, що на пiдвечiрок о пiв на п’яту доведеться не влаштовуватись на природi, а йти до чайноi, бо вони поiли усi бутерброди, приготованi й на пiдобiдок, i на пiдвечiрок.
– О котрiй ми приiдемо до тiтки Феннi? – запитав Джулiан, дожовуючи останнiй сендвiч i шкодуючи, що нема ще одного.
– Якщо пощастить, то десь о шостiй, – вiдповiв батько. – А тепер хто хоче трохи розiм’ятися? Бо нам доведеться ще довго iхати.
Здавалося, що буркотлива автiвка проковтуе милю за милею. Настав час на пiдвечiрок, i дiти знов розхвилювалися.
– Десь поблизу море, – сказав Дiк. – Я вiдчуваю його запах.
Вiн мав рацiю. Автiвка вихопилася на пагорб, i вони побачили осяяне сине море, спокiйне i гладке у вечiрньому сонцi. Дiти радiсно зарепетували:
– Он воно!
– Еге ж, чудово!
– Я хочу негайно викупатися!
– До бухти Кирiн лишилося iхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наiздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а бiля входу до неi – утiшний острiвець.
Поки вони iхали узбережжям, дiти видивлялися ii. І ось Джулiан закричав:
– Оно: бухта Кирiн! Поглянь, Дiку, яка гарна i синя!
– А онде скелястий острiвець на сторожi входу до бухти! – вигукнув Дiк. – Я хотiв би там побувати!
– Звичайно, побуваеш, – сказала мати. – А тепер пошукаемо, де будинок тiтки Феннi. Вiн називаеться Кирiн-котедж.
Невдовзi вони пiд’iхали до нього. Будинок стояв на невисокiй кручi понад бухтою, справжнiй старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зi старого бiлого каменя. Фасад прикрашали троянди, i в садку бiля дому буяло рясноцвiття.
– Ось i Кирiн-котедж, – оголосив батько й зупинив автiвку бiля входу. – Вважаеться, що йому рокiв триста. А де ж Квентiн? Ось i Феннi.
Роздiл 2
Дивна кузина
Тiтка Феннi чекала на гостей. Вона вибiгла зi старих дерев’яних дверей, щойно побачила автiвку на пiд’iздi. Дiтям вона одразу сподобалася.
– Ласкаво просимо до Кирiна! – вигукнула вона. – Вiтаемо вас! І якi великi дiти!
Усi почоломкалися i ввiйшли у дiм. Вiн iм теж сподобався. Вiдчувалося, що дiм старий i навiть трохи таемничий, меблi теж були старими i дуже гарними.
– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.
– Ото ще збиточниця! Я ж казала iй чекати вас у садку, – сказала тiтка. – А вона десь пiшла. Мушу вас попередити, дiти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, i, можливо, ваша присутнiсть спочатку ii не обрадуе. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на своi мiсяця. Я ще й через неi була дуже рада, що ви змогли приiхати. Джорджi треба гратися з iншими дiтьми.
– Ви звете ii Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що ii iм’я Джорджина.
– Авжеж, – вiдповiла тiтка, – але iй не подобаеться бути дiвчинкою, i нам доводиться звати ii Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не вiдгукуеться на iм’я Джорджина.
Дiтям iм’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пiшла. Натомiсть несподiвано з’явився дядько Квентiн. Вiн був на вигляд незвичайним чоловiком: дуже високий, дуже похмурий, iз суворими зморшками на широкому чолi.
– Привiт, Квентiне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподiваюся, наша трiйця не завадить твоiй роботi.
– Квентiн працюе над дуже важкою книжкою, – пояснила тiтка Феннi. – Але я видiлила йому окрему кiмнату на iншому боцi будинку. Тому, думаю, його нiхто не турбуватиме.
Дядько поглянув на дiтей i кивнув iм. Невдоволення залишалося на його обличчi; дiтям було трохи лячно, i вони зрадiли, дiзнавшись, що вiн працюватиме в iншому крилi будинку.
– А де Джорджа? – запитав вiн грудним голосом.
– Знову кудись пiшла, – вiдповiла тiтка Феннi з прикрiстю. – Я велiла iй залишатися тут i зустрiти своiх двоюрiдних братiв i сестру.
