скачать книгу бесплатно
– Їi слiд вiдшмагати, – сказав дядько Квентiн. Дiти не второпали – жартуе вiн чи нi. – Ну, дiти, сподiваюся, вам тут сподобаеться i, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.
У Кирiн-котеджi не знайшлося кiмнати для ночiвлi матерi й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поiхали до готелю в найближчому мiстечку. Наступного дня, одразу пiсля снiданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дiтьми увечерi.
Джорджина доти не з’явилася.
– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажiть, що ми ii любимо й сподiваемося, що iй урештi-решт сподобаеться гратися з Дiком, Джулiаном та Енн.
Із цим мати й батько поiхали. Дивлячись, як iхня велика машина повертае за рiг, дiти вiдчули себе трохи самотнiми, але тiтка Феннi повела iх нагору, щоб показати iхнi кiмнати, й незабаром вони повеселiшали.
Хлопцям вiдвели одну кiмнату на двох: з похилою стелею на горiшньому поверсi й з чудовим видом на бухту. Вона iм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кiмнатчинi з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бiчне вiкно виходило на море, що дуже втiшило Енн. Кiмната була приемна, у вiкно зазирали троянди.
– Шкода, що досi немае Джорджини, – сказала Енн тiтцi. – Хочу на неi подивитись.
– Вона – утiшна маленька дiвчинка, – вiдповiла тiтка. – Інодi вона бувае грубою i непривiтною, але серце у неi добре, вiддане i щире. Вона подружиться з вами, i це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебiрлива у виборi друзiв.
Енн раптом позiхнула. Хлопцi несхвально подивилися на неi, бо знали, що буде далi. Так i сталося.
– Бiдолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усiм слiд негайно лягти у лiжка i добре виспатися. І тодi завтра ви встанете зовсiм свiжими, – сказала тiтка Феннi.
– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дiк, коли тiтка вийшла з кiмнати. – Ти чудово знаеш, що спадае на думку дорослим, щойно ми починаемо позiхати. А я ще хотiв ненадовго спуститися на пляж.
– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позiхаеш, Дiку, i Джулiан теж.
Хлопцi справдi позiхали. Їх заколихало у довгiй дорозi. Потай вони хотiли б вкластися у лiжка й заплющити очi.
– Цiкаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добранiч хлопцям i пiшовши до своеi кiмнати. – Дивна вона… не зустрiла нас… не з’явилася на вечерi… i досi ii ще немае. Вона ж спатиме в моiй кiмнатi… бозна-коли вона з’явиться.
Коли прийшла Джорджина, всi трое вже мiцно спали. Вони не чули, як вона вiдчинила дверi до кiмнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло лiжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нiчогiсiнько не чули, поки вранцi сонце не розбудило iх.
Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозумiти, де вона. Лежала у лiжечку й дивилася на похилу стелю, на червонi троянди, що кивали iй голiвками у вiдкрите вiкно, i раптом все згадала. «Я в бухтi Кирiн, i в мене канiкули!» – сказала вона собi й радiсно згорнулася калачиком.
Потiм вона подивилася на iнше лiжко. У ньому лежала дiвчинка, теж скукобившись пiд ковдрою. Енн побачила тiльки кучеряву макiвку. Потiм дiвчинка поворушилася, Енн сказала:
– Отакоi! Ти – Джорджина?
Дiвчинка в лiжку навпроти сiла й подивилася на Енн. У неi було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця. Обличчя темно-брунатне вiд засмаги i яскраво-блакитнi очi, як незабудьки. В неi були трохи закопиленi губи й похмурий батькiв погляд.
– Нi, – вiдповiла вона. – Я не Джорджина.
– О! – здивувалася Енн. – Тодi хто ж ти?
– Я – Джорджа, – сказала дiвчинка. – І вiдгукуюсь лише на iм’я Джорджа. Менi не подобаеться бути дiвчинкою. І не буду. Не люблю те, що роблять дiвчата. Менi подобаеться те, що роблять хлопцi. Я краще за них видряпуюсь на скелi й швидше плаваю. Вмiю керувати човном не згiрше за будь-якого хлопця-рибалку на цьому березi. Зви мене Джорджею. Тодi я з тобою розмовлятиму. А iнакше – не озиватимусь.
– О! – знову вигукнула Енн i подумала, що ii кузина справдi дуже своерiдна. – Гаразд, менi однаково, як тебе звати. Як на мене, Джорджа – гарне iм’я. Менi не дуже подобаеться «Джорджина». Тим бiльше що ти схожа на хлопця.
– Справдi? – зрадiла Джорджа й на якийсь час припинила супитися. – Мати дуже розсердилася на мене, коли я коротко пiдстриглася. У мене ранiше волосся падало на шию, i це було жахливо!
Обидвi дiвчинки кiлька хвилин розглядали одна одну.
– А ти не заперечуеш бути дiвчинкою? – поцiкавилася Джорджа.
– Нi, звичайно, нi, – вiдповiла Енн. – Знаеш, я люблю гарнi сукнi, своiх ляльок, хлопцям це не до душi.
– Пфе! Перейматися гарними сукнями, – пхикнула Джорджа. – Ляльками! Ти ще малятко, та й годi.
Енн образилася.
– Ти не вельми ввiчлива, – сказала вона. – Якщо удаватимеш всевiдачку, моi брати не водитимуть товариство з тобою. Вони – справжнi хлопцi, а не удаванi.
– Ну, якщо вони погано до мене ставитимуться, я також не товаришуватиму з ними, – заявила Джорджа, вистрибуючи з лiжка. – Я не хотiла, щоб ви взагалi сюди приiздили й порушували мое життя. Менi й самiй добре. А тепер я маю терпiти дурне дiвчисько, яке полюбляе сукнi i ляльок, та ще й двох прицюцькуватих кузенiв!
Енн вiдчула, що початок знайомства вийшов не надто вдалим. Вона замовкла й почала одягатися – сiрi джинси й червону майку. Джорджа теж надiла джинси i хлопчачу майку. Щойно вони вдяглися, хлопцi заторохкали в дверi.
– Ви готовi? Джорджина там? Кузино Джорджино, виходь знайомитися!
Джорджа розчахнула дверi i вийшла з високо пiднесеною головою. Вона не звернула жодноi уваги на двох здивованих хлопцiв й урочо попрямувала вниз. Усi трое мовчки перезирнулися.
– Вона не озиваеться на Джорджину, – пояснила Енн. – По-моему, вона дивачка. Сказала, що не хотiла, аби ми приiздили, бо будемо iй заважати. Вона глузувала з мене й грубо поводилася.
Джулiан обiйняв сестру, яка трохи засумувала.
– Не журися, – мовив вiн. – У тебе е ми, i ми завжди тебе захистимо. Ходiмо вниз снiдати.
Вони усi зголоднiли. Приемно пахло яечнею з беконом. Вони збiгли сходами й привiталися з тiткою, яка подавала снiданок. На чолi столу сидiв дядько й читав газету. Вiн кивнув дiтям. Вони мовчки посiдали до столу, не знаючи, чи дозволяеться тут за iжею розмовляти. Удома це дозволялося, але дядько Квентiн виглядав досить сердитим.
Джорджа теж була тут i мастила масло на тост. Вона непривiтно глянула на трiйцю.
– Змiни вираз обличчя, Джорджо, – сказала iй мати. – Сподiваюся, ви вже подружилися. Ти маеш уранцi показати друзям бухту й кращi мiсця для купання.
– Я йду на риболовлю, – кинула Джорджа.
Їi батько одразу ж пiдвiв очi.
– Нi, не йдеш, – сказав вiн. – Ти нарештi маеш навчитися поводитися як слiд i показати своiм братам i сестрi бухту. Ти мене чуеш?
– Чую, – вiдповiла Джорджа так само похмуро, як ii батько.
– Ми можемо й самi пройти до бухти, якщо Джорджа йде на риболовлю, – зауважила Енн, подумавши, що було б добре обiйтися без Джорджi, якщо в тоi кепський настрiй.
– Джорджа робитиме те, що iй скажуть, – заявив дядько Квентiн. – Якщо нi, то я iй поясню!
Тож пiсля снiданку четверо дiтей приготувалися йти на пляж. Полога стежина вела вниз до бухти, i вони радо побiгли нею. Навiть Джорджа перестала супитися, вiдчувши тепло сонця й побачивши iскристе сине море.
– Якщо хочеш, можеш iти рибалити, – запропонувала Енн, коли вони вийшли на берег. – Ми клепати про тебе не будемо. Ми не хочемо тобi заважати. У нас свiй гурт, i якщо ти не хочеш бути з нами, то й не треба.
– Але ми будемо радi, якщо ти захочеш бути з нами, – великодушно запропонував Джулiан. Вiн вважав, що Джорджа груба й невихована, але йому все-таки подобалася ця норовлива дiвчинка з коротким волоссям, яскраво-блакитними очима i закопиленою губою.
Джорджа поглянула на нього.
– Подивлюсь, – сказала вона. – Я не товаришую з людьми просто тому, що вони менi родичi абощо. Я дружу тiльки з тими, хто менi подобаеться.
– Ми теж, – вiдповiв Джулiан. – А що, коли i ти нам не сподобаешся?
– Отакоi! – вигукнула Джорджа, нiби таке не спадало iй на думку. – Звiсно, це можливо. Я справдi багатьом не подобаюсь.
Енн видивлялася на синю бухту. Бiля входу в неi виднiвся незвичайний скелястий острiв з руiнами старого замку на вершинi.
– Яке цiкаве мiсце. А як воно називаеться? – спитала вона.
– Острiв Кирiн, – вiдповiла Джорджа. Їi очi здалися такими ж синiми, як води бухти, коли вона обернулася до неi. – Там приемно походити. Якщо ви менi сподобаетеся, я колись вiзьму вас туди. Але нiчого не обiцяю. Єдиний спосiб дiстатися туди – човном.
– А кому належить цей незвичайний острiвець? – запитав Джулiан.
Вiдповiдь Джорджi була вкрай несподiваною.
– Вiн належить менi, – сказала вона. – Принаймнi належатиме менi. Це буде мiй власний острiв i мiй власний замок.
Роздiл 3
Незвичайна iсторiя i новий друг
Трiйця уп’ялася в Джорджу очима й не могла вийти з дива.
А вона втупилась у них.
– Що ти маеш на увазi? – вимовив нарештi Дiк. – Острiв Кирiн не може належати тобi. Ти просто вихваляешся.
– Анiтрохи, – вiдповiла Джорджа. – Спитайте маму. Якщо ви не будете менi вiрити, я бiльше не скажу нi слова. Але я нiколи не брешу. Брехунiв я вважаю боягузами, а я не боягузка.
Джулiан згадав, як тiтка Феннi говорила, що Джорджа дуже правдива, й, почухавши потилицю, вiн знову подивився на Джорджу. А що, як вона каже правду?
– Звичайно, ми тобi повiримо, якщо ти казатимеш правду, – мовив Джулiан. – Але знаеш, це справдi звучить дуже дивно. Зазвичай дiти не володiють островами, навiть такими маленькими й утiшними.
– Вiн, далебi, не утiшний, – вiдрубала Джорджа. – Вiн милий. Там живуть кролики, зовсiм ручнi, а з iншого боку – великi баклани й рiзнi чайки. Там дивовижний замок, хоча i зруйнований.
– Дуже цiкаво, – сказав Дiк. – Але яким чином вiн належить тобi, Джорджино?
Джорджа глипнула на нього й не вiдповiла.
– Вибач, – поквапився перепросити Дiк. – Я не хотiв називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».
– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джулiан, узявши попiдруч свою сердиту кузину.
Вона одразу вiдскочила вiд нього.
– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирiшила, чи хочу потоваришувати з вами.
– Гаразд, гаразд, – сказав Джулiан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобаеться твоя матуся, i ми не хочемо, щоб вона вирiшила, нiби ми не бажаемо з тобою дружити.
– Вам подобаеться моя мама? – перепитала Джорджа, i ii яскраво-блакитнi очi полагiднiшали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповiм вам, яким побитом острiв Кирiн став належати менi. Ходiмо сядемо десь у куточку, де нас нiхто не почуе.
Вони посiдали у закутку пiщаного пляжу. Джорджа подивилася на острiвець у бухтi.
– Отже, так, – почала вона. – Багато рокiв тому родина моеi мами володiла майже усiею землею тут. Потiм вони збiднiли, i iм довелося продати велику ii частину. Але острiвець вони продати не змогли, бо вважалося, що вiн нi для чого не придатний, тим бiльше що замок багато рокiв стояв руiною.
– Не можу повiрити, що нiхто не схотiв придбати такий милий острiвець! – сказав Дiк. – Якби я мав грошi, без зволiкань його купив би.
– Вiд володiнь маминоi родини лишилися тiльки наш будинок Кирiн-котедж, ферма неподалiк та острiв Кирiн, – вела далi Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, вiн буде моiм. Та оскiльки вiн iй i зараз не потрiбний вона нiби вже вiддала його менi. Вiн тепер мiй. Це мiй власний острiв, i я нiкому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.
Трое дiтей видивлялися на неi. Вони повiрили кожному слову Джорджi, бо очевидно було, що дiвчинка каже правду. Подумати тiльки – мати власний острiв! Тож, судячи з усього, iй дуже поталанило.
– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дiк. – Я справдi думаю, що тобi пощастило. Острiвець виглядае таким гарним. Сподiваюся, що ти подружишся з нами i незабаром вiдвезеш нас туди. Ти не уявляеш, як нам цього кортить!
– Що ж, може, й вiдвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дiтей. – Подивимося. Я досi нiкого туди не возила, хоча деякi мiсцевi хлопцi й дiвчатка благали мене про це. Проте вони менi не подобаються, i я iх не возила туди.
Запала коротка мовчанка: дiти дивилися на бухту, де вiддалеки лежав острiв. Настав вiдплив. Здавалося, туди можна добрести убрiд. Дiк спитав, чи можливо це.
– Нi, – вiдповiла Джорджа. – Я ж казала, що дiстатися туди можна тiльки човном. Вiдстань до острiвця бiльша, нiж здаеться, i там дуже-дуже глибоко. Крiм того, вiн оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й пiд водою опинилося кiлька затонулих кораблiв.
– Затонулих кораблiв! – захоплено вигукнув Джулiан. Очi його спалахнули. – Отакоi! Я нiколи не бачив старого корабля, що зазнав трощi. Там можна побачити такий корабель?
– Зараз нi. Їх усi пiдняли. Окрiм одного, на тому боцi острова. Вiн лежить глибоко пiд водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарноi днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить менi.
Цим разом вiри не йнялося. Але Джорджа рiшуче кивнула головою.
– Авжеж, – пiдтвердила вона, – корабель належав одному з моiх прапрапрапрадiдусiв чи щось таке. Вiн вiз золото, золотi злитки, на кораблi, а той зазнав трощi бiля острова Кирiн.
– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очi в неi при цьому були по яблуку.
– Нiхто не знае, – вiдповiла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пiрнали, звичайно, але золота там не знайшли.
– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джулiан. – Менi так хотiлося б побачити затонулий корабель.
– Ну, ми могли б рушити туди, скажiмо, сьогоднi пiсляобiд, у вiдплив, – сказала Джорджа. – Вода нинi спокiйна й прозора. Щось зможемо побачити.
– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власнi очi побачити живий затонулий корабель!
Всi засмiялися.
– Ну, вiн не так щоб вельми живий… – посмiхнувся Дiк. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?
– Спочатку я маю пiти й привести Тiмотi, – сказала Джорджа й пiдвелася.
– А це хто такий? – поцiкавився Дiк.
– Ви вмiете берегти таемницi? – спитала Джорджа. – Нiхто вдома не мае знати про нього.
– Звiсно, вмiемо. Ну, яка ще таемниця? – запитав Джулiан. – Нам ти все можеш розповiсти. Ми не докажчики.
