скачать книгу бесплатно
Таемниця Чарiвноi отруювачки
Катерина Бiбчук
Дизайнер Анна Брiнкмен завжди вiддавала перевагу розуму над почуттями, але все змiнюеться пiсля ii приiзду до старого замку. Вирiшивши одружити на собi багатого спадкоемця, вона й сама згодом закохуеться, але не в свого обранця, а в таемничого дворецького Кларенса. На тому проблеми Анни не закiнчуються: iй доводиться взятися до розслiдування жорстоких вбивств, що сталися в замку, вiдрiзаному вiд свiту. Все це якимсь чином пов’язане з давно померлою iмператрицею Феофано – звабницею i отруювачкою, чию iсторiю дiзнаеться Анна. І коли врештi решт розкриваються всi таемницi, виявляеться, що цi подii деким умисно зрежисованi…
Катерина Бiбчук
ТАЄМНИЦЯ ЧАРІВНОЇ ОТРУЮВАЧКИ
Жiночий детективно-iсторичний роман
Пролог
«…Не виказав Константин i великоi мудростi в справах, що стосувалися безпосередньо його самого i його сина Романа, коли одружив його на якiйсь Анастасо, дочцi плебея з Лаконii, що тримав трактир у трущобах Царграду. Ця Анастасо по одруженню взяла собi iм’я Феофано, вiдзначалася вона приголомшливою вродою, а ще – справдi диявольським характером. Перше, що вона зробила, ставши iмператрицею по смертi Константина, якого, здаеться, отруiла, – це прогнала стару царицю Єлену i п’ять зовиць, чудово освiчених царiвен. Усiх вислала в монастирi. Згодом, народивши двох синiв i двi доньки Романовi, отруiла й чоловiка. Отруiла також узурпатора Романа Лакапина, потiм вийшла замiж за чоловiка, старшого за неi на тридцять рокiв, через п’ять рокiв зрадила його, помогла коханцевi вбити, зробила свого коханця iмператором, а коли той зрiкся ii й вислав з Константинополя, зумiла через вiрних людей дати зрадливому iмператоровi повiльно дiючу отруту, i той незабаром вмер, висохши, мовби вiд насильного обпоювання оцтом…».
П. Загребельний «Диво»
Роздiл 1
Стояв похмурий зимовий день. Автомобiль, злегка пiдстрибуючи на вибоiнах, повiльно просувався пустельним шляхом. Уздовж узбiччя тяглися сiрi, ледь присипанi снiгом поля. Вдалинi височiли гори. Інодi, трохи урiзноманiтнюючи краевид, вздовж шляху траплялися невеличкi замiськi будиночки. Вони стрiчалися вже деiнде: скоро мало зникнути й це вряди-годi якесь людське житло. Далi лежала суцiльна холодна пустка.
Незворотньо i невпинно на пiвночi росли гори, мовби прагнули проковтнути своiми чорними пащами-угловинами i весь довгий шлях, i сiре небо вгорi, й дивакувату чотириколiсну приблуду…
Гори тi були дiйсно високi, похмурi й мовчазнi. Десь там, серед цих височин, i знаходилося мiсце призначення – замок, куди Анну, що ось тепер iхала в автiвцi, повсякчас звiряючи шлях з мапою, запросили в якостi такого собi ультрасучасного архiтектора-дизайнера зi звичним завданням: визначити загальний вiк замку i об’ем робiт, необхiдних для його повноi реставрацii.
Анна вже давно переконалася, що ii праця – невдячний труд. І, до того ж, малоприбутковий. Якби не та iстотна сума, що ii цього разу запропонували Аннi в якостi потенцiйного гонорару, вона нiколи й не подумала б iхати у таку далечiнь. Однак, справи ii фiрми йшли аж нiяк не блискуче. Особливо останнiм часом. Звiсно, все ще не катастрофiчно: i досi лишилося чимало багатiiв, якi прагнуть вразити сусiдiв iнтер’ером своеi оселi. Але конкуренцiя на дизайнерському ринку зростала, залучати до себе нових клiентiв ставало все важче, тож не можна було знехтувати цiею нагодою, яка, до того ж, з’явилася нiби сама собою – хазяi замку зателефонували самi, ще й запропонували немалi грошi. А всiм вiдомо, що грошi зайвими нiколи не бувають!
Тим не менш, навiть займаючись справах, що стосувалися великих грошей – як ось примiром зараз – Анна нiколи не забувала про власний комфорт. Можливо, влiтку в цiй мiсцинi ще могло бути бiльш-менш приемно, але тепер, наприкiнцi листопаду, така поiздка не викликала в Анни анi найменшого захоплення. Вона збиралася якомога швидше покiнчити з усiм цим, отримати грошi i – максимум через тиждень – повернутися назад, до цивiлiзацii…
Врештi одноманiтнi поля скiнчилися, i на обрii чiтко вималювався замок. Гори, що геть затулили тепер обрiй, надавали йому ще бiльшоi величi та суворостi.
Але товстi кам’янi стiни й суворi башти зовсiм не додали ентузiазму Аннi. Їй ставало моторошно вiд однiеi думки, що тут напевно нема нi опалення, нi електрики, нi гарячоi вод у кранах. Ця «заманлива» перспектива – замерзнути до смертi в старому замку – чомусь зовсiм не припадала цiй вiдважнiй мандрiвницi до смаку.
* * *
Дверi Аннi вiдчинив дворецький, кинув на неi якийсь нiбито оцiнюючий погляд i запропонував пройти до вiтальнi, незрозумiло чому ледь всмiхаючись. Подумки ж вiн вiдмiтив наступне: «Шатенка. Рокiв двадцять п’ять. Вдягнена у довгий старий плащ, потертi джинси. Красунею я б ii не назвав. Дивиться на цей дивний свiт своiми сiрими очима безкомпромiсно, а тому трохи жорсткувато, складаючи йому оцiнку з математичною точнiстю… Волосся безжально стягнуте в тугий вузол – так, нiби ii нiчого, крiм роботи, тут не цiкавить. Саме така, як треба… Та ба, яка спостережлива! Одразу зрозумiла мiй оцiнюючий погляд, i як гордо й свавiльно блиснули вiд цього ii очi!».
Анна, тим часом, розгадавши погляд нахаби, i собi склала певне уявлення про дворецького: «Дуже неприемний чоловiк. І, звiсно, гiрша за все ця його зухвала посмiшка… Рокiв йому на вигляд десь бiля тридцяти п’яти. Високий, засмаглий брюнет. Як банально! Тримае себе зi мною пiдкреслено ввiчливо, нiби… Нiби насмiхаеться! Мiй зовнiшнiй вигляд його аж нiяк не обходить! Сам, напевне, нездара, коли й досi не знайшов нiчого лiпшого за посаду дворецького в цiй глушинi… З самоi посмiшки видно, що непересiчний негiдник. В поганенькому детективi такi, як вiн, завжди виявляються вбивцями… Я його до себе дворецьким не взяла нi за якi грошi! Я б взагалi одразу викликала полiцiю, якби вiн лише спробував наблизитися до мого дому… Не заслуговуе на увагу.».
Дворецький, а його звали Кларенс Мейрон, попри своi думки i посмiшку, ввiчливо звернувся до Анна:
– Мiс Брiнкмен, будь-ласка, почекайте тут. Зараз я покличу управителя, – а тодi, так само посмiхаючись, вийшов з кiмнати.
Анна ж, керуючись професiйною звичкою, почала уважно роздивлятися все навкруги. Пiзнiше у своему зошитi для нотаток вона зазначила наступне: «Це досить великий феодальний замок. Оточений ровом, що непогано зберiгся. Двiр у ньому з чотирма кутовими баштами, що були зведенi десь у дванадцятому-тринадцятому столiттi. Досить добре збереглися лише двi башти – захiдна i пiвденна, але й вони вже перебудованi. Високi кам’янi стiни – масивнi, позбавленi будь-якоi витонченостi, единою перевагою яких була колись здатнiсть до витримування тривалоi облоги. Посеред двору – житлова споруда: груба двоповерхова кам’яниця з маленькими гратчастими вiкнами. Є деякi пiдстави пiдозрювати ii бiльш поважний вiк, порiвняно з баштами укрiплень. Трохи далi – службовi примiщення, якi збудованi набагато пiзнiше i не становлять архiтектурноi цiнностi. Там мешкають слуги. Ззовнi на вцiлiлих баштах добре помiтнi слiди руйнування, а на центральнiй спорудi – залишки численних косметичних ремонтiв i перебудов. На мою думку, тут необхiдна довга i ретельна реставрацiя…
…Власник не розумiе, що сучаснi меблi i Середньовiччя – речi несумiснi… На першому поверсi розмiщуеться величезна iдальня з досить поганим освiтленням. Стеля така висока, що губиться в темрявi. Там невиразно виднiе старовинна люстра, вся в павутиннi i без свiчок. Дивно, як ще вона досi не обвалилася просто на голови гостям. На стiнах – електричнi лампи, а замiсть доречних тут гобеленiв – полотна художникiв-експресiонiстiв. Зберiгся старовинний обiднiй стiл. Вiтальня ж геть уся облаштована у сучасному стилi… На другий поверх ведуть сходи з поруччям червоного дерева. Поруччя дiйсно гарне й колись вартiсне, але тепер вже досить сильно попсоване часом i паразитами.
На мою думку, тут усе треба облаштувати саме в середньовiчному стилi – це було б доречно i вишукано водночас… Або ж обклеiти кам’янi стiни шпалерами в квiточку i встановити на гратчастi вiкна жалюзi. Але ж не обидва варiанти водночас! Особисто як на мене, краще б власник взагалi зруйнував замок i звiв на його мiсцi вiллу. Це було б дешевше, нiж вiдновлювати те, що е, i бiльше, мабуть, вiдповiдало би смакам господаря. Хоча, загалом, це його особиста справа. Хай робить, що хоче. Мене ж зараз цiкавить тiльки те, як швидше закiнчити роботу, отримати обiцянi грошi й поiхати звiдси. Тож варто починати!»
Таким було перше враження Анни вiд замку. Перше, але не остаточне. Наступнi сторiнки зошита Анни мiстили найдетальнiший опис будiвлi й майорiли технiчними термiнами. Однак, навряд чи подiбна iнформацiя може становити хоч якийсь iнтерес для тих, хто хоче почути iсторiю, тож з Вашого дозволу ми ii минемо.
* * *
Не збiгло й п’яти хвилин, як до вiтальнi ввiйшов управитель Стiвен Макферсон. Це був ще не старий чоловiк рокiв п’ятдесяти. Пiсля стандартних вiтань, що iх вимагала елементарна ввiчливiсть, вiн сказав:
– Хазяiн висловив побажання, щоб ви приступили до роботи якомога шидше.
– Зрозумiло. Я почну сьогоднi ж.
– Чудово! Сара покаже вам вашу кiмнату.
Сарою звалася приваблива рудоволоса служниця, яка вже чекала на Анну бiля сходiв нагору. Анна вже збиралася пiти слiдом за нею, коли раптом мiстер Макферсон додав:
– І ще одне маленьке побажання… Розумiете, зараз у замку гостюють друзi мiстера Брейвермена. Звiсно, товариство маленьке, але вишукане, так би мовити… Тож не могли б ви бути якомога менш помiтною? Звiсно, якщо вас це не дуже обтяжить… Хазяiн щедро вiддячить…
– О, звiсно! Я цiлком вас зрозумiла. Вони навiть не здогадаються, про мою присутнiсть, – з готовнiстю вiдповiла Анна.
Але подумки вона була значно менш люб’язною i висловила цьому чоловiковi все, що вона думае про людей з вищого свiту, iхнi нiкчемнi правила i смаки, сказала, що вона вiльна людина i нiхто не мае права ii до чогось присилувати, грюкнула дверима та пiшла геть. Спокуса вчинити так дiйсно була дуже великою, але Анна вчасно згадала, що платня за цю роботу аж нiяк не нiкчемна. Тепер легко стримавши себе, вона мовчки пiшла за служницею нагору. Але ж з якою насолодою вона б вчинила iнакше! І, повiрте, насправдi могла б вчинити, якби не… Якби не грошi!
Залишалося заспокоiти себе думкою, що колись вона так i зробить. Може, коли сума буде меншою? Або… Не важить. Колись, але не тепер.
Роздiл 2
Анна провела в замку вже кiлька днiв. Майже весь свiй час вона присвячувала роботi: оглядала замок, робила креслення i вимiрювання, складала план реконструкцii. Словом, була на стiльки зайнята, що майже не звертала уваги на мешканцiв замку (хоча й намагалася, по можливостi, не дуже часто впадати iм у вiчi). Вони – тi люди з вищого свiту – щось собi метушилися, снiдали-обiдали, ходили на прогулянки в гори, або годинами розмовляли в теплiй вiтальнi про безглуздi дурницi. Загалом, господарi й гостi спершу зовсiм не цiкавили Анну, а ось замок – навпаки.
Спочатку замок зовсiм не сподобався Аннi. Їй бiльше припадали до смаку вишуканi французькi споруди 15–16 столiть. Але в цьому замку таки щось було – щось дiйсно особливе. Можливо, вся справа в тому, що ця споруда була набагато старша за тих своiх легковажних французьких тезок. Цей замок мимоволi примушував себе поважати. В ньому вiдчувалася сила, якась магiя грубих стiн i кам’яноi пiдлоги, вiдшлiфованоi до блиску ногами тисяч невiдомих пращурiв.
Анну цiкавили тi люди – колишнi жителi, – iх спосiб життя, долi, думки. Вона могла, ледь примруживши очi, легко уявити собi цей замок багато вiкiв тому. Анна нiби бачила тодiшнiх його мешканцiв: грацiйних жiнок у вишуканих, оздоблених коштовними каменями сукнях, бiля камiну з шовковим шитвом у руках, та мужнiх, хоробрих чоловiкiв, що тiльки-но повернулися з полювання i святкують вдалу пригоду в теплому затишку вiтальноi кiмнати.
Аннi подобалося лагiдно торкатись шорстких кам’яних замкових стiн, нiби долучаючись до того життя, яке, мов гаряча молода кров, шаленiло, пульсувало в ньому вiкiв тому i яке вже давно пiшло в небуття…
Анна бачила багато замкiв, але тiльки цей змiг торкнутися якихось потаемних, невiдомих навiть самiй струн ii такоi суперечливоi душi. Й вона незчулася, як полюбила цей замок. Полюбила так, як не любила жодне з тих чудових мiсць, що iй будь-коли доводилося бачити. Полюбила врештi навiть бiльше, нiж могла б любити свiй рiдний дiм, хоча й сама не розумiла за що.
Якось вночi, лежачи без сну, Анна спiймала себе на думцi, що непогано було б, якби цей замок належав iй… Так, справдi дуже непогано. Але, на жаль, цiлком неможливо. Замок – це не така рiч, яку можна, примiром «позичити» або купити в супермаркетi… Нi, скоро вона поiде звiдси, i не бачити Аннi Брiнкмен цього замку нiколи – так само, як власних вух без дзеркала…
І, раптом, на неi зiйшло осяяння. Хазяiн замку багатий. В нього е син. Вона вже бачила його i дiйшла висновку, що вiн досить привабливий… А ще не народився чоловiк, який би змiг встояти перед чарами жiнки! Особливо, якщо вона розумнiша за нього i не закохана до безтями.
В головi Анни блискавично почав складатися план… Так, все мае вийти. І вийде… Неодмiнно вийде! Вона одружить його на собi i матиме все, чого будь-коли бажала! Звiсно, ранiше вона мала вже кiлька можливостей вийти замiж, але, прагнучи зберегти самостiйнiсть, з них не скористалася. Але мiльйонер з замком – це був би найкращий з усiх тих можливих варiантiв. Заради цього, вважала Анна, варто було ризикнути власною свободою. Безлiч поколiнь жiнок чинили так само, а то й гiрше! З iншого боку, хiба ж е щось варте вiдрази в тому, щоб керуватися розумом, а не серцем, у виборi чоловiка?! Отож-бо!
Вже засинаючи, Анна прошепотiла: «…Неодмiнно так i вчиню. Треба лише…».
Прокинувшись вранцi, вона пам’ятала тiльки, що вирiшила розпочати сьогоднi якусь важливу справу… Але ж яку саме?
– А, ну, звiсно, – врештi згадала Анна, розглядаючи свое вiдображення у великому дзеркалi в ваннiй кiмнатi. – Це та дрiбниця з замком… Мiсiс Брейвермен, мiсiс Анна Брейвермен… Непогано… Володарка великого маетку… Погляньте на неi – це ледi з вищого свiту! Не абищо: дружина – кого б ви думали – того самого… – Вона зайшлася веселим смiхом i додала:
– Видно, не перевелися ще прекраснi принци. Думаю, вiн – це саме те, на що цiлком може розраховувати дочка вуличного художника.
* * *
Було вже надвечiр, коли Анна зiйшла до вiтальнi. Останнi кiлька годин вона провела перед дзеркалом i тепер, насилу вiдiрвавшись вiд нього, була абсолютно впевнена, що виглядае просто чудово у своiй чорнiй вечiрнiй сукнi зi спокусливим декольте на спинi, з гарною зачiскою i бездоганним макiяжем.
Тепер iй хотiлося швидше знайти Грегорi Брейвермена i по-справжньому познайомитися з цим, як виявилося, козирним женихом. Та зараз, на жаль, у вiтальнi нiкого не було. Нiкого, крiм дворецького. Цей нахаба сидiв там на канапi й курив дорогу сигару, яку, без сумнiву, поцупив у хазяiна. При появi Анни вiн i не подумав встати iй назустрiч, а, навпаки, продовжував огидно ii роздивлятися – так, нiби весь замок, а разом з ним i сама Анна на додачу, були його одноосiбною власнiстю.
Анна, вмить оцiнивши становище, хотiла якнайшвидше залишити вiтальню, але було вже запiзно: дворецький пiдвiвся, попрямував до неi i зупинився якраз бiля дверей у хол, тим самим вiдрiзавши милiй дизайнерцi шлях до втечi. Його мовчанка тривала недовго:
– Якщо мене не пiдводить мiй зiр, на який я нiколи не скаржився, то ви, мабуть, мiс Брiнкмен, наша чарiвна реставратор, – в кожному його словi Аннi вчувалося глузування.
– Зiзнаюся, – продовжував Кларенс Мейрон, – Одразу я вас не впiзнав. Ваше сьогоднiшне вбрання таки трохи вiдрiзняеться вiд того лахмiття, що, певно, е вашим улюбленим щоденним одягом попри його вельми похилий вiк. Тож дозвольте офiцiйно вам вiдрекомендуватися. Я – Кларенс Мейрон, дворецький в найкращому значеннi цього слова. І я завжди до ваших послуг.
Враження, яке склалося в Анни стосовно цього чоловiка пiд час першоi iхньоi зустрiчi, тiльки змiцнiло вiд цiеi його промови, i вона вирiшила якнайшвидше позбутися такого товариства. Але мiстер Мейрон, не давши Аннi нi слова вимовити, повiв мову далi:
– Це буде, звичайно, жахливо безтактно з мого боку, але, сподiваюся, ви зглянетесь на мене й дасте менi вiдповiдь на одне питання, так як вашого покiрного слугу жорстоко мучить цiкавiсть… Зараз ви зрозумiете, в чому корiнь моiх страждань. Ви приiхали сюди в такому непримiтному (м’яко кажучи) образi, абсолютно без будь-якого бажання подобатися: тiльки робота й нiчого бiльше. Подальше ваше перебування тут теж не вiдзначилося чимось цiкавим: ви весь час ховались в темних комiрках цього будинку i креслили вашi схеми. І ось сьогоднi ви з’являетесь тут i виглядаете ну просто як природжена ледi вiд голови до п’ят! Хоча я дуже добре розумiю, що це лише маскування, я можу лише здогадуватися про його мету…
Тут Анна перебила його, виказавши свое цiлком зрозумiле обурення:
– Та як ви смiете! Яке ви маете право давати менi оцiнку та й ще стверджувати, що я не ледi?! Хто ви такий, врештi-решт!
Дворецький уважно спостерiгав за Анною i весело посмiхався. Потiм сказав:
– Якщо ви прагнули здатися ледi, то, треба вiддати вам належне, це вам вдалося. І до того ж чудово вдалося! Але, якщо б ви раптом дiйсно схотiли
ледi, Ледi з великоi лiтери, то (повiрте моему великому досвiду) подiбне нi в якому разi вам не загрожуе.
– То ви таки дiйсно стверджуете, що я – не справжня ледi?!
– Саме так. Ви й самi це чудово знаете. Але годi вже. Вся ця старомодна маячня – бути ледi чи не бути нею = не мае в наш буремний час анi найменшого значення. Я й дозволив собi потурбувати вас сьогоднi зовсiм не через це спiрне питання…
Я знаю, ви зараз надзвичайно сердитi на мене, бо вам не подобаеться, коли хтось каже про вас правду – я не засуджую вас, найчастiше чути правду нiкому не подобаеться, – та й взагалi я сам вам не подобаюсь, але, незважаючи на це… Я знаю, вас цiкавлять тi люди, котрi колись жили в цьому домi або пов’язанi з ним. Так ось, я можу дещо розповiсти вам про них. Якщо ви зайдете до мене сьогоднi пiсля того, як скiнчите грати роль ледi, то почуете iсторiю про одну не менш чарiвну жiнку, яка колись була iмператрицею Вiзантii. До того ж, це буде не просто оповiдання, а цiлiсiнька правда. І я розповiм все саме так, як було насправдi, можете бути певнi. Я навiть дам вам книгу про неi, написану ii нащадками десь у дванадцятому столiттi. Тут десь е й портрет цiеi жiнки. Думаю, ви його скоро побачите…
Хоча, звiсно ж, ви не прийдете, так як вас лякае товариство чоловiка, який знае вашу жахливу таемницю (що ви – не ледi, я маю на увазi, а не те, що минулого лiта ви закопали мертве тiло сусiдки у власному садочку абощо), а тому я легко зможу вгадати й усi вашi думки.
До самого кiнця його промови Анна була впевнена, що й не подумае заходити до нього, зараз же суворо йому вiдмовить i пiде собi геть. Але коли вiн скiнчив… Адже, якщо вона тепер не прийде, цей нахаба ще бiльше впевниться у своiй правотi щодо низького ступеня ii шляхетностi й розповiдатиме про це на кожному кроцi! А ось дурнi плiтки були зараз Аннi ну зовсiм нi до чого: вони могли зiпсувати весь ii хитромудрий план. Тож, зробивши над собою ледь помiтне зусилля, вона вiдповiла:
– Чому ж, я зайду до вас на кiлька хвилин. Але тiльки для того, щоб довести хибнiсть вашого припущення.
– Не сумнiваюся, – посмiхаючись, вiдповiв Кларенс Мейрон.
Анна нарештi залишила вiтальню i пiшла шукати сина господаря, все ще закипаючи при самiй думцi про те, що посмiв наговорити iй цей негiдник-дворецький. Звичайно ж, вона б iз задоволенням бiльше нiколи його не бачила! «Та яке вiн мае право так нахабно себе поводити зi мною! Той, хто сам нiщо, пусте мiсце, нуль!.. Непогано було б переконати якось мiстера Брейвермена звiльнити його… Так, це було б саме те, що треба… Тiльки хай спочатку Грегорi закохаеться в мене, а тодi вже все буде, як я скажу!»
* * *
Незабаром Анна таки знайшла Грегорi Брейвермена. Вiн розбирав книжки, що геть заполонили полицi й шафи у бiблiотецi. Вона назвала свое iм’я, а тодi висловила кiлька зауважень стосовно стану замку, не забуваючи, однак, при цьому якнайпривабливiше посмiхатися. Для того, щоб зацiкавити Грегорi, який вiдверто нудився в колi друзiв свого батька, цього виявилося навiть забагато. Вже за кiлька хвилин вiн щиро жалкував, що не познайомився з цiею милою дiвчиною одразу, яка вона приiхала до замку. Ще трохи згодом Грегорi запропонував Аннi вiдрекомендувати ii гостям. Анна не мала нiчого проти. Тож вони разом пройшли до вiтальнi, де вже зiбрались гостi мiстера Брейвермена, розважаючи одне одного пустопорожнiми балачками, щоб якось згаяти час, який лишився до вечерi.
Тепер у Анни з’явилася можливiсть краще iх усiх роздивитися i скласти про кожного певне враження. Цi першi зауваження Анни були досить поверховими, однак, знаючи свою основну цiль. вона просто не бажала витрачати увагу на стороннiх, на ii думку, осiб:
«Хазяiн – Джек Брейвермен. Рокiв шiстдесяти. Це сповнений сил i енергii життерадiсний iрландець. Типовий господар заможного родинного маетку: душа будь-якоi компанii – байдуже, чи то простi робiтники, чи новi дворяни. Зовнiшнiсть його нiчим особливим не вiдзначаеться, якщо не брати до уваги без найменшого натяку на сивину яскраво-руде волосся, яке вiн отримав вiд пращурiв i передав синовi Грегорi.
Полковник Максвел – давнiй друг i майже однолiток мiстера Брейвермена. Отримав поранення на вiйнi i тепер ходить з паличкою, але не злостивий.
Андре Сiмс – гарненька (не красуня) брюнетка рокiв двадцяти трьох. Одягаеться в безглуздi довгi сукнi сумнiвного походження, якi дуже нагадують бабусин антикварiат. На думку декого, мабуть тримаеться як справжня ледi. Певно, нудна до смертi.
Марк Фаррел – рокiв тридцяти. Досить привабливий блондин. Журналiст i за професiею, i за покликанням. Трохи метушливий, але, кажуть, вiдомий у своiх колах, ба, навiть, перспективний. Але поки що геть без статку, тож не вартий уваги.
Мередiт Уолер – дуже далека родичка мiстера Брейвермена. Мабуть, приiхала сюди зi сподiвання розкрутити старого на кiлька тисяч. Всi тут саме це про неi й думають, тiльки не зiзнаються. Близько п’ятдесяти п’яти рокiв, не замiжня. На вигляд набагато старша. Певно, вона мiстеру Брейвермену – як кiстка в горлянцi. А, загалом, це досить тиха i сумирна бабуся. Весь час сидить у крiслi i щось сконцентровано плете – чи то рукавички, чи мо-й шкарпетки – так, нiби нiчого бiльше ii не цiкавить…
Роздiл 3
Пiсля вечерi Анна тихенько прослизнула до кiмнати Кларенса Мейрона i обережно причинила за собою дверi: в неi не було анi найменшого бажання бути кимсь помiченою.
Кiмната дворецького знаходилася на першому поверсi поряд з кiмнатою Стiвена Макферсона – цi двое були единими з усiх слуг, якi, за старою традицiею, мешкали в замку разом з господарями, а не у службових примiщеннях, як решта прислуги. Анну трохи здивував iнтер’ер цiеi кiмнати: нiяк не можна було б сказати, що це – кiмната всього-на-всього пересiчного дворецького. Тут стояли дорогi сучаснi меблi, витонченi й також недешевi дрiбнички виднiли на камiнi, i якiсь картини, пiдозрiло схожi на оригiнали, прикрашали цi зовсiм не обшарпанi стiни.
Кларенс Мейрон вже чекав на Анну. Коли вона увiйшла, дворецький сидiв на стiльцi бiля письмового столу, знову ж таки з дорогою сигарою. Помiтивши Аннине здивування, вiн усмiхнувся i сказав:
– Бачу, вам подобаеться моя кiмната. Нiчогенька, правда? Одразу впадае в око, як високо цiнують господарi працю старанного дворецького…
– Еге ж. Дуже цiнують. Може й бiльше навiть за власних гостей. Чим, цiкаво, ви заслужили таку безмежну вдячнiсть?
– Мiс Брiнкмен, змушений зазначити, що ви порушуете всi правила свiтського тону! Вже при третiй нашiй розмовi ви дозволяете собi допитувати мене, мов якiйсь слiдчий. Щоб виправитися, зараз вам слiд збрехати, що це через те, що я – непересiчна людина i тому дуже вас зацiкавив. Вiд подiбноi вiдповiдi я маю зашарiтися i, зовсiм втративши голову вiд ваших чарiв, добровiльно здатися на милiсть переможницi.
– Ще чого! Я маю на увазi, що застосую до вас своi, як ви сказали, «чари» хiба що на смертному одрi. Але нiяк не як не ранiше.
– Яке полегшення! – вдавано зiтхнув дворецький.
– А ви, я бачу, добре обiзнанi в тому, як зазвичай дiють слiдчi?! Що, мали можливiсть спiзнати це на вашiй власнiй дорогоцiннiй шкурi? – «спiвчутливо» поцiкавилася Анна.
– Ай-яй-яй. Це менi за те, що назвав вас неледi. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення i пропоную укласти перемир’я.
– З якого це дива? Хiба що, коли ви вiзьмете своi слова назад.
– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашоi великодушноi пропозицii. Просто нiчого не кажiть! Інакше-бо ми посваримось ранiше. нiж дiйдемо до сутi. Це взагалi не виховано – переривати спiврозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому анi секунди не сумнiвався.
– Так, я прийшла, але дуже ненадовго. Я просто подумала, що ваша iнформацiя може бути корисна для реставрацii замку…
– І, звiсно, головним чином для того, щоб задовольнити вашу безмежну цiкавiсть. Я вгадав?
Анна вирiшила за краще промовчати, так як саме цiкавiсть i була головною причиною ii появи тут. Дiйсно, Анну надзвичайно iнтригував цей нахабний дворецький. Вiн цiкавив ii навiть бiльше, нiж вона ладна була собi зiзнатися.
– Ну що ж, можливо те, що я вам розповiм, справдi мае деяку iсторичну цiннiсть, а також певне вiдношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (вiн вклав у це звичне слово трохи iнший змiст) книжки у бiблiотецi, я випадково натрапив на один цiкавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датуеться дванадцятим столiттям. Якщо простiше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнiсiнького дворецького. Тож я взяв на себе смiливiсть перекласти ii. У нiй йдеться про iмператрицю Вiзантii Феофано. Книжка мае влучну назву – «Чарiвна отруювачка». Подii, зображенi в нiй, справдi мали мiсце багато вiкiв тому. Загалом, ця книга дуже вiдрiзняеться вiд решти вiдомих нам iсторичних книжок i в дечому навiть суперечить офiцiйнiй версii того, як розгортались подii. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сiмейного вжитку, для збереження iсторii визначноi пращурки, так би мовити, тож в нiй не мало бути мiсця жодним таемницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацiкавити.
– Взагалi-то, зараз у мене немае нi часу, нi бажання читати про подii майже тисячолiтньоi давнини. Це взагалi не мiй фах: я не iсторик. Бiльше того, я нiколи особливо не захоплювалася iсторiею Середнiх вiкiв.
– Так. Зараз ви дуже зайнятi, – сказав, посмiхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна i оповiдае не так про iсторичнi подii, як про особисте життя iмператрицi Феофано. Тож я все таки вiдважуся трохи вам ii почитати. Якщо ж щось не сподобаеться, то ви вiльнi пiти геть будь-якоi секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останнiй слухач врятуеться втечею.
І вiн почав читати. Анна збиралася одразу втекти звiдси, але мiстер Мейрон читав досить виразно, та й сама розповiдь виявилася не такою вже й нудною. Тож вона зосталася…
Чарiвна отруювачка
Звернемо погляди своi до давньоi iсторii роду нашого, що початкований був у переломний, буремний час – пору становлення того свiту, в якому ми живемо зараз. Хтозна, яким би було наше сьогодення, якби певнi подii тодi не трапилися, а, натомiсть, мали б мiсце iншi…
Свiт наш тодi був обмежений. А його оточувало щось безмежно-невiдоме. Чи подолали ми хоч трiшечки цю невiдомiсть, чи лише вiдсунули-вiддалили вiд себе? Ми прямуемо далi, але чи далеко нам до вiчностi…
