скачать книгу бесплатно
В тi часи, про якi пiде мова, центром свiту залишався Константинополь. Стольний город великоi iмперii, головний культурний центр Європи, мiсце скупчення найрiзноманiтнiшого люду: майстрiв, ремiсникiв, купцiв, монахiв, бiдноти, знатi… Просто гарне галасливе мiсто… Чудовi храми, церкви, вулицi, сади… Бiднiсть i злиденнiсть витiснена або взагалi за межi мiста, або на його околицi. Стовпотворiння, юрби зiвак в очiкуваннi трiумфальних процесiй, святкувань, видовищ. Безперервно прибувають торговi кораблi до його пристаней, з ранку до ночi тривають ярмарки… В самому серцi мiста – чудовий храм Святоi Софii. Вiряни iдуть з найвiддаленiших куточкiв iмперii для того лише, щоб раз глянути на нього… Часто вулицею в оточеннi охорони проiжджае знать, викликаючи розкiшшю своiх шатiв i величним виглядом захоплення у натовпу… Таке це мiсто у сяйвi самозакоханостi, i хто не бачив його, той втратив пiвжиття.
Але не святом суцiльним повнилося тодiшне життя. Це був жорстокий, буремний час… Час кровопролитних воен, безглуздих убивств, епiдемiй, вiд яких зникали цiлi мiста. Людей часом так заслiплювала вiра в Бога i в iмператора, як його намiсника на землi, що вони ладнi були пiти на будь-яку ницiсть, аби лише догодити царю. Імператори ж не мали нi в чому заборони, адже вони – «помазаники Божi»…
* * *
У Константинополi в той час було два iмператори: Константин Багрянородний, який, як кажуть, вiдзначився здебiльшого тим, що написав книгу про те, як управляти державою – ця книга стала у пригодi не одному поколiнню майбутнiх iмператорiв (хоча вiн сам, як переконливо свiдчить ряд джерел, так i не набув у цьому мистецтвi потрiбноi майстерностi) i Роман І Лакапин, який дiйсно намагався змiцнити державу i запобiгти повному розоренню селян (але цим його позитивним задумам так i не судилося вповнi здiйснитися).
Імператори оточували себе розкiшшю, евнухами, радниками, шпигунами. Вони часто показувалися з безпечноi вiдстанi народу, були присутнi на стратах, церковних службах та рiзноманiтних святкуваннях i, звичайно ж, час вiд часу примушували себе займатися державними справами. Життя звичайних людей цiкавило iх не бiльше, а, може навiть i менше, нiж життя дрiбних комашок. Так завжди бувае доти, доки люди не примудряться якимсь вельми неприемним для владцiв способом нагадати про свое iснування. Але тодi ще не настав для цього час, бо народ християнський багатотерплячий.
Власне жителi Константинополя аж нiяк не вели таке злиденне життя, як селяни, котрi на той час вже майже повнiстю позбулися землi й опинилися в залежностi вiд знатi. Перебування в Константинополi iмператорського двору потребувало розвитку найрiзноманiтнiших ремесел: iмператори та iхнiй почет постiйно щось будували i перебудовували, та й утримання самих iмператорiв вимагало безлiчi прислужникiв i челядникiв. Працьовита, здорова тiлом людина не бiдувала б у тi часи в Константинополi. Навiть жебраки примудрялися заробити великi статки завдяки показнiй щедростi знатi та зовсiм не збиралися змiнювати свiй «незавидний» фах.
Вiзантiя мала досить сильну армiю, Константинополь був оточений мiцним муром – людям дiйсно не було чого стерегтися зовнiшнiх ворогiв. На той час Вiзантiя хоча i втратила внаслiдок частих воен значний клапоть своеi територii, але продовжувала iнтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цiлому свiтi гiдного себе супротивника.
Всiм вiдома проста залежнiсть: чим краще живе народ, тим бiльше грошей вiн може i готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази того, що в наш час одержало назву «трактир» i сумiщае в собi мiсце, де можна чимось пiдживитися, i прийнятну оселю на певний час.
Найвищим попитом серед бiльш-менш пристойних закладiв цього типу користувався трактир якогось Георгiя. Власне, сам трактир був звичайнiсiньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгiя, яка зазвичай допомагала батьковi у кухнi. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всi: чорне хвилясте волосся, бiла, нiби мармурова шкiра, кораловi вуста, чорнi брови i чорнi ж бездоннi оцi. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не мiг дати жоден з чоловiкiв, якi бували у трактирi, але, безперечно, це щось знову i знову примушувало iх вертатися туди у безогляднiй надii перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, i було iй щось бiля п’ятнадцяти лiт вiд народження – вже майже доросла дiвчина.
Майже всi тi, хто будь-коли бачив ii, вважали Анастасо найчарiвнiшою з усього жiноцтва бiдняцького Константинополя. Постiйнi вiдвiдувачi трактиру – всi без виключення – рано чи пiзно закохувалися в неi – точнiше в ii надзвичайну зовнiшнiсть, в ii чарiвливiсть, в ii життерадiснiсть. Власне, вони бачили в нiй лише те, що хотiли знайти, або, вiрнiше, тiльки те, що вона люб’язно дозволяла iм розгледiти. Нiкому з них i на думку не спало б, що все те – лише показна гра, крихка зовнiшня оболонка, здатна щомитi дати трiщину, виказавши внутрiшню суть. Загалом, це iх особливо й не цiкавило.
* * *
Матiр Анастасо прийшла зi своiм племенем iз вiддаленого куточку Азii. Це було вiльне, мандрiвне плем’я, яке не знало володаря на землi. Важко сказати, з чого вони iснували. Мабуть, з крадiжок, дрiбного шахрайства i ворожiння. Тому й не затримувалися нiколи надовго в однiй мiсцинi. А ще тому, що просто не уявляли свого життя без мандрiв…
Мати Анастасо була однiею з найкрасивiших, найхоробрiших i найволелюбнiших дiвчат того племенi. Вона покохала Георгiя, лише раз зустрiвши – iнакше просто бути не могло. Заради нього вона залишила рiдне плем’я i оселилася в гамiрному Константинополi, прийнявши всi звичаi i релiгii вiзантiйцiв та всiма силами приховуючи свое сумнiвно-пiдозрiле походження. Лише в глибинi своеi незбагненноi душi вона не прийняла християнства. В неi був свiй бог – повелитель нескiнченних мандрiв, володар, котрий не вимагае жертв, молитов, посередництва церкви, покаянь, бог, який i так усе бачить, знае все краще в людинi i розумiе ii вчинки, якими б вони не були, без усiляких пояснень i виправдань. Та жiнка нiколи не вважала, що бог може i, головне, повинен, усе сам за неi зробити, варто iй лише цього в нього добре попросити. Вона вiрила, що тiльки завдяки своiй волi i власним зусиллям, вона може отримати все, що захоче. Бог же, як вона вважала, е тiльки для життя пiсля смертi. Цьому вона й навчала Анастасо, яка з раннього дитинства була повнiстю вiддана пiд опiку матерi. Можливо, саме ця обставина й визначила всю майбутню долю дiвчинки. Та мати не вiрила в долю, а лише у власнi сили. Саме наймення – Анастасо – було спiвзвучне йменням рiдного племенi. Мати навмисно обрала його, щоб донька нiколи не забувала про своi коренi.
Крiм зазначених особливостей, ця небуденна жiнка дуже добре розумiлася на рiзних отрутах, а також на приворотних i вiдворотних зiллях. Цi знання вона одержала вiд бабусi, за якою все життя мiцно трималася слава вправноi чарiвницi. Приховати подiбнi вмiння було важко, а знищити – неможливо. Тож до матерi Анастасо з усього мiста приходили люди. І, якщо жiнка вважала, що iм можна довiряти, то, за певну плату, вони отримували в домi батькiв Анастасо допомогу.
Розпiзнавати i користуватися найрiзноманiтнiшими отрутами мати з дитинства навчала й Анастасо:
– Якщо хтось вчинив тобi щось зле, або просто стае на перепонi у чомусь, просто дай тiй людинi зiлля. Своiм вчинком ти лише зробиш iй послугу: вона почуватиметься значно краще там, за межею. Крiм того, якщо ти лишиш iй життя, хто ж захистить тебе саму вiд ii пiдступностi? Нiхто. Лише ти сама… Отруту вибирай ретельно, бо люди хитрi… Бога ж не бiйся: цим ти не накличеш на себе його гнiв.
Дiю отруту мати вирiшила показати доньцi на iхньому сусiдовi, який завше вороже ставився до iхньоi родини i неодноразово лякав малу Анастасо жахами пекла. Християнське оточення таки далося взнаки, i дiвчинка дуже боялася, що Бог, у випадку смертi сусiда, нашле на iх iз матiр’ю страшну кару, мо-й, навiть, смерть. Але точно у визначений день сусiд раптово помер, а дiвчинка, звiсно ж, лишилася жива й здорова. Вiдтодi Анастасо почала в усьому беззастережно вiрити матерi.
* * *
Мати була для Анастасо найважливiшою iстотою у свiтi. Дiйсно, саме мати, яка вiддавала дитинi душу, а не батько, який так рiдко знаходив хвильку для родини. Дiвчинка iнодi взагалi забувала, що вiн – не просто частина оточення, а рiдна для неi людина. Але для щастя Анастасо тодi треба було зовсiм мало: аби лише мама була поряд.
