скачать книгу бесплатно
– Подумаеш, загубилася, – почав втiшати дiвчаток Гудзик, – я сто разiв губився, й нiчого!
– Це точно, – пiдтвердила Трот. Вже кому-кому, а iй була вiдома його звичка губитися, особливо в невiдповiдний момент. – Але ти не Принцеса, до того ж Озма не загубилася – ii викрали!
– Викрали? – здивувався Оджо. – Але ж викрасти Озму мiг тiльки злодiй, а хiба в Краiнi Оз е лиходii? Що ти мовчиш, Доротi?
– Не знаю, – вiдповiдала дiвчинка.
– А я знаю! Я знаю! – радiсно застрибала на однiй нiжцi Латочка. – Озму викрали? Викрали. Викрадач живе в Краiнi Оз? У Краiнi Оз! Викрадають тiльки лиходii, значить, у Краiнi Оз е лиходii!
Важко було заперечити проти клаптиковоi логiки, але Гудзик не розгубився:
– Я так скажу: якщо Озму викрали, треба знайти й покарати злодiя!
– Але хто цим займеться? – зiтхнула Трот. – Адже в нас немае нi армii, нi полiцii.
– Армiя е, – заперечила Доротi, – щоправда, в нiй всього лише один солдат й одночасно – головнокомандувач. Пам’ятаете – з такою зеленою бородою й вусами. І рушниця в нього е. Тiльки нiхто його не боiться – адже вiн мухи не скривдить.
– Солдат завжди солдат, – розсудила Бетсi. – Може, мухи вiн i не скривдить, а от злодiя зумiе затримати! Покличмо його!
– Так вiн же мiсяць тому вiдправився на риболовлю й досi не повернувся! – повiдомив Гудзик. Вiн завжди все про всiх знав.
– А може, Озма сама знайдеться? – зiтхнула Трот. – Адже вона все-таки фея.
Дiти весь день говорили на цю тему, та так i не вирiшили, хто мiг викрасти Озму й навiщо. Надвечiр повернувся Чарiвник, i по тому, як вiн, понуро схиливши голову, заiхав у двiр, всi вiдразу здогадалися, що втiшних новин немае. Потiм на повiтрянiй колiсницi, запряженiй дюжиною снiжно-бiлих лелек, прилетiла стривожена й заклопотана Глiнда. Майже всi друзi Озми зiбралися цього вечора в палацi, щоб обговорити своi подальшi дii.
– Треба зараз же вирушити на пошуки, – запропонувала Доротi. – Правителька краiни перебувае в полонi, а ми що? – гратимемося й веселитимемося?!
– Я готова, – погодилася Глiнда. – Треба якомога швидше знайти Озму! Я б i сама пiшла шукати, але хто виготовить новi чарiвнi iнструменти? Можливо, вони знадобляться, щоб знайти Принцесу.
– Пiдемо завтра на свiтанку, – вирiшила Доротi. – Бетсi, Трот i я.
– Самi ви не впораетеся, – завважив Чарiвник, – я теж пiду. Повинен же хтось вас захищати!
– А що з нами трапиться? – здивувалася Трот. – Адже ми в чарiвнiй краiнi!
– А що сталося з Озмою? – нагадав Чарiвник. – Адже знайшовся лиходiй, який посмiв викрасти все чарiвництво Краiни Оз! Хтозна, якi небезпеки чекають на вас у дорозi? Озма – фея, i Глiнда теж, з ними нiчого не трапиться, але ж ви – звичайнi дiвчатка, вам слiд бути особливо обережними, i нам з Гудзиком теж.
– Зате менi небезпека не загрожуе! – похвалився Оджо. – Адже я народився в Краiнi Оз!
– Пропоную роздiлитися на кiлька загонiв, – сказала Глiнда, – тодi вдасться обшукати всю краiну. Оджо нехай вiдправляеться до жвакунiв, вiн там кожну стежину знае. Опудало й Залiзного Лiсоруба, знаючи iх безстрашнiсть, вiдправимо до краiни Пiвденцiв. Косматий чоловiчок, Тiк-Ток i Джек-Гарбузова голова нехай йдуть до Фiолетовоi краiни, а Доротi з Чарiвником – до краiни Моргунiв. Пам’ятайте: ваше завдання знайти Озму. Обшукайте кожен куточок.
План Глiнди був прийнятий одноголосно, i друзi стали готуватися до походу.
Пошуковi заходи
На свiтанку наступного дня Глiнда вирушила до свого палацу, а дорогою залетiла до Залiзного Лiсоруба. У того саме гостювало Опудало. Дiзнавшись про зникнення Озми, друзi одразу вiдправилися до краiни Пiвденцiв. Одночасно з Глiндою Смарагдове мiсто покинув i Косматий чоловiчок. Разом з Джеком-Гарбузовою головою й механiчною людиною Тiк-Током вiн поспiшив на пiвнiч, до Фiолетовоi краiни Лiсовикiв.
Тим часом Оджо зi своiм дядьком Нанкi вже крокував дорогою з жовтоi цегли на схiд, до краiни Жвакунiв. Доротi та Чарiвник попрощалися з друзями й теж зазбиралися в дорогу. Чарiвник запряг Дерев’яну кобилицю в Червону карету, де зручно розмiстилися дiвчатка й ще було мiсце для Латочки, але та нiяк не погоджувалася. Вона вирiшила iхати верхи на Вузi.
Як, ви не знаете, хто такий Вузi? Це найдивнiша тварина на свiтi: голова, тiло, ноги та навiть хвiст у нього прямокутноi форми, а шкура така щiльна, що ii й цвяхом пробити. Вiн незграбний i кумедний, але бiгае на диво швидко.
Незабаром на подвiр’i з’явився ще один звiр i попросив взяти його з собою. Ви здогадалися – хто? Звичайно ж, це Лякливий Лев, найзнаменитiший звiр у всiй Краiнi Оз.
– Я так хвилююся за нашу дорогу Озму, – прогарчав Лев, – просто не можу всидiти в палацi. Невiдомiсть лякае мене. Краще я пiду з вами, але благаю: оберiгайте себе вiд небезпек, ви ж знаете – я жахливо, жахливо боягузливий.
Побачивши, що з ними йдуть Лев i Вузi, Бетсi теж вiдмовилася iхати в Каретi, притягла сiдло, упряж i запрягла свого улюбленця, ослика Хенка. Тепер проблема транспорту розв’язалася сама собою – в Каретi залишилися Доротi, Гудзик, Трот i сам Чарiвник.
Та ось у двiр нагодився старий моряк i досвiдчений мандрiвник капiтан Бiлл. Вiн порадив друзям прихопити iз собою теплий одяг i побiльше iжi – адже невiдомо, скiльки вони пробудуть у дорозi. Сам капiтан залишався в Смарагдовому мiстi – з дерев’яною ногою далеко не помандруеш, та й за палацом хтось повинен приглянути, поки всi шукають Озму.
Поклавши в Карету необхiднi припаси, друзi рушили в дорогу. До ворiт мiста iх проводжали натовпи стривожених мiстян. Попереду йшов Лякливий Лев, за ним – Латочка верхи на Вузi, потiм Бетсi на своему ослику, а за ними, запряжена Дерев’яною кобилицею, котилася Червона карета, в якiй сидiли Чарiвник, Доротi, Гудзик i Трот. Дерев’яною кобилицею не потрiбно було правити – достатньо просто сказати, куди iхати та з якою швидкiстю, а про решту вона дбала сама.
А в цей час у кiмнатi Доротi прокинувся маленький кудлатий песик i з подивом виявив, що господинi немае на мiсцi. У палацi було незвично тихо, хоч дiвчатка зазвичай зчиняли такий гамiр! Песика, як ви вже, напевно, здогадалися, звали Тото, i вiн дуже любив свою маленьку господиню.
Як i всi тварини в Краiнi Оз, Тото, звичайно ж, умiв розмовляти, але рiдко користувався своiм умiнням i взагалi рiдко цiкавився людськими справами. Вiн i не пiдозрював про зникнення Озми, не знав, що всi вирушили шукати Принцесу. Залишатися одному в кiмнатi йому не хотiлося, тож жвавий песик вискочив у коридор. Не знайшовши нiкого й там, песик скотився мармуровими сходами у двiр, де й натрапив на Желею Джемм.
– А де Доротi?
– Поiхала до краiни Моргунiв.
– Коли?
– Щойно.
Тото кулею промчав через сад i вискочив на вулицю. За поворотом майнула Червона карета. Однак розумний песик вирiшив до пори до часу не показуватися на очi господинi, а то вона, чого доброго, прожене його додому. Тож вiн сторожко бiг позаду колони, не випускаючи Карету з поля зору. Друзi тим часом наблизилися до ворiт, i Страж мiських ворiт вiдчинив перед ними кованi золотi портали.
– Чи не проходив хто через ворота позаминулоi ночi? – про всяк випадок запитала вартового Доротi.
– Нi, принцесо, нiхто не входив i не виходив, – вiдповiв Страж.
– Я й не сумнiвався, – завважив Чарiвник. – Навряд чи стiни зупинять лиходiя, який вкрав всi чари Краiни Оз. Вважаю, вiн пересувався повiтрям, iнакше нiяк не встигнути за одну нiч побувати i в Смарагдовому мiстi, i в палацi Глiнди. Швидше за все, злодiй лiтае за допомогою невiдомого нам чарiвництва.
Подорожнi пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути мiж стулками. Карета легко котила брукiвкою серед зелених полiв i ферм. За деякий час зеленi поля закiнчилися, потягнулися жовтi плантацii кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрiчатися дедалi рiдше – мандрiвники в’iхали до краiни Моргунiв.
Опiвднi друзi переправилися через рiчку Моргунку, ближче до вечора проiхали повз порожню вежу Опудала (ii господар, як ми знаемо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутiнках вони минули останнi ферми й ступили на землю безкрайнiх Ходячих прерiй, де теж жили люди. Помiтивши самотню хатину пастуха, мандрiвники попросилися на нiчлiг. І дуже вчасно, бо бiдний Тото вже вибився iз сил, женучись за ними. Побачивши, що друзi зупинилися, вiн з полегшенням перевiв подих i тихо пiдкрався до хатини.
Пастух зрадiв мандрiвникам. Хатину вiн вiддав у розпорядження дiвчаток, а сам разом iз Чарiвником i Гудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк i Вузi влаштувалися трохи далi, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалi не спали. Нiколи. Вони вирiшили прогулятися при мiсячному свiтлi.
Вночi Лев вiдчув, як хтось ворушиться в нього пiд боком.
– Тото, звiдки ти взявся? – пробурчав вiн крiзь сон.
– Зi Смарагдового мiста, – вiдповiдав песик. – Як гадаеш, Доротi не прожене мене додому?
– Звiдки я знаю? Запитай у Доротi, – Лев позiхнув, перевернувся на другий бiк i знову заснув. Слiдом за ним заснув i Тото, вирiшивши, що немае сенсу заздалегiдь засмучуватися.
Вранцi, коли Чарiвник розпалив багаття, песик пiдiйшов до вогню погрiтися. Тут його й побачила господиня.
– Тото! Звiдки ти взявся?
– Ти вже не пам’ятаеш, де мене кинула! – ображено гавкнув песик.
– Ой, вибач, я зовсiм забула про тебе, в мене стiльки клопоту! – вибачилася Доротi. – Але якщо вже ти тут, дозволяю залишитися. Тiльки дивись, будь обережний! Адже ми поiхали в небезпечну подорож!
– Спасибi! – завиляв хвостом песик. – Може, тепер ти мене погодуеш?
– Ось приготуемо снiданок – отримаеш свою частку! – строго завважила дiвчинка. В глибинi душi вона радiла, що песик знову з нею, але треба було пам’ятати про дисциплiну – адже вони шукають лиходiя.
За снiданком пастух попередив мандрiвникiв:
– Далi на вашому шляху лежать Карусельнi гори, цi мiсця дуже небезпечнi, раджу обiйти iх.
– Так, так, треба звернути! – захвилювався Лякливий Лев. – Менi не хочеться зустрiчатися з небезпеками!
– Ще нiкому не вдавалося пройти через Карусельнi гори, – вiв далi пастух. – Кажуть, за ними, в Ходячих прерiях, ростуть однi колючки, i живуть там якiсь герки, дуже дивнi iстоти.
– А як вони виглядають? – зацiкавилася Доротi.
– Нiхто не знае, адже нiхто там не бував, – вiдповiв пастух, – але я чув, що вони поiдають колючки та роз’iжджають на колiсницях, запряжених драконами. Герки такi сильнi, що пiдкорили велетнiв, i тепер велетнi прислужують iм.
– Вiд кого ж ви це чули? – наполягала Бетсi.
– Усi так кажуть, – усмiхнувся пастух, – запитайте будь-кого в наших краях.
– Але звiдки вони знають, якщо там нiхто не бував? – не вгамовувалася Бетсi.
– Може, iм розповiли птахи? – припустила Доротi.
– А за Ходячими прерiями лежать мiсця незвiданi, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходii.
– А якщо нiяких лиходiiв там немае? – засумнiвався Чарiвник. – Звiдки ви знаете?
– Помiркуйте самi, – заперечив пастух, – хiба добрi, веселi люди можуть жити в глушинi, далеко вiд людей? Вони б давно вже подружилися з нами i визнали владу доброi Принцеси Озми, як це зробили всi iншi жителi Краiни Оз.
– У такому разi ми просто зобов’язанi дослiджувати цi дикi мiсця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарiвник. – Адже Озму викрав злодiй, i шукати ii серед добрих людей в густонаселеному краi безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немае, але ми повиннi в цьому переконатися!
Друзi погодилися з Чарiвником, завантажили речi в Карету, попрощалися з гостинним пастухом i рушили в дорогу.
Гори-каруселi
Повiльно просувалися друзi Ходячими прерiями, раз у раз пiдiймаючись на пагорби та знову спускаючись униз. Але за всю дорогу так i не зустрiли жодноi живоi душi. Чим далi вони йшли, тим похмурiшим ставало довкiлля. Пiсля полудня на горизонтi показалися невисокi гори. Гори як гори, нiчого особливого й страшного. Широкi бiля основи й загостренi догори, вони, власне, й на гори-то не були схожi – так, пагорби. Але, пiдiйшовши ближче, друзi зрозумiли, що саме про них попереджав iх пастух.
Першою це помiтила Доротi:
– Дивiться, дивiться, вони кружляють, як карусель!
– Тому iх i прозвали Карусельними! – завважив Чарiвник.
– От би покататися! Правда, вигляд у них не дуже приемний! – вигукнула Латочка.
Справдi, зблизька гори виглядали страхiтливо. Вони зi скреготом оберталися, однi за годинниковою стрiлкою, iншi – проти, i куди не кинь погляд, за однiею гострою вершиною височiла iнша, i так до самого горизонту. Пiдiйшовши до обриву, що вiддiляв гори вiд степу, друзi зазирнули вниз, у бездонну прiрву. Там, у чорнiй глибинi, рипiли кам’янi колони. До вершини кожноi крiпилося по горi, а основа губилася день в непрогляднiй темрявi.
– Цю канаву так просто не перескочиш! – присвиснув Гудзик.
– Лев перестрибне! – заперечила Доротi.
– Що? Стрибати через цю жахливу прiрву? Нiколи! – з огидою пирхнув Лев.
– Пропоную повернутися, – втрутилася Дерев’яна кобилиця.
– Повнiстю пiдтримую, – кивнув Вузi.
– Даремно ми не послухалися пастуха, – пiдтакнув ослик Хенк.
Але iншi не поспiшали здаватися.
– Тiльки б перебратися! На тому боцi буде набагато простiше, – сказав Гудзик.
– Треба щось придумати, – пiдтримала його Доротi, – шкода, що нiхто з нас не вмiе лiтати.
– Ех, були б тут моi чарiвнi iнструменти! – зiтхнув Чарiвник. – Доротi, а що це за пояс на тобi?
– Це? Чарiвний пояс Короля номiв. Але як вiн дiе, я поняття не маю. Знаю тiльки, що поки вiн на менi, зi мною нiчого не трапиться. Треба було запитати в Озми, вона вмiе з ним поводитися, але хто мiг подумати, що Озма раптом зникне!
– Накажи Поясу перенести тебе через гори, раптом спрацюе, – запропонував Чарiвник.
– А що з того? Всiх вiн все одно не перенесе, а одна я не впораюся з велетнями й драконами.
– Що правда, то правда, – похнюпив голову Чарiвник, але одразу пiдняв ii, щось помiтивши. – А що це в тебе на пальцi, Троте?
– Каблучка. Подарунок русалок. Якщо я впаду в воду, вони мене врятують. Але на сушi вiд неi жодноi користi.
Поки Чарiвник роздумував, друзi сховалися в тiнi високого розлогого дерева, яке росло бiля самого краю прiрви. Бетсi задумливо глянула вгору:
– Прив’язати б сюди довгу мотузку та перекинути через прiрву…
– А що, непогана iдея! – перебила ii Латочка. – Я знаю, де взяти мотузку! Можна розпрягти Кобилицю!
– Як ми вiдразу не здогадалися! – вигукнув Чарiвник. – Молодець, Латочко! Хоч у тебе в головi вата, а мiркуеш ти краще за нас!
Вiн почав розпрягати Кобилицю, а Доротi та Гудзик взялися прив’язувати ремiнцi один до одного. У них вийшла довга шкiряна мотузка, мiцнiша за будь-яку iншу.
– Прив’язати до дерева ii ще можна, але до гори? Адже вона крутиться! – скептично завважив Лев.
Але Латочка не вшанувала його вiдповiддю, натомiсть мовчки подала мотузку Гудзику. Той спритно видерся на дерево й прив’язав ii до гiлки, яка нависла над прiрвою. Латочка вхопилася за вiльний кiнець, розбiглася, вiдштовхнулася й полетiла прямо через прiрву, як камiнь, пущений з пращi. Навiть не приземлившись, вона вiдпустила ремiнь, впала на гору, перекинулася, а потiм, не зменшуючи швидкостi, перескочила на наступну гору, потiм далi й далi, поки не зникла з очей.
– Назад iй уже не повернутися, – похитав головою Вузi.
– А як ii кидало з гори на гору! Б-р-р! – зiщулився Лякливий Лев.
