скачать книгу бесплатно
– Я цiлковито впевнений, – заявив вiн, тiльки-но побачив Кулiнарку, – що жоден крикун не замарав руки на крадiжцi твого золотого таза. А оскiльки на плоскогiр’i твого таза немае, отже, його взяв хтось iз чужинцiв. Вважаю, що чужинець пiднявся на гору пiд покровом ночi, викрав твiй скарб i зник. Іншого пояснення немае й бути не може. Звiдси висновок – якщо бажаеш повернути свiй таз, тобi потрiбно вiдправитися за ним в краiну, яка лежить бiля пiднiжжя нашоi гори.
Для Кулiнарки порада пана Жаби була повною несподiванкою. Зiбравши друзiв i знайомих, вона вирушила до краю плоскогiр’я й, затамувавши подих, зазирнула вниз, у прiрву. Обриси пiднiжжя гори губилися в туманi, дорога попереду була важка й небезпечна. Однак бажання повернути золотий таз не давало iй спокою, i Кейка обернулася до друзiв:
– Хто зi мною?
Нiхто не сказав нi слова. Лише один старий крикун похитав головою.
– Ми живемо у своiй краiнi, i нам тут подобаеться. Що там, внизу, невiдомо. Вже краще ми залишимося вдома.
– А якщо там, внизу, набагато краще, нiж удома? – припустила Кулiнарка.
– Можливо, – вiдгукнувся крикун, – але навiщо ризикувати? Ми задоволенi своею долею. Може, в iнших краiнах пироги смачнiшi за твоi, але нам i твоi смакують. Якщо, звичайно, вони не пiдгоряють.
В iнший час така похвала порадувала б Кейку, але не зараз – вона жадала повернути свiй золотий таз i в гнiвi почала кричати на друзiв:
– Боягузи нещаснi! Я сама пiду, раз ви боiтеся!
– От i добре, – полегшено зiтхнув крикун. – Таз твiй, не наш, i якщо тобi не шкода через нього розлучитися з життям – роби як знаеш.
До них наблизився пан Жаба й теж заглянув у прiрву. Вiн давно мрiяв побачити свiт, та й правити крикунам йому вже обридло. Чому б не показати себе в чужих краях? Можливо, там теж потребують мудрих порад, i слава про нього полине всiею Краiною Оз?
– Я пiду з тобою, люб’язна жiнко, – квакнув пан Жаба, чим невимовно порадував кухарку, яка попри свою сварливiсть, як i всi крикуни, беззастережно довiряла йому. Хто ж вiдмовиться вiд допомоги наймудрiшоi iстоти на свiтi!
Тепер, коли сам пан Жаба наважився пiти з Кейкою, кiлька молодих i хоробрих крикунiв вирiшили приеднатися до них. Наступного ранку, вiдразу пiсля снiданку, пан Жаба, Кейка i дев’ять вiдважних юнакiв почали спуск. Крутий схил був покритий густими заростями колючого чагарнику, тож пан Жаба наказав крикунам йти вперед i прорубувати шлях, щоб вiн ненароком не пошкодив свое розкiшне вбрання. Кейка теж причепурилася в дорогу й тому трималася позаду пана Жаби.
Мандрiвники з величезними труднощами продиралися крiзь хащi й до ночi ледь добралися до середини гори. Там вони знайшли зручну печеру й переночували в нiй, попередньо пiдкрiпившись домашнiм печивом, яке Кейка завбачливо прихопила з собою. Наступного дня ситуацiя помiнялася: крикуни, втомившись вiд розчищення шляху для пана Жаби та Кулiнарки, вже шкодували, що вплуталися в таку авантюру.
– Якщо й справдi якийсь чужак вкрав твiй таз, то вiн залетiв на гору, не iнакше, – буркнув один з крикунiв, обернувшись до Кейки. – Пробратись крiзь цi кущi, та ще й повернутися назад, нiкому не пiд силу.
– Та й навiщо йому твiй таз? – пробурчав iнший. – Чи варто заради нього дерти одяг i руки об цi клятi колючки?
– Так, – завважив третiй, – я краще повернуся додому, накопаю алмазiв, золота й зроблю тобi новий. Глянь-но, на менi живого мiсця немае, тепер i рiдна мати мене не впiзнае!
Бiля пiднiжжя гори мандрiвники натрапили на глибоку ущелину.
– Далi ми не пiдемо, – дружно заявили юнаки, тож скiльки Кейка не голосила, скiльки не просила iх, вони не рушили з мiсця.
Пан Жаба пiдiйшов до ущелини, уважно змiряв ii поглядом i звернувся до своiх супутникiв з промовою:
– Як вам повинно бути вiдомо, я походжу з породи земноводних, популярно висловлюючись – жаб. Тож з легкiстю перестрибну цю ущелину. А ви, жалюгiднi людцi, змушенi будете повернутися назад тим самим шляхом, що й прийшли.
– Із задоволенням, – закричали крикуни й одразу кинулися назад, щоб пан Жаба, бува, не передумав. Залишилася одна Кулiнарка. Сидячи на краю ущелини, вона гiрко плакала.
– Жiнко, – спробував втiшити ii пан Жаба, – я прощаюся з тобою, але обiцяю: якщо знайду твiй дорогоцiнний таз, обов’язково поверну його тобi.
– Але я сама хочу його знайти, – схлипнула Кейка. – Може, ви перенесете мене на той бiк? Адже ви такий великий i сильний, а я маленька й легка, як пушинка.
Кейка справдi була досить тендiтною, тож пан Жаба погодився:
– Ну добре. Якщо ти не боiшся впасти, я готовий ризикнути.
Кейка, довго не роздумуючи, стрибнула пану Жабi на плечi, той присiв, з силою вiдштовхнувся заднiми лапами, й не встигла Кейка як слiд заплющити очi, як вони з легкiстю перелетiли i через ущелину, i через густi заростi чагарнику за нею.
Кулiнарка зiскочила з пана Жаби, той гордовито випростався, обтрусив пил з оксамитового фрака й, розправивши бiлу атласну краватку, сказав:
– Я й гадки не мав, що здатний так далеко стрибати. До довгого перелiку своiх чеснот я з повним правом можу додати стрибучiсть.
– О, ви просто чудово стрибаете! – несамовито вигукнула Кейка. – Ви чудовий i неповторний! Всi будуть у захватi вiд вас!
– Поза сумнiвом, – погодився пан Жаба, – у чужинцiв напевно викличе захоплення мiй зовнiшнiй вигляд. Я вже не кажу про свою мудрiсть – варто менi вiдкрити рот, вони замруть вiд захоплення!
– О, незаперечно, – пiдтакнула Кейка. – І як вдало, що у вас такий великий i широкий рот, через нього ваша мудрiсть легко вийде назовнi.
– Можливо, природа спецiально створила його таким широким, – глибокодумно мовив пан Жаба. – Але досить про мене, нам слiд знайти якийсь притулок, а то нiч застане нас у дорозi.
Серед моргунiв
Жовта краiна, як вiдомо, населена милими й лагiдними моргунами. Ними править добрий iмператор Залiзний Лiсоруб. На сходi краiни Моргунiв, ближче до Смарагдового мiста, прокладено широкi дороги, побудованi затишнi будинки. Живуть тут моргуни, якi вирощують жовту кукурудзу й золотисту пшеницю, але чимдалi на захiд, тим безлюднiють територii, а за схiдним рукавом рiчки Моргунки е такi нетрi, в яких ще нiхто не бував. Подейкують, що там живуть дивнi iстоти, нiкому не вiдомi.
Проте, здолавши цi мiсця й переправившись через захiдний рукав Моргунки, знову потрапляеш в обжиту частина краю, яка тягнеться на захiд до самого кордону Краiни Оз. За ним – згубна пустеля, яка оточуе цю чарiвну краiну з усiх бокiв i вiдокремлюе ii вiд решти свiту.
Захiд краiни славиться покладами залiза. Тутешнi жителi майструють з нього рiзнi речi, якi, як вiдомо, дуже цiнуються в Краiнi Оз – адже вони так яскраво блищать! На жаль, залiзо тут зустрiчаеться набагато рiдше, нiж срiбло та золото. Звичайно, не всi жителi на заходi зайнятi видобутком залiза. Є тут i ферми, оточенi полями пшеницi та кукурудзи, е i пасовища, якими бродять численнi стада корiв. На одну з таких ферм i натрапили пан Жаба з Кейкою, спустившись з гори.
– Диви! – вигукнула господиня ферми, побачивши дивну парочку, яка наближалася до ii дому. – Такого я ще не зустрiчала, хоч i бачила чимало! Щоб жаба одягалася як чоловiк i ходила на заднiх лапах! Гей, Вiйоне, – покликала вона чоловiка, що снiдав на кухнi, – йди-но сюди й глянь на цю потвору!
Лiтнiй фермер так i застиг у дверному отворi, вiдкривши рота вiд подиву.
– Скажи менi, господарю, – зарозумiло квакнув пан Жаба, наблизившись до нього, – чи не бачив ти золотого таза, прикрашеного дiамантами?
– Дiамантового таза не бачив, а от жабу у фраку – бачу, – грубо вiдповiв господар. Зарозумiлий тон жахливоi iстоти роздратував його.
Пан Жаба навiть похлинувся вiд такоi зухвалостi фермера, а Кулiнарка поспiшила заступитися за свого супутника:
– Ввiчливiше, будь ласка! Це ж великий пан Жаба, наймудрiший з мудрих!
– З чого ти взяла? – здивувався господар.
– Вiн сам сказав! – простодушно вiдповiдала Кейка, а пан Жаба поважно надув щоки на пiдтвердження ii слiв.
– Може, ти скажеш, що i Опудало вважае цю жабу-переростка наймудрiшим з мудрих?
– А хто такий Опудало? – настала черга здивуватися й Кулiнарцi.
– Опудало – городне страшило, набите соломою. Зате мiзки йому дав сам Чарiвник Смарагдового мiста.
– А моi мiзки самi виросли в головi, – гордо заявив пан Жаба, – вони краще якихось там штучних! Я такий розумний, що в мене iнодi болить голова! Я так багато знаю, що змушений дещо забувати, бо жодна iстота у свiтi не вмiстить стiльки знань, скiльки вмiщую я!
– На щастя, я не страждаю вiд надлишку знань, i голова в мене нiколи не болить, – завважив Вiйон, змiрявши пана Жабу презирливим поглядом.
– Але, сподiваюся, ви знаете, де мiй золотий таз? – з надiею запитала Кейка.
– І цього не знаю, – вiдповiв Вiйон. – Менi вистачае турбот з власним посудом, до чужого менi байдуже.
Бачачи таке невiгластво, пан Жаба вирiшив прямувати далi в надii, що в iншому мiсцi зустрiне бiльше поваги.
– Зустрiти б Чарiвника, – мiркувала вголос Кейка, йдучи стежкою слiдом за своiм супутником. – Якщо вiн городньому страшилу дав мiзки, то мiй таз вiн i поготiв знайде!
– Тьху! – пан Жаба з серцем сплюнув пiд ноги. – Я розумнiший всякого чарiвника! Покладись на мене! Я знайду твiй таз, де б вiн не був!
– Якщо ми не знайдемо його, серце мое розiрветься вiд горя! – схлипнула Кейка.
– А навiщо тобi саме цей таз? – поцiкавився пан Жаба. – Хiба будь-який iнший не годиться?
– Цей таз, – пояснила Кулiнарка, – дiстався менi вiд матерi, а матерi – вiд ii матерi. Це найдавнiший таз на всьому плоскогiр’i! А тепер мiй дорогоцiнний, мiй чарiвний таз вкрали!
– Чарiвний? – здивувався пан Жаба.
– Так, чарiвний! Я завжди мила в ньому посуд i жодна страва в ньому не пригорала! Все, що готувала, виходило дуже смачним! Того ранку, коли вiн пропав, я саме пекла печиво. Воно згорiло дотла! А друга порцiя вийшла просто неiстiвною, тож довелося ii викинути! Тiльки з третього разу я спекла щось схоже на печиво й узяла його в дорогу. Погодьтеся, таке спече будь-яка жiнка! Якщо чарiвний таз не знайдеться, я нiколи, нiколи не зможу готувати так смачно, як ранiше!
– У такому разi, – зiтхнув пан Жаба, – ми просто зобов’язанi знайти твiй дорогоцiнний таз!
Друзi Озми розгубленi
– Невже Озма пiшла й узяла iз собою Чарiвну картину? – губилася в здогадах Доротi.
Подружки гуляли в саду, а непосида Латочка, як завжди, скакала навколо них так, що ii руде волосся розвiвалося на вiтрi.
– А може, Озму вкрали? – раптом випалила картата лялька. – І Чарiвну картину теж, щоб нiхто не знайшов принцесу!
– Не вигадуй! – обiрвала ii Доротi. – Озму всi люблять! Хто посмiе ii образити?
– Хiба ти знаеш усiх? – засумнiвалася Латочка. – У Краiнi Оз е такi куточки, про якi навiть Озма нiчого не знае!
– Що за дурницi ти верзеш! – гримнула на неi Бетсi.
– Стривай, – перервала подружку Доротi, – раптом вона мае рацiю? А якщо десь збереглися ще злi чарiвники та вiдьми? Щоправда, вiдомостей про це немае.
Саме в цю хвилину до саду заiхав Чарiвник верхи на Дерев’янiй кобилицi.
– Ну що, знайшлася Озма? – насамперед запитав вiн.
– Ще нi.
– А що в Глiнди?
– У Глiнди пропала Велика книга подiй! Викрадено всi чарiвнi iнструменти!
– Нечувано! – жахнулася Доротi. – Хто це мiг зробити?
– Гадки не маю, – вiдповiдав Чарiвник. – Я приiхав за власними iнструментами, вiдвезу iх Глiндi, з ними вона швидше виявить злочинця.
– Швидше ж, Чарiвнику, не можна втрачати нi хвилини! – квапили його дiвчатка.
Чарiвник кинувся до своеi кiмнати й одразу вискочив, як ошпарений:
– Вiн зник! Випарувався!
– Хто? – сполошилися подружки.
– Не хто, а що! Моя чорна валiзка з чарiвними iнструментами! Їi вкрали!
Друзi злякано перезирнулися. Справа набувала дедалi бiльшоi зловiсностi.
– Це переходить всi межi! – вигукнув Чарiвник. – Викрадено все чарiвництво Краiни Оз!
– Може, це Озма влаштувала? – припустила Бетсi.
– Виключено! – оголосив Чарiвник. – Радше якийсь лиходiй викрав Озму, а заодно й усi чарiвнi iнструменти, щоб ми не змогли вiдшукати й покарати його.
– Бiдолаха Озма! – вигукнули дiвчатка одночасно. – Як же нам тепер бути, Чарiвнику?
– Спершу спитаю поради в Глiнди, заодно повiдомлю iй, що й моi iнструменти пропали. Може, вона щось придумае.
З цими словами Чарiвник знову скочив на Дерев’яну кобилицю й щодуху помчав на захiд. Дiвчата не знаходили собi мiсця вiд горя. Навiть Латочка притихла. Нiчого подiбного в краiнi ще не траплялося. Злодiй викрав добру фею Озму! Вони й уявити собi не могли такого нещастя. Але як iнакше пояснити зникнення Принцеси?
– Не могла ж Озма зникнути, нi слова не сказавши? – мiркувала Доротi. – І навiщо iй Книга подiй? Або iнструменти Чарiвника? Адже вона могла просто попросити. Нi Чарiвник, нi Глiнда iй нi в чому не вiдмовляли. Отже, ii справдi викрав лиходiй!
– Невже цей лиходiй живе в Краiнi Оз? – запитала дiвчинка Трот.
– А де ж iще? Адже через згубну пустелю пройти неможливо! І хто, крiм мешканця Оз, мiг знати про Книгу подiй та Чарiвну картину?
Аж ось до саду забiгли хлопчики – Оджо й Гудзик-розумник. Якщо ви не знаете, хто це, я розповiм вам про них. Оджо ранiше жив у краiнi Жвакунiв. Вiн i досi одягався, як було заведено на його батькiвщинi – блакитна курточка, блакитнi штани до колiн, блакитнi черевички, блакитний капелюх зi срiбними дзвiночками, якi весело калатали при кожному його русi.
Щоб врятувати свого дядька, Оджо Щасливому довелося здiйснити небезпечну подорож до Смарагдового мiста. Тут вiн i залишився. Разом з ним прийшла Латочка.
Інший хлопчик, Гудзик-розумник, ранiше жив у американськiй Фiладельфii. Одного разу вiн пiшов погуляти й заблукав. Його знайшли Трот i капiтан Бiлл. Разом з ними вiн i потрапив до чарiвноi краiни.
– Привiт, Доротi! – першим привiтався Гудзик. – Кажуть, Озма пропала?
– Хто каже? – здивувалися подружки.
– Усе мiсто!
– Звiдки вони знають?
– Желея Джемм всiм розповiла, – втрутився Оджо. – Вона ходить i всiх пiдряд запитуе, чи не бачив хто Озму.
– Навiщо даремно засмучувати людей! – насупилася Доротi. – Може, Озма ще знайдеться!
