скачать книгу бесплатно
Чари краiни Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856—1919) – американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.
Повiсть-казка «Чари краiни Оз», що вийшла друком 1919 року, розповiдае про дiвчинку Доротi та ii друзiв: Капiтана Бiла, Тротту, Скляного Кота, якi вирiшили зробити незвичайний подарунок до дня народження Озмi з Озу. Для цього вони вирушають у край Жвакунiв по Зачаровану Квiтку, яка цвiте по черзi трояндами, тюльпанами, хризантемами. Про пригоди, якi трапляються з ними на шляху до острова, на якому росте Зачарована Квiтка, йдеться у цiй книжцi.
Лiман Френк Баум
Чари краiни Оз
Всiм хлопчикам та дiвчаткам, котрi читають моi iсторii, а особливо всiм Доротi, – з любов’ю присвячуеться ця книжка!
До моiх читачiв
Це справжне диво, що в подiях, якi вiдбулись за останнi кiлька рокiв у нашому «великому зовнiшньому свiтi», можна знайти випадки такi чудеснi й захопливi, що я не наважусь навiть порiвняти з ними оповiдки про краiну Оз.
Проте книжка «Чари краiни Оз» справдi дивнiша й незвичайнiша за все, що я читав або чув по цей бiк Мертвоi Пiщаноi Пустелi, яка вiдгороджуе нас вiд краiни Оз, навiть за останнi, сповненi тривог роки, тому я сподiваюсь, що вона задовольнить вашу любов до нового.
Тривала хвороба, що прикувала мене до лiжка, перешкоджала вiдповiдати на всi дружнi листи, надiсланi до мене, – я вiдповiдав лише тодi, коли в листа були вкладенi марки; але вiдтепер я сподiваюсь, що зможу негайно вiдповiсти на кожен лист, яким ушанують мене моi читачi.
Запевняю вас, що моя любов до вас нiколи не вмирала, i сподiваюся, що книжки про краiну Оз тiшитимуть вас доти, доки я буду спроможний писати iх.
Щиро ваш
Л. Френк Баум, «Королiвський iсторик краiни Оз».
«Ознот» у Голлiвудi, Калiфорнiя, 1919
Глава 1. Гора Жвак
На схiдному кордонi краiни Оз, у краю Жвакунiв, е височенна гора, що називаеться Жвак.
З одного боку пiднiжжя цiеi гори майже межуе з Мертвою Пiщаною Пустелею, яка вiдокремлюе чарiвну краiну Оз вiд решти свiту, а з другого – з прекрасним родючим краем Жвакунiв.
Але жвакунський народ тiльки дивиться на ту гору здалека й знае про неi дуже мало, бо десь так на третинi ii висоти схил стае надто крутий, щоб видиратись по ньому, i коли навiть на вершинi цiеi величезноi гори, що сягае нiби аж до небес, живуть якiсь люди, то Жвакуни про них нiчого не вiдають.
А проте люди таки живуть там. Вершина гори Жвак схожа на величезне блюдце, i на днi того блюдця е поля, де росте збiжжя й городина, пасуться череди i течуть струмки, а дерева родять усiлякi плоди. Є там i оселi, розкиданi негусто, i в кожнiй мешкае родина верхотурiв, як тi люди називають себе самi. Верхотури рiдко опускаються в дiл – з тоi ж самоi причини, з якоi жвакуни нiколи не пiднiмаються на гору: схили надто крутi.
В однiй iз тих осель жив мудрий старий верхотур на iм’я Бiнi Ару, що був дуже вмiлим чаклуном. Але Озма з Озу, що править усiма в тiй краiнi, видала указ, щоб нiхто не смiв удаватися до чарiв у ii володiннях, окрiм Глiнди Доброi та Великого Чародiя з Озу. І коли Озма послала свiй королiвський указ до верхотурiв з могутнiм орлом, старий Бiнi Ару зразу припинив чаклування. Вiн знищив багато своiх чародiйних порошкiв та знарядь i вiдтодi чесно корився законовi. Вiн нiколи не бачив Озми, але знав, що вона його Правителька i ii треба слухатися. Вiн шкодував тiльки за одним. Колись вiн вiдкрив новий, таемний спосiб обернення, невiдомий iншим чарiвникам. Того способу не знали нi Глiнда Добра, нi маленький Чарiвник з Озу, нi доктор Пiнт, нi старий Момбi, нi будь-хто iнший з тих, що зналися на чаклунствi. То була особиста таемниця Бiнi Ару.
Завдяки iй для нього не було нiчого простiшого, як обернути будь-кого на звiра, птаха, рибину чи на будь-що, а потiм вернути в давню подобу. Треба було тiльки в особливий спосiб вимовити чарiвне слово: «пiрзкщгл».
Бiнi Ару вдавався до цих чарiв багато разiв, але не для того, щоб завдавати iншим якоiсь прикростi чи страждання. Коли вiн, бувало, зайде кудись далеко вiд дому i йому захочеться iсти, то казав сам собi: «Хочу обернутись на корову – пiрзкщгл». Умить вiн обертавсь на корову, починав пастись на травi й так угамовував голод. У краiнi Оз усi звiрi й птахи вмiють говорити, отож, напасшись доволi, корова казала собi: «Хочу знов стати Бiнi Ару – пiрзкщгл» – i чарiвне слово, правильно вимовлене, вмить вертало ii в давню подобу.
Я, звичайно, не наважився б отак вiдверто писати в книжцi це чарiвне слово, якби думав, що моi читачi зумiють вимовити його так, як треба, й обернути на будь-що себе й iнших. Але в тiм-бо й рiч, що нiхто в свiтi, крiм самого Бiнi Ару, до початку цiеi iсторii не вмiв вимовляти слово «пiрзкщгл» так, як треба, тому, я гадаю, вiдкрити це слово вам можна цiлком безпечно. Проте, читаючи цю повiсть уголос, краще стерегтись i не вимовляти «пiрзкщгл» у вiдповiдний спосiб, щоб уникнути небезпеки й не наробити лиха цiею таемницею.
Бiнi Ару, вiдкривши таемницю обернення, для якого не потрiбнi були нiякi чарiвнi предмети, чи порошки, чи iншi речовини або зiлля i яке завжди дiяло безвiдмовно, не хотiв, щоб таке чудесне вiдкриття лишилося зовсiм невiдомим i пропало для людськоi науки. Вiн вирiшив не вдаватися бiльше до нього, коли вже Озма заборонила, але подумав, що Озма ще тiльки юне дiвча, а колись вона, може, передумае й дозволить своiм пiдданим користатися чарами, i тодi Бiнi Ару знову зможе обертати себе й iнших, коли захоче, – звичайно, якщо тiльки доти не забуде, як треба вимовляти «пiрзкщгл».
Обмiркувавши цю справу як слiд, вiн вирiшив записати це слово й у належний спосiб вимовляти його десь у таемному мiсцi, щоб тiльки вiн через багато рокiв змiг розшукати його, а нiхто бiльше щоб не мiг його знайти.
То була слушна думка, але старий Чарiвник нiяк не мiг знайти такого таемного мiсця. Вiн обходив усе «блюдце» на вершинi гори Жвак, але не знайшов такоi мiсцини, де можна було б записати таемне слово i де б нiхто не мiг натрапити на нього. Тому вiн урештi надумався заховати його десь у своiй хатi.
Бiнi Ару мав дружину, яку звали Мопсi i яка уславилася своiми пирогами з чорницями, й сина Кiкi, що не вславився нiчим. Його вважали норовливим i неприемним, бо вiн був нещасний, а нещасний вiн був тому, що хотiв спуститися з гори й побувати в широкому свiтi, який стелився внизу, а батько його не вiдпускав. Нiхто не звертав уваги на Кiкi Ару, бо вiн не варт був нiчого.
Раз у рiк на горi Жвак бувало свято, на яке приходили всi верхотури. Вони збиралися в самiй серединцi схожоi на блюдце краiни i цiлий день розважались та веселились.
Молодь танцювала й спiвала, жiнки накривали столи з усякими смачними наiдками, а чоловiки грали на музичних iнструментах i розповiдали казки про всякi чудеса.
Кiкi Ару зазвичай ходив на тi свята з батьком та матiр’ю i понуро сидiв осторонь – не спiвав, не танцював, навiть не розмовляв з хлопцями та дiвчатами. Тому вiн i в свято був не щасливiший, нiж у будень, i одного разу вiн сказав батьковi й матерi, що не пiде на свято. Краще лишиться вдома й буде нещасний на самотi. Батько й мати охоче лишили його самого.
Та зоставшися сам, Кiкi вирiшив зайти до батьковоi кiмнати, куди йому не дозволялося заходити, i спробувати розшукати якесь iз чаклунських знарядь, що iх використовував Бiнi Ару, ще коли чаклував. Увiйшовши, Кiкi зачепився ногою за одну дошку в пiдлозi. Вiн обшукав усю кiмнату, але не знайшов i слiду батькових чарiв. Усе було знищене.
Прикро розчарований, вiн уже хотiв був вийти, але знов зачепився за ту саму дошку. Це змусило його задуматись.
Роздивившися дошку уважнiше, Кiкi побачив, що ii виймали, а потiм прибили на мiсце, але тепер вона трохи виступала над iншими дошками. Але навiщо батько зривав цю дошку? Може, вiн сховав пiд нею котрийсь зi своiх чаклунських предметiв?
Кiкi взяв долото i зiрвав дошку, але не знайшов пiд нею нiчого. Вiн уже хотiв був прибити ii на мiсце, та впустив з рук, i вона, падаючи, перевернулася. Тодi вiн побачив, що на сподi ii щось написано. У кiмнатi було досить тьмяно, i вiн пiдiйшов до вiкна, роздивився ii пильнiше й побачив, що на дошцi докладно описано, як треба вимовляти чарiвне слово «пiрзкщгл», щоб те слово вмить обернуло будь-кого у будь-що, а коли треба – вiдмiнило його, перетворивши на давню подобу.
Спочатку Кiкi Ару навiть не зрозумiв, яку чудесну таемницю вiдкрив; але вiн подумав, що зможе якось використати ii, i точно переписав усi вказiвки, як треба вимовляти «пiрзкщгл». Потiм згорнув папiрця й поклав у кишеню, а дошку прибив на мiсце так акуратно, що нiхто б i не здогадався, що ii зривали.
Потiм Кiкi вийшов у садок i, сiвши пiд деревом, уважно вивчив те, що переписав. Вiн завжди хотiв вибратись iз гори Жвак у широкий свiт, особливо до краiни Оз, i тепер йому спало на думку, що можна обернутись на птаха й перелетiти куди схоче, а коли надумае вернутись, то й вернутись. Одначе треба було завчити напам’ять, як слiд вимовляти чарiвне слово, бо птах не може носити з собою папiрця, i якщо вiн забуде слово або як його точно вимовляти, то не зможе вернутись у свою давню подобу.
Отож вiн довго заучував те слово, повторюючи його подум-ки разiв сто, аж поки не впевнився, що не забуде.
Проте, щоб iще краще вбезпечитись, вiн поклав папiрець у бляшанку в глухому кутку садка й прикидав бляшанку камiнцями.
Тим часом почало вечорiти, а Кiкi хотiв уперше спробувати перекинутись у щось, поки батько й мати ще не вернулися зi свята. Вiн став на ганку своеi хати й промовив:
– Я хочу стати великим, дужим птахом, як яструб, – пiрзкщгл!
Чарiвне слово вiн вимовив так, як слiд, а тому зразу вiдчув, що його подоба зовсiм змiнилася. Вiн залопотiв крильми, скочив на поруччя ганку й закричав:
– Ко-у! Ко-у!
Тодi засмiявся й пiвголосом сказав:
– Здаеться, яструби кричать саме так. Але спробуймо-но своi крила, побачимо, чи вистачить у них сили перенести мене через пустелю.
Вiн вирiшив спочатку полетiти не до краiни Оз. Вiн же вкрав таемницю перетворення й знав, що порушив закон Озу про чари. Може, Глiнда або Чарiвник з Озу викриють його й покарають, отож розумнiше буде взагалi триматися далi вiд Озу.
Кiкi поволi знявся в повiтря i, зависнувши на широких крилах, почав вiльно кружляти над схожою на блюдце вершиною гори. З височини вiн побачив далеко за палючими пiсками Мертвоi Пустелi якусь краiну, що з нею, може, буде приемно познайомитись, отож повернув у той бiк i рушив у довгий полiт, розмiрено махаючи дужими крильми.
Глава 2. Яструб
Навiть яструб мусить летiти над Мертвою Пустелею високо, бо над нею весь час здiймаються отруйнi випари. Коли Кiкi Ару врештi долетiв до гарноi землi, вiн почувався кволим i розбитим, бо трохи отрути таки вдихнув. Але холодне повiтря швидко освiжило його, i вiн приземлився на широкому рiвному нагiр’i, що називаеться Верхiя. Зразу за ним лежить долина, вiдома пiд назвою Низiя, i обома цими краями править Чоловiк-Медяник, Джон Тiстон, а прем’ер-мiнiстром у нього Пуцьверiнг Херувим. Яструб тiльки перепочив там, а тодi полетiв на пiвнiч i пролетiв над прегарним краем, що називаеться Веселiя, i править там гарненька Воскова Лялька.
Потiм, летячи понад краем пустелi, повернув ще далi на пiвнiч i сiв на вершечку дерева в Королiвствi Неманii.
Кiкi добре натомився, та й сонце вже сiдало, i вiн вирiшив зостатися тут до ранку. З вершечка дерева вiн побачив неподалiк хату, що мала дуже затишний вигляд. На подвiр’i чоловiк доiв корову, а з дверей вийшла миловида жiнка i покликала його вечеряти.
Тодi Кiкi замислився: а що ж iдять яструби? Вiн зголоднiв, але не знав, нi що йому iсти, нi де взяти iжу. І ще вiн подумав, що спати в лiжку вигiднiше, нiж на вершечку дерева, отож спурхнув на землю й сказав:
– Я хочу знову стати Кiкi Ару – пiрзкщгл!
І зразу до нього вернулась його природна подоба. Вiн пiдiйшов до хати, постукав у дверi й спитав, чи не дадуть йому повечеряти.
– А хто ти такий? – спитав господар.
– Я мандрiвець iз краiни Оз, – вiдповiв Кiкi.
– Тодi просимо до хати, – вiдповiв господар.
Кiкi пригостили доброю вечерею й дали добру постiль, i вiн поводився дуже чемно, дарма що не захотiв вiдповiдати на всi розпитування славних неманцiв. Утiкши з дому й знайшовши спосiб побачити свiт, юнак уже не почувався нещасним, а тому бiльше не був норовливим i неприемним. Господарi подумали, що вiн дуже шанована людина, i вранцi дали йому ще й поснiдати, а потiм вiн, цiлком задоволений, рушив далi.
Годину чи двi йшов вiн розкiшним краем, яким правив Король Бруньк, а потiм вирiшив, що в подобi птаха мандруватиме швидше й побачить бiльше, отож перекинувся в бiлого голуба, прилетiв до великого мiста Немана, оглянув там королiвський палац iз його розкiшними садами й багато iнших цiкавих мiсць. Далi полетiв на захiд, до Королiвства Ікс, а пробувши день у краiнi Королеви Зiксi, попрямував iще на захiд, до краiни Ев. Кожен край, де вiн побував, здався йому куди приемнiшим за краiну-блюдце Верхотурiв, i вiн вирiшив: коли долетить до найпрекраснiшоi краiни, то оселиться там i вiдтодi не пропускатиме жодноi насолоди в життi.
У краiнi Ев вiн вернувся до своеi справжньоi подоби, бо мiста й села там лежали густо, переходити з одного в друге було неважко.
Надвечiр вiн натрапив на пристойний заiзд i спитав господаря, чи можна тут попоiсти й переночувати.
– Якщо маете грошi, щоб заплатити, то чом нi, – вiдповiв господар. – А не маете – йдiть куди хочете.
Кiкi здивувався, бо в краiнi Оз грошей взагалi нема, там кожен бере, що хоче, без плати. Тому грошей вiн не мав i тепер пiшов шукати гостинностi десь-iнде. Проходячи повз вiкна заiзду, вiн побачив одного лiтнього чоловiка, що рахував на столi чималу купу золотих кружалець. Кiкi подумав, що це, мабуть, i е грошi. За одне кружальце можна купити вечерю й переночувати, подумав вiн, а тому перекинувся сорокою i, влетiвши у вiдчинене вiкно, вхопив дзьобом одне кружальце i вилетiв. Старий не встиг нiчого вдiяти: вiн боявся покинути на столi купу грошей i гнатися за сорокою, а поки зсипав золото в гаман i сховав гаман у кишеню, птаха-злодiйка вже зникла з очей i шукати ii було б безглуздям.
Кiкi Ару перелетiв неподалiк на купу дерев, упустив монету на землю, вернувся у свою власну подобу, пiдняв золотого й сховав у кишеню.
– Ти ще пошкодуеш за цим! – раптом почув тоненький голосочок у нього над головою.
Кiкi звiв очi й побачив, що на гiлочцi сидить горобець i дивиться на нього.
– За чим пошкодую? – спитав вiн.
– Та я ж усе бачив, – пояснив Горобець. – Я бачив, як ти дививсь у вiкно на золото, а потiм перекинувся сорокою й обiкрав старого, а тодi прилетiв сюди й перекинувся iз пташиноi подоби у свою власну. Це чари, а чари – погане, незаконне дiло. Крiм того, ти вкрав грошi, а це ще бiльший злочин. Колись ти за цим пошкодуеш.
– Дарма, – насупившись, вiдказав Кiкi.
– І ти не боiшся бути лихим? – спитав Горобець.
– Та я, скiльки знаю, наче й не був лихим, – вiдповiв Кiкi, – та коли так, то я радий. Бо я не люблю добрих людей. Я завжди хотiв бути лихим, тiльки не знав, як ним стати.
– Ха-ха-ха, – гучно зареготав хтось позаду нього, – так i слiд, хлопче! Я радий, що зустрiв тебе, дай-но руку!
Горобець злякано цвiрiнькнув i полетiв геть.
Глава 3. Двое лихих
Кiкi обернувся й побачив бiля себе якогось чудного старигана. Увесь покорчений, з гладким черевом i тонкими руками та ногами. А ще вiн був кругловидий i мав бiлi кущуватi бурцi, що звисали гострячками нижче пояса, та сиву чуприну, що стирчала гострячком на макiвцi. Вбраний був у сiро-буру облиплу одiж, i напханi чимось кишенi аж випинались.
– Я не знав, що ви тут, – сказав Кiкi.
– А я з’явився пiсля тебе, – пояснив химерний дiдок.
– Хто ви такий? – спитав Кiкi.
– Мене звуть Коструббо. Я був Королем номiв, але мене витурили з моеi краiни, i тепер я мандрiвець.
– А за що вони вас витурили? – спитав його юнак.
– Та тепер така мода пiшла – королiв витурювати. Я був добрим королем – для себе, звiсно, – але отi жахливi люди з Озу не давали менi спокою. Довелося зректись трону.
– А що це означае?
– Це означае, що тебе витурюють. Але поговорiмо про щось приемнiше. Хто ти i звiдки прибув?
– Мене звуть Кiкi Ару. Досi я жив на горi Жвак, у краiнi Оз, але тепер я мандрiвець, як i ви.
Король номiв проникливо подивився на нього.
– Я чув, як та пташка сказала, нiби ти перекинувся сорокою, тодi знову людиною. Це правда?
Кiкi завагався, але вирiшив, що заперечувати не варто.
Йому здалося, що, сказавши правду, вiн видасться значнiшою персоною.
– Ну… правда, – вiдповiв вiн.
– То ти Чарiвник?
– Нi, я вмiю тiльки перекидатись, – признався вiн.
– Ну, це дуже добрi чари, – сказав старий Коструббо. – Я сам колись володiв такими ж чарами, але моi вороги вiдняли iх у мене. І куди ти прямуеш тепер?
– Іду до заiзду – по вечерю й на ночiвлю, – вiдповiв Кiкi.
– А грошi, щоб заплатити за це, ти маеш? – спитав Коструббо.
– Одне золоте кружальце.
– Украдене, до речi. Дуже добре. І радiеш, що ти лихий. Іще краще. Ти менi подобаешся, юначе, i я пiду з тобою до заiзду, якщо ти пообiцяеш менi за вечерею не iсти яець.
– Ви не любите яець? – спитав Кiкi.
– Я боюсь iх, бо вони небезпечнi! – вiдказав Коструббо, здригнувшись.
– Гаразд, – погодився Кiкi. —Я не замовлятиму яець.
– Тодi ходiмо, – сказав ном.
Коли вони ввiйшли до заiзду, господар насуплено глянув на Кiкi й мовив:
