скачать книгу бесплатно
Повернення Казанови. Царство снiв
Артур Шнiцлер
Істини
Артур Шнiцлер (1862–1931) – вiдомий австрiйський письменник i драматург, чия творчiсть зазнала впливу психоаналiтичних теорiй Фройда. В своiй творчостi письменник дослiджуе внутрiшнiй свiт людини, ii пiдсвiдомiсть i таемнi мотиви вчинкiв.
Справжнiм втiленням пристрастей i жаги до насолод е герой «Повернення Казанови». А от подружжя з «Царства снiв», на перший погляд, здаеться iдеальною парою, але пiд покровом буденностi в iхньому життi вирують неабиякi пристрастi, якi породжують невдоволення подружнiми стосунками та нестримнi еротичнi фантазii. Саме за мотивами цiеi повiстi зняв свiй останнiй фiльм «З широко заплющеними очима» Стенлi Кубрик.
Артур Шнiцлер
Повернення Казанови. Царство снiв
Повернення Казанови
На своему п’ятдесят третьому роцi життя Казанова, якого гнала свiтами тепер уже не юнацька жадоба до пригод, а тривожне передчуття близькоi старостi, вiдчув у душi таку нестерпну тугу за рiдною Венецiею, що почав кружляти навколо неi, дедалi бiльше звужуючи коло, – як птах, котрий, вiдчуваючи недалеку смерть, поволi опускаеться з пiднебесся на землю. За останне десятилiття свого вигнання вiн не раз листовно звертався до Вищоi Ради з проханням дозволити йому повернутись на батькiвщину. Однак, якщо ранiше при складаннi таких петицiй – а в цьому вiн був неперевершеним мастаком – його пером водила впертiсть та затятiсть, а iнодi похмуре задоволення вiд самоi писанини, то вiд деякого часу в його майже принизливих благаннях виразно вчувався болiсний туск i щире каяття. Вiн дедалi бiльше проймався впевненiстю, що його таки почують, бо помалу почали забуватися колишнi грiхи й переступи, з яких найзлочиннiшими видавалися високому панству з венецiйськоi Ради не розбещенiсть, iнтриганство й ошуканство здебiльшого веселого характеру, а вiльнодумство. А ще дивовижна iсторiя його втечi зi свинцевих венецiйських катакомб, яку вiн з вишуканим красномовством безлiч разiв переповiдав при королiвських дворах, у замках вельмож, за столами простолюдинiв та в будинках з сумнiвною репутацiею, заслонила собою всi iншi плiтки, пов’язанi з його iменем. Певностi додавали й листи впливових чиновникiв, якi надходили до Мантуi, де ось уже два мiсяцi перебував Казанова. Цьому авантюристовi, котрий поволi втрачав свiй внутрiшнiй та зовнiшнiй шарм, листи дарували надiю на те, що до його долi можуть невдовзi поставитися прихильно.
Мiзернiсть коштiв змусила Казанову дочiкуватися помилування у скромному, однак доволi добропорядному готелi, де вiн вже, бувало, зупинявся у щасливiшi роки свого життя. І хоч не в змозi був цiлком вiдмовити собi в аж нiяк не духовних розвагах, Казанова гайнував час здебiльшого на написання пасквiлю проти богохульника Вольтера, публiкацiею якого одразу пiсля повернення до Венецii мав намiр несхитно утвердити свое суспiльне становище i повернути собi повагу серед благонадiйних громадян.
Одного ранку, гуляючи за мiстом й обдумуючи, як би то лiпше сформулювати убивчу фразу, спрямовану проти безбожника-француза, вiн зненацька вiдчув несамовитий, майже фiзично вловний на дотик гострий неспокiй. Нужденне життя, яке вiв ось уже три мiсяцi: ранiшнi замiськi прогулянки, невеликi картярськi партii вечорами в буцiмто барона Пероттi та його подзьобаноi вiспою коханки, пестощi не надто юноi, проте пристрасноi господинi готелю й робота над власними смiливими i, на його думку, доволi вдалими аргументами супроти Вольтера – усе це в нiжному, солодкавому до пересади повiтрi пiзнього лiта видавалося Казановi безсенсовним i вiдразним. Вiн стиха пробурмотiв прокляття, сам до пуття не знаючи, кому або чому воно адресувалося. Обхопивши рукiв’я шпаги i ворожо зиркаючи навсiбiч, нiби вiдбиваючись вiд невидимих поглядiв, якi насмiшкувато зорили за ним на замiському безлюддi, Казанова раптом рiшучим кроком повернув до мiста з намiром негайно пакуватися до вiд’iзду. Вiн не мав сумнiву: йому вiдразу стане легше на душi, якщо хоч на кiлька миль наблизиться до такоi жаданоi батькiвщини. Казанова пришвидшив крок, щоб вчасно забезпечити собi мiсце в поштовому дилiжансi, який вирушав у схiдному напрямку перед заходом сонця. Бiльше його тут нiщо не тримало, барон Пероттi й без прощального вiзиту якось обiйдеться, а щоб зiбрати речi, йому достатньо й пiвгодини. Два поношенi сурдути (у гiрший з них саме був одягнений), латана-перелатана колись вишукана бiлизна, а ще зо двi касетки, золотий ланцюжок, годинник та кiлька книжок – ото й увесь його маеток. На гадку прийшли далекi днi, коли вiн, вельможний пан, подорожував краiною у розкiшнiй каретi, напакованiй потрiбними й не надто речами, у супроводi лакея, здебiльшого якогось шахраюватого жевжика, i вiд безсилого гнiву сльози бризнули йому з очей. Якась молода жiнка з батогом у руках проминула його на нужденнiй пiдводi, де посеред згромаджених мiшкiв та всiлякого домашнього скарбу хропiв ii п’яний чоловiк. Спершу вона з насмiшкуватим зацiкавленням зиркнула на Казанову, який зi спотвореним обличчям, бурмочучи щось пiд нiс, сягнистою ходою йшов дорогою пiд вiдцвiлими каштанами iй назустрiч, та вiд його лютого погляду страх змигнув у очах жiнки, а вже потiм, коли вона проминула подорожнього й озирнулася, у ii зiницях затрiпотiла млосна хiть. Казанова добре знав, як гнiв i ненависть, гарячiше за м’якiсть та нiжнiсть, збурюють молоду кров, i вiдразу збагнув, що достатньо його зухвалого оклику, аби пiдвода спинилася, i вiн мiг робити з молодицею, що лиш душа забажае. І хоч усвiдомлення цього на мить полiпшило його настрiй, усе ж вiн вирiшив, що не варто на таку дрiбну пригоду витрачати хай навiть кiлька хвилин. Тож дозволив пiдводi з ii господарями котитися, скриплячи, далi курною сiльською дорогою. Тiнь дерев не надто рятувала вiд палючих променiв сонця, що дедалi вище пiднiмалося у небi. Розiмлiлий вiд спеки, Казанова мимоволi сповiльнив крок. Дорожня пилюка так густо припорошила одяг i взуття, що iхня зношенiсть не впадала у вiчi. За вбранням та поводженням Казанову легко можна було прийняти за статечного вельможу, котрому знiчев’я заманулося прогулятися без свого екiпажа. Уже замаячiла попереду арка мiських ворiт, поблизу яких знаходився готель, де вiн замешкав, коли назустрiч йому, пiдстрибуючи на вибоiнах, вигулькнув важкий сiльський ридван. У ридванi трюхикав огрядний, добре вдягнений, ще доволi молодий чоловiк. Вiн сидiв, схрестивши руки на животi, i куняв з примруженими очима. Аж раптом його очi, випадково ковзнувши по Казановi, спалахнули жвавим блиском, чоловiк бадьоро стрепенувся, пiдхопився з лавицi, вiдразу гепнув назад i знову пiдхопився, штуркнув кулаком кучера в спину, щоб той зупинився; обернувся на ходу, намагаючись не втратити Казанову з очей, замахав йому обома руками i тричi вигукнув його iм’я писклявим фальцетом. І лише з голосу Казанова впiзнав чоловiка, пiдiйшов до ридвана, що врештi спинився, i схопив простягнутi йому руки.
– Не вiрю своiм очам! Невже це ви, Олiво?
– Звiсно, я, пане Казаново! Не впiзнали мене?
– Чом би мав не впiзнати! Хоч ви й прибрали трохи на вазi вiд свого весiлля, коли бачив вас востанне… Та за п’ятнадцять рокiв, мабуть, i я змiнився немало, щоправда, не роздобрiв.
– Анiтрохи! – вигукнув Олiво. – Анi на дрiбку, пане Казаново! Шiстнадцять рокiв, до речi… Кiлька днiв тому минуло шiстнадцять. І, можете собi уявити, з цього приводу ми з Амалiею нещодавно згадували вас…
– Справдi? – щиро зрадiв Казанова. – То ви обое iнодi згадуете мене?
Очi Олiво звологли. Вiн не вiдпускав долонь Казанови й знову зворушено iх потиснув.
– Ми всiм вам завдячуемо, пане Казаново! Як могли б забути свого благодiйника! І якби коли-небудь…
– Облишмо, – урвав його Казанова. – Як почуваеться панi Амалiя? І як взагалi можливо, що за цi два мiсяцi, що я живу в Мантуi – хай вiдлюдкувато, але ж часто гуляю, за давньою звичкою, – ми жодного разу не перетнулися з вами, Олiво, з вами обома?
– Дуже просто, пане Казаново! Ми вже давно не живемо в мiстi. Нiколи не любив мiста, та й Амалiя – теж. Виявiть менi честь, пане Казаново, сiдайте! За якусь годину будемо в мене вдома! – а помiтивши легку нехiть Казанови, додав: – Не вiдмовляйтеся! Як зрадiе Амалiя, з якою гордiстю покаже вам трiйко наших дiтей! Так, трiйко, пане Казаново! Самi дiвчатка. Тринадцять, десять i вiсiм рочкiв… Отож, ще жодна не того вiку, коли б… з вашого дозволу, Казанова мiг задурити iхнi голiвки.
Олiво добродушно засмiявся i смикнув Казанову за руки, нiби намiрявся силомiць затягнути його до ридвану. Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже пiддавшись спокусi, майже готовий вдовольнити природну цiкавiсть i прийняти запрошення Олiво, вiн нараз з новою силою вiдчув нетерплячку й запевнив Олiво, що нинi, ще до заходу сонця, мае, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що вiн забув у домi Олiво? Шiстнадцять рокiв – це чимало! Амалiя у межичассi не стала, певна рiч, нi молодшою, анi гарнiшою, а ii тринадцятилiтню доньку вiн, у своiх лiтах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлi сiльського пейзажу iз самим паном Олiво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстiлим мужланом, приваблювала його не настiльки, щоб вiдмовитися вiд подорожi, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венецii. Однак Олiво, вочевидь, не мав намiру отак вiдразу приймати вiдмову Казанови i наполiг хоча б до готелю його пiдвезти. Тут Казанова опиратися вже не мiг. За кiлька хвилин вони були на мiсцi. Господиня, статечна панi поза тридцятку, привiтала Казанову бiля ворiт поглядом, який не залишив Олiво жодних сумнiвiв щодо iхнiх нiжних стосункiв. Вона простягнула Олiво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своему постояльцевi – постiйно купуе особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях. Олiво негайно пожалiвся жiнцi на жорстокiсть шевалье фон Сенгаля (так господиня назвала Казанову, тож Олiво миттю i собi скористався таким звертанням), бо вiдмовляеться вiд запрошення знову вiднайденого друга смiховинною причиною, нiбито сьогоднi – саме сьогоднi – йому конче потрiбно покинути Мантую. Застиглiсть на обличчi господинi пiдказала йому, що жiнка вперше про це чуе. Казанова ж поквапився запевнити, мовляв, вiд’iзд свiй вигадав, щоб не обтяжувати родину друга несподiваним вiзитом, насправдi ж йому треба, просто необхiдно, найближчими днями завершити одну важливу письменницьку працю, а лiпшого для роботи мiсця за цей чудовий готель, де в його розпорядженнi прохолодна, затишна кiмната, годi собi й уявити. На що Олiво засипав Казанову велемовними обiцянками, що шевалье фон Сенгаль зробить велику честь його скромному дому, поселившись у нього для викiнчення свого твору. Сiльське усамiтнення пiде, мовляв, йому лише на користь; учених книг та довiдникiв, якщо Казановi такi потрiбнi, теж не бракуватиме, бо його, Олiво, небога, донька покiйного зведеного брата, молода й надзвичайно освiчена попри юний вiк дiвчина, кiлька тижнiв тому переiхала до нього з величезною скринею книжок. А якщо десь надвечiр нагодяться гостi, то пановi шевалье не варто з цього приводу турбуватися, хiба забажае собi пiсля напруженого робочого дня приемно розважитися чи вiдволiктися на маленьку партiю в карти. Щойно почувши про юну небогу, Казанова вiдразу вирiшив поглянути на це створiння зблизька. Усе ще демонструючи вдаване вагання, вiн нарештi пiддався на вмовляння Олiво, водночас пояснивши, що нiяк не може покинути Мантую бiльше, нiж на один-два днi, а ще сердечно попросив свою люб’язну господиню негайно передавати йому гiнцем усi листи, якi надiйдуть за його вiдсутностi й можуть бути надзвичайно важливими. Залагодивши таким чином справу – на превелику втiху Олiво, – Казанова подався до своеi кiмнати, зiбрав речi i вже за чверть години переступив порiг готельноi вiтальнi, де Олiво, чекаючи на нього, запально обговорював з господинею якiсь гешефти. Олiво пiдвiвся, вихилив навстоячки з келиха вино i, по-змовницькому пiдморгнувши, пообiцяв господинi – хай не завтра, i не пiслязавтра – усе ж доставити iй шевалье цiлим та неушкодженим. Казанова, який раптом став неуважним та заклопотаним, так стримано попрощався зi своею милою господинею, що вона – вже бiля дверцят ридвану – прошепотiла йому до вуха аж нiяк не нiжнi напутнi слова.
Доки панове тряслися розпеченою опiвденною спекою, порошною дорогою, Олiво розлого й доволi сумбурно розповiдав про свое життя: як невдовзi пiсля женячки купив крихiтний земельний надiл неподалiк мiста й заходився вирощувати на продаж ярину; як поступово його володiння розширялися, i вiн поважно зайнявся сiльським господарством; як, зрештою, iхнiми з супружницею стараннями та з Божим благословенням спромiгся викупити в збанкрутiлого графа Мараццанi занедбаний замок з прилеглими виноградниками, а тодi затишно обжився, хай i не з графським розмахом, у шляхетському маетку з дружиною i дiтьми. І все це завдяки лише отим сто п’ятдесяти золотим, якi Казанова подарував його нареченiй, чи радше матерi нареченоi. Без цiеi чарiвноi запомоги доля його й досi б не змiнилася, i судилось би йому, як i ранiше, навчати невихованих обiдранцiв читати й писати; iмовiрно, зостався б вiн досi старим парубком, а Амалiя – старою дiвою… Казанова йому не заважав i майже не слухав. У пам’ятi зринула одна iнтрижка, яку вiн завiв тодi, разом з iншими, значнiшими, любовними походеньками: найдрiбнiша з-помiж усiх, вона не зачепила нi його душу, нi, згодом, спомини. Дорогою з Рима в Турин, а може, в Париж – вiн вже й сам до пуття не пригадував, – одного ранку, пiд час короткого перепочинку в Мантуi, побачив у церквi Амалiю; йому впало в око ii гарненьке, блiде, трохи заплакане личко, i привiтно звернувся до неi з якимсь галантним запитанням. У тi часи всi жiнки були до нього прихильнi, Амалiя теж охоче вилила йому свою душу. Казанова довiдався, що дiвчина, яка сама живе в небагатiй родинi, закохалася у бiдного шкiльного вчителя, батько якого, як i ii матiр, не дае згоди на марний, на iхню думку, шлюб. Казанова негайно зголосився залагодити справу. Насамперед вiн попросив Амалiю познайомити його з матiр’ю, а що вродлива тридцятишестилiтня вдова ще цiлком могла претендувати на залицяння, то Казанова невдовзi так щиро заприязнився з молодицею, що мiг з неi мотузки вити. Тiльки-но вона змiнила свое ставлення до шлюбу доньки, батько Олiво, зубожiлий купець, теж поступився, надто, як Казанова, вiдрекомендувавшись далеким родичем матерi нареченоi, урочисто зобов’язався дати грошi на весiлля i на посаг. Сама ж дiвчина вiддячилася щедрому покровителевi, який видавався iй посланцем iншого, вищого, свiту, як велiло ii серце: коли ввечерi напередоднi весiлля Амалiя з паленiючими щоками вирвалася з останнiх обiймiв Казанови, iй навiть на гадку не спадало, що вона завинила перед нареченим – вiн-бо ж своiм щастям завдячуе винятково люб’язностi й шляхетству дивовижного чужинця. Чи зiзналася Амалiя чоловiковi у своiй безмежнiй вдячностi благодiйниковi, а той прийняв ii жертву як неминучу умову й тому потiм не допiкав ревнощами, а чи, може, Олiво досi не вiдав про ii перелюбство, цим Казанова нiколи не переймався, байдуже йому було й нинi.
Ставало дедалi спекотнiше. Ридваном на поганих ресорах i з твердими подушками трясло та гупало, пискляве, добродушне базiкання Олiво, який невтомно оповiдав про родючiсть своiх ланiв, неперевершенiсть дружини, вихованiсть своiх дiтей та про приязнi сусiдськi стосунки з мiсцевою шляхтою i селянами, почало надокучати Казановi. Вiн сердито себе запитував, навiщо, власне кажучи, прийняв запрошення, яке виллеться йому самими лише незручностями й, зрештою, розчаруваннями. Вiн затужив за прохолодною готельною кiмнаткою у Мантуi, де б зараз, на цю годину, сидiв собi в тишi та спокоi, писав пасквiль на Вольтера. Казанова вже було вирiшив зiйти бiля найближчоi корчми, яка саме з’явилася на видноколi, i, найнявши перший-лiпший екiпаж, повернутися назад, як стрепенувся вiд голосного галайкання Олiво. Той замахав, за звичкою, обома руками, схопив Казанову за рукав, показуючи на бричку, яка, наче на замовлення, порiвнялася i спинилася поряд з ридваном. З брички, одна за одною, повистрибували трое дiвчаток, а вузька дошка, яка служила iм сидiнням, беркицьнулася у повiтрi.
– Моi доньки! – Олiво гордовито вiдрекомендував дiвчат Казановi, а коли той намiрився встати зi свого мiсця, спинив його: – Сидiть, сидiть, мiй дорогий шевалье! За чверть години будемо на мiсцi, а тим часом, якось потiснимося в моему екiпажi. Марiе, Нанетто, Терезiно, познайомтеся! Це шевалье фон Сенгаль, давнiй друг вашого батька. Пiдiйдiть-но ближче, поцiлуйте йому руку, бо без нього вас би не… – вiн урвав себе й прошепотiв до Казанови: – Ледь не ляпнув дурницю, – а тодi голосно докiнчив: – Без нього все було б iнакше!
Дiвчатка, темноволосi й темноокi, як i сам Олiво, ще зовсiм дитинячi на вигляд, навiть найстарша, Терезiна, з невимушеною, дещо селюцькою зацiкавленiстю розглядали незнайомця. Наймолодша, Марiя, вже навiть потягнулася, слухаючись батька, поцiлувати Казановi руку, але вiн не дозволив, розцiлував натомiсть усiх дiвчаток в обидвi щiчки. Олiво тим часом перемовився кiлькома словами з парубiйком, котрий привiз на бричцi дiтей, той ляснув батогом коня i покотився курною дорогою у бiк Мантуi.
Дiвчатка посiдали на лавцi навпроти Олiво й Казанови, смiючись i вдавано сварячись за мiсця. Збившись тiсною купкою, вони щебетали всi нараз, а що i iхнiй батько не змовкав, то Казановi спершу було важко зрозумiти iхню балачку. Зринуло iм’я якогось лейтенанта Лоренцi, котрий начеб, за словами Терезiни, якусь хвилю тому проiхав верхи повз них, велiв кланятися батьковi й пообiцяв навiдатися увечерi в гостi. Потiм дiвчатка повiдомили, що матiр теж збиралася виiхати назустрiч батьковi, але через нестерпну спеку передумала, вирiшила зостатися з Марколiною. А коли вони виiжджали з дому, Марколiна ще нiжилася у лiжку, i вони закидали ii з саду через вiдчинене вiкно ягодами й горiхами, iнакше спала б i досi.
– Щось не схоже на Марколiну, – обернувся до гостя Олiво. – Переважно дiвча ще з шостоi ранку або й вiд раннього досвiтку вже сидить у саду й вчиться до обiду. Учора, правда, ми мали гостину, засидiлися трохи довше, нiж звичайно… Трохи навiть в карти пограли – не так, як, мабуть, звик пан шевалье – ми добропоряднi люди, останне не вiдбираемо… А що до гри часто приеднуеться наш достойний абат, то можете собi уявити, пане шевалье, що не надто грiшимо.
Коли мова зайшла за абата, дiвчатка розсмiялися i заходилися торохтiти, що на язик спливало, регочучи до упаду. Казанова тiльки розсiяно кивав головою. Фантазiя вимальовувала iще незнайому йому панночку Марколiну в бiлiй постелi навпроти вiкна: ковдра сповзла, напiвоголивши тiло, в’ялими зi сну руками вона затулялася вiд ягiд та горiхiв, i його жилами розлилася навiжена гаряч. У тому, що Марколiна була коханою лейтенанта Лоренцi, вiн нiтрохи не сумнiвався, нiби сам бачив обох у нiжних обiймах, i готовий був ненавидiти незнайомого Лоренцi так само палко, як палко жадав нiколи не бачену Марколiну.
У тремтливому полуденному маревi, понад сiро-зеленими кронами дерев з’явилася чотирикутна башточка. Невдовзi ридван звернув з путiвця на бiчну дорогу; лiворуч, схилом пагорба, стелилися виноградники, праворуч, над садовим муром, нависало вiття старезних дерев. Ридван зупинився бiля широко розчинених ветхих ворiт. Подорожнi вийшли, i кучер, за знаком Олiво, поiхав далi, до стайнi. Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгiдним, навiть занедбаним. Казановi вiдразу впало у вiчi розбите вiкно на першому поверсi; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкоi присадкуватоi вежi, яка трохи незграбно увiнчувала будiвлю. Зате вхiднi дверi прикрашала витончена рiзьба. Опинившись у передпокоi, Казанова завважив, що всерединi замок добре зберiгся, принаймнi краще, нiж можна було припустити, судячи з фасаду.
– Амалiе! – на повен голос гукнув Олiво, аж луна вдарилася у високi склепiння. – Скоренько зiйди вниз! Я тобi гостя привiз, Амалiе! Та ще й якого гостя!
Але Амалiя ще ранiше з’явилася на сходах, невидима для прибульцiв, якi зi слiпучого сонця увiйшли в присмерк передпокою. Гострi очi Казанови зберегли здатнiсть пронизувати навiть темряву ночi, тому скорiш за Олiво помiтили господиню дому. Казанова усмiхнувся i вiдразу вiдчув, як усмiшка омолодила його обличчя. Амалiя аж нiяк не погладшала, чого вiн боявся, залишилася стрункою i молодявою. Вона миттю його впiзнала.
– Яка несподiванка! Яке щастя! – нiтрохи не знiтившись, вигукнула вона, жваво збiгла сходами й пiдставила гостевi щiчку для поцiлунку, а Казанова щиро обiйняв ii, мов давню приятельку.
– І я повинен повiрити, що Марiя, Нанетта й Терезiна – вашi рiднi доньки, Амалiе? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зi збiглого часу, таке можливо…
– Судячи з усього iншого – теж, – додав Олiво. – Можете менi повiрити, пане шевалье!
– То ти, мабуть, спiзнився через зустрiч з шевалье, Олiво? – запитала Амалiя, дивлячись на гостя затуманеним вiд спогадiв поглядом.
– Так воно й було, любонько. Та попри спiзнення, сподiваюсь, нас таки чимось нагодують?
– Звiсно, ми з Марколiною, хоч i гинули з голоду, самi до столу не сiдали.
– А чи не стачить вам ще трохи терпiння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.
– Зараз я вам покажу вашу кiмнату, – заметушився Олiво. – Гадаю, будете задоволенi, шевалье, не менше задоволенi, нiж… – вiн по-змовницькому пiдморгнув i стиха додав: —…нiж у вашому готельчику в Мантуi. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…
Олiво рушив попереду догори сходами на галерею, яка чотирикутником опоясувала передпокiй; з далекого кутка галереi ще вище вели вузькi дерев’янi схiдцi. Нагорi Олiво вiдчинив дверi до вежi i, стоячи на порозi та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромноi кiмнати для гостей. Покоiвка занесла речi й подалася геть разом з Олiво. Казанова зостався сам у невеликому покоi, облаштованому усiм необхiдним, однак доволi голим; з чотирьох високих i вузьких готичних вiкон вiдкривалася на всi боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залитi сонцем рiвнини з зеленими виноградниками, барвистi луки, жовтогарячi ниви, бiлi дороги, свiтлi будинки в тiнистих садках. Казанова недовго милувався краевидами, квапливо привiв себе до ладу: не голод пiдганяв його, а пекуча цiкавiсть якнайскорiше побачити Марколiну. Вiн навiть одягу не змiнив – приберiг свою осяйну появу на вечiр.
Переступивши порiг трапезноi на нижньому поверсi, облицьованоi деревом, вiн побачив за столом з щедрими наiдками не лише подружжя господарiв з iхнiми трьома доньками, а й тендiтну панянку в невибагливiй, сiрiй, м’яко спадистiй донизу сукнi, яка розглядала його без жодноi нiяковостi, нiби вiн член родини або ж принаймнi частий тут гiсть. Що ii погляд не спалахнув тим вогнем, яким його так часто в минулi часи зустрiчало жiноцтво, коли вiн вперше з’являвся у незнайомому товариствi в чарiвливому сяевi юностi чи небезпечно-спокусливiй красi зрiлих лiт, Казанова вже звик. Та навiть останнiм часом достатньо було згадати його iм’я, щоби з жiночих уст зiрвалися слова запiзнiлого захоплення чи принаймнi тихого жалю, як визнання, якою жаданою була б зустрiч з ним хоч на кiлька рокiв ранiше. Але тепер, коли Олiво вiдрекомендував його своiй небозi як пана Казанову, шевалье фон Сенгаля, дiвчина ввiчливо всмiхнулася, як усмiхалась би, почувши будь-яке iнше звичайне iм’я, не овiяне таiнами й вiдголосом колишнiх пригод. І навiть тодi, як вiн сiв бiля неi, поцiлував iй руку, а його очi осипали ii рясним дощем iскор захоплення та жаги, вона й бровою не повела, чого варто було б сподiватися, як скромноi вiдповiдi на таке палке захоплення.
Пiсля перших гречних слiв Казанова дав зрозумiти своiй сусiдцi за столом, що йому вiдомо про ii освiченiсть, i поцiкавився, яким наукам вона вiддае перевагу. Дiвчина вiдповiла, що ii насамперед вабить вища математика, до якоi ii навернув славетний викладач Болонського унiверситету професор Морганьi. Казанова висловив зачудування справдi незвичним, як на таку привабливу панянку, зацiкавленням до важкого й прозаiчного фаху. Марколiна вiдповiла, що, на ii думку, з-помiж усiх наук вища математика – найфантастичнiша, ба, божественна за своею природою. Коли Казанова попросив детальнiше розтлумачити це цiлком нове для нього трактування математики, Марколiна скромно вiдмовилася, мовляв, присутнi за столом – а насамперед ii любий дядечко – хотiли б радше почути оповiдь про мандри друга, який об’iздив увесь свiт i якого так давно не бачили, нiж вислуховувати фiлософськi теревенi. Амалiя запально пiдтримала небогу, i Казанова, завжди готовий пiти назустрiч подiбним побажанням, завважив мимохiдь, що останнiми роками виконував здебiльшого таемнi дипломатичнi мiсii, тож доля закидала його – якщо називати лише великi мiста – у Мадрид, Париж, Лондон, Амстердам i Петербург. Вiн розповiв про поважнi та веселi зустрiчi й розмови з чоловiками й жiнками розмаiтих суспiльних станiв; не оминув увагою, як щиро його приймали при дворi росiйськоi царицi Катерини ІІ; дотепно оповiв, як Фрiдрiх Великий ледь не призначив його виховником в кадетськiй школi для померанських юнкерiв, та вiн устиг вчасно накивати п’ятами. Йому, захопленому власними оповiдками, здавалося, нiби все це вiдбувалося з ним зовсiм недавно, а не багато, не десятки рокiв тому, як це було насправдi. Інодi вiн прибрiхував, сам того не до кiнця усвiдомлюючи; тiшився своiм пiднесеним настроем i зацiкавленням, з яким його слухали. Фантазуючи, мимоволi майже вiрив, що вiн i досi пестунчик долi, той зухвалий, осяйний Казанова, який волочився свiтом з жiнками-красунями, до якого з пошанiвком ставилися свiтськi вельможi й духовенство, який прошвендяв, програв у карти, роздарував тисячi золотих, а не зацофаний злидар, якого колишнi друзi з Англii та Іспанii пiдгодовують мiзерними подачками, а, бувае, i того навiть не присилають; тодi доводилося вдовольнятися жалюгiдним дрiб’язком, виграним у барона Пероттi та його гостей. Вiн навiть забув про свою нинiшню заповiтну мрiю: закiнчити життя, колись таке успiшне та яскраве, найзлиденнiшим громадянином, писарем, жебраком у рiдному мiстi, де його спершу запроторили до в’язницi, а пiсля втечi затаврували й оголосили вигнанцем.
Марколiна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчi, нiби iй читають уголос якусь не надто цiкаву iсторiю. Анi мiмiкою, нi жестом не зраджувала, що знае, хто сидить навпроти неi, – людина, чоловiк, сам Казанова, який усе розказане, а бiльше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячi жiнок. Зате очi Амалii палахкотiли захопленням. Для неi Казанова залишився колишнiм; його голос зваблював ii так само, як i шiстнадцять рокiв тому, i вiн вiдчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, i давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалiя, коли його так вабить до Марколiни, як до жодноi iншоi жiнки нiколи не вабило? Крiзь матовий полиск сукнi вiн нiби бачив дiвоче голе тiло; пуп’янки ii грудей розпускалися йому назустрiч, а коли вона якось нагнулася пiдняти з пiдлоги хусточку, що вислизнула iй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому поруховi такий знадний сенс, аж вiн ледь не знепритомнiв. Секундне мимовiльне спотикання у плинi розповiдi не пройшло повз увагу Марколiни, як i дивний спалах в його очах, однак у поглядi дiвчини Казанова прочитав раптове вiдчуження, настороженiсть i навiть проблиск вiдрази. Вiн умить опанував себе i вже готовий був з подвоеною жвавiстю продовжити розповiдь, як до господи увiйшов опецькуватий священик. У вiдрекомендованому господарем абатi Россi Казанова вiдразу впiзнав чоловiка, з яким познайомився двадцять сiм рокiв тому на одному купецькому кораблi, що простував з Венецii до Кьоджi.
– Ви тодi мали перев’язане око, – завважив Казанова; вiн рiдко нехтував нагодою похизуватися своею надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтiй хустцi порадила вам цiлющу мазь, яку випадково мав при собi молодий аптекар з дуже хрипким голосом.
Абат кивнув головою й усмiхнувся, приемно вражений. А тодi з хитруватим виразом на обличчi пiдiйшов упритул до Казанови, нiби хотiв повiдомити якусь таемницю, однак мовив уголос:
– А ви, пане Казаново, супроводжували весiльне товариство… не знаю, чи в ролi випадкового гостя, а чи весiльного дружби. У кожному разi, наречена обдаровувала вас значно нiжнiшим поглядом, нiж свого нареченого… Здiйнявся вiтер, майже буря, а ви почали декламувати якогось надзвичайно смiливого вiрша.
– Шевалье зробив це, звiсно, лише для того, щоб вiдвернути бурю, – мовила Марколiна.
– Аж такими чарами я нiколи не володiв, – мовив Казанова. – Однак не заперечуватиму: щойно я почав декламувати, про бурю всi забули.
Дiвчатка облiпили з усiх бокiв абата, знаючи, що буде далi. Той жменями виймав з бездонних кишень ласощi й клав iх своiми тлустими пальцями дiтям до рота. Олi-во ж тим часом з щонайменшими подробицями розказував абатовi, як вiн зустрiв Казанову. Амалiя заворожено не вiдводила сяючих очей вiд владного смаглявого обличчя дорогого гостя. Дiти побiгли в сад. Марколiна пiдвелася, дивлячись через вiкно iм услiд. Абат передав вiтання вiд маркiза Челсi: той мае намiр, якщо дозволить здоров’я, разом з дружиною навiдатися сьогоднi в гостi до свого вельмишановного друга Олiво.
– Чудово! – зрадiв господар. – Матимемо на честь шевалье приемне картярське товариство. Я ще сподiваюся братiв Рiкардi, та й Лоренцi приiде. Дiти перестрiли його, коли вiн прогулювався верхи.
– О, вiн ще тут? – здивувався абат. – Ще тиждень тому мовилося, нiби йому час повертатися у полк.
– Маркiза, мабуть, випросила у полковника для нього вакацii, – засмiявся Олiво.
– Дивно, – втрутився Казанова, – що мантуйським офiцерам нинi дозволяють вiдпустку. Двое моiх знайомих, один – з Мантуi, iнший – з Кремони, уночi вирушили зi своiми полками на Мiлан, – вигадував на ходу Казанова.
– А що, мае бути вiйна? – озвалася вiд вiкна Марколiна. Вона вiдвернулася, на ii обличчя падала тiнь, тож не було видно виразу очей, а легке тремтiння у голосi помiтив лише Казанова.
– Навряд чи дiйде до вiйни, – легковажно вiдповiв вiн. – Але iспанцi зайняли загрозливi позицii, тож треба бути напоготовi.
– Чи взагалi вiдомо, на чиему боцi ми будемо битися – iспанцiв чи французiв? – напустивши на себе поважностi й суворо наморщивши чоло, запитав Олiво.
– Лейтенантовi Лоренцi мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрiсть.
– Це вiн уже зробив, – докинула Амалiя. – Брав участь у боях пiд Павiею.
Марколiна мовчала.
Казанова довiдався достатньо. Вiн пiдiйшов до Марколiни, обвiв уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нiчим не засаджений морiжок, де гралися дiти; за ним, пiд муром, росли в ряд високi, густi дерева.
– Яка розкiшна садиба, – звернувся вiн до Олiво. – Менi кортiло б оглянути ii ближче…
– А для мене, любий шевалье, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалiю, – за тi роки, що володiю цим маленьким маетком, нiчого не бажав дужче, як нарештi прийняти вас тут за гостя. Десятки разiв збирався вам написати й запросити на гостину. Та хiба мiг я мати певнiсть, що мiй лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лiсабонi, тож можна було не сумнiватися у вашiй наступнiй появi десь у Варшавi чи Вiднi. Та й ось навiть нинi, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли менi пощастило – а це, Амалiе, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свiй час, що – уявiть-но собi, пане абате, – готовi подарувати нам лише два днi!
– Можливо, вдасться вмовити шевалье подовжити свое перебування, – озвався абат, жуючи зацукрованi шматочки персика, й кинув швидкий погляд на Амалiю, з чого Казанова зробив висновок, що Амалiя виявляла йому бiльше довiри, анiж своему мужевi.
– На жаль, це неможливо, – суворо мовив Казанова. – Я не смiю приховувати вiд друзiв, якi так турбуються моею долею, що моi венецiанськi спiвгромадяни мають намiр – хай iз запiзненням, та з неменшою почестю для мене – загладити нарештi несправедливiсть, заподiяну менi багато рокiв тому. Тож я не можу далi опиратися iхнiм наполегливим проханням, щоб не видатися невдячним чи, борони Боже, злопам’ятним, – легким порухом руки Казанова стримав запитання, що ось-ось мало вихопитися з уст Олiво, якого, попри благоговiння, змагала нездоланна цiкавiсть. – Я готовий, Олiво! Покажiть менi свое маленьке королiвство…
– Може, лiпше дочекатися прохолоди? – втрутилася Амалiя. – А зараз шевалье мiг би вiдпочити або пройтися у затiнку.
На днi ii очей таiлося таке несмiливе благання, звернене до Казанови, нiби пiд час прогулянки садом удруге мала вирiшитися ii доля.
Нiхто не мав нiчого супроти, i товариство вирушило в сад. Марколiна першою вибiгла на осоння до дiтей, якi вiдбивали волани на морiжку, i вiдразу приедналася до гри. Вона була ледь вища на зрiст за найстаршу з трьох дiвчаток i сама, з розпущеним волоссям, здавалася дитиною. Олi-во з абатом сiли собi на камiннiй лавi в алеi неподалiк вiд будинку. Амалiя з Казановою рушили далi. Опинившись на вiддалi, коли iх нiхто не мiг почути, Амалiя заговорила з ним, як колись, нiби й не минуло стiльки рокiв:
– Ти знову зi мною, Казаново! Як я чекала цього дня! Я знала, що вiн колись настане!
– Я тут випадково, – холодно вiдповiв Казанова.
Амалiя лише всмiхнулася.
– Називай це, як хочеш! Ти тут! За всi шiстнадцять рокiв я тiльки й мрiяла про цей день!
– Гадаю, за цi роки ти й про iнше мрiяла, i не тiльки мрiяла, – заперечив Казанова.
– Ти знаеш, що це не так, – похитала головою Амалiя. – Ти теж мене не забув, iнакше не прийняв би запрошення Олiво, попри те, що так квапишся потрапити до Венецii.
– Що ти собi понавигадувала, Амалiе? Гадаеш, я приiхав сюди, щоб наставити роги твоему добропорядному чоловiковi?
– Навiщо так кажеш, Казаново? Знову належати тобi – не обман i не грiх!
Казанова голосно засмiявся.
– Не грiх? Чом не грiх? Бо я старий чоловiк?
– Ти не старий. Нiколи старим для мене не будеш! У твоiх обiймах я вперше зазнала солодкоi розкошi, i, мабуть, саме з тобою судилося зазнати ii востанне.
– Востанне? – глузливо перепитав Казанова, хоча слова жiнки й зворушили його. – На це мiй друг Олiво, напевно, заперечив би.
– З ним, – зашарiлася Амалiя, – це подружнiй обов’язок, можливо, навiть трохи задоволення, але не блаженство… нiколи його й не було…
Вони не дiйшли до кiнця алеi, нiби боялися надто наблизитися до морiжка, де бавилися дiти й Марколiна. Мов наперед умовившись, мовчки повернули назад i невдовзi опинилися бiля будинку. На торцi одне вiкно нижнього поверху було вiдчинене навстiж. У сутiннiй глибинi кiмнати Казанова розгледiв вiдслонений полiг, за яким виднiлося узнiжжя лiжка. На стiльцi поряд висiла свiтла й легка, наче вуаль, одежина.
– Покiй Марколiни? – поцiкавився Казанова.
Амалiя кивнула.
– Вона тобi подобаеться? – запитала з удаваною веселiстю й наче без жодних пiдозр.
– Гарненька…
– Гарна й добропорядна.
Казанова знизав плечима, нiби даючи зрозумiти, що не це його цiкавило. А тодi запитав:
– Якби сьогоднi ти вперше побачила мене, чи впав би я тобi в око, Амалiе?
– Не знаю, чи змiнився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тодi, яким бачила тебе завжди… навiть увi снi.
– Та придивись до мене, Амалiе! Чоло у зморшках, складки на шиi! Глибокi борозни вiд очей до скронь! А ось тут… тут бракуе кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А цi руки, Амалiе! Глянь на цi руки! Пальцi, мов кiгтi… жовтi плями на нiгтях… А жили – синi й набряклi… Руки старця, Амалiе!
Жiнка взяла простягнутi руки у своi долонi й з побожнiстю поцiлувала iх одна по однiй у затiнку алеi.
– А сьогоднi вночi хочу цiлувати твоi уста, – промовила вона з сумирною нiжнiстю, яка лиш розсердила його.
Неподалiк вiд них, на краю морiжка, лежала в травi, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколiна; дiти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою i перехопила волан, голосно засмiялася, дiти навалилися на нею купою; вона борсалася, вiдбиваючись вiд них, кучерi розметалися навсiбiч. Казанова затремтiв.
– Не цiлуватимеш ти нi моiх уст, анi рук, – гостро вiдрiзав вiн Амалii. – Даремно чекатимеш мене, даремно мрiятимеш, якщо я спершу не заволодiю Марколiною.
– Та ти збожеволiв! – розпачливо зойкнула Амалiя.
– Ми з тобою квити… Ти божевiльна, гадаючи, нiби бачиш у менi, старигановi, коханого юних лiт, я ж – убивши собi в голову будь-якою цiною заволодiти Марколiною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколiна вiдродить мою молодiсть – для тебе! Посприяй менi, Амалiе!
– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловiкiв навiть чути не хоче.
Казанова зареготав.
– А лейтенант Лоренцi?
– До чого тут Лоренцi?
– Вiн ii коханець, я знаю…
