скачать книгу бесплатно
– Як ти помиляешся, Казаново! Вiн просив ii руки, вона ж вiдмовила. Вiн юний… вiн вродливий… вродливiший, мабуть, за тебе в молодостi!
– Лоренцi сватався до неi?
– Запитай Олiво, якщо менi не вiриш!
– Та менi байдуже! Що менi до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повiя, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моею, я ii жадаю…
– Я не можу ii тобi дати, мiй друже! – у голосi Амалii Казанова вiдчув жаль до себе.
– Бач, Амалiе, якою нiкчемою я став! Десять лiт тому… ще п’ять лiт тому не потребував би я нi допомоги, нi заступництва, хай би навiть Марколiна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатiв у кишенi! Але навiть десяти не маю… Злидар я, Амалiе!
– Навiть за сто тисяч золотих Марколiну тобi не здобути! Навiщо iй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликiв, забави з дiтьми… Маленького спадку iй вистачае з лишком.
– О, якби ж то я був князем! – трохи театрально вигукнув Казанова; таке часто з ним траплялося, коли його охоплювала справжня пристрасть. – Якби ж менi владу садити до в’язницi людей, карати на горло… Але де там. Я – нiхто, жебрак, ще й брехун! Я випрохую у високих вельмож посаду, шматок хлiба, батькiвщину! Що зi мною сталося? Невже я тобi не осоружний, Амалiе?
– Я кохаю тебе, Казаново!
– То здобудь ii для мене! Тобi це пiд силу, я знаю! Кажи iй, що хочеш. Скажи, що я вам погрожував, що я здатний пiдпалити ваш дiм! Скажи iй, що я шаленець, небезпечний безумець, що втiк з божевiльнi й лише обiйми цнотливицi можуть повернути менi душевне здоров’я. Так iй i скажи!
– Вона не вiрить у дива!
– Як? Не вiрить у дива? То вона й у Бога не вiруе… Ще лiпше! Я у милостi мiланського архiепископа! Скажи iй це! Я можу занапастити ii! Усiх вас занапастити! Це правда, Амалiе! Якi книжки вона читае? Напевно, е серед них i забороненi церквою! Покажи менi iх! Я складу список. Лише одне мое слово…
– Замовкни, Казаново! Онде вона йде… Не викажи себе. Хоч би очi тебе не зрадили! Нiколи, Казаново, чуеш, що кажу: нiколи я не бачила iстоти, чистiшоi за неi душею. Якби вона здогадувалася, що я ось зараз змушена була вислуховувати, вiдчула б себе зневаженою, брудною. І скiльки б ти опiсля тут не пробув, нiколи б навiть краем ока ii не побачив. Поговори з нею! Так, поговори з нею – ти ще будеш просити прощення i в неi, i в мене.
Марколiна з дiтьми порiвнялася з ними; дiти побiгли далi, до будинку, а дiвчина, нiби з ввiчливостi до гостя, спинилася перед Казановою. Амалiя зумисне залишила iх удвох. На Казанову справдi наче повiяло неприступною, суворою цнотливiстю вiд блiдих, напiврозтулених уст, вiд гладко зачесаного тепер догори русявого волосся, що обрамляло чоло. Його пройняв щем, який вiн рiдко вiдчував до жiнки, не вiдчував i до неi ще зовсiм недавно, за обiднiм столом; це було щось схоже на обожнення, жагу, позбавлену будь-якого фiзичного потягу. І Казанова стримано, ба, навiть поштивим тоном, яким прийнято звертатися до осiб значно вищого походження i який мав би улестити самолюбство Марколiни, поцiкавився у неi, чи не мае вона намiру присвятити вечiрнi години своiм студiям. Марколiна вiдповiла, що тут, на селi, вона зовсiм не дотримуеться усталених для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякi математичнi проблеми, над якими недавно мiркувала, займають ii думки навiть у час дозвiлля, як це було ось щойно, коли вона лежала на морiжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, пiдбадьорений ii привiтнiстю, жартома поцiкавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана ii голiвка, Марколiна дещо глузливо вiдповiла, що цi проблеми не мають анi найменшоi дотичностi до тiеi знаменитоi каббали, на якiй, як подейкують, чудово визнаеться шевалье фон Сенгаль, тож навряд чи буде йому до снаги iх збагнути. Його розсердив ii неприхований скепсис, з яким вона вiдгукнулася про каббалу, хоча й сам у рiдкiснi моменти внутрiшнього самоспоглядання усвiдомлював, що ота своерiдна мiстика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; ii не iснуе в природi, нею послуговуються лише шахраi та блазнi – цю роль вiн грав поперемiнно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурнi легковiрiв i телепнiв. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрiшньому переконанню, спробував захистити перед Марколiною каббалу як повноцiнну й справжню науку. Вiн говорив про божественну природу числа «сiм», про що навiть згадуеться у Святому Письмi, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пiрамiд, якi навчився вибудовувати за новою системою, i про те, як часто збувалися його передбачення, укладенi за цiею системою. А хiба не вiн якихось кiлька рокiв тому, уклавши таку пiрамiду чисел, спонукав амстердамського банкiра Гопе взяти на себе страхування безнадiйного – як усi вважали – торгового корабля i заробити на цьому двiстi тисяч золотих? Казанова ще й досi вмiв бездоганно викладати своi шахрайсько-вишуканi теорii, тож i цього разу сам почав вiрити у власнi небилицi й навiть наважився закiнчити свою тираду твердженням, нiби каббала не так математична галузь, як ii метафiзичне вивершення. Марколiна, яка досi дуже уважно й начеб серйозно дослухалася до його слiв, зиркнула раптом на нього ледь спiвчутливим i водночас шельмуватим поглядом.
– Вам, вочевидь, закортiло, вельмишановний пане Казаново (вона, здавалося, зумисне уникала звертання «шевалье»), продемонструвати менi ваше всесвiтньовiдоме красномовство, за що я вам щиро вдячна. Але ж ви, звiсно, незгiрш за мене знаете, що каббала не тiльки не мае нiчого спiльного з математикою, але й грiшить супроти ii сутностi та мае до неi такий самий стосунок, як заплутане й брехливе базiкання софiстiв до ясних i високих вчень Аристотеля чи Платона.
– І все ж, – квапливо заперечив Казанова, – вам доведеться зi мною погодитися, прекрасна й вчена Марколiно, що софiстiв аж нiяк не годиться вважати дурними нiкчемами, за вашим надмiру суворим присудом. Тодi б довелося – вiзьмiмо приклад з сучасного життя – назвати софiстом i пана Вольтера за його спосiб мислення i спосiб викладу думок на паперi. Але ж нiкому не спадае на думку – навiть менi, який проголосив себе його непримиренним супротивником i саме зараз (не буду цього приховувати) пише на нього памфлет, – отож, навiть менi не спадае на думку заперечувати його надзвичайний талант. При цьому зауважу, мене нiтрохи не пiдкупила запопадлива люб’язнiсть, з якою пан Вольтер поставився до мене пiд час моiх вiдвiдин Ферне десять рокiв тому.
Марколiна всмiхнулася:
– Дуже гарно з вашого боку, шевалье, зволити так м’яко судити найбiльшого велета духу нашого столiття!
– Велет духу? Ще й найбiльший! – вигукнув Казанова. – Так його величати видаеться менi неприйнятним хоча б тому, що попри свою генiальнiсть Вольтер безбожник, ба бiльше, атеiст! А людина, яка заперечуе iснування Бога, нiколи не зможе стати велетом духу!
– На мою думку, пане шевалье, у цьому немае жодного протирiччя. Однак ви повиннi насамперед довести, що Вольтера можна назвати атеiстом.
Ось тодi Казанова опинився у своiй стихii. У першому роздiлi свого розгромного опусу вiн навiв чимало цитат з Вольтерових творiв, надто з його знаменитоi «Орлеанськоi незайманицi», якi видавалися Казановi найвагомiшими доказами його безвiр’я i якi тепер вiн, завдяки надзвичайнiй пам’ятi, цитував дослiвно вкупi з власними контраргументами. Однак в особi Марколiни вiн знайшов супротивницю, яка не поступалася йому анi знаннями, анi гостротою розуму, до того ж значно перевершувала його, якщо не вишуканим мовним вiтiйством, то майстернiстю, а надто яснiстю викладу. Цитати, якi Казанова намагався подати як докази глузування, скептицизму й безбожностi Вольтера, Марколiна вмiло й кмiтливо тлумачила як тi ж численнi докази науковоi та письменницькоi генiальностi видатного француза, його невтомного, палкого прагнення пiзнання iстини; вона смiло заявила, що сумнiви, iронiя i навiть безбожнiсть, пов’язанi з такими розлогими знаннями, такою безумовною чеснiстю i такою високою мужнiстю, мають бути любiшими Боговi, анiж побожна смиреннiсть, за якою ховаеться не що iнше, як неспроможнiсть логiчно мислити i часто навiть – прикладiв таких чимало – боягузтво й лицемiрство.
Казанова слухав дiвчину з дедалi бiльшим подивом. Усвiдомлюючи свою неспроможнiсть переконати Марколiну й щораз яснiше розумiючи, що певнi порухи його душi останнiми роками, якi вiн звик вважати вiрою в божественне начало, пiд натиском Марколiни ось-ось розсипляться на порохно, поспiшив порятуватися за загальноприйнятим кутом зору, мовляв, погляди, висловленi Марколiною, загрожують не лише порядку в iнститутi церкви, але й пiдривають основи державностi, а тодi спритно переметнувся в область полiтики, де зi своiм досвiдом та знанням вищого свiту впевненiше мiг взяти гору над Марколiною. Та якщо дiвчина й поступалася йому в знаннi людей та розумiннi придворно-дипломатичних iнтриг i не чулася на силi заперечити Казановi навiть тодi, як була схильна недовiряти його словам, усе ж з ii зауваг можна було, без сумнiву, здогадатися, що вона не визнавала влади анi мiсцевих князiв, анi держави як системи в цiлому, до того ж переконана, що особистi iнтереси й амбiцii не так правлять свiтом, як вносять у нього сум’яття. Досi Казановi рiдко доводилося стикатися з таким вiльнодумством серед жiнок, не кажучи вже про молоду дiвчину, якiй ще й двадцяти рокiв не виповнилося; йому зi смутком пригадалося, як у минулi днi – гарнiшi за нинiшнi – його дух з усвiдомленою i трохи самовдоволеною смiливiстю простував тим шляхом, на який – вiн бачив – вже ступила Марколiна, сама ще, певно, не усвiдомлюючи власноi вiдваги. Заворожений незвичнiстю ii способу мислення i висловлювань, Казанова майже забув, що йшов поряд з молодою, вродливою, неймовiрно знадливою iстотою i – о, диво! – був з нею на самотi в тiнистiй, схованiй вiд стороннiх очей алеi, доволi далеко вiд будинку. Та раптом, урвавши себе на самому початку фрази, Марколiна радiсно вигукнула:
– Онде мiй дядечко!
Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотiв iй на вушко:
– Як шкода… Я б залюбки ще годинами бесiдував з вами, Марколiно!
Вiн сам вiдчув, як з цими словами його очi знову спалахнули жагою, а Марколiна, яка, незважаючи на свою насмiшкуватiсть, поводилася з ним пiд час усiеi розмови майже довiрливо, миттю схолоднiла, у поглядi з’явилася настороженiсть, що межувала з вiдразою, якою сьогоднi вона вже раз боляче дiткнула Казанову.
«Невже я справдi вселяю таку огиду? – налякано запитував вiн себе, сам собi й вiдповiв: – Та нi, рiч не в тiм! Марколiна – не жiнка. Вчений, фiлософ, диво природи, як на те пiшло, – але не жiнка».
Водночас Казанова розумiв: даремно намагаеться вiн себе обдурити, врятувати, розрадити – марнi зусилля.
До них пiдiйшов Олiво.
– Бач, як добре я зробив, – озвався вiн, звертаючись до небоги, – привiвши нарештi для тебе в дiм людину, з якою можна вести мудрi бесiди, до яких тебе, вочевидь, привчили твоi професори з Болоньi!
– Навiть серед них, любий дядечку, – вiдповiла Марколiна, – не знайшлося б жодного, хто б вiдважився викликати на прю самого Вольтера!
– Що? Вольтера? Шевалье кинув йому виклик? – скрикнув Олiво, не розумiючи до пуття, про що йдеться.
– Ваша дотепниця-небога, Олiво, каже про памфлет, над яким я саме зараз працюю. Така собi аматорська потуга на дозвiллi. Колись я був зайнятий пильнiшими справами.
Та Марколiна пустила повз вуха це зауваження.
– Уже стало прохолоднiше. Приемноi вам прогулянки! Бувайте!
Вона кивнула й поквапилася через морiжок до будинку. Казанова ледь стримався, щоб не дивитися iй услiд.
– Панi Амалiя супроводжуватиме нас на прогулянцi? – запитав вiн.
– Нi, любий шевалье! На неi чекае купа домашнiх справ. До того ж о цiй порi вона навчае наших дiвчаток.
– Яка чудова господиня i турботлива матiр! Вам можна позаздрити, Олiво!
– Так, я й сам кажу собi це щоднини, – зворушено мовив Олiво, i очi йому зволожились.
Казанова й Олiво йшли повз торець будинку. Вiкно Марколiни й далi стояло вiдчинене; у сутiннiй глибинi кiмнати бiло мерехтiли шовковi дiвочi шати. Широкою каштановою алеею чоловiки дiсталися дороги, яка вже цiлком поринула в тiнь; поволi простували вздовж садового муру, потiм звернули праворуч, за кут, де починалися виноградники. Олiво повiв гостя мiж високими лозами, з яких звисали важкi, темно-синi грона, до вершини пагорба. Звiдти широким вдоволеним жестом показав далеко внизу свiй дiм. У вiкнi вежi Казановi привидiлася жiноча постать.
Сонце хилилося до заходу, але спека ще не спала. По щоках Олiво цабенiв пiт, чоло ж Казанови залишалося бездоганно сухим. Потiм вони поволеньки зiйшли на леваду з соковитими травами. Вiд одного оливкового дерева до iншого вилися винограднi лози, мiж рядами дерев хвилювалося високе золоте колосся.
– Дари сонця у тисячах тисяч проявiв! – пишномовно прорiк Казанова.
Заохочений похвалою, Олiво ще завзятiше, нiж перед тим, заходився розповiдати, як йому крок за кроком вдалося придбати цей чудовий маеток, як за кiлька урожайних рокiв, коли нечувано вродили ниви й сади, вiн став заможним, навiть багатим. Однак Казанова витав думками деiнде i лише iнодi, пiдхоплюючи якесь слово Олiво, вставляв ввiчливе запитання, демонструючи свою увагу до спiврозмовника. І аж коли Олiво, базiкаючи про все на свiтi, нарештi заговорив про свою родину й Марколiну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довiдався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лiкаря з Болоньi, рано повдовiлого зведеного брата Олiво, вона дивувала оточення своiми рано проявленими здiбностями, тож усi давно звикли до ii незвичних обдарувань. Кiлька рокiв тому помер батько Марколiни, вiдтодi дiвчина жила в родинi знакомитого професора Болонського унiверситету, отого Морганьi, який заповзявся зробити зi своеi ученицi великого вченого. А лiтувала Марколiна зазвичай у маетку дядька. Багато до неi сваталося: i один болонський купець, i сусiда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренцi – усiм вiдмовила. Певно, таки вирiшила цiлковито присвятити свое життя служiнню науцi. Слухаючи розповiдь Олiво, Казанова вiдчував, як його спопеляе безмiрна – безнадiйна й божевiльна – жага, доводячи до розпуки.
Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путiвець, як з клубiв пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привiтання. Ось з’явилася й сама карета, у якiй сидiли ошатно вбраний лiтнiй пан i трохи молодша за нього пишнотiла, напомаджена дама.
– Це – маркiз, – прошепотiв Олiво до свого супутника. – До мене прямуе.
Карета спинилася.
– Добривечiр, любий Олiво! – загукав маркiз. – Чи не були б ви такi ласкавi познайомити мене з шевалье фон Сенгалем? Не сумнiваюся, маю приемнiсть бачити перед собою саме його!
Казанова ледь уклонився.
– Ваша правда, це – я.
– А я – маркiз Челсi, а це – маркiза, моя дружина. Дама подала Казановi кiнчики пальцiв, той торкнувся iх устами.
– Що ж, вельмишановний Олiво, нам по дорозi, саме до вас простуемо, – мовив маркiз; його колючi, зеленкуватi очi пiд зрослими докупи густими рудими бровами на тлi восковоi жовтизни вузького обличчя аж нiяк не випромiнювали приязнi. – Звiдси до вашого дому якихось чверть години пiхотою, то я перейдуся з вами. Гадаю, любонько, ти нiчого не матимеш проти проiхати цю коротеньку вiдстань у каретi сама? – звернувся вiн до маркiзи, яка не зводила сластолюбного погляду з Казанови.
Не дочекавшись вiдповiдi дружини, Челсi махнув кучеровi, i той, збатоживши коней, рвонув з мiсця, нiби прагнув якнайшвидше вiдвезти геть свою панi, i вже за мить карета зникла в хмарi куряви.
– У наших краях поширилися чутки, – озвався маркiз, неприродно худий i ще на кiлька цолiв вищий за Казанову чоловiк, – що сюди прибув шевалье фон Сенгаль i зупинився у свого приятеля Олiво. Незвичайне то, мабуть, вiдчуття, носити таке славетне iм’я.
– Ви дуже люб’язнi, маркiзе, – вiдповiв Казанова. – Я ще не втратив надii заслужити собi слави, але почуваюся, тим часом, дуже далеким вiд неi. Сподiваюся, праця, якою нинi зайнятi всi моi помисли, наблизить мене до мети.
– Можемо тут трохи скоротити шлях, – запропонував Олiво, звертаючи на польову дорогу, яка провадила просто до мурiв його саду.
– Праця? – перепитав маркiз трохи спантеличено. – Дозвольте поцiкавитися, про яку це працю ви мовите, шевалье?
– Якщо вже ви запитуете, маркiзе, то i я, зi свого боку, змушений запитати вас, про яку це славу ви щойно згадували?
При цьому Казанова виклично глянув у колючi очi маркiза. Бо, хоч вiн i чудово знав, що нi його фантастичний роман Ікосамерон, анi тритомне Спростування «Історii венецiйського уряду» Амелота не принесли йому якоiсь надзвичайноi письменницькоi популярностi; Казановi будь-що праглося задемонструвати, що iнша слава його не цiкавить, i вiн зумисне вдавав, нiби не розумiе обережних, скрадливих зауваг та натякiв маркiза, який, вочевидь, мiг уявляти собi Казанову лише знаменитим жiночим спокусником, картярем, торгашем, полiтичним емiсаром – та ким завгодно, тiльки не письменником. До того ж навряд чи коли-небудь йому доводилося чути про Ікосамерона або Спростування Амелота.
– Як не крутiть, е таки лишень один Казанова, – зрештою, ввiчливо зауважив вiн, трохи знiяковiвши.
– У цьому ви теж помиляетеся, маркiзе, – холодно заперечив Казанова. – Я не сам у родинi. Ім’я одного з моiх братiв, художника Франческо Казанови, добре вiдоме в мистецьких колах.
З’ясувалося, що i в цiй сферi маркiз не чувся у рiднiй стихii, тому перевiв розмову на своiх знайомих в Римi, Неаполi, Мiланi та Мантуi, з якими, на його припущення, мiг перетинатися Казанова. Спливло в бесiдi й iм’я барона Пероттi, однак про нього маркiз вiдгукувався в дещо зневажливому тонi, i Казановi довелося визнати, що вiн iнодi грав у домi барона в карти.
– Для розваги, – додав вiн. – Десь з пiвгодини перед сном, але, загалом, я вже майже вiдмовився вiд такого гайнування часу…
– Шкода, – зiтхнув маркiз. – Не буду приховувати, пане шевалье, що все життя мрiяв помiрятися з вами силами чи то в картах, чи – ще в юнi роки – в чомусь iншому. Уявляете, якось – коли ж це було? – я прибув до Спа того ж дня, навiть тiеi ж години, як ви звiдти вiд’iхали. Нашi карети розминулися. Так само не пощастило менi в Регенсбурзi. Там я навiть замешкав у кiмнатi, з якоi ви виселилися годину перед тим.
– Ото вже не поталанило, – мовив Казанова, трохи потiшений словами маркiза. – Інодi в життi люди стрiчаються надто пiзно.
– Та нi, ще не пiзно! – радiсно вигукнув маркiз. – З огляду на дещо iнше я навiть готовий визнати свою поразку – менi байдуже! – однак що стосуеться картярськоi гри, мiй любий шевалье, ми обое саме того вiку…
– Може, й того вiку, – урвав збуджену мову маркiза Казанова. – Але, на жаль, саме в цiй областi я не годен бiльше претендувати на задоволення помiрятися силами з партнером такого рангу, як ви, бо… – останнi слова вiн вимовив тоном усуненого з трону повелителя, – … бо я попри всю свою славу, високоповажаний маркiзе, нинi бiдний, мов церковна миша.
Маркiз мимоволi потупив очi пiд гордовитим поглядом Казанови й недовiрливо похитав головою, нiби дивний жарт почув. Олiво ж, який уважно прислухався до розмови й схвально кивав на влучнi вiдповiдi свого видатного приятеля, не змiг стримати переляку. Вони саме стояли перед вузькою хвiрткою з тильного боку саду. Олi-во, зi скреготом вiдчинивши ключем замок i пропустивши наперед маркiза, притримав Казанову за руку, зашепотiв йому на вухо:
– Перш нiж знову переступити порiг мого дому, заберiть своi останнi слова назад, шевалье. Грошi, якi я вам заборгував шiстнадцять рокiв тому, лежать наготовi. Я тiльки не наважувався. Запитайте Амалiю. Порахованi, чекають на вас. Я хотiв при прощаннi взяти на себе смiливiсть…
Казанова м’яко урвав його:
– Ви нiчого менi не заборгували, Олiво! Кiлька золотих – самi ж знаете – були весiльним подарунком, так би мовити, друга матерi Амалii. Зрештою, навiщо про це вести мову? Кiлька дукатiв мене не врятують… Доля готуе менi великi перемiни, – навмисне голосно додав Казанова, щоб маркiз, який спинився за кiлька крокiв, змiг його почути.
Олiво перезирнувся з Казановою, нiби звертаючись за його згодою, i пояснив маркiзовi:
– Справа в тому, що шевалье просять повернутися до Венецii, за кiлька днiв вiн вiд’iжджае до рiдного мiста.
– Бiльше того, – зауважив Казанова, коли вони пiдходили до будинку. – Мене кличуть вже вiддавна й дедалi наполегливiше. Але, як на мене, панове сенатори надто довго зволiкали, тож тепер хай самi наберуться терпiння i трохи зачекають.
– Маете на те повне право, пане шевалье! – погодився маркiз.
Вийшовши з алеi на морiжок, який вже цiлковито поринув у тiнь, вони побачили пiд будинком невеличке товариство – iх вже чекали. Усi пiдвелися, поквапилися iм назустрiч: першим, мiж Марколiною та Амалiею, простував абат, за ними – маркiза, обiч маркiзи – високий, безвусий, молодий офiцер у червоному зi срiбним шнуруванням одностроi i начищених до блиску чоботях для верховоi iзди – мабуть, не хто iнший, як Лоренцi. Судячи з того, як молодик розмовляв з маркiзою, ковзаючи поглядом по ii бiлих, напудрованих плечах, знав вiн не тiльки тi плечi, але й iншi принади вельможноi панi. А усмiхнений погляд маркiзи з-пiд примружених вiй навiть у менш досвiдчених не викликав сумнiву, якi саме стосунки панують помiж ними. Вони й не намагалися це приховати. Маркiза й Лоренцi урвали свою тиху, однак жваву бесiду, тiльки порiвнявшись з прибулими.
Олiво познайомив Казанову й Лоренцi. Обидва змiряли холодним поглядом одне одного, засвiдчивши взаемну неприязнь, потiм стримано усмiхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб пiдiйти ближче. Лоренцi був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На днi його очей мерехтiло щось невловне, що викликало настороженiсть у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмiрковував, кого ж той йому нагадуе. А тодi збагнув – це ж його вiддзеркалення, це ж вiн сам на тридцять рокiв молодший.
«Невже я повернувся у його iпостасi? – запитував вiн сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – i аж здригнувся на ту думку. – Хiба я не помер, уже давно? Що залишилося в менi вiд колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»
Голос Амалii долинув до нього нiби з далечi, хоч жiнка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А вiн зумисне голосно, аби всi чули, заходився хвалити родючi, чудово доглянутi угiддя, якi вони обiйшли з Олiво.
Служниця тим часом накрила на морiжку подовгастий стiл, двi старшi доньки Олiво iй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхiдне. Поволi зiйшли на землю сутiнки, прохолодний легiт вiйнув садом. Марколiна поквапилася до столу завершити почате дiтьми й служницею i виправити те, що вони не догледiли. Гостi невимушено проходжувалися морiжком та алеями. Маркiза винагородила Казанову щонайввiчливiшою люб’язнiстю, забажала почути знамениту iсторiю про його втечу з венецiйських казематiв, хоча iй, звiсно, вiдомо, – з лукавою посмiшкою додала вона, – що вiн, бувало, й бiльше ризикував життям, але розмов про це слiд остерiгатися. Казанова заперечив: хоч i доводилося йому iнодi зазнавати серйозних i кумедних пригод, однак життя, сповненого справжнiх небезпек, вiн сповна нiколи й не пiзнав. Щоправда, у тi непевнi часи багато рокiв тому, коли вiн кiлька мiсяцiв служив солдатом на островi Корфу – з яким лише фахом не зводила його доля! – йому так i не пощастило взяти участь у справжнiй вiйськовiй виправi, яка ось судилася невдовзi лейтенантовi Лоренцi. Вiн навiть готовий йому позаздрити.
– О, тодi ви знаете бiльше за мене, пане Казаново, – озвався високим, зухвалим голосом Лоренцi. – Бiльше навiть за мого полковника, бо я отримав вiд нього дозвiл продовжити мiй урльоп на невизначений час.
– Направду?! – вигукнув маркiз, не стримавши своеi злостi, i в’iдливо додав: – А ми, уявляете собi, Лоренцi, ми – надто моя дружина – настiльки не мали сумнiвiв щодо вашого вiд’iзду, що навiть на початку наступного тижня запросили до свого замку одного з наших друзiв, спiвака Бальдi…
– О, та це ж чудово! – незворушно вiдповiв Лоренцi. – Ми з Бальдi добрi приятелi, поладнаемо! Чи ж нi? – звернувся вiн до маркiзи, ехидно зблиснувши зубами.
– Я б це вам обом радила, – весело усмiхнулася маркiза.
І з тими словами першою сiла до столу. По один бiк вiд неi примостився Олiво, а по iнший – Лоренцi. Навпроти них, мiж маркiзом та Казановою, сидiла Амалiя; поряд, на одному краi столу, – Марколiна, а на протилежному – абат, по сусiдству з Олiво. То була доволi проста й водночас надзвичайно вишукана вечеря. Обидвi старшi доньки господаря дому, Терезiна й Нанетта, подавали тарелi з наiдками, наливали розкiшне вино з виноградникiв Олiво. Абат з маркiзом дякували дiвчаткам хоч i жартiвливою, та все ж грубуватою ласкою, яку б суворiший за Олiво батько навряд чи стерпiв. Амалiя, здавалось, нiчого не помiчала; сидiла блiда й похмура, мала вигляд жiнки, яка вирiшила покiрно прийняти старiсть, бо намагання втримати молодiсть утратили для неi будь-який сенс.
«То це я тепер лиш таких здатен полонити?» – гiрко подумав Казанова, скоса позираючи на неi.
А може, то сутiнки отiнили обличчя Амалii смутком? Гостi вдовольнялися лише вечiрнiми померхами неба, та ще хiба з будинку падав у сад широкий снiп свiтла. Верхiв’я дерев громадилися темними кронами з гостро окресленими контурами над головами, i Казановi пригадався iнший таемничий сад, у якому вiн безмiр рокiв тому чекав поночi на свою кохану.
– Мурано, – прошепотiв вiн сам до себе й здригнувся. – На одному островi поблизу Венецii е монастирський сад, у якому я бував востанне кiлька десятилiть тому… Там уночi линули такi ж пахощi, як ось зараз тут!
– Може, ви ще й ченцем були? – жартома поцiкавилася маркiза.
– Майже, – вiдповiв, усмiхнувшись, Казанова й доволi правдоподiбно розповiв, як венецiйський патрiарх взяв його, тодi ще п’ятнадцятирiчного хлопчика, послушником, але, подорослiшавши, вiн не захотiв бiльше носити монашу рясу.
Абат згадав про мiсцевий жiночий монастир i настiйно радив Казановi – якщо вiн там iще не побував – конче його вiдвiдати. Олiво жваво пiдтримав абата, вихваляв красу старовинноi, похмуроi будiвлi й мiсцевостi, де стояв монастир; мальовничу дорогу, що вела туди.
До речi, вiв далi абат, iгуменя монастиря, сестра Серафiна – надзвичайно освiчена жiнка, герцогиня з походження, – висловила у листi до нього (письмово, бо в тому монастирi дотримуються обiтницi вiчного мовчання) бажання побачитися з Марколiною, чутки про вченiсть якоi дiйшли й до неi.
– Сподiваюся, Марколiно, – мовив Лоренцi, уперше звернувшись безпосередньо до неi, – ви не дозволите спокусити себе й не захочете стати послiдовницею герцогинi-iгуменi?
– Чого б це я мала спокушатися? – весело вiдповiла Марколiна. – Свою свободу можна зберегти й без обiтниць, ще й лiпше, скажу я вам, бо будь-яка обiтниця – це примус.
Казанова сидiв поряд з нею. Вiн не наважувався навiть легенько торкнутися ii ноги чи притулитися колiном до ii колiна: вираз жаху й обридження у ii поглядi – а так неодмiнно б сталося, уже втрете, – спровокував би його на якийсь навiжений вчинок. Вечеря йшла своiм ходом, келихи спустошувалися, а розмови за столом ставали дедалi галасливiшими й збудженiшими. Отодi вiн раптом знову, наче десь здалеку, почув голос Амалii.
– Я розмовляла з Марколiною.
– Про мене… – шалена надiя спалахнула в душi Казанови.
– Тихiше! Про тебе не було мови, лише про ii плани на майбутне. Кажу тобi ще раз: вона нiколи не належатиме жодному чоловiковi!
Олiво, який занадто захопився вином, неочiкувано пiдвiвся з-за столу з келихом у руцi й, безпомiчно белькочучи, заговорив про високу честь, яку виявив його скромнiй господi дорогий друг шевалье фон Сенгаль.
– А де ж цей шевалье Сенгаль, про якого ви кажете, шановний Олiво? – як завжди, голосно й зухвало запитав Лоренцi.
