Хто не ризикує

– Так, ми подарували, проте з певними умовами. Ми пояснили, що цей подарунок не можна передавати нікому та в жодному разі не можна продавати третій стороні.

– І це було зроблено у письмовому вигляді?

– Звісно ж, і ми маємо відповідні документи, що це підтверджують. І, як ви, мабуть, знаєте, доктор Кіт Тальбо виставив фіал на аукціоні «Сотбіс».

– Так, сер, мені це відомо. Я саме зараз тримаю каталог.

– Тоді ви можете знайти його на сторінці тридцять один, лот дев’ятнадцять, фіал місячного пилу, рідкісний, привезений з місії «Аполлону-11» містером Нілом Армстронґом.

– Але покійний професор Денінґ заповів фіал доктору Тальбо.

– Цей фіал не був його власністю, детективе констеблю Ворвік, і я вже пояснював це сержантові Ройкрофт.

– Так, сер. Але ви розумієте, що ми маємо діяти згідно із законом.

– І робите це зі швидкістю равлика, як я бачу, хоча наші юристи до ваших послуг.

– Дякую, що нагадали, сер, бо ми ж не хочемо зіпсувати стосунки між нашими країнами, чи не так?

– Запхайте ваш сарказм подалі, Ворвіку, та просто поверніть мені місячний пил.

Зв’язок урвався. Вільям покрутився на своєму стільці й побачив, як Джекі йому посміхається.

– Ти йому сподобаєшся, – сказала вона, – але Андервуд із тих американців, які вважають Велику Британію одним зі своїх маленьких штатів. Він невдовзі тобі нагадає, що Техас майже втричі більший за Сполучене королівство. Тому якщо ти хочеш запобігти грандіозному дипломатичному скандалу, тобі краще повернути йому місячний пил.

– Я тебе зрозумів, – сказав Вільям. – Але мене зараз цікавить от що: як отримати квиток до Манчестера?

– Тобі треба до Мевіс у відділ відряджень, на перший поверх. Але я попереджаю тебе, вона гірша за містера Андервуда. Порівняно з нею він просто сама чарівність. Якби її воля, королева їздила б другим класом, а такі, як ми з тобою, підкидали вугілля у піч для локомотива.

– Дякую за попередження.

* * *

– Мевіс…

– Місіс Волтерс для вас, юначе. Не смійте називати мене Мевіс, доки не станете хоча б головним інспектором. Почніть наново.

– Вибачте, – сказав Вільям. – Місіс Волтерс, мені потрібно…

– Ім’я, звання, департамент?

– Ворвік, детектив констебль, «Витвори мистецтва та антикваріат».

– Чого ви хочете?

– Стати комісаром.

– Спробуйте ще раз, – сказала місіс Волтерс, але цього разу вона хоча б посміхнулася.

– Квитки до Манчестера та назад.

– Мета та тривалість вашої поїздки?

– Мені необхідно потрапити в університет, і я збираюся того ж дня повернутися назад.

– Тоді туди вам потрібен потяг з Юстона о 7:42, й останній потяг о 22:43. Якщо ви не встигнете, то проведете ніч на лаві платформи номер дванадцять. Вам дозволений один обід вартістю до двух фунтів вісімдесят два центи, це необхідно підтвердити у формі 232, проте мені потрібен чек. – Місіс Волтерс почала виписувати вимогу на перевезення для станції Манчестер-Пікаділлі. – До університету можете доїхати автобусом № 147. Також вам знадобиться парасоля.

– Парасоля?

– Бачу, ви ніколи не були в Манчестері.

* * *

– Доброго ранку, містере Ворвік, – привіталася молода жінка на рецепції. – Я Мелані Клор. Чим я можу вам допомогти?

– У вас на сімнадцяте червня призначений аукціон…

– Лот за яким номером ви бажаєте відкликати?

– Як ви дізналися?..

– Поліція не приходить на аукціони «Сотбіс», щоб виставити щось на продаж.

Вільям посміхнувся.

– Лот номер дев’ятнадцять. Фіал місячного пилу з місії «Аполлон-11», у якій брав участь Ніл Армстронґ.

Місіс Клор перевірила каталог.

– Запропонований доктором Кітом Тальбо, який надав заповіт як посвідчення своєї власності.

– Посольство США підтверджує свою власність та каже, що засудить будь-кого у полі зору, хто намагатиметься його продати.

– Але ж нам це не потрібно, чи не так, містере Ворвік?

– Мене це не хвилювало, доки я не думав, що закон на боці доктора Тальбо.

– Навіть якщо так, судовий процес може тривати роками.

– Мій начальник сподівається, що я зможу вирішити все за кілька днів.

– Справді? Що ж, у такому разі ми будемо раді відкликати лот та віддати фіал вам, щоб ви могли повернути його американцям, якщо тільки доктор Тальбо погодиться підписати стандартну форму відмови. Сподіваюся, він не черговий містер Фінлей Айлс.

– Даруйте, а хто такий містер Фінлей Айлс?

– Він позивався на нас у 1949 році через картину вартістю сто фунтів, але ми досі чекаємо рішення суду щодо законного власника.

– Як так вийшло? – спитав Вільям.

– Це Тернер, який зараз коштує більше мільйона.

* * *

Наступного ранку потяг торохтів на шляху до Манчестера, і дорогою Вільям знову вивчав обставини справи про місячний пил, проте не дізнався нічого нового. Він вирішив повернутися до думок про зникле полотно Рембрандта і про те, як йому знайти художника, який зробив з картини копію. Він був певний, що для того, щоб створити таку точну репродукцію, художник мав працювати з оригіналом. Вільяму досі важко було повірити, що людина, яка навчалася у Слейді, може бути здатна знищити національний скарб, але потім згадав слова Яструба: «Зачекайте, доки не побачите його наживо». Вільям перечитав усю теку справи Фолкнера і з’ясував, що хоч той не був публічною людиною, він ніколи не пропускав одну подію – прем’єру фільмів про Джеймса Бонда, а ще він мав колекцію перших видань книжок Яна Флемінга.

Вільям нещодавно прочитав у «Дейлі Мейл», що прем’єра «Виду на вбивство» відбудеться у кінотеатрі «Одеон» на Лестер-сквер через місяць. Але як йому отримати квиток? І навіть якщо він зможе це зробити, місіс Волтерс навряд чи вважатиме це необхідною витратою. Він повернувся думками до доктора Тальбо. Завдяки одному телефонному дзвінку він дізнався, що професор читатиме лекцію на геологічному факультеті у лекційній залі факультету об одинадцятій. Вільяму було цікаво, який він, бо його дивував тот факт, що Американська імперія може мати щось проти простого викладача геології з півночі Англії. Вільям знав, на чиєму боці він у цій справі. Він поклав теку до портфеля і взяв останній випуск журналу Королівської академії мистецтв, але перегорнув кілька сторінок і вирішив почекати зворотного шляху.

Коли потяг в’їхав на станцію Манчестер-Пікаділлі о 10:49, Вільям був одним із перших, хто показав свій квиток контролеру, пробіг повз ряди таксі до найближчої автобусної зупинки й став у чергу. Через кілька хвилин він втиснувся у 147-й автобус, який висадив його прямо біля головного входу до університету. Як узагалі місіс Волтерс знала це? Він усміхнувся, коли побачив групу студентів, які повільною ходою йшли до воріт, а потім розслаблено прогулювались кампусом – Вільям не ходив так з тих часів, як потрапив у поліцію. Він спитав одного з них, як дістатися до факультету геології, та все одно спізнився, бо йому треба було ще дійти до лекційної зали.

Він піднявся на перший поверх, увійшов до зали через задні двері й приєднався до десятків студентів, які слухали лекцію доктора Тальбо. Вільям уважно вивчав викладача із заднього ряду, де знайшов собі місце. Доктор Тальбо, невисокий чоловік з чорнявим кучерявим нечесаним волоссям, був одягнений у вельветовий піджак і картату рубашку з краваткою-шнурком. Його довга чорна мантія була у крейді. Він говорив чітко й впевнено, лише іноді зазираючи у свої записи. Вільям так захопився розповіддю Тальбо про те, як видобуток раніше невідомих копалин на початку 70-х років остаточно зруйнував теорію одного виду, що навіть засмутився через дзвінок, який о 12-й годині сповістив про кінець лекції.

Вільям почекав, поки всі студенти вийдуть із зали, а доктор Тальбо збере свої записи, і підійшов центральним проходом до головного злодія.

Тальбо подивився на Вільяма крізь окуляри й спитав:

– Ми знайомі?

Вільям дістав своє службове посвідчення, від чого доктор схопився за край довгого дерев’яного столу, що стояв перед ним.

– Але я ж сплатив цей штраф за паркування!

– Певно, що так, сер. Але я маю поставити вам кілька запитань.

– Звісно, – сказав Тальбо, нервово розправляючи мантію.

– Почнемо з фіала місячного пилу. Як ви отримали його у власність?

– Так ви тут через це? – недовірливо спитав Тальбо.

– Так, сер.

– Це був подарунок професора Денінґа, який він мені заповів. А американці подарували йому фіал за публікацію його дослідження місячної поверхні.

– Чому він залишив такий важливий історичний артефакт саме вам?

– Я тоді працював з ним, був його асистентом, коли він писав дисертацію, а коли він пійшов на пенсію, я зайняв його посаду голови факультету.

– Мені дуже прикро вам це повідомляти, докторе Тальбо, але американці хочуть повернути свій місячний пил назад.

– З чого б це вони вирішили, що він належить їм? Вони не володіють Місяцем.

– Так, але вони здобули цей пил у своїй космічній місії, і, мабуть, містер Денінґ забув, що він підписав договір, який забороняє продавати або передавати його третій стороні.

– А що як я відмовлюся віддати його? – спитав Тальбо вже з більшою впевненістю.

– Американці почнуть судовий процес, і боюся, що їхні гаманці більші за ваш.

– То чому б їм просто не придбати цей бісів фіал на аукціоні?

– Згоден, це було б найлегше, – відповів Вільям. – Але вони стоять на тому, що цей фіал належить їм, і «Сотбіс» вже відкликав лот зі свого каталога. І ви не повірите, зараз фіал замкнений у сейфі як режимний об’єкт.

Тальбо розсміявся, направив скрючений вказівний палець на Вільяма й сказав, намагаючись наслідувати Клінта Іствуда:

– Давай, зроби мені ласку!

– Якщо ви підпишете форму відмови, сер, я заберу фіал із «Сотбіс» й поверну його у посольство, вирішивши цим проблему.

– Знаєте, містере Ворвік, якби я був мільйонером, я б поборовся із цими янкі, навіть якщо ціна йому лише кілька тисяч фунтів.

– І я був ви на вашому боці, але боюся, ми все одно програли б.

– Ви, мабуть, маєте рацію. Отже, що підписати?

Вільям відкрив портфель, витяг три однакові форми й поклав їх на стіл.

– Тут, тут і тут.

Тальбо уважно прочитав документи й підписав кожен з них.

– Дякую, сер, – сказав Вільям, поклав дві форми до портфеля, а одну передав доктору.

– Не хочете пообідати разом? – спитав Тальбо й зняв свою мантію, здійнявши хмару крейди.

– Тільки якщо ви знаєте паб, у якому можна було б пообідати в межах двох фунтів та восьми центів.

– Є краща ідея.

* * *

На шляху додому Вільям перевірив підписи доктора Тальбо. Йому дуже сподобався обід у їдальні викладачів разом з професором. Виявилося, що той теж шаленіє від мистецтва та палкий прихильник одного з місцевих художників, з яким він познайомився іще за часів бакалаврату. Доктор Тальбо придбав картину вулички у Селфорді авторства Лоренса Стівена Лорі за п’ятдесят фунтів, сума, яку він тоді не міг собі дозволити, та, власне, і зараз теж, хоча, як він зізнався Вільяму, він не міг би її продати.

– Тож на яких художників варто звернути увагу мені, враховуючи мою зарплатню? – поцікавився Вільям.

– Даяна Армфілд, Крейґ Еткінсон та Сідні Харплі. Ви можете побачити їхні роботи на Літній виставці Королівської академії мистецтв.

Вільям записав імена.

За обідом Вільям жартома запропонував замінити кілька піщинок місячного пилу на пісок з пляжа Блекпул, бо він був упевнений, що заступник генерального секретаря не помітить різниці. Тальбо це розсмішило, проте він уточнив, що його колега зі Смітсонівського інституту точно це помітить, хоча він, скоріше за все, ніколи й не бував на Блекпулі.

Нарешті Вільям розгорнув свій журнал, щоб подивитися, на які виставки варто піти. Він обрав три й обкреслив дати, які записав у свій щоденник: Пікассо, ранні роботи; Гокні, Каліфорнія чи смерть; та щорічна Літня виставка Королівської академії мистецтв, де він збирався подивитися на художників, яких йому порадив доктор Тальбо. Але він швидко про них забув, щойно перегорнув сторінку й побачив, що доктор Тім Нокс, директор Музею Фіцмолеан, проводить лекцію з історії музею та екскурсію через кілька тижнів.

Квитки коштували п’ять фунтів, а кількість відвідувачів обмежена до п’ятдесяти людей. Цікаво, чи місіс Волтерс вважатиме це необхідною витратою? Так чи інакше, він збирався туди піти.

Вільям погано спав уночі, хоча його єдиним подорожнім був замкнений портфель. Він хотів би розірвати обидва екземпляри форми, але знав, що це не допоможе й американці все одно отримають своє.

Уранці Вільям не поїхав до Скотленд-Ярду, а почав з Нью-Бонд-стрит. Він довго чекав біля будинку аукціону, доки швейцар не відчинив йому двері о дев’ятій. Мелані Клор уважно роздивилася підпис доктора Тальбо й порівняла його з підписом на документі на продаж, перш ніж попрощатися з лотом номер дев’ятнадцять. Вона вийшла за сейфом, у якому зберігався фіал, і повернулася за кілька хвилин. Вільям був шокований: фіал був меншим за його мізинець. Він обережно обгорнув його у носовичок, поклав до коробки та підписав іще кілька форм, перш ніж поїхати на Площу Гросвенора. Через п’ятнадцять хвилин він уже піднімався сходами Посольства США та доповів про мету свого візиту піхотинцю на рецепції. Вільям попросив дозволу побачитися з містером Андервудом.

– Вам призначено зустріч, сер?

– Ні, – відповів Вільям і дістав своє посвідчення. Піхотинець натиснув три кнопки на своєму телефоні, і коли з іншого боку почувся голос, повторив прохання Вільяма.

– На жаль, заступник генерального секретаря зараз не може вас прийняти, у нього зустріч, проте він має час о четвертій вечора.

– Скажіть йому, що у мене його місячний пил, – мовив Вільям.

Він почув: «Пропусти його нагору».

Вільям доїхав до четвертого поверху ліфтом. Заступник генерального секретаря вже чекав його у коридорі. Вони потиснули один одному руки.

– Доброго ранку, детективе, – сказав він, але продовжив, тільки коли за Вільямом зачинилися двері офісу. – Ви дуже швидкий як на англійця.

Вільям мовчки відкрив свій портфель і витяг звідти маленьку коробочку. Він розкрив її, обережно зняв носовичок та, ніби чарівник, дістав фіал.

– Оце воно? – розчаровано спитав Андервуд.

– Так, сер, – відповів Вільям і передав йому скриньку Пандори.

– Дякую, – сказав Андервуд, поставивши містилище на стіл. – Я зв’яжуся з вами, якщо будуть інші проблеми.

– Тільки якщо хтось викраде одну з ваших ядерних боєголовок, – сказав Вільям.

8

– Чи можу я отримати компенсацію за відвідування лекції у Фіцмолеані?

– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте? – спитала місіс Волтерс.

– І так, і ні.

– Може, ви визначитеся?

– Так, це пов’язано зі злочином, який я розслідую, але я б усе одно пішов.

– Тоді це ні. Іще щось?

– Ви можете замовити мені квиток на прем’єру нового фільму про Джеймса Бонда? – Вільям чекав, що вона вибухне.

– Це пов’язано напряму зі злочином, який ви розслідуєте?

– Так.

– Який ряд вам потрібен?

– Це жарт?

– Я тут не жарти жартую, детективе констеблю. Який ряд?

– Позаду Майлза Фолкнера. Він…

– Ми тут усі знаєм, хто такий містер Фолкнер. Я подивлюся, що можна зробити.

– Але як…

– Не треба питань. І якщо у вас більше немає інших побажань, йдіть звідси.

* * *

Вільям приїхав до Фіцмолеану на кілька хвилин раніше. Він ще трохи постояв на вулиці Принца Альберта, щоб помилуватися чарівним архітектурним ансамблем, розташованим півколом. Він добре знав, що після викрадення Рембрандта у музей заразом пускають тільки п’ятдесят людей. Він зміг дістати сорок сьомий квиток на вечірню лекцію. Ще півтори години, і квитки були б розпродані. Він показав свій квиток охоронцю у формі, який направив його на другий поверх, де Вільям приєднався до невеликої групи поціновувачів мистецтва, які спілкувалися між собою та з нетерпінням чекали на появу доктора Нокса, знаного спеціаліста з епохи Відродження.

Вільям дуже чекав на цю лекцію й сподівався, що у директора музею буде власна теорія щодо зниклого Рембрандта. О першій хвилині на восьму до групи вийшла молода жінка, кілька разів поплескала в долоні, щоб привернути увагу групи, і сказала:

– Доброго вечора, пані та панове. Мене звати Бет Рейнсфорд, я наукова співробітниця галереї. На жаль, доктор Нокс захворів на ларингіт і ледь розмовляє. Сьогодні я прочитаю вам лекцію. Він щиро вибачається.

У залі пролунали невдоволені вигуки.

– Утім, директор впевнений, що вже за кілька днів повністю одужає, тому якщо ви прийдете сюди наступного четверга, то зможете послухати його лекцію. Тим, хто не зможе повернутися наступного четверга, повернуть гроші за квитки. А тим, хто хоче залишитися, я прочитаю лекцію та покажу нашу колекцію. Проте не хвилюйтеся, – додала вона, – вам теж повернуть гроші.

Її слова викликали легкий сміх.

З тих п’ятдесяти, хто прийшов, лишилося близько десятка, і Вільям був одним із них. Та він не міг відірвати очей від заміни директора. Її охайно підрізане волосся каштанового кольору окреслювало овал обличчя, і їй не треба було макіяжу, щоб притягувати погляд.

Але навіть не обличчя чи її стрункість причарували його; це був ентузіазм, з яким вона розповідала про голландців у мереживних рубашках та чорних штанях, котрі її оточували.

Коли вона вказала на першу картину, Вільям крадькома подивився на її ліву руку та зрадів, бо на її пальці не було обручки. Але ця чарівниця, мабуть, має хлопця, подумав він. І як йому дізнатися?

– Фіцмолеан, – розповідала Бет із сяючими очима, – був породженням місіс ван Гаасен, жінки видатного економіста Якоба ван Гаасена. Після смерті свого чоловіка ця неймовірна жінка зібрала колекцію голландського та фламандського живопису, яка поступається лише Рейксмузею або Ермітажу. У своєму заповіті вона відписала всю колекцію народові в пам’ять про свого чоловіка, з яким вона ділила цей будинок сорок три роки шлюбу.

Бет повела невелику компанію до наступної зали. Там вона зупинилася навпроти портрета молодого чоловіка.

– Франц Галс, – почала вона, – народився у Антверпені близько 1582 року. Його найдовершенішою роботою є картина «Веселий вершник», яку ви можете побачити у Зібранні Воллеса.

Вільям намагався сконцентруватися на Галсі, проте вирішив, що зробить це наступного тижня, коли доктор Нокс повернеться і не буде справляти на нього таке всеохоплююче враження. Він слідував за Бет, доки вони не зупинилися біля великої порожньої золоченої рами з табличкою «Рембрандт, 1606–1669».

– Саме тут, – шанобливо сказала вона, – висів шедевр Рембрандта «Синдики» до того, як сім років тому його викрали. На жаль, його досі не вдалося повернути.

– А галерея призначила винагороду за повернення картини? – спитав хтось із помітним бостонским акцентом.

– Ні. На жаль, місіс ван Гаасен ніколи не могло спасти на думку, що хтось може вкрасти один з її шедеврів, можливо, тому, що сама вона свого часу заплатила за картину шість тисяч доларів.

– Скільки це було б зараз? – поцікавився молодший голос.

– Картина безцінна, – сказала Бет, – і незамінна. Деякі романтики серед нас досі вірять, що одного дня картина повернеться у свій рідний дім.

Фразу супроводили легкі аплодисменти. Бет продовжувала:

– Рембрандт свого часу був найпопулярнішим художником Золотого віку Голландії і дуже амбіційною людиною. На жаль, він жив не відповідно до своїх достатків, а під кінець життя розпродав майже все своє майно на аукціонах, включно з кількома видатними полотнами, щоб роздати борги. Йому дивом вдалося уникнути банкрутства та боргової тюрми. Після смерті у 1669 році він був похований як жебрак, а його картини майже на сторіччя вийшли з моди. Але місіс ван Гаасен не сумнівалася в його генії і багато зробила для відновлення репутації найвеличнішого з голландських майстрів. Знавці мистецтва з усього світу приїжджали до Лондона, щоб побачити «Синдиків», які вважаються однією з найвидатніших його робіт, і місіс ван Гаасен ніколи не приховувала, що це її найулюбленіша картина з усієї колекції.

Бет повела свою маленьку групу до наступної картини, а після закінчення екскурсії ще довго відповідала на запитання. Урешті-решт, вона підійшла до «Весільного бенкету в Кані» Яна Стена, якого вона назвала «художником-оповідачем».

– Є ще питання? – наостанок мовила вона.

Коли група пішла, Вільям урешті наважився заговорити.

– Чудова лекція, – сказав він.

– Дякую, – відповіла Бет. – У вас іще якесь питання?

– Так. Ви вільні сьогодні ввечері?

Вона відповіла не одразу:

– На жаль, ні. У мене побачення.

Вільям посміхнувся.

– Що ж, я все одно запам’ятаю цей вечір. Дякую вам, Бет.

Коли він уже розвернувся до виходу, то почув:

– Але я вільна завтра.

* * *

Наступного ранку Вільям знайшов на теці зі справою на своєму столі жовтий стикер з текстом: «ТЕРМІНОВО: зателефонувати Ліз, тел. [phone]».

– Що це? – спитав він Джекі.

– Не знаю, Яструб сказав, що це терміново і ти маєш передати діалог з Ліз йому у звіті в письмовій формі.

– Буде зроблено, – сказав Вільям, набираючи номер. За хвилину йому відповіла жінка:

– Вітаю, чим я можу вам допомогти?

– Це детектив констебль Ворвік зі Скотленд-Ярду. Мені потрібна Ліз.

– Підкажіть її прізвище, будь ласка, або відділ, у якому вона працює.

– Усе, що мені відомо, це те, що я маю поговорити з нею. Вона чекає на мій дзвінок.

– Це комутатор Букінгемського палацу, сер. У нас є тільки одна Ліз, і, на жаль, вона зараз зайнята.

Вільям почервонів.

– Вибачте, – вичавив він. – Я помилився номером.

Щойно він поклав слухавку, Джекі та детектив старший інспектор Ламонт розсміялися.

– Вона точно тобі передзвонить, – сказала Джекі.

– До речі, – сказав Ламонт, – Яструбу дзвонив американський посол, дякував за місячний пил. Молодець, хлопчино, тепер до роботи над «Вінстоном Черчиллем».

Вільям відкрив теку під назвою «Черчилль» і спробував зосередитися, але йому це не вдавалося, бо минулий вечір не виходив у нього з голови. Він не міг згадати, коли востаннє жінка захоплювала всі його думки. Сьогодні він точно піде з роботи до сьомої, навіть якщо у кабінеті командора все ще горітиме світло.

Він зібрався з думками, поки читав про майстерну махінацію, яку вигадав дрібний шахрай для свого збагачення. Коли він дочитав до останньої сторінки, то зрозумів, що йому доведеться обійти багацько книжкових магазинів Вест-Енду, щоб спіймати крадія на гарячому. Він попередив детектива старшого інспектора Ламонта, який був зайнятий пошуком міжнародного викрадача прикрас, що він має поборсатися у книжковій пилюці та не повернеться до кінця робочого дня.

Вільям вирішив розпочати у «Гетчардс» з Пікаділлі, де працював менеджер Пітер Гідді – він перевірив його ім’я ще раз, – який подав заяву. Він вийшов зі Скотленд-Ярду та пішов у бік «Моллу» і, проходячи повз Букінгемський палац, не міг не думати про той сором, коли він намагався подзвонити Ліз, потім повернув до площі Сент-Джеймс та випірнув на Пікаділлі, де пройшов крізь двері з трьома ордерами постачальника королівського двору.

Вільям спитав жінку за прилавком, чи може він побачити містера Гідді. Той з’явився і, перевіривши посвідчення Вільяма, повів його в офіс на четвертому поверсі й запропонував йому кави.

– Що першим викликало ваші підозри? – спитав Вільям, відкриваючи блокнот.

– Спочатку я взагалі не побачив чогось підозрілого, – відповів Гідді. – Черчилль був політиком, тому підписав величезну кількість своїх книжок. Але дуже важко знайти його шеститомник «Друга світова війна», повністю підписаний. Але коли я побачив таку ж серію у «Гейвуд Гілл», а за тиждень іншу в «Меггс», я почав сумніватися.

– Можете описати людину, яка принесла вам її на продаж? – запитав Вільям.

– Чесно кажучи, погано. Чоловік середнього зросту, на вигляд років шістдесят-шістдесят п’ять, сивий, трохи згорблений, із сильним акцентом. Типовий клієнт «Гетчардс».

Вільям посміхнувся:

– Ви, мабуть, навіть не спитали його ім’я.

– Ні. Він сказав, що не хоче, аби його діти довідалися, що він продає родинну цінність.

– Але ви мали б виписати йому чек.

– Зазвичай я так і роблю, проте він наполягав на готівці. Він з’явився за кілька хвилин до закриття, бо знав, що тут буде мало відвідувачів.

– Скільки коштує звичайне непідписане зібрання книжок?

– Сто фунтів, якщо вони в оригінальних обкладинках.

– А підписане зібрання?

– Три сотні, може, триста п’ятдесят в ідеальному стані.

– Можна спитати, скільки ви заплатили за нього?

– Двісті п’ятдесят фунтів.

– Отже, цей чоловік придбав непідписане зібрання книжок за сотню фунтів, підробив шість підписів та заробив на цьому сто п’ятдесят фунтів. Невеликий грабіж.

– Згоден, – не надто здивовано сказав Гідді. – Але якщо хтось із наших клієнтів дізнається, що ми продаємо книжки з фальшивими підписами, ми можемо втратити королівський ордер.