скачать книгу бесплатно
Каiн i Авель
Джеффрi Арчер
Бест
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать доволi неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали; благодiйник; лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя; людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що написав понад 20 книжок.
В основi роману «Каiн i Авель» (1979) – протистояння двох яскравих особистостей. Вiльям Ловелл Каiн народився в Америцi в сiм’i багатого банкiра, що здебiльшого й визначило його характер i майбутне. Авель Росновський з’явився на свiт у той самий день, що i Каiн, тiльки у Польщi, i був знайдою, сьомою дитиною у бiднiй родинi, й до свого повнолiття йому довелося пережити стiльки лиха, що не кожна б людина могла витримати. Проте, незважаючи на такi рiзнi долi, Каiна i Авеля об’еднувала воля до життя i прагнення в усьому бути першими. І врештi-решт провидiння зiштовхнуло iх у нещаднiй боротьбi за владу i багатство…
Джеффрi Арчер
Каiн i Авель
Присвячуеться Майклу та Джейн
Серiя «Бест» заснована у 2019 роцi
Jeffrey Archer
KANE AND ABEL
Переклад з англiйськоi Є. М. Тарнавського
Художник-оформлювач М. С. Мендор
Kane and Abel Copyright
© 1979 by Jeffrey Archer
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Частина перша
1906–1923
1
18 квiтня 1906 року, Слонiм (Польща)
Вона перестала лементувати лише тодi, коли перестала дихати. Саме тодi почав волати вiн.
Хлопчина, який полював на зайцiв у лiсi, не був упевнений, що це було – останнiй зойк жiнки чи перший – малюка, який сповiщав, що на свiт з’явилася нова iстота. Пiдлiток обернувся, вiдчуваючи можливу небезпеку, а його очi шукали тварину, котра, вочевидь, вiдчувала бiль. Та вiн зроду не знав жодноi тварини, яка кричала б так разюче. Хлопець обережно ступив крок назустрiч галасу, що уже перетворився на завивання, але вiн усе одно не був схожий на голоси тварин, яких вiн знав. Пiдлiток сподiвався, що тваринка буде невеликою, щоб ii можна було вбити; принаймнi зайцем можна буде пообiдати.
Вiн пiдкрався до рiчки, звiдки надходив дивний гамiр, перестрибуючи з дерева на дерево та дряпаючи кору. «Нiколи не залишайтеся надовго на вiдкритому просторi», – колись навчав його батько. Коли хлопчина дiйшов до краю лiсу, то мiг уже оглянути всю долину аж до рiчки, i навiть тодi йому знадобилася дрiбка часу, аби збагнути, що дивний зойк вичавлюе не звичайна тварина. Вiн пiдкрався до схилу, хоча й довелося вийти на незахищений простiр.
Вiдтак пiдлiток побачив жiнку, чия сукня була задерта до пояса, а босi ноги – розчепiренi. Вiн нiколи ранiше не бачив, щоби жiнка так лежала. Хлопець хутко помчав до неi i перелякано витрiщився на живiт породiллi. Вона бiльше не лементувала, бо була мертва. А мiж ногами жiнки лежала маленька рожева грудка, уся вкрита кров’ю, а вiд неi тягнулося щось схоже на мотузку. Молодий мисливець кинув щойно спiйманих зайцiв на землю й упав на колiна бiля цiеi маленькоi iстоти.
Вiн довго лупав на неi очима, явно приголомшений, аж нарештi перевiв погляд на жiнку. І тут же пошкодував про таке свое рiшення. Вона вже встигла посинiти вiд холоду, а втомлене молоде обличчя виглядало, як старезне. Не було потреби казати, що жiнка вже вiдiйшла. Пiдлiток пiдняв слизьке тiльце, що лежало на травi мiж ногами матерi. Якби його хтось запитав, чому вiн це зробив, хоча й не було кому питати, то хлопець вiдповiв би, що його збентежили крихiтнi нiгтики, якi дряпали зморщене личко.
Мати та дитина були пов’язанi мiж собою слизькою мотузкою. Хлопчина уже бачив народження ягняти кiлька днiв тому, а тепер намагався згадати, як це. Атож, це те, що зробив вiвчар. Та чи наважиться вiн зробити таке ж iз дитиною? Завивання раптово припинилося, i пiдлiток вiдчув, що рiшення треба приймати негайно. Вiн сягнув по ножа, того, яким бiлував зайцiв, витер його об рукав, i, завагавшись лише на мить, вiдрiзав мотузку бiля животика малюка. Кров потекла вiльно вiд вiдрiзаних кiнчикiв. А що зробив вiвчар, коли народилося ягня? Вiн зав’язав вузлик, аби зупинити кров. Звiсно, певна рiч. Хлопчина вирвав iз землi довгу травинку i квапливо зав’язав неоковирний вузлик на пуповинi. Потому взяв дитину на руки. Та знову розридалася. Пiдлiток повiльно пiдвiвся з колiн, залишивши лежати трьох мертвих зайцiв та одну мертву жiнку, яка народила цю дитину. Перед тим як нарештi обернутися до матерi спиною, вiн стулив ii ноги докупи i стягнув сукню до колiн. Здавалося, що зробити так буде правильно.
– Святий Боже, – промовив хлопчина уголос. Вiн завжди це казав, коли робив щось або дуже хороше, або дуже лихе. Зараз пiдлiток iще не був упевнений, який саме це вчинок.
Юний мисливець побiг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайцiв; усе iнше вже було готове. Їй було цiкаво, скiльки син зумiв упiймати сьогоднi; щоб нагодувати сiм’ю iз вiсьмох осiб, iх потрiбно було не менше трьох. Інодi хлопцевi вдавалося вполювати качку, гусака або навiть фазана, який приблудився з маетку барона, на якого працював його батько. Та цiеi ночi вiн уполював зовсiм iншу iстоту.
Коли пiдлiток дiйшов до обiйстя, то так i не наважився перекинути свою здобич навiть в одну руку, тож копав дверi ногою, поки iх не вiдчинила його мати. Хлопець мовчки простягнув iй малюка. Жiнка не поспiшала забрати цю ношу в сина i зацiпенiла, затуляючи однiею рукою рота, задивившись на нещасне створiння.
– Святий Боже… – тiльки й сказала вона та перехрестилася.
Пiдлiток поглянув в обличчя матерi, шукаючи якоiсь ознаки задоволення чи гнiву. Та знайшов очi, що сяяли нiжнiстю, якоi вiн зроду-вiку не бачив. Тодi й зрозумiв, що цей вчинок був хорошим.
– Це маленьке дитя, – сказала його мати й узяла малюка на руки. – Де ти його знайшов?
– Вниз по рiчцi, матко, – вiдповiв вiн.
– А його мати?
– Мертва…
Вона знову перехрестилася.
– Швидко бiжи та розповiси батьковi, що сталося. Вiн знайде Уршулу Войнак у маетку, треба iх обох вiдвести до матерi. А тодi переконайся, що вони прийдуть сюди.
Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку iстоту, i помчав шукати батька.
Його мама зачинила дверi плечем та закликала Флорентину, свою старшу доньку, i звелiла iй поставити баняк на вогонь. Вiдтак сiла на дерев’яний ослiнчик, розстебнула блузку i запхала свою втомлену пипку до маленького зморщеного ротика. Софiя, ii наймолодша донька, якiй виповнилося лише шiсть мiсяцiв, сьогоднi мала залишитися без вечерi. Врештi-решт, як i вся родина.
– І заради чого? – сказала жiнка вголос, загортаючи дитину в хустину. – Бiдна малеча помре iще до свiтанку.
Вона не повторила цих слiв Уршулi Войнак, коли та прибула за кiлька годин. Лiтня повитуха омила маленьке тiльце та схилилася до пупка. Чоловiк тихо стояв бiля грубки i спостерiгав за тим, що дiеться.
– Гiсть приводить до оселi Бога, – процитувала жiнка стару польську приказку.
Чоловiк сплюнув.
– Бодай його холера забере! Нам досить i власних дiтей.
Жiнка зробила вигляд, що не почула його, й погладила в темрявi темне волосся на голiвцi дитини.
– Як ми його назвемо? – запитала вона.
Їi чоловiк стенув плечима.
– Чи це мае значення? Нехай ляже в могилу без iменi.
2
18 квiтня 1906 року, Бостон (штат Массачусетс)
Лiкар узяв новонародженого за нiжки i ляснув по сiдничках. Дитина заверещала.
У Бостонi, що в штатi Массачусетс, е лiкарня, яка обслуговуе переважно незаможних, котрi страждають вiд хвороб, але в окремих випадках дозволяе собi приймати й багатих пацiентiв. Матерi часто лементують i, ясна рiч, не завжди народжують дiтей у сорочках.
Якийсь молодик мiряв кроками пiдлогу за дверима палати, а всерединi перебували двiйко акушерiв i сiмейний лiкар. Цей батько не вiрив у ризики, пов’язанi з народженням первiстка. Акушери отримають солiдну винагороду за те, що стовбичили на мiсцi та спостерiгали за подiями. Один iз них, котрий пiд довгим бiлим халатом був одягнений у вечiрнiй костюм, запiзнювався на вечерю, але вiн не мiг дозволити собi вiдмовитися вiд цього особливого народження. Трое з них ранiше тягнули соломинки, щоб вирiшити, хто саме прийматиме дитину. Виграв доктор Мак-Кензi, сiмейний лiкар. «Кремезний надiйний чоловiк», – думав про нього батько, коли чвалав коридором.
Не тому, що вiн мав якусь причину для неспокою. Рiчард вiдвiз свою молоду дружину до лiкарнi в екiпажi цього ранку – зважаючи на розрахунки лiкаря, це був двадцять восьмий день ii дев’ятого мiсяця. Анну схопили перейми незабаром пiсля снiданку, але його запевнили, що народження не станеться, поки сьогоднi не замкнеться його банк. Батько був дисциплiнованим чоловiком i не бачив причин, чому б народження дитини мало порушити його впорядковане життя. Та вiн усе одно залишався на ногах. Медсестри та лiкарi минали його, стишуючи своi голоси, коли пiдходили ближче, i говорили гучнiше лише тодi, коли вiдходили на безпечну вiдстань. Молодик нiчого не помiчав, адже люди завжди поводилися бiля нього таким чином. Бiльшiсть працiвникiв лiкарнi нiколи не зустрiчалися з ним особисто, але всi вони знали, що вiн за цабе.
Коли ж народився син – йому навiть на гадку не спадало, навiть на мить, що дитина може бути дiвчинкою, – вiн збудуе нове дитяче крило, яке шпиталю зараз дуже потрiбне. Його дiдусь уже збудував бiблiотеку, а батько – школу для мiсцевоi громади.
Майбутнiй батько намагався почитати вечiрню газету, бачив слова, але не тямив iхнього значення. Вiн нервував, навiть хвилювався. Чоловiк нiколи не зробив би нiчого для них (вiн майже всiх називав «iх»), якi не знали, як важливо було, щоб його первiсток виявився хлопчиком, тим, хто колись посяде його мiсце президента та голови ради директорiв банку. Молодик зупинився на спортивних сторiнках. Бостонськi «Ред сокс» здолали нью-йоркських «Гайлендерiв», хтось святкував перемогу. Потiм вiн побачив заголовок на першiй шпальтi: «Найруйнiвнiший землетрус в iсторii Америки». Спустошення у Сан-Франциско, принаймнi чотириста людей загинули, iншi перебувають у жалобi.
Вiн це ненавидiв. Такi подii можуть вiдволiкти громадськiсть вiд народження його сина. Люди запам’ятають, що цього дня сталося щось iнше.
Чоловiк розгорнув сторiнки про фiнансовi новини i перевiрив ситуацiю на фондовому ринку: акцii впали на кiлька пунктiв. Цей клятий землетрус вiдкусив майже сто тисяч доларiв вартостi його активiв у банку, а позаяк його особиста частка iще залишалася вагомою i становила понад шiстнадцять мiльйонiв доларiв, то знадобиться щось бiльше, нiж землетрус у Калiфорнii, щоб змiну рiвня його статкiв могла зарееструвати шкала Рiхтера. Зрештою, тепер вiн мiг би жити на вiдсотки вiд вiдсоткiв, натомiсть капiтал у шiстнадцять мiльйонiв доларiв залишався б незмiнним, готовим для ще не народженого сина. Багатiй продовжував удавати, що читае часопис.
Акушер у вечiрньому костюмi штовхнув дверi, щоб повiдомити новини. Вiн вiдчував, що мае зробити щось, аби виправдати свiй чималий гонорар. Крiм цього, для такого оголошення вiн був одягнений найвiдповiднiшим чином. Двое чоловiкiв на мить витрiщалися один на одного. Лiкар також трохи нервував, але вiн не мав намiру показувати свое хвилювання перед батьком дитини.
– Вiтаемо, сер, у вас син. Гарненький маленький хлопчик.
Першою думкою батька було те, що люди поводяться нерозумно, коли народжуеться дитина: чи мiг малюк бути iншим, нiж малим? Потiм вiн нарештi усвiдомив новину: у нього – син. Молодик подумки склав подяку Боговi, в якого не вiрив. Акушер вирiшив щось запитати, аби порушити мовчанку.
– Як ви його назвете?
Батько вiдповiв без вагань:
– Вiльям Ловелл Каiн.
3
Пiсля того як вляглося хвилювання при виглядi народженого немовляти, вся сiм’я повлягалася спати, але мати довго не могла заснути, тримаючи дитину на руках. Гелена Коскевич вiрила в життя, вона вже народила дев’ятьох дiтей, аби довести це. Хоча вона й втратила трьох у дитячому вiцi, однак не дозволила нiкому з них пiти легко.
У своi тридцять п’ять рокiв вона вже знала, що ii колись розпусний Ясьо не дасть iй бiльше нi синiв, нi доньок. Але Бог подарував жiнцi це маля. Звiсно, воно мае жити. Гелена мала просту вiру, i це було добре, адже доля нiколи не дозволила б iй нiчого бiльше, нiж невибагливе життя.
Хоча iй iще було далеко до сорокiвки, недостатне харчування й наполеглива праця зробили свою справу: жiнка виглядала набагато старшою. Молодиця була худа, аж сiра, i iй не часто у життi вдавалося отримати нову одежу. Вона зроду не скаржилася на свою долю, але риси обличчя робили жiнку бiльше схожою на бабусю, нiж на матiр. Хоч як вона не стискала груди, залишаючи огиднi червонi плями навколо пипок, змогла вичавити з них лише жалюгiднi кiлька крапель молока. У тридцять п’ять рокiв, на пiвдорозi свого життя, кожен здобувае якiсь кориснi знання, якi можна передати в спадок, а в Гелени Коскевич iх було навiть надмiру.
– Мамине малятко, – ласкаво прошепотiла вона дитинi й погладила ii пипкою, змоченою в молоцi, по зморщеному ротику.
Повiки розклепилися, i немовля спробувало смоктати. Тодi нарештi мати мимоволi впала у глибокий сон.
Ясьо Коскевич, гарно збудований, але нудний чоловiк iз розкiшними вусами – його единим проявом самоствердження в цьому свiтi – виявив, що його дружина i дитина поснули у крiслi-гойдалцi, коли прокинувся о п’ятiй. Цiеi ночi вiн не помiтив ii вiдсутностi у лiжку. Жевжик споглядав на байстрюка, який, дякувати Боговi, хоча б перестав плакати. Може, воно мертве? Чоловiковi було байдуже. Нехай про життя i смерть турбуеться жiнка. А для нього найважливiше – бути у бароновому маетку з першими промiнчиками сонця. Лiсничий зробив кiлька довгих ковткiв козячого молока й обтер своi вуса рукавом. Вiдтак схопив окраець хлiба однiею рукою, а пастки – iншою й безгучно вислизнув з оселi, остерiгаючись розбудити дитину, бо та знову почне плакати. Вiн подався до лiсу, бiльше не згадуючи про маленького зловмисника, адже вважав, що бачив його востанне.
Флорентина стояла поруч напоготовi, щоб увiйти в кухню саме перед тим, як старий годинник, що упродовж багатьох рокiв демонстрував свiй власний час, бамкнув шiсть разiв. Це було не бiльш нiж невиразна допомога тим, хто хотiв знати, котра зараз година, щоб пiдiйматися або лягати спати. До повсякденних обов’язкiв дiвчини входило приготування снiданку, загалом неважке завдання, яке полягало у простому розподiлi козячого молока та куснiв житнього хлiба серед сiм’i з вiсьмох осiб. Тим не менш, це завдання вимагало мудростi Соломона: роздiлити все так, аби нiхто не бурчав, що його обдiлили.
Флорентина вражала тих, хто бачив ii вперше, – мила, немiчна i добряче вже пошарпана. Хоча протягом останнiх двох рокiв iй доводилося носити ту саму сукню, тi, хто мiг вiдокремити свою думку про дитину вiд ii оточення, розумiли, чому Ясьо закохався в ii матiр. Довгi свiтлi коси Флорентини сяяли, а ii карi очi блищали всупереч ii походженню та вихованню.
Юнка навшпиньки пiдiйшла до крiсла-гойдалки та задивилася на матiр i маленького хлопчика, якого вона обожнювала вже з першого погляду. За своi вiсiм рокiв дiвчинка нiколи не мала ляльки. Правду кажучи, вона навiть бачила ляльку лише раз, коли всю сiм’ю запросили на День Святого Миколая до замку барона. Та навiть тодi вона не спромоглася торкнутися гарноi iграшки, зате тепер вiдчула незбагненне бажання потримати цю дитину на руках. Юнка схилилася й узяла немовля в матерi i, споглядаючи на його блакитнi оченята, такi блакитнi-блакитнi, почала наспiвувати. Змiна температури вiд теплоти грудей матерi до холоду рук маленькоi дiвчинки змусила дитину розплакатися. Це розбудило ii матiр, чия едина реакцiя полягала в тому, щоб почуватися винною, що заснула.
– Святий Боже, вiн iще живий, Фльорцю, – втiшилася вона. – Приготуй снiданок для хлопчикiв, поки я знову спробую нагодувати маля.
Флорентина неохоче передала дитину матерi й спостерiгала, як та знову до болю стискала своi груди. Дiвчинка стояла мов зачарована.
– Поквапся, Фльорцю! – гримнула на неi мати. – Рештi сiм’i також треба iсти.
Флорентина неохоче скорилася, коли ii четверо братикiв скотилися з горища, де вони спали. Хлопцi цiлували материнi руки вiтаючись i з жахом зиркали на зайду. Все, що вони знали, полягало в тому, що цей байстрюк не вийшов iз живота iхньоi матiнки. Флорентина ж була занадто схвильована, щоб iсти свiй снiданок цього ранку, тому хлопцi роздiлили ii частку мiж собою без вагань, залишивши на столi порцiю для матерi. Нiхто й не помiтив, що вона iще нiчого не iла з моменту появи дитини.
Гелена Коскевич була задоволена тим, що ii дiти вже на самому початку свого життя навчилися бути самостiйними. Вони могли годувати худобу, доiти кiз i поратися на городi без жодноi допомоги або спонукання.
Коли Ясьо повернувся ввечерi додому, Гелена для нього вечерю не приготувала. Флорентина взяла трьох зайцiв Франека, ii брата-мисливця, яких той уполював напередоднi, й узялася здирати з них шкуру. Флорентина пишалася, що порядкувала вечiрньою трапезою, вiдповiдальнiсть за яку iй довiряли лише тодi, коли ii мати нездужала, а Гелена рiдко дозволяла собi таку розкiш. Їхнiй батько принiс додому шiсть грибiв i три картоплини: сьогоднi ввечерi буде справжне свято.
Пiсля вечерi Ясьо Коскевич сидiв у крiслi бiля вогню й уперше вивчав приблуду. Тримаючи малюка пiд пахвами i пiдтримуючи безпорадну голiвку пальцями, вiн окинув його поглядом. Зморшкувате й беззубе обличчя рятували лише прекраснi блакитнi очi, якi лупали у порожнечу. Коли чоловiк оглянув маленьке тiльце, щось привернуло його увагу. Вiн спохмурнiв i потер маленькi груди великими пальцями.
– Ти це помiтила, жiнко? – поцiкавився вiн i вказав на груди дитини. – Маленький виродок мае лише один сосок.
Дружина спохмурнiла й собi потерла шкiру немовляти великим пальцем, нiби сподiваючись якимось дивовижним чином викликати появу вiдсутнього соска. Їi чоловiк мав рацiю: там була лише одна маленька безбарвна цятка, але там, де мало з’явитися з правого боку ii дзеркальне вiдображення, шкiра була цiлком гладкою.
Забобони жiнки негайно вилилися назовнi.
– Його нам прислав сам Бог! – вигукнула вона. – Поглянь на його знак на дитинi.
Чоловiк сердито вiддав iй малюка.
– Ти дурепа, жiнко. Цю дитину матерi дала людина з поганою кров’ю, – вiн плюнув у вогонь, аби пiдкреслити цю свою думку про походження дитини. – Так чи iнакше, я б навiть картоплини не поставив на те, що цей маленький плюгавець проживе iще одну нiч.
Ясю Коскевичу залежало ще менше, нiж картоплина, чи виживе ця дитина. За своею природою вiн не був черствим, але хлопчик був не його, а iще один рот для годування лише додав би йому клопотiв. Але не йому перечити Всемогутньому, i бiльше не думаючи про дитину, чоловiк провалився у глибокий сон.
* * *
Днi минали один за одним, i навiть Ясьо Коскевич почав вiрити, що дитина може вижити, i якби вiн свого часу заклався, то втратив би цiлу картоплину. Його старший син Франек, мисливець, зробив дитинi лiжечко з деревини, яку назбирав у лiсi барона. Флорентина порiзала на дрiбнi шматочки своi старi сукнi i зшила iх докупи. Вони б назвали його Арлекiном, якби знали, що це слово означае. Насправдi майбутне iм’я викликало бiльше суперечок у домашньому господарствi, нiж будь-що iнше упродовж багатьох мiсяцiв. Лише батько не мав своiх варiантiв. Нарештi зiйшлися на iменi Владек.
Наступноi недiлi в каплицi у великому маетку барона дитину охрестили Владеком Коскевичем, мати подякувала Боговi за те, що зберiг йому життя, а батько змирився з тим, що у них з’явився iще один рот.
Того вечора вiдбувся невеликий бенкет, аби вiдсвяткувати хрестини, головною стравою на якому став подарований гусак iз садиби барона. Усi наiлися досхочу.
З цього дня Флорентина навчилася дiлити на дев’ятьох.
4
Анна Каiн мирно проспала всю нiч. Пiсля легкого снiданку ii сина Вiльяма медсестра принесла на руках до ii приватноi палати. Жiнка не могла дочекатися, щоб потримати сина знову.
– Доброго ранку, панi Каiн, – бадьоро привiталася медсестра у бiлому халатi, – настав час дати дитинi снiданок.
Анна сiла, болiсно вiдчуваючи своi напухлi груди. Медсестра допомогла двом новакам у ще незвичнiй для них процедурi. Анна усвiдомлювала, що демонстрацiя збентеження буде вважатися вiдсутнiстю материнського потягу, задивилася на блакитнi очi Вiльяма, iще блакитнiшi, нiж у його батька. Жiнка всмiхнулася. У двадцять один рiк вона й не здогадувалася, що нiчого iще не знае. Уроджена Кебот, вона вийшла замiж за спадкоемця родини Ловеллiв i тепер народила йому сина, щоб продовжити традицiю, коротко викладену в картцi, яку iй надiслав ii давнiй шкiльний приятель:
Це старий добрий Бостон,
Будинок бобiв i трiски,
Там Ловелли близькi лише з Кеботами,
А Кеботи спiлкуються лише з Богом.
