Легенда про квітозавра. Правдива казка для дорослих дітей

– Вау, не хвилюйтеся, професоре! – намагався заспокоїти його ді-джей Дудка, який того вечора прийшов провідати свого дядька.

– Треба терміново зарадити цьому, мій юний друже! Але як?!

Професор затулив обличчя руками і, ледве стримуючи сльози, похилив голову. Йому було дуже кепсько, адже його мрія, мама Клумба разом із дитинчам, потрапила до рук людей байдужих, необізнаних та корисливих.

– А що ви збираєтеся робити з розписним яйцем? – сипалися на Хитренка запитання від журналістів.

– Ми відправимо його в інкубатор на висиджування.

– Який інкубатор?! – Чудлик схопився за голову. – Адже навіть малі діти знають – якщо в мами-квітозаврихи хоч на п’ять хвилин забрати яйце, то вона помре від тривоги! Треба щось робити, мій юний друже, інакше ми її втратимо.

– Вау, чекайте, професоре, дайте подумати…

Даруйте, ви ж, мабуть, не знайомі з ді-джеєм Дудкою.

Отже, Дуденко Богдан Сильвестрович (він же ді-джей Дудка) народився в місті Києві п’ятнадцять років тому і першим словом, яке він промовив, було слово «вау».

Якщо ви приїдете до Києва і захочете познайомитися з ним особисто, то обов’язково прийдіть на Хрещатик. Тут у вихідні дні Дудка зі своїми друзями з 11-ї ранку до самого вечора катається на скейті чи роликових ковзанах.

Упізнати його дуже легко. Він завжди вбраний у широчезні, приспущені штани з безліччю кишень, довгу майку та куртку з капюшоном. На голові має яскраву шапочку, у вухах – навушники, а очі обов’язково прикриває окулярами з кольоровими скельцями. Іноді він знімає шапочку, щоб усі могли помилуватися його волоссям майже помаранчевого кольору. Через плече у нього на довгому ремені, десь біля коліна, висить квадратна сумка, забита модними журналами, вініловими дисками та останніми версіями комп’ютерних ігор. Взуття ді-джей носить різне – від міцних військових чобіт до м’яких кросівок. Дудка не вживає жодних алкогольних напоїв і не курить, проте дуже любить танцювати хіп-хоп з елементами спортивного брейк-дансу. Експериментуючи з музикою, він винайшов власний стиль і назвав «заїк-техно-денс». А все тому, що він трохи заїкається і йому це дуже з-з-зручно під час с-с-складання те-те-текстів.

Поки ми знайомилися з Дудкою, події на прес-конференції вкрай загострилися.

На Хитренка звідусіль летіли каверзні запитання. Він пітнів, тіпався і ладен був усіх покусати.

– Так коли ж ви все-таки збираєтеся будити квітозавриху? – не вгамовувався один особливо допитливий репортер Орест Балакучий. – І чи не збираєтеся ви залучити найвідомішого фахівця у цій галузі професора Чудлика?

– Ні, його ми залучати не плануємо. А будити квітозавриху будемо найближчим часом…

– Коли? Коли? – зашуміли журналісти…

– Завтра о десятій ранку! – зненацька бовкнув академік і відразу усвідомив усю серйозність своєї помилки.

Він ніколи в житті не давав інтерв’ю в прямому ефірі, тому звик, що незручну фразу можна «вирізати», а обіцянку – не виконати. Проте цього разу його слова підхопили сотні телекамер і вмить рознесли по всіх усюдах. За таких обставин удавати із себе дурника – марна справа.

– Усе, прес-конференцію завершено! – підвівся зі свого місця Хитренко і відчув, що у нього тремтять коліна.

Професор Чудлик довго сидів у глибокому старовинному кріслі, втупившись у підлогу. До слави, якої так домагався Хитренко, йому було байдуже, але життя мами Клумби та її синочка перебувало під загрозою.

– Якщо вони почнуть поливати її холодною водою чи дзвеніти над вухом будильником, то вона може прокинутися не в гуморі або встати не з тієї ноги. А це матиме непоправні наслідки, – бурмотів Чудлик собі під ніс. – Від поганого настрою квітозавриха занедужає. Вони її занапастять! Що робити, Дудко?

– Вау, здається, я в’їхав у те-тему! – відповів ді-джей.

– То що?

– Підкоп…

– Як ти сказав?..

– Я с-с-сказав підкоп, професоре!

Глава 6

Хазяїн планети Жлобур

Містер Пуп був вельми діловою людиною. На планеті Жлобур, де він жив і мав бізнес, його вважали неформальним лідером. Щоправда, колись містер Пуп був справжнім злочинцем і вбивцею, але це ж у минулому… Нині він – голова правління банку «Пуптранстрест», власник нафтопереробного «Жирпупкомбінату» й мережі супермаркетів «ПупОК», почесний директор кінокомпанії «Папа Пуп енд компані», яка випускає серіали про злочинців та тупі розважальні шоу.

Містер Пуп має величезний сучасний офіс, їздить відпочивати на модні курорти, скуповує на аукціонах антикварні раритети та твори сучасного мистецтва. А ще він – головний меценат конкурсу краси серед елітних плазунів та рептилій «Міс отрута».

Віднедавна містеру Пупу припало до смаку оточувати себе елітними суперотруйними зміями, плазунами та земноводними, які робили йому екзотичні масажі, розважали художнім шипінням. До того ж, за потреби, вони могли смертельним укусом знешкодити потенційних ворогів чи конкурентів.

Улюбленицею була гламурна водяна гадюка на ім’я Сєрпєнтіна Сваровская, чия лискуча шкура була геть всипана діамантами й штучними стразами. Сєрпєнтіна вміла віртуозно брехати, лаятися, пити горілку та співати пісні у стилі «кримінальний шансон». Саме вона грілася на грудях у містера Пупа, коли він почув у новинах звістку про дивовижну земну знахідку.

– Ні, цього не може бути! – схопився він за голову.

– Ш-ш-ш-шо ти сказал, мой толстий пупсік? – прошипіла розімліла від тепла Сєрпєнтіна.

– Пупсик сказав, що на Землі знайшли квітозавриху Клумбу із цим проклятим яйцем!

«Стоп! – можете сказати ви в цьому місці. – Чи не той це містер Пуп, що колись звався Пупир-Хам і який разом зі своїми поплічниками знищив на Землі усіх квітозаврів?»

Так, це він! Точніше його клонований двійник. Зараз поясню.

Уже довгі роки на планеті Жлобур існує величезний інститут з проблем клонування. Коли багатий жлобурянин доходить до найквітучішого свого віку, він іде в цей інститут – там у нього під місцевим наркозом відрізають маленький шматочок пальця або вуха, чи ще чогось і кладуть до спеціальної морозильної камери на зберігання. Коли ж той жлобурянин постаріє, то знову звертається до спеціалістів інституту. І ось тоді зі взятого колись маленького шматочка в особливих умовах науковці вирощують молоду копію. Саме тому містер Пуп і дожив до цього часу. Однак інколи трапляються певні генетичні збої: приміром, у когось із клонованих можуть вирости дві голови, чи шість носів, або сорок пальців чи по одному вуху. Це у чоловіків. А у жінок здебільшого при клонуванні страшенно роздувало губи, груди й інколи сідниці.

– Мольфари обдурили мене! – бігав по офісу містер Пуп, розмахуючи чотирма руками. – Сказали, що Клумба померла, а самі приспали її на тривалий час! Але ж за старовинною легендою, якщо з яйця народиться новий квітозавр, то я помру! Згину! О-о-о-о, я зараз лусну від люті!

І містер Пуп почав роздуватися, ніби повітряна кулька.

– Тіш-ш-ше, ті-ш-ше… – зашипіла гадюка на його грудях, – тєбє доктора запрєтілі валнаваться… Давай бєгом к акваріуму…

Слід зазначити, що містер Пуп хворів на рідкісну та смертельно небезпечну недугу, що називалася злободинамією, – людина так роздувається від люті, що може запросто луснути.

Підбігши до величезного акваріуму, містер Пуп зірвав гадюку з шиї і кинув її у воду, де плавало десятка півтора справжніх золотих рибок. Одна рибка – одне бажання. На чорному ринку такі чарівниці коштували шалених грошей. Водяна гадюка вправно впіймала найтовщу і, висунувши з акваріуму вкриту стразами голівку, виплюнула рибку просто у руки господареві.

– Відпусти мене, я виконаю будь-яке твоє бажання, – ледь чутно промовила рибка людським голосом.

– Жити хочу-у-у-у, – прохрипів, хапаючи ротом повітря, містер Пуп.

– Хай тобі буде. Живи… – промовила рибка, і сталося диво.

Жлобурянин просто на очах почав здуватися, меншати і за мить повернувся до своїх звичайних розмірів.

– Відпусти мене, – тепер уже рибка благала свого господаря про милість, задихаючись без води.

– Ага, зараз… – цинічно усміхнувся містер Пуп. – Виконала бажання, та й годі. Тепер ти мені не потрібна, дарма тільки будеш в акваріумі хвостом махати. Сваровська, тримай! – і кинув свою рятівницю прямо до пащі водяної гадюки.

– Ш-ш-ш-ш, люблю дєлікатеси, стрази і багатих мущ-щ-ін, – зашипіла гламурна змія, заковтуючи ще живу рибку все глибше і глибше.

Тим часом містер Пуп, поправляючи розхристаний костюм, підійшов до робочого столу і по селектору наказав секретарці викликати до нього в офіс Жабуляка і Пукоока.

За п’ятнадцять хвилин двійко бойових пупоноїдів стояли перед господарем струнко. Той, що звався Жабуляком, був схожий на велику пухирчату жабу з носом-трубою і такими самими відстовбурченими вухами. На грудях у нього, почеплений до товстелезного золотого ланцюга, теліпався золотий мобільний телефон. Інший – Пукоок, був увесь червоний, ніби варений рак, банькуваті вирячені очі піднімалися над головою на двох тоненьких, як у равлика, ніжках. Він страшенно соромився своїх очей і ховав їх за коштовними золотими окулярами із затемненими скельцями.

– Є справа на мільярд! – гаркнув до пупоноїдів містер Пуп.

– На мільярд?! – хрюкнув носом Жабуляк, а у Пукоок злегка присвиснув.

– Чи відомо вам, що сьогодні на Землі знайдено волошкову квітозавриху?

– Як? – в один голос вигукнули пупоноїди. – Вони ж усі типу вимерли! Ми самі, по ходу, зачищали Землю від останніх квітозаврів.

– Виходить, що ні! Нас обдурили. А ще при ній збереглося яйце, з якого має народитися цей вилупок Бузок, що принесе всім біду під назвою свобода. Адже свобода – це страшна річ! Вона руйнує порядок. Ось чому цей бузовір страшніший за фашистів, гірший за чуму. Мусите негайно вирушити на Землю, викрасти яйце і доправити його на Жлобур. Ну, а потім ми влаштуємо показовий судовий процес над цим квітчастим недомірком і привселюдно його стратимо! Мамаша помре з горя. А нам вже ніщо не завадить скрізь заводити власні правила! Все вільне і незалежне має бути знищене. За нами сила! Добробут за нами!

– А чи є у вас якийсь план, містер Пуп? – обережно спитав Жабуляк.

– План щодо викрадення? – уточнив Пукоок.

– Безумовно є! Ось тримайте… – і містер Пуп тицьнув до рук бойовим пупоноїдам фотокартку з портретом академіка Хитренка.

– Це наша людина на Землі. Ми з ним неодноразово співпрацювали за програмою «Втеча мізків». Він поставляв нам секретні технології та заборонені до вивозу з Землі матеріали, адже за гроші маму рідну продасть. Ось тут два мільйони доларів, – вказав містер Пуп на дві валізи, що стояли біля столу. – Беріть їх, терміново вилітайте на Землю. Без яйця не повертайтеся.

– А який наш гонорар у цій справі? – м’яко запитав Пукоок, від остраху втягнувши очі просто в тім’ячко.

– Як вам не соромно питати про гроші? – гримнув на них містер Пуп. – Це благородна корпоративна справа! Де ваша свідомість? Де ваше відчуття перспективи?

Пупоноїди похнюпилися – якщо вже шеф заговорив про корпоративну свідомість і відчуття перспективи, то це означало, що платити за роботу він не збирався. Проте вибору не лишалося. Спільне кримінальне минуле міцно пов’язувало пупоноїдів із Пупом, котрий будь-коли міг віддати їх до рук місцевої поліції, від якої сам давно відкупився. Адже основний закон планети Жлобур проголошував – «багатіям закон не писаний».

Отож, узявши валізи, Жабуляк і Пукоок слухняно вийшли з офісу і попленталися до космодрому. Там на них чекала срібляста літаюча тарілка останньої моделі, яка невдовзі взяла курс на Землю.

Глава 7

Операція «Підкоп»

Ніч оповила Київ непомітно. Спочатку вона визирнула з-за Дніпра і, переконавшись у тому, що місто не звертає на неї жодної уваги, потроху рушила вперед, тягнучи за собою темне покривало, розшите мерехтливими зірками.

Тим часом у будиночку в ботанічному саду завершувалася важлива нарада. За столом у світлі абрикосового абажура, схиливши голови над планом підкопу, сиділи професор і ді-джей Дудка.

– Мій друже, а ви впевнені, що ваші колеги впораються з таким складним завданням?

– Пояснюю ще раз, професоре, – гаряче переконував його ді-джей, – у мене на Фейсбук-сторінці пі-пі-півтори тисячі друзів. У них, як мінімум, півтори тисячі молодших братів і сестер. Якщо ці три тисячі приведуть усіх своїх друзів, то повірте, збереться ціла армія малят, озброєна відерцями і лопатками.

– А як же батьки? Хіба вони можуть відпустити дітей на всю ніч у незнайоме місце?

– А ми спробуємо не турбувати батьків, і почнемо діяти тільки тоді, коли вони заснуть. Ма-ма-малята виберуться зі своїх ліжечок, сядуть на велосипеди, встануть на самокати, скейти, ролики і під наглядом старших братів і сестер прибудуть на місце.

– Але ж дозвольте, виходить це – змова?!

– Професоре, ви самі говорили, що готові на все, аби врятувати маму Клумбу від загибелі.

– Так. Добро мусить уміти захищатися! Я даю згоду на проведення операції «Підкоп»! Уся відповідальність на мені. Викликайте дітей!

Ді-джей миттю видобув із сумки трохи затертий, але вірний планшет і на своїй Фейсбук-сторінці написав:

«Чудлик потрапив у халепу. Йому потрібна допомога. Беріть із собою молодших братів, сестер і приходьте о другій годині ночі в ботанічний сад. Прихопіть відерця й лопатки. Збираємося біля будиночка професора. Все дуже серйозно. Чекаю. Дудка».

Рівно о другій у призначеному місці зібралася величезна юрба дітей і підлітків. Ді-джей крутився серед них, жваво щось пояснюючи. Незабаром на ґанку з’явився Чудлик. Побачивши його, діти захоплено замахали руками і загуділи…

– Тихіше, тихіше, друзі мої! – вгамував їх професор. – Дотримуйте тиші, бо неподалік чергують міліціянти, які можуть поцікавитися, чому дітвора так пізно не спить. А зараз дозвольте всім пояснити, навіщо ми з Дудкою викликали вас сюди. Нам потрібна допомога. Внизу, он за тими деревами, знаходиться печера, де спить волошкова квітозавриха. Наше завдання полягає в тому, щоб якнайшвидше вирити тунель від будиночка до печери і розбудити її за допомогою сеансу музичної терапії, який проведе наш хвацький Дудка. Тоді є шанс, що Мама-Клумба прокинеться в доброму гуморі, встане з правої ноги і не захворіє.

У цьому місці промови з неба впало декілька важких крапель.

– Дощ! – стурбовано сказав Дудка. – Він може нам зашкодити.

Всі підвели голови до неба, яке почала затягувати чорна грозова хмара. Якщо почнеться злива, діти змокнуть і можуть застудитися. Ситуація ставала загрозливою. І тоді Чудлик вдався до справжнього чаклунства, яке застосовував дуже рідко, бо передусім вірив у науку.

– Травнева ноче, – гукнув він, здійнявши руки до неба, – будь прихильною до нас! Ти, можливо, сердишся, адже діти вночі повинні спати, та дуже прошу, не обливай нас дощем. Почекай трохи, поки ми завершимо роботу.

– Хто це зі мною розмовляє? – запитала травнева ніч у південного вітру.

– Це професор Чудлик, – озвався вітер шелестом дерев. – Він за своє життя не вбив жодної тварини, не поламав жодної гілки і не скривдив жодної людини.

– Раз так, то я допоможу йому. Гей, подруго, – звернулася ніч до грозової хмари, – відступи-но вбік, не поспішай розпускати свої мокрі коси.

І сталося диво. Хмара відступила і на небі знову засяяли зірки.

– Дякуємо тобі, ноче! – неголосно гукнув професор, а діти вдячно помахали їй руками.

– Добре, добре… – пробурмотіла травнева ніч далеким громом, – чого вже там… Природа завжди допомагає добрим людям.

– Нумо, друзі мої, увага! – професор знову промовляв до дітей, розгорнувши перед ними величезний плакат. – Ось план підкопу. Копати почнемо від мого будиночка, землю будемо виносити й утрамбовувати на клумбах, підготовлених для розсади чорнобривців. Пропоную працювати за схемою – набрав відерце землі й одразу ж поступися місцем товаришу. Згодні?

– Так! – дружно закивали головами діти.

– Тоді до роботи!

Глава 8

Наукова дискусія

Тієї ночі в Академії казкових наук також не спали. У великому кабінеті за довгим столом засідали вчені, скликані академіком Хитренком. Найактивнішими були троє науковців – професори Ікс, Ігрек і Зет.

– Я вважаю, перед тим як ставити питання про методи пробудження, варто зрозуміти, що собою являють ці волошкові квітозаври, – авторитетно заявив професор Ікс.

– Слушно! – погодився із ним Хитренко. – То що вони собою являють?

– Наскільки я пам’ятаю, волошкові квітозаври мають голову, тулуб і хвіст…

– Нічого подібного, – заперечив зі свого місця професор Ігрек, – замість хвоста в них букет квітів. Вони тому і називаються квітозаврами. Їхня голова нагадує формою діжку для пальми.

– Ніяку не діжку, – заперечив професор Ікс, – а звичайнісінький вазон з однією діркою замість ока…

– Нісенітниці! – підхопився з місця професор Зет. – У квітозавра парна кількість очей. Їх у нього вісім! А спина вкрита травичкою, в якій ростуть гриби.

– І не травичкою, а звичайним мохом, посипаним журавлиною. І ніг у квітозавра немає! Він плазує на животі…

– Якому животі?! Він же птах! І має крила…

– Не крила, а крило, що росте посередині чола, і він ним махає, коли радіє…

– Коли радіє, то розпускає хвіст із троянд і пускає ротом бульбашки…

– Він узагалі має роги…

– Ні, не роги, а бивні…

– Бивні в нього відпадають у дитячому віці, і на їхньому місці виростають вуса…

– Це в самців. А в самок продовжують рости бивні…

– І доки вони в них ростуть?

– Доки їм ці бивні не обламають новонароджені діти…

Наукова суперечка між професорами тривала майже три години. За цей час було випито дванадцять графинів води, поламано шістнадцять олівців і чотири стільці, виплеснуто в атмосферу вісім кубометрів ненависті та з’їдено сорок шість таблеток валідолу. Коли ж професори втомилися від дискусії, Хитренко попросив наукового секретаря підбити підсумки.

Секретар підійшов до дошки, узяв крейду і, відповідно до тверджень професури, намалював п’ятиголове чудовисько, вкрите густою травою, з колесами замість ніг і пальмою замість хвоста. На кожній голові росло по крилу, рот був десь збоку, а вуха теліпалися просто над очима. Одне слово – страховисько.

– А тепер з’ясуймо, як ми її будемо будити? – Хитренко поставив питання руба.

– Я кажу тротиловою шашкою її будити! – наполягав Ікс.

– А я кажу, – струменем з пожежного шлангу! – вигукував Ігрек.

– Шашкою! – Струменем! – Шашкою! – Струменем! – Шашкою!

Здавалося, цьому не буде кінця. Ікс та Ігрек ніколи не могли домовитися. Теоретичні наукові суперечки могли тривати вічно, й усі в залі зажурилися, потайки позіхали в кулачки, роздивлялися на стелі сонних мух і писали рідним есемески «До ранку не чекати».

Нарешті Хитренко не витримав:

– Мовчати! – гаркнув він. – Пропоную консенсус! Спершу ми підірвемо поблизу печери тротилову шашку, а потім, коли квітзавриха від страху вискочить з печери, поллємо водою із пожежного шлангу, щоб заспокоїти. Чи всі згодні?

Рішення підтримали майже одностайно, і тільки професор Зет був проти:

– Це якось негуманно! – заявив він, проте Хитренко махнув на нього рукою і поставив наступне запитання:

– Чим харчуються волошкові квітозаври?

І знову розгорілася суперечка. Ікс стверджував, що квітозаври люблять буженину і салат «Олів’є», а Ігрек доводив, що найбільше їм смакує сиров’ялена ковбаса та оселедець під шубою.

– Послухайте, – зненацька втрутився в їхній диспут професор Зет, – а чого ми тут сидимо і сперечаємося, замість того, щоб поїхати до ботанічного саду і подивитися на цю волошкову квітозавриху?

– Яка практична думка! – здивовано обізвався Хитренко.

– І то правда! Ура, ура… – погодились із нею інші, – до ботанічного саду!

Коли ж науковці вибралися на вулицю, була майже четверта година ночі й на асфальт перед Академією впали крупні краплі дощу.

– Здається, злива починається. Куди за такої погоди їхати? – сказав професор Ікс.

– Ну так, нерозумно! – нарешті погодився з ним Ігрек.

– А й справді! – підтримав колег Зет. – Вже спати час. Завтра зранку прийдемо у ботсад і подивимося, як виглядає ця Клумба, заодно подумаємо, що з нею робити.

– Проте підривників і пожежний катер неодмінно треба викликати! Всі згодні? – Хитренко грізно оглянув професуру. Заперечень не було. – Тож завтра о дев’ятій чекаю на всіх у ботанічному саду. На добраніч, панове!

Ледве встигли казкові науковці розбігтися по домівках, як нічний Київ накрила тепла травнева злива.

Глава 9

Нічні дива

За півтори години безперервної роботи підкоп завдовжки сто метрів був майже готовий. Працювали весело і дружно. Малеча набирала землю лопатками у відерця і виносила нагору, а старші діти трамбували її на клумбах.

Тим часом Дудка готувався до сеансу музичної терапії. На педальному «Запорожці» професора він з’їздив додому і привіз звідти комп’ютер, ді-джейський пульт, електронний синтезатор, вертушку для вінілових дисків, вісім колонок та купу всілякого причандалля, шнурків, кабелів і розеток.

Нашвидкуруч підключивши апаратуру в професорському будиночку, Дудка заходився творити черговий музичний шедевр під назвою «Пробудження квітозавра».

Над своїм грандіозним задумом він працював увесь той час, поки діти готували підкоп. І коли захеканий Чудлик увірвався до будиночка з криком: «Ходімо мерщій! До печери залишилося менше метра!», Дудка, натиснувши на комп’ютері кнопку «Зберегти», озвався: «Я готовий».

Трохи пригнувшись, вони бігли довгим тунелем, освітленим новорічними гірляндами, що дуже доречно знайшлися на горищі.

У кінці підкопу професор зупинився і приклав палець до вуст: «тш-ш-ш-ш!». Запала тиша, у якій, майже не приглушене тонким шаром ґрунту, виразно чулося мирне сопіння волошкової квітозаврихи.

– Я хочу з тобою порадитися, друже, – пошепки звернувся Чудлик до ді-джея. – Чи відпускати нам дітей додому, чи нехай будять Клумбу разом із нами?

– Вау, професор, звісно, хай бу-бу-будять разом із нами! Це бу-буде для них найкращою винагородою за їхню титанічну працю. Зараз о пів на четверту. Обіцяю, що о шостій всі будуть у ліжках.

– Але вони такі замурзані…

– То ви попросіть травневу ніч, щоб вона викупала їх теплим дощем.

– Чи послухає вона мене вдруге? – засумнівався професор.

– А ви спробуйте!

Ніч, зручно вмостившись на київських пагорбах, перебувала у глибокій задумі. Вона ніяк не могла зрозуміти: чому саме в травні у неї так мало часу, щоб погостювати у цьому чудовому старовинному місті. Взимку ж, коли на вулиці лютують морози, а люди сидять по домівках, вона господарює більшу частину доби. Несправедливо!

Від цих невеселих думок її відволік чийсь голос, що долинав ізнизу. То Чудлик знову звертався до неї.