Закон равлика

Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику відкриту банку олив і сардельки. Сніданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорі Віктор відразу помітив охоронця Павлуся. Підійшов, привітався, перекинувся кількома словами. З Павлусем вони вже віталися кивком голови, як давні сусіди. Про нього Віктор знав тільки те, що він закінчив Інститут фізкультури й був майстром спорту з біатлону, виступав у молодіжній збірний, а потім перейшов працювати до Сергія Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звідси?» Павлусь ліниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочці в передпокої.

Віктор набрав свій номер телефону. Довгі гудки лунали з півхвилини, аж тоді лункий голос Соні прокричав захекане «алло!»

– Соню? – зрадів Віктор.

– Дядьку Вітю!

– Так, я. Я Мишка знайшов!

– А де він?

– До Москви виїхав…

– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.

– Він там працює, у зоопарку…

– А ким?

– Пінгвіном.

– А хіба так можна? – запитала Соня, і це питання одразу викликало у Віктора усмішку.

– Йому можна…

– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дівчинка.

– Я теж не можу працювати Віктором, – сказав Віктор. – Але пінгвін може працювати в зоопарку пінгвіном, а слон – слоном. Тварині дозволяється працювати самою собою…

– Справді?! Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…

– І що б ти робила?

– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.

– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…

– Я знаю!

Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.

13

До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.

– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.

– Ти теж! – відповів Віктор.

– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!

– І як же вона постаріла?

– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!

– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?

– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…

– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?

– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…

– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?

– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!

– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.

– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…

– І нічого не зробила?

– Нічого!

– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.

– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!

– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.

– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!

Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.

Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…

– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…

– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?

– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!

– А він що, теж на неї гримає?

– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!

Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.

– А тебе вони кривдять?

– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…

– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.

Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.

14

Опівночі додому повернувся Сергій Павлович і відразу закликав Віктора до себе.

Віктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся він до Голосієва сердитим і рішучим, і аби якось позбутися роздратування на Ніну й цього «непевного» чи то міліціонера, чи то вартового – дядька Миколу – відразу заходився працювати. На шістьох білих аркушах набазграв він таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навіть сам здивувався і, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиї передвиборчі обіцянки й плани щойно придумав, уклав, зміцнив своїм стилем і фантазією.

Сергій Павлович був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням. Подивився на Віктора.

– Вправно! – кивнув він. Задумливо пожував губи. Потім продовжив. – Іміджмейкери приїздять завтра вранці… І починаємо працювати по-справжньому. Зранку нікуди не йди!

Віктор кивнув, і відразу піймав на собі якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяїна.

– Щось тобі сьогодні непереливки?

Віктор скривив губи. Кивнув. Потім легко, без примусу розповів коротенько про Ніну та взагалі про ситуацію зі своєю квартирою.

– Так, брате! – тільки й мовив, дослухавши, Сергій Павлович.

Помовчав.

– Бач, ти відразу кілька статей Закону равлика порушив… от і наслідок! Незнання Закону равлика не звільняє від наслідків!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напівчужих і напівсвоїх забороняється. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своєму будиночку напівсвоїх, повернувся, а там – чужі! Що це означає?

Віктор зрушив плечима.

– Це означає, що ти не розумієшся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цій компанії ближче за всіх?

– Соня.

– Зрозумів… Завтра… Ні, завтра багато справ. Післязавтра одержиш ключі від своєї квартири назад.

– А як же із Сонею? Вона що, одна там залишиться?

– Щось придумаємо. Але ти однаково доки житимеш тут.

15

Іміджмейкерів привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.

Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.

– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.

– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…

– А інформацію де зберігаєте?

Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.

– Оце тут.

Жора розчаровано кивнув.

Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.

На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам як свого помічника.

Жора відразу виявив до Віктора цікавість і повагу. Міцно потис йому руку, відрекомендував своїх хлопців. Снідали вони разом у вітальні. Сир, ковбаса, свіжа булка, кава. Хазяїн посидів хвилин із п’ять з усіма за столом. Задумливо вивчав обличчя іміджмейкерів, що жують. Випив філіжанку кави й вийшов.

Після сніданку Жора схотів попалити і жестом запросив Віктора за собою у двір. Дістав пачку «Голуаз», запалив.

– Слухай, ти тут давно? – спитав він.

– Не дуже, – відповів Віктор.

– Але вже призвичаївся?

– Призвичаївся.

– Ну і як тобі шеф?

– Нормальний.

– Не жадібний? – вів далі, пихкаючи, свій допит Жора.

– Начебто ні…

– Це добре… Я жадібних не люблю… А тобі скільки відстібає?

– Вистачає…

На обличчі Жори з’явилися ознаки втоми. Він прищулено подивився Вікторові в очі.

– Ти не бійся, ми ж по одну лінію фронту… Просто мені для успішної роботи треба знати… Розумієш, у кожного замовника свої витворки… різні підводні камені… Тому ти краще попередь…

– Та нормальний він чолов’яга…

– Ну а конкуренти в нього? Поважні?

– Дідько його знає, – Віктор стенув плечима. – Мабуть…

– Але без війни?

– У якому розумінні?

Жора кинув недокурок «Голуаз» під ноги, причавив носаком модної тупоносої туфлі і з надмірним зусиллям втиснув його в рінь; на обличчі при цьому промайнула затятість, тонкі губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихідного стану». Підвів на Віктора раптово збайдужілий погляд.

– У якому розумінні? У розумінні – жертви вже були чи поки нема?

– Був випадок на полюванні, – спокійно відповів Віктор. – Кілька днів тому.

– І кого вбили?

– Його зятя…

– Еге… – Жора замислився. – Ти мені про такі речі повідомляй, я в боргу не залишуся…

– Гаразд, – пообіцяв Віктор.

Після розмови з Жорою у Віктора на душі лишився не вельми приємний осад. Слово «війна» пролунало в їхній розмові якось надто буденно. І так само буденно з вуст Віктора вихопилося – «випадок на полюванні». Він стояв на порозі будинку, думаючи про те, що й справді перебуває зараз на фронті. Адже будь-які вибори тепер – це війна двох чи більше армій. Територію під час цих передвиборчих боїв не загарбували, відстрілювали лише ворогів-конкурентів. Як у великому бізнесі. Тому лінії фронту не було, а якщо докладніше – вона була скрізь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один із учасників передвиборчих військових дій.

На вулицю вийшов Сергій Павлович. Наштовхнувся на замисленого Віктора.

– Чом байдики б’єш? – спокійно запитав він. – Іди до хлопців! Я їм твій текст дав почитати!

Віктор повернувся до будинку. Зазирнув до іміджмейкерів. Там замість дитячого ліжечка вже стояв письмовий стіл, а на ньому – комп’ютер. Біля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапі сидів Жора. Читав програму, написану ним, Віктором. Підвів очі на приходня. Привітно кивнув. Дочитав до кінця.

– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову підвівши погляд на Віктора.

– Так.

– Концепція на нобель! Така штук п’ять коштує!.. Ми її до комп’ютера заженем, роздрукуєм… плакатики змакетуєм… До речі, можемо на ній ще трохи купила додати… Ге?

– Як? – поцікавився Віктор.

– У мене в комп’ютері з півсотні різних передвиборчих програм сидить – партійних, безпартійних, популістських, яких хочеш! А у твоїй є ідейки, що мені ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то він теж просив обіцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелі простий. Я йому руба так і сказав – треба тупо обіцяти купило! Це народ розуміє. Купило і задарма! Він послухався і тепер мерствує собі на здоров’я. Ти тямкуєш? – Жора уп’явся в очі Вікторові.

– Ні. Не тямкую…

– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Києва… Твій же в Києві обиратиметься?

– Не знаю, – визнав Віктор.

– Отакої! – Жора зміряв Віктора розчарованим поглядом. – Він тобі що, нічого не розповідав?

– Поки ні…

– Тоді йой! А настрій у нього сьогодні нормальний?

– Нормальний.

Жора покивав сам до себе й вийшов зі штабу бригади. У кімнатчині Віктор залишився вдвох зі Славком, що вже включив комп’ютер і клацав по клавіатурі, присунувшись майже впритул до монітора.

«Цікаво, а де близнюки?» – подумав Віктор, озираючись.

Потім підійшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлів. Відчувши на шиї подих Віктора, озирнувся.

– А інтернет у тебе є? – спитав Віктор.

– Є, – кивнув Славко. – Тільки до телефонної лінії приєднатися треба… Це за півгодинки зробимо…

– А там, – Віктор кивнув на комп’ютер, – справді півсотні передвиборчих програм?

– Більше.

– Дай-но зо дві почитати!

Славко здивовано озирнувся.

– Не можна, – спокійно відказав він. – Це ж комерційна інформація… Програми грошей коштують…

– А ви що, продаєте їх?

– Звичайно, а що ще з ними робити? – Славко відвернувся від монітора, зняв окуляри і протер їх носовичком. – Нема такої програми, котру не можна було б разів зо три продати! Головне – виїхати до того, як переможець почне втілювати її в життя.

– Чому?

– Це я так, – відмахнувся комп’ютерник. – Жартую. А загалом головне правило іміджмейкера – дременути до оголошення результатів виборів. Бо якщо замовник не переміг – він дістане, а якщо переміг, то дістануть друзі конкурентів… Таке життя, – Славко розвів руками. – На війні як на війні, без родини один у сідлі…

– А де ваші близнюки? – запитав Віктор.

– Та Жора їх кудись послав…

16

Поночі Віктор знову грав у більярд із хазяїном. Кий Віктор тримав у руках уже набагато впевненіше і навіть час від часу давав йому раду, женучи кулі до луз, куди вони іноді падали.

– Ну як тобі іміджмейкери? – питав його Сергій Павлович, вистроєний напрочуд ретельно для такої пізньої години: добре випрасувані чорні штани й біла сорочка з метеликом.

– Не знаю, – непевно відповідав Віктор. – Я таких ділових досі не зустрічав… Так ніби нормальні…

– Але ти б їм цілком довіряв?

– Ні, – рішуче вихопилося у Віктора.

– Оце цікаво! – Сергій Павлович випростався, простежив за парою кістяних куль, що вкотилися вервечкою в дальшу лузу, знову подивився в очі Вікторові. – А ти тут маєш рацію. Не можна довіряти тим, кому багато платиш! А особливо тим, хто так любить розкіш… Вони сьогодні попросили організувати для них найкращу в місті сауну. Стрес зняти. Ти, коли з ними розмовляв, помітив, що в них стрес?

– Ні.

– І я не помітив. Але сауну організував… Ти сауну любиш?

– Не знаю… Усього зо два рази був.

– Але тобі сподобалося?

– Ніби так…

– Павлусю! – гукнув у бік сходів хазяїн. – Сауну ввімкни!

Потім повернувся до Віктора.

– У нас тут теж сауна є. Тільки скромна, електрична…

Години за півтори вони з хазяїном уже сиділи в маленькій затишній кабінці сауни, що знаходилася тут же в підвалі – між більярдною та підземним гаражем. Сиділи голі на постелених рушниках. Пітнішали. Сергій Павлович вилив на купку складених за дерев’яною огорожною розпечених кругляків кухоль води з домішкою запашної лаванди.

Відразу сухе гаряче повітря виповнилося приємним шовковим присмаком, що осів на язиці.

– У кожній дії є нерозкритий до кінця потенціал задоволення, – повільно і розслаблено говорив Сергій Павлович. – У сексі, у прийнятті душу, у грі в більярд. У сауні він невичерпний… А всі дії людини після сауни – це клондайк задоволень!..

О другій ночі Сергій Павлович, знов одягнений у випрасувані штани й білу сорочку з метеликом, поїхав на свій клондайк задоволень – на побачення. Він так просто і сказав Вікторові: «Повернуся вранці в стані вичавленого лимона!» Павлусь сів за кермо джипу «Мерседес», і Віктор залишився в будинку сам. Чи, принаймні, так йому здавалося. Нічна тиша, однак, не навіювала сон. Після сауни Віктор відчував бадьорість.

Піднявся на свою мансарду. Увімкнув світло. Приліг. Згадав про Антарктиду, про Брониковського, про пінгвіна Мишка. Подумав про те, що кілька годин тому настав той день, коли хазяїн пообіцяв передати йому ключі від його квартири, вже очищеної від «чужих», тобто від Ніни та її хлопця. Задумався про Ніну. Пошукав у своїй душі сумнів, жаль до неї. Все-таки вона небога загиблого Сергійка. Але ні жалю, ні сумнівів Віктор не відшукав. Більше його обходило, як бути з Сонею. Але й тут хвилювався він недовго. Просто згадав обіцянку Сергія Павловича «щось придумати» й відразу заспокоївся. У тім, що хазяїн не пускає слова на вітер, Віктор уже переконався. А отже – можна спокійно жити під цим дахом і виконувати нескладну й не вельми конкретну роботу, доки не настане природне завершення неписаного «контракту», згідно з яким Віктор тимчасово обміняв волю й дорогу на будиночок і перетворився на законослухняного равлика, або, якщо точніше, на равлика, що підкоряється Закону равлика.

Перед сном Віктор дістав листа банкіра Брониковського. Досі прочитати його заважало якесь невиразне розуміння порядності й моралі. Але тепер, через зупинку на шляху, він навіть зміг пояснити свою цікавість. І цілком прийнятно: захотів перевірити, чи нема в листі чогось термінового, яких-небудь швидкопсувних прохань, виконати які треба до певної дати.

«Мариню, люба!

Вибач тисячу разів. Я дуже далеко і, схоже, тут і залишуся. Хлопець, що передасть тобі листа, про все розповість. А поки в мене до тебе кілька останніх прохань. Наразі справді останніх. Відшукай Федька Сєдих і скажи йому, що в його неприємностях я не винний. Мене підставив Литовченко. Нащо мені з чужими гріхами на той світ? Мамі моїй скажи просто, що я переховуюся за кордоном і переховуватимуся довго. Братові можеш сказати правду. А правда сумна: коли ви відберете листа, мене вже не буде… Якось мене дістали й тут. Через кухаря. По ночах – страшні болі, до ранку – погамовуються. Могли б ці сволоти взяти щось миттєво діюче! Ні, захотіли, щоб я карався… Вибач, що знову про себе…

Грошей вам має вистачити надовго. Хлопець передасть вам кредитку. І скаже пін-код. Оце й по всьому. Обіймаю. А на похорон мій прийдуть тисячі королівських пінгвінів… Жартую. Востаннє.

Цілую тебе міцно.

Твій Стась».

Дочитавши листа, Віктор важко зітхнув. Лежав на канапі горілиць. Згадував Антарктиду, Брониковського, юрми пінгвінів, серед яких для повного і масового пінгвінячого щастя бракувало тільки «блудного сина» Мишка. «Хоча б уже швидше ці вибори, – подумав Віктор. – Швидше б на волю, в дорогу, на пошуки пінгвіна!» І, звичайно, теж дуже важлива справа – лист. Навіть якось до речі, хоча збіг цей веселим не назвеш: і одержувач листа мешкає в Москві, і пінгвін Мишко там же виявився!

Години за півтори до двору в’їхала машина і через відкрите мансардне віконце Віктор почув веселий і п’яний голос головного іміджмейкера Жори. За ті неповні пару хвилин, поки виходили вони з машини і заходили до будинку, Віктор розрізнив голоси всіх іміджмейкерів та одного з охоронців Сергія Павловича, що, виходить, і возив бригаду в сауну.

Уранці Віктор снідав сам. Біля дев’ятої на кухню зазирнув хазяїн у тих же штанях і білій сорочці з метеликом. На обличчі – усмішка й утома.

– Зроби-но й мені каву, – попросив він Віктора і зник.

З’явився хвилини за три, уже перевбраний у спортивний костюм. Присів поруч, подякував за каву. Поклав до філіжанки півложки цукру, розмішав.

– Ну як там? – запитав він.

Віктор зрушив плечима.

– Ви ж більше завдань не давали…

– І менше не давав, – усміхнувся Сергій Павлович. – Та ти не хвилюйся… Я так просто запитав… Твоє головне завдання зараз – за цією бригадою доглядати. Може, чомусь корисному в них навчишся… Вони давно повернулися?

– Уночі, годині о другій… Сергію Павловичу, а коли вибори?

– Вибори? Незабаром. За два тижні, – хазяїн раптом поринув у задуму й утома повернулася на обличчя.

– Але ж це туж-туж…

– Саме так, туж-туж… Не хвилюйся, – гадаєш, я зі своїми виборцями не зустрічався? Тут інша проблема: конкурент мій свою гру затіяв. Зволікає, плакати не вішає, лише листівки в поштові скриньки кидає і, що дивно, жодного поганого слова про мене… А це неприємно…

– Може, порядна людина? – припустив Віктор і відразу, зустрівши здивований погляд Сергія Павловича, зрозумів, що сказав неподобне.

– Що таке вибори? – запитав неголосно Сергій Павлович. – Це конкурс із плювків у довжину. Розумієш? Він має довести, що я – поганий, я маю довести, що я – кращий за нього.

– Але ви ж нічого нікому не доводите?

– Не мій це клопіт – доводити! У мене сорок душ виборами займаються! – розсердився хазяїн, але його роздратованість не була спрямована на Віктора. – Моя справа – бути у всьому чистому, із краваткою та поголеною пикою. І по всьому!

Коридором прогупали кроки, й до кухні забіг охоронець Павлусь. У руці він тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергію Павловичу. Той розгорнув і уп’явся в передвиборну агітку свого конкурента. Раптом обличчя хазяїна спотворилося, він різко повернувся до Павлуся, що застиг біля столика.

– Ви що, не знали, де він це друкуватиме?

– Він не тут друкував… У Білій Церкві…

– Мудаки, – видихнув Сергій Павлович. – Що робити тепер?

Він перевів погляд із Павлуся на Віктора. Віктор, що не розумів, у чому справа, сидів зі сторопілим виразом обличчя.

– А що там? – обережно запитав він.

Хазяїн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом і короткою зачіскою. Рівний ніс, у погляді – холодний цинізм, але без агресії. У тексті передвиборної програми – суцільна банальщина. Аж до обіцянки за п’ять років вирішити житлові проблеми своїх виборців коштом державного інвестування житлового будівництва.

Віктор підвів питальний погляд на хазяїна.

– Ти ні біса не зрозумів? – кивнув Сергій Павлович і зітхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архіву!

Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг відти десятка півтора світлин великого формату. Передав Вікторові.

Той на одній світлині затримав погляд: пікніковий портрет чоловіка, зовні дуже схожого на передвиборного конкурента.

– Це що, його брат? – запитав Віктор.

– Це він і є.

Віктор поклав фотознімок поруч із плакатом і відразу збагнув причину настільки раптової зміни настрою в Сергія Павловича.

Обличчя на плакаті відрізнялося американською чистотою шкіри й грецькою правильністю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лінією шраму на правій щоці і кривим, збоченим боксерським носом. У решті розбіжностей не було.

– Так, даю вам півгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозуміло сказав? – Сергій Павлович ударив гострим поглядом по очах охоронця, потім перевів погляд на Віктора. – А ти піди розбуди цю бригаду і дай їм завдання. Нехай теж думають! Щоб за півгодини доповіли мені, як повернути шрам на місце!

Ляснули двері, й охоронець із Віктором залишилися самі. Павлусь важко зітхнув.

– Оце втьопалися, – розпачувався він. – Ми ж не СБУ, щоб знати, де які плакати друкуються! А що тепер із цим робити? – і він питально подивився на Віктора. – Що будемо діяти?

– Піду Жору розбуркаю, – Віктор підвівся з-за столу, але погляд Павлуся, що вмить став твердим і колючим, посадив його на місце.

– Потім розбуркаєш, спочатку свою голову в щимки поклади!

– Ну не домальовувати ж йому шрам на кожному плакаті! – Віктор зрушив плечима.

– Послухай, – Павлусь пом’якшив погляд і інтонацію. – Мені платять за м’язи і відданість, а тобі – за голову! Попрацюй нею!

Наразі Віктор зітхнув. Замислився. Опустив погляд на стіл, де тепер лежав передвиборчий плакат без шраму й фото зі шрамом. Під ними лежав коричневий конверт з іншими фотографіями конкурента. Віктор витяг його, переглянув знімки. Зупинив погляд на одному, де був зображений правильний «документальний» анфас. Тут і шрам гарно виокремлювався на обличчі, і ніс був кривіший, ніж на інших світлинах. Віктор узяв цей анфас, підніс ближче до очей. Потім знову подивився на плакат – там теж анфас, і теж «документальний». Але, крім шраму й носа, помітив Віктор ще одну важливу відмінність: на плакатному «очищеному» обличчі сяяла американська самовпевнена посмішка, а на «архівному» знімку вираз обличчя було похмурий і губи щільно стиснуті, через що увесь вираз обличчя здавався «зацькованим», немов у загнаного вовка. Ця відмінність здавалася зараз Вікторові важливішою, ніж присутність чи відсутність шраму.