скачать книгу бесплатно
Аби вона, як рибна кiстка, – руба,
І вже iй – нi погрози, нi волання.
Скубуть ii, як стиглий кущ малини
Ще сумнiви, отруйнi мозку трутнi,
Та я до Тебе, – що страшнiшi втрати, —
Ще мить, i Ти в менi – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дiр, – як личаки!
XI
Вода менi у скронях – крап – i – крап, —
Видовжуе у потойбiччя дебет.
Вiтряк-бiсище (свiтло стало дуба,
Повiтря – iз залiзних, довгих круп), —
Вiн меле серце пiд хитинний скрип, —
Навколо мене – то бiгцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.
Гiлля – з ребра, i я над свiтом висну,
Повз мене i крiзь мене зими й весни
І зернята рiчок, i зародкiв кулони,
І бiси, що, одягши кущ калини,
Із хоботiв – iкру – на роздорiжжi. —
Чи бiс i Ти, який – у лапах – рожу?
XII
Трикутний бiс – iз черевом вельможi, —
Калаталом менi мiж очi брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промiнь маже,
Аби менi – й останнiй цей промiжок,
Щоб анi свiтла, нi струмка, нi бростки,
А тiльки плоть – нiма, глуха i брезкла,
Що Ти iй, Боже, – послугу ведмежу,
Аби душа – нi даху, – нi родини. —
Я – попiл, що лишився вiд ридання,
Пожбурений на смiтник пiтьми – рептух,
Що iз-пiд тлiну усвiдомив раптом:
Я так поволi, як з-пiд кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя едина честь.
XIII
Увесь цей морок, Боже, – нi, – не докiр,
А просто – в серцi, – як пiдземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в менi – на всi лади, як – дека.
Я весь румовище, де тiльки пси й гадюки,
Могила, на якiй i хрест осiв.
І той струмок в менi, де небеса,
Бiсища – смiттям, – ще й регочуть дико.
Цей свiт – а з ним i я – лахмiття купи,
Де сатани, – iз присвистом, – екiпа.
Мiй мозок, як в дiрках порожня шанька,
Я так… Мене – до тла – i порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пiтон.
XIV
Я заблукав. Цей свiт – чавунний килим
На груди, i я гину вiд ядухи.
На мене бiс-повiя задом диха
Пiд вигуки визивнi – й iкла скалить.
Ще й бiс-пила, а з ним i бiс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колiр.
Скрiзь писки мишачi i пики вовчi,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що цi подоби – все нове i рiзне —
Для мене – за незмiнне i старезне, —
Копита, пазурi i вiдра жовчi. —
Мене – нема, е тiльки Ти, – мiй живчик.
XV
Із мене тягне зiр – м’якi цибулi скла,
Бiс-бегемот, що в лапах – важелi потопу.
Бiсище-хрящ, який – на шальках людську тупiсть,
Менi у серце забива горющий клин.
В цьому содомi я один, – безлистий клен, —
В кайданах тiла – на бiсiвському етапi.
За мною й пiдi мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – бiс-чаклун.
Один бiсище, – вiн – на мить – подобу плуга,
Менi по спинi i на плечах стрiмко плига,
І морок – вишкварками – попiд ноги – трусок, —
Бiсища натесали з мене купи трiсок,
Я – жменька немощiв, а Ти – нi пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!
XVI
Бiс у мереживах – рожева колба-пень
На колiщатах (присмерку форпости)
Пiдкочуе пiд душу дiм розпусти.
Ще iншi двое – лисками з купин
(На голiм тiлi – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль i пiдступ
(Крiзь лiйку плотi маю в пекло впасти, —
Мiй маратонський бiг, що – скiльки перепон!) —
І знову я стою в червi – по пояс.
Мене бiсища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть вiд Тебе, – iм покiрний,
І душу, булочку, що тiльки но – з пекарнi. —
О Боже, Ти, що наскрiзь – суще i пусте,
Рятуй мене або – вiд себе вiдпусти.
XVII
Ти, Боже, так мене з усiх кiнцiв помуляв, —
За мить в Тобi – хай – пекла нескiнченнi тижнi.
До Тебе всi шляхи, та – вiддалi – й сутужно, —
А я й через рiвчак – так тяжко, так помалу.
О Боже мiй, единий мiй, помилуй
Оцю ганчiрку тiла, яка ще – звитяжне.
Я вже не вiдрiзню, що – рiзне, що – тотожне, —
Не бiси – Ти в менi i по менi, як молот.
Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в менi розлiгся луками, i тронка
Нутра, як – з-пiд води, – про цей новий набуток,
А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – i забракло сил, —
В Тобi ж бо вiд проваль – страшнiшi – небеса.
XVIII
Бiсище риба-меч, який в менi – нудоту,
Чортиська-пуголовки, бiси – кiннi й пiшi, —
І кожному iз них – я – наймилiша паша.
Виделка-бiс, – бородавки очей надутi, —
Із мене – пекловi – за сумнiви – податок
Пiд щелепiв, зубiв i шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешнi, як папушу. —
О Ти, мiй просвiтку, о Боже, де Ти, де Ти,
Бодай на мить спини оцей бiсiвський вир,
Цю пiну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свiдомiсть – язиком гiркавим!
Чи Ти вже розiгнув усесвiту пiдкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в менi – собор?
XIX
В менi самому – присмерку дiди.
Прозору шкiрку свiту – надто вощiп.
А дихати в Тобi – дедалi важче,
Хоч я вже крiзь загати духа йду.
В залозах всесвiту набряк гiркий мигдаль,
Та неба шийка – щораз далi й – вужча,
А Ти, – ще недосяжнiше i вище, —
Чи Ти розгнiвався, – i я Тебе – нiде?
Занадто густо скрiзь – бiсiвське мливо,
Яке – на душу олов’яну млявiсть,
Та ще й чортиська-щипавки – пiд пахви. —
Мене обсiли бiси, як ропухи,
І я… Душа без Тебе засина,
Як муха, що – на зиму – восени.
XX
З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —
У серцi – м’ясорубки, що й – залiзо. —
Менi в легенях, в м’язах бiси лазять.
За нiжки – свiт, як курку, з-пiд заслон —
Й менi на щоки – бiсеня мале,
Що в протязi повисло, як в галуззi.
Пантера-чорт, на грудях – лiйки-леза,
Аби менi вся тяма прогнила
