скачать книгу бесплатно
Спокуси святого Антонiя
Емма Андiевська
«Спокуси святого Антонiя» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, у якiй авторка в метафоричнiй формi створюе образи вiдомого бiблiйного сюжету***. Емма Андiевська здiйснюе переклад образiв живопису на лiтературу, зокрема, у рядках цiеi збiрки можна побачити триптих художника Іеронiма Босха «Спокуси святого Антонiя», однойменнi гравюри М. Шонгауера та однойменну картина С. Далi. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.
Емма Андiевська
СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ
СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ
I
Я весь в Тобi, так ставши однооким,
Що й дихати менi, крiм Тебе, нiчим.
Все, що не Ти, – лиш тлiн i порожнеча.
Мiж плiвок з’яв я довго й марно никав,
Шукаючи Твоiх дорожнiх знакiв,
І от тепер я зупинився, – й наче
На мене одягли прозорi ночви:
І я – вже Ти, який мене спонукав,
Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тiеi митi, як iз мене жили
Тягнули бiси, ще й – ножем кухонним!
Та попри зло, о Боже мiй коханий,
Цей свiт, де Ти створив струмки i кедри,
Нi, – не на друзки, як стару макiтру!
ІІ
Не свiтло – нескiнченнi мури з пемзи,
Що в них застрягли духи пiтьми спрутом
І б’ють мене кочергами, – навпроти
Із пащi – просто в серце – довгий пазур,
А я – рiка, де Бога й чорта – позов, —
І човен. Ти велiв мене попрати,
І ось мене колошкають зi спритом
Мармизи пекла зрана i допiзна.
Я залишив мерзенне, хиже й пiдле,
Аби мене скубли отут, як падло,
Стонiжки з пиками звiрюк й ехидни.
Не знаю вже, це я чи свiтло худне,
Втомився я, а Ти, як в ранi – сiль —
Невже нiколи я – Твоiх осель?
ІІІ
Падiння це чи просто – в свiтло спуск,
Що так у без’язикiсть завело,
Аби в менi Ти, Боже, як валун,
Й живцем – печiнку – не орел – Твiй перст?
Бiсище губку з оцетом – на спис —
Й менi вуста, де на хрестi з волань
Я так дослухуюсь Твоiх велiнь,
Що я – не я, а свiтла чорний спазм,
А Ти в менi – ще дужче перегини,
Щоб я – не з пiтьмою – з Тобою перегони
Повз бiсiв нескiнченнi колонади. —
Мене вiд зла, що колом в колi, нудить,
Яке чигае, аби Ти в менi замовк, —
Тебе не чути – найстрашнiша з мук.
IV
Ти, Боже, ключ й водночас i ворота,
А я, як безнастанний в Тебе – стук.
Я все забув, вiдбiг всiх «нi» i «так», —
Цей свiт для мене, як стара верета.
Тобою жити, – як в Тобi – вмирати.
Я весь Тобою, наче кров’ю, стiк.
Я так – без шкiри, мозку, без кiсток,
Мене ж бо можна i в сльозi зварити.
А Ти, – чи це для Тебе тiльки жарти,
І Ти вiддав мене гiенам жерти,
Аби бiсища – на всi кутнi, – й хитро
Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —
Єдиний Ти – буття, де я лиш гiсть. —
Все знаю, та не доберу чогось.
V
Бiс головешки пiдклада пiд душу.
Зi шпарки кожноi – семиголовi гади, —
На сiдало посiли й свiтло гудять.
Чорт власну кишку висмикнув пiддашшям
Й очепами – мене гуртом – пiд дишель,
Аби я на колiна вiд огиди,
Щоб морок, скориставшися з нагоди, —
Назавжди в серцi – небуття пiдошви.
Чортище збоку, осiдлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полiвка,
Пiд ребра – сiркою – i межи очi сцика, —
На мiй хребет – всi жужмом, – як на цоколь,
І я везу бiсiвський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мiй – крiзь пiтьму – шкiпер.
VI
Ти – все в менi – i помисли, i дii,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й вiдтодi все нiяк не вiдгадаю,
Нi – що я, нi – навiщо, анi – де я.
Весь свiт, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобi себе й вiддав був,
Нутро менi – ще й досi бiси доять,
Немов я iхне немовля зарiзав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – i мiж собою дiлять, —
І пекло й далi клепле мою долю, —
Та я – по вiнця – вiд Твоiх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твiй метальний диск.
VII
На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче вiдлуння:
«На хрест – i лагiднiшого вiд ланi!» —
Чортиська – щука-рись й гiена-кiзка
Мене шматують, я тут гiрше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть вiд лiнiй,
Що – куля свiтла – по стернi вiд льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,
Що iх – бiсища, – двометровi блохи. —
Я вже оглух вiд пазурiв i бляхи,
Мiй зiр кривавить вiд оцих зображень,
Якi менi – щомитi – пекла брижi.
Аби, – як стiй, – крiзь панцери навколо —
Стернею – в кулi свiтла – Граля келих.
VIII
Менi в живiт – бiсища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – вiд сiрки i вiд диму.
Не знаю, чи е край цьому Содому,
А бiси – все новi на мене пута,
Щоб змусити гноiвку пекла пити
І струпами не тiльки тiло, – думи.
Пилу менi крiзь мозок – тлустий демон
І пригорщами в нiс – криваву потерть.
Мурахо-чорт, – боки – з ножiв комори, —
В легеню – iкла – й тягне в закамарок,
Де стiни – навсебiч – iз рученят,
Якi менi – останнiй реченець, —
І я – мiж них, як мiж хортiв – толай. —
А Ти в менi, о Боже, мов телiй.
IX
Бiсище, що – скабою – менi тiм'я,
Одягнений в червоноiклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисi, —
Вiд обрiю по обрiй – пики й темiнь,
Що корбою – сумлiння, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – вiссю в росах,
В менi видовжуеться в нескiнченнi русла,
І я не жменька попелу i втоми
(Хоча мене ще вдосвiта зорав
Бiсище, що – на вусиках зорi, —
І – ланцюги – крiзь вiддих i крiзь скронi,
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Менi – всi ребра, тягнучи за пруг), —
А – вiз усесвiту, в який мене запряг
Ти сам…
X
Цей свiт – рiка, де я – вода й дараба,
А Ти в менi, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступцi i чохли.
Ти мури нахилив менi до ребер,
Де гнотиком – душа, сумний доробок,
Що тiльки но – у лещатах i – чахла,
Аж поки Ти iй – замашного щигля,
