скачать книгу бесплатно
– О небо, ти чуеш голос невинностi! – сказав батько, i всi почали пошепки переказувати один одному слова дитини.
– Вiн голий. Дитина каже, що на ньому зовсiм нiчого нема.
– Та вiн же зовсiм голий! – закричав нарештi весь народ. Королю раптом стало нiяково, йому i самому здавалося, що народ каже правду, але вiн подумав:
«Все ж таки я мушу витримати всю процесiю».
І вiн продовжував виступати ще величнiше, а камергери йшли i несли шлейф, якого насправдi зовсiм не було.
Принцеса на горошинІ
Жив колись один принц, i захотiлося йому одружитися з принцесою, та тiльки зi справжньою принцесою. Вiн об’iздив цiлий свiт, щоб знайти таку, але так i не знайшов собi нареченоi. Принцес було скiльки завгодно, та чи були вони зовсiм справжнi, цього вiн нiяк не мiг добрати. Все йому здавалося, що щось не так. От вiн i повернувся додому зажурений – адже вiн так хотiв знайти справжню принцесу i одружитися.
Якось увечерi розгулялася страшна негода: гуркотiв грiм, спалахувала блискавка, а дощ лив як з вiдра! Страх та й годi!
Раптом хтось постукав у мiську браму, i старий король пiшов вiдчинити.
За брамою стояла принцеса. Матiнко рiдна! Який вона мала вигляд пiд дощем та вiтром! Вода збiгала по ii волоссю i по платтю на носки ii черевикiв i витiкала з-пiд каблукiв, а вона казала, що вона справжня принцеса.
«Ну, про це ми вже самi дiзнаемося!» – подумала стара королева, але нiчого не сказала. Вона пiшла до опочивальнi, скинула з лiжка усю постiль, поклала на дошки горошину, потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а тодi ще двадцять перин з гагачого пуху.
Тут мусила принцеса проспати нiч.
Вранцi ii спитали, як вона спала.
– Ой, дуже погано! – мовила принцеса. – Я цiлiсiньку нiч не стулила очей. Хтозна-що було в моему лiжку. Я лежала на чомусь твердому, i вiд цього в мене все тiло тепер у синцях! Просто жах!
Тодi всi побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крiзь двадцять матрацiв i двадцять пухових перин вiдчула горошину! Такою нiжною могла бути тiльки принцеса.
Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить i досi, якщо ii нiхто не взяв.
От яка iсторiя була насправдi!
Соловей
У Китаi, – ти, звичайно, це знаеш, – iмператор – китаець i всi навколо нього також китайцi.
Це було вже багато рокiв тому, але саме через те i варто послухати цю iсторiю, iнакше ii можуть забути.
Палац iмператора був найрозкiшнiшим у свiтi, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися i з ним треба було поводитися дуже обережно.
У саду росли найчудовiшi квiти, i на найкращих з них висiли срiбнi дзвiночки; вони дзвенiли, щоб не можна було пройти повз них, не помiтивши квiтiв. Так усе було тонко продумано в саду iмператора.
Вiн тягся так далеко, що сам садiвник не знав, де йому край. Коли йшли все далi й далi садом, то потрапляли до чудового лiсу з високими деревами i глибокими озерами. Лiс спускався аж до самого моря, синього i глибокого; великi кораблi могли пропливати пiд його вiтами, i там жив соловей.
Вiн так солодко спiвав, що навiть бiдний, обтяжений турботами рибалка, коли вночi випливав закидати своi сiтi, зупинявся i слухав.
– О! Як гарно! – казав вiн, але мусив робити свое дiло i забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав спiвати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»
З усiх краiн свiту приiздили мандрiвники до iмператоровоi столицi i дивувалися з мiста, палацу i саду. Та, почувши солов’я, всi казали: «Все-таки це – найкраще!»
Мандрiвники, повернувшись додому, розповiдали про нього, а вченi писали багато книжок про мiсто, палац i сад – i про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а тi, хто вмiв писати вiршi, складали найчудовiшi вiршi про солов’я в лiсi над глибоким морем.
Книжки розходилися по всьому свiту, i деякi з них дiйшли якось i до iмператора. Вiн сидiв на своему золотому тронi, читав i читав, кожну мить похитуючи головою, бо йому приемно було читати прекрасний опис його мiста, палацу й саду. «Та соловей – все ж таки найкраще», – було написано в книжцi.
– Що таке? – сказав iмператор. – Соловей!.. Я зовсiм не знаю. Невже в моiй державi i навiть у моему саду е така пташка? Я нiколи не чув про це. Доводиться вперше дiзнаватися про неi з книжки!
І вiн покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, вiн нiчого не вiдповiдав, крiм «п», що, як вiдомо, нiчого не означае.
– Виявляеться, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», – сказав iмператор. – Кажуть, що вона – найкраща у моiй великiй державi. Чому менi про неi нiколи не доповiдали?
– Я досi не чув ii iменi, – промовив камергер, – ii нiколи не представляли при дворi.
– Я хочу, щоб вона сьогоднi ж увечерi була в палацi i спiвала менi, – сказав iмператор. – Весь свiт знае про те, що е в мене, тiльки я один не знаю.
– Я не чув ранiше ii iменi, – повторив камергер, – але я ii шукатиму, я ii знайду!
Та де ж ii шукати? Камергер бiгав усiма сходами згори вниз, усiма залами та коридорами, але нiхто, кого вiн бачив, не чув анi словечка про солов’я. Камергер прибiг назад до iмператора i сказав, що, напевне, той, хто написав книжку, вигадав байку.
– Ваша iмператорська величнiсть не може собi навiть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магiя, нiякого солов’я в нас нема.
– Але ж книжку, яку я читав, – сказав iмператор, – прислав менi всевладний iмператор Японii, i в нiй не може бути нiякоi неправди! Я хочу почути солов’я. Вiн мусить бути сьогоднi тут. Вiн матиме мою найбiльшу милiсть. Якщо його не буде, пiсля вечерi я накажу вишмагати весь двiр!
– Тзiнг-пе! – сказав камергер i знову оббiгав усi сходи згори вниз через усi зали та коридори; половина придворних бiгали за ним, бо вони зовсiм не хотiли, щоб iх шмагали. У всiх було одне питання – про солов’я, що про нього знав цiлий свiт, але нiхто не знав при дворi.
Нарештi зустрiли вони на кухнi бiдну маленьку дiвчинку. Вона сказала:
– О боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як вiн умiе спiвати! Менi дозволено щовечора вiдносити моiй бiднiй хворiй матерi недоiдки вiд обiду. Вона живе внизу, на березi моря, i коли я повертаюся назад, я спочиваю в лiсi i там слухаю спiви солов’я. У мене виступають сльози на очах, i стае так хороше, нiби мене цiлуе мама.
– Маленька куховарочко! – сказав камергер. – Я дам тобi постiйне мiсце на кухнi i дозволю дивитися, як iмператор обiдае, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогоднi ввечерi йому наказано спiвати!
І ось вони вирушили до лiсу, де завжди спiвав соловей, i пiвдвору пiшло за ними.
Коли вже пройшли пiвдороги, замукала корова.
– О! – сказали молодi придворнi. – Ось вiн! Яка надзвичайна сила в такiй маленькiй тваринi! Але, звичайно, ми чули його ранiше!
– Нi, це корови мукають, – пояснила дiвчинка, – ми ще далеко вiд того мiсця.
Потiм заквакали жаби в болотi.
– Чудово! – зауважив придворний бонза. – Я вже чув його, вiн дзвенить, як маленькi церковнi дзвоники.
– Нi, то жаби! – заперечила дiвчинка. – Але, я гадаю, ми скоро його почуемо.
Тодi заспiвав соловей.
– Ось вiн! – скрикнула дiвчинка. – Слухайте! Слухайте! Ось вiн сидить. – І вона показала на маленьку сiреньку пташку на гiлцi.
