скачать книгу бесплатно
– Тягни мене нагору ти, стара вiдьмо!
– А кресало ти взяв? – спитала вiдьма.
– Отаке! Зовсiм забув! – сказав солдат, пiшов i взяв кресало. Вiдьма витягла його нагору, i вiн знов опинився на шляху; його кишенi, чоботи, ранець i кашкет були повнiсiнькi золота.
– Навiщо тобi це кресало? – спитав солдат.
– Це тебе не обходить, – вiдповiла вiдьма, – адже ти одержав грошi! А менi давай тiльки кресало.
– Дурницi! – сказав солдат. – Зразу ж менi кажи, навiщо воно тобi, а то я витягну шаблю i вiдрубаю тобi голову.
– Не скажу, – мовила вiдьма.
Тодi солдат вiдрубав iй голову. Вiдьма упала мертва. А солдат зав’язав усi грошi в ii фартух, закинув вузол на спину, засунув кресало в кишеню i попрямував до мiста.
Це було дуже гарне мiсто. Солдат зупинився в найкращому готелi, вибрав собi найкращi кiмнати, замовив найулюбленiшi страви – адже вiн тепер був багатим, мав стiльки грошей!
Служник, який чистив його чоботи, здивувався був, що в такого багатого пана такi кепськi чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собi новi. Проте другого дня вiн придбав собi i чоботи, i багате вбрання.
Тепер солдат став знатним паном, i йому розповiли про всi дива в цьому мiстi, i про короля, i про чудову принцесу, його дочку.
– А як би ii побачити? – спитав солдат.
– Це зовсiм неможливо, – сказали йому. – Вона живе у величезному мiдному замку, а замок оточений високими стiнами з вежами. Нiхто, крiм самого короля, не смiе туди нi зайти, нi вийти звiдти, бо королю напророчили, що дочка його вийде замiж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!
«От би поглянути на неi!» – подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!
Тепер вiн зажив дуже весело, ходив у театри, iздив кататися в королiвський парк i багато грошей вiддав бiдним. І це було дуже добре з його боку, адже вiн по собi добре знав, як то погано, коли не маеш анi копiйки в кишенi. Тепер вiн був багатий, розкiшно вдягався i мав багато друзiв; вони його називали добрим хлопцем, справжнiм кавалером, i це йому дуже подобалось. Але вiн щодня тiльки витрачав грошi, а нових взяти було нiзвiдки, i врештi в нього залишилося тiльки двi монетки. Довелося перебратися йому з гарних кiмнат до крихiтноi кiмнатки аж пiд самiсiньким дахом, самому чистити собi чоботи i латати на них дiрки. Нiхто з друзiв тепер його не вiдвiдував – надто вже високо було пiднiматися до нього.
Якось зовсiм пiзно ввечерi солдат сидiв у своiй кiмнатцi, i в нього не було грошей навiть на свiчку. Тут вiн згадав про маленький недогарок у кресалi, який взяв у дуплi дерева, куди його спускала вiдьма. Солдат дiстав кресало i недогарок i вдарив по кременю, викрешуючи вогонь. Дверi широко розчинилися, i пес з очима, як чайнi чашки, той самий, якого вiн бачив у пiдземеллi, з’явився перед ним i спитав:
– Що накажеш менi, господарю?
– Що таке? – здивувався солдат. – Та це ж, виходить, предивне кресало, я зможу отримати все, що захочу! Дiстань менi грошей! – наказав вiн собацi, а той раз – i вже нема; два – знову тут, а в зубах тримае великий мiшок з мiдними грошима. Тодi зрозумiв солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить вiн один раз – прибiжить собака, який сидiв на скринi з мiдними грошима, вдарить двiчi – прибiжить той, у якого срiбло, вдарить тричi – прибiжить той, що мае золото.
Ну, знову солдат перебрався в прекраснi кiмнати, став носити багатий одяг, i всi його друзi вiдразу його пiзнали i полюбили знову.
От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усi, а яка з того користь, коли вона весь свiй вiк просидiла в мiдному замку за високими стiнами з вежами. Невже менi так i не пощастить побачити ii? Ану, де мое кресало?» І вiн ударив по каменю, i враз перед ним з’явився собака з очима, як чайнi чашки завбiльшки.
– Воно, правда, вже зараз нiч, – мовив солдат, – але менi страшенно захотiлося побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!
Собака одразу за дверi, i не встиг солдат отямитися, як вiн з’явився з принцесою. Принцеса сидiла у нього на спинi i спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не втерпiв i поцiлував ii – адже вiн був славний вояка, справжнiй солдат!
Потiм собака вiднiс принцесу назад, i вранцi, коли король i королева пили чай, принцеса розповiла, що вночi бачила дивний сон про собаку i солдата. Нiби вона iхала верхи на собацi, а солдат поцiлував ii.
– Оце справдi мила iсторiя! – мовила королева.
І наступноi ночi в спальнi принцеси залишили стару фрейлiну. Стара фрейлiна мусила дiзнатися, чи то справдi був сон, чи, може, щось iнше.
А солдатовi знову заманулося побачити прекрасну принцесу, i ось, уночi, знову з’явився собака, схопив принцесу i помчав що е сили. Але стара фрейлiна одягла непромокальнi чоботи i кинулася навздогiн. Побачивши, що собака з принцесою зникли в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де iх шукати!» – i намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потiм пiшла додому i лягла спати. Але собака, коли вiдносив принцесу додому, помiтив цей хрест, узяв вiдразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всiх воротах у мiстi. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейлiна не могла вiдшукати потрiбнi ворота, бо хрести були на всiх.
Рано-вранцi король з королевою, стара фрейлiна i всi офiцери пiшли дивитися, куди це принцеса iздила вночi.
– Ось куди! – сказав король, побачивши першi ворота з хрестом.
– Нi, ось куди, чоловiченьку, – заперечила королева, побачивши хреста на iнших воротах.
– Але й тут хрест… І тут! – загомонiли дами й офiцери, бачачи хрести на всiх воротах.
Тут усi зрозумiли, що дiла з цього не буде.
Але королева була дуже розумною жiнкою, вона вмiла не тiльки в каретах гуляти. Взяла вона великi золотi ножицi, порiзала великий шматок шовковоi матерii на клаптики i зшила малесенький гарненький мiшечок. У той мiшечок насипала дрiбноi гречаноi крупи i прив’язала до спини принцеси, а потiм прорiзала в мiшечку маленьку дiрочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поiде принцеса.
Вночi з’явився знову собака, посадив принцесу на спину i понiс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що захотiв стати принцом i одружитися з нею.
Собака не помiтив, що крупа сипалася за ним по дорозi вiд замку до вiкна солдата, куди вiн стрибнув з принцесою. Вранцi король i королева дiзналися, куди iздила принцеса, i солдата посадили до в’язницi.
От i сидiв вiн. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранцi тебе повiсять!»
Дуже невесело було це почути. А кресало свое вiн забув удома, в готелi. Вранцi солдат пiдiйшов до маленького вiконечка своеi камери i став дивитися крiзь грати на вулицю: народ юрбами поспiшав за мiсто подивитися, як його вiшатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатiв. Усi люди бiгли, бiг i хлопчик-швець у шкiряному фартусi i черевиках.
Вiн бiг галопом, i один черевик злетiв з ноги i вдарився об стiну, за якою сидiв солдат i дивився крiзь грати.
– Ей, ти, куди поспiшаеш? – гукнув йому солдат. – Адже без мене справа не обiйдеться, а коли ти збiгаеш туди, де я жив, i принесеш менi мое кресало, я дам тобi чотири монети. Тiльки одна нога тут, а друга там.
Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщiй дременув за кресалом, вiддав його солдатовi, i… ну зараз почуемо, що було потiм!
За мiстом була збудована висока шибениця, а навколо стояли солдати i багато сотень тисяч народу. Король i королева сидiли на пишному тронi, навпроти суддiв та радникiв.
Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотiли накинути йому петлю на шию, вiн сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Вiн дуже хотiв би викурити люлечку тютюну – адже це буде його остання люлечка на цiм свiтi.
Король не посмiв вiдмовити в такому проханнi, i солдат витяг свое кресало. Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима, як чайнi чашки, собака з очима, як млинарське колесо i собака з очима, як Кругла вежа.
– Ану, допоможiть менi визволитися з петлi! – сказав солдат.
І собаки кинулися на суддiв i на всiх радникiв, схопили того за ноги, того за нiс та й почали пiдкидати на кiлька сажнiв угору; усi попадали i порозбивались.
– Не треба! – закричав король, але найбiльший пес схопив його разом з королевою i пiдкинув угору одне за одним. Тодi солдати злякались, а весь народ закричав:
– Солдатику! Будь нашим королем i одружися з прекрасною принцесою!
І ось посадили солдата в королiвську карету, а всi три собаки танцювали перед нею i кричали «ура!». Хлопчаки свистiли, засунувши пальцi в рот. Солдати вiддавали iм честь. Принцеса вийшла зi свого мiдного замку i стала королевою, чим була дуже задоволена!
Весiльний бенкет тривав цiлий тиждень, i собаки теж сидiли за столом i лупали очима.
Нове вбрання короля
Багато рокiв тому жив король, який так любив гарно вдягатися, що всi грошi витрачав на вишукане вбрання. Вiн не турбувався про своiх солдатiв, не цiкавився театрами, а на прогулянки iздив тiльки для того, щоб показати свое нове вбрання. На кожну годину дня вiн мав спецiальний одяг; i як про iнших королiв говорять: «Король у радi з мiнiстрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробнiй».
У великому мiстi, де вiн жив, було дуже весело: щодня туди приiздило багато iноземцiв.
Одного разу прийшли в те мiсто два пройдисвiти. Вони удавали з себе ткачiв i казали, що вмiють ткати найчудовiшу тканину, яку тiльки можна собi уявити. Не тiльки кольори й малюнок надзвичайно гарнi, але й убрання, пошите з цiеi тканини, мае дивну властивiсть – воно невидиме людям, непридатним для своiх посад або надмiру дурним.
«Та це ж чудове вбрання! – подумав король. – Якби я мав таке, то мiг би дiзнатися, якi люди в моiй державi не придатнi для своiх посад. Я б вiдрiзнив розумних вiд дурнiв. Треба вiдразу ж наткати для мене цiеi тканини!»
І вiн дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.
Справдi, вони поставили два ткацькi верстати й удавали, нiби працюють. Але на верстатах у них нiчогiсiнько не було… Одразу ж вони наказали дати собi найтоншого шовку i найкращого золота. Все це шахраi поховали у своi власнi кишенi, а самi до пiзньоi ночi працювали на порожнiх верстатах.
«Хотiлося б менi знати, чи багато вже вони наткали?» – подумав король.
Але на серцi в нього ставало дуже неспокiйно, коли вiн згадував, що той, хто дурний або непридатний для своеi посади, не може побачити тканини. Звичайно, вiн думав, що саме йому цього нема чого боятися; проте краще було б спочатку послати когось iншого, щоб подивитись, як iде справа.
У мiстi вже всi знали, яку чудесну силу мае тканина, i всi хотiли швидше дiзнатися, хто з iхнiх сусiдiв нездiбний або дурний.
«Пошлю я до ткачiв мого старого чесного мiнiстра, – вирiшив король. – Вiн найкраще розпiзнае, яка матерiя, бо вiн людина розумна i нiхто не пiдiйде до його посади краще за нього».
І от старий статечний мiнiстр пiшов до того залу, де сидiли обидва шахраi i працювали на порожнiх верстатах.
«О, рятуйте! – подумав мiнiстр i широко розплющив очi. – Я нiчого не бачу!» Але вiн цього не сказав.
Обидва шахраi ласкаво запросили його пiдiйти ближче, щоб роздивитися краще чудовий вiзерунок i прекраснi кольори.
При цьому вони вказали на порожнiй ткацький верстат, а бiдолашний старий мiнiстр з усiеi сили тер собi очi i нiчого не мiг побачити, бо там нiчого не було.
«Що таке? – думав вiн. – Невже я дурний? Я цього нiколи не помiчав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я не придатний для своеi посади? Нi, нiяк не можна признаватися, що я не мiг побачити тканини!»
– Ну, що ви скажете? – спитав один iз ткачiв.
– О, чудово, дуже мило! – вiдповiв старий мiнiстр i поглянув крiзь окуляри. – Який вiзерунок! Якi барви! Звичайно, я скажу королю, що менi подобаеться.
– Ну, це приемно чути, – сказали обидва ткачi i почали називати кольори i пояснювати чудовi вiзерунки. Старий мiнiстр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так вiн i зробив.
Пiсля цього шахраi почали вимагати ще бiльше грошей, ще бiльше шовку й золота нiби для ткання. Все це вони ховали до своiх кишень. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як i ранiше, працювали на порожнiх верстатах.
Невдовзi король послав другого поважного сановника подивитися, як посуваеться робота i чи швидко буде готова тканина.
З ним трапилося те саме, що й з мiнiстром.
Вiн дивився, дивився, але нiчого не мiг побачити, бо, крiм порожнього ткацького верстата, нiчого й не було…
– Правда, чудова тканина? – спитали обидва шахраi, показуючи i пояснюючи розкiшний вiзерунок, якого насправдi зовсiм не було.
«Адже я не дурний, – думав сановник, – значить, я не придатний для моеi посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч нiхто не дiзнаеться!»
І вiн хвалив тканину, якоi не бачив, i захоплювався прекрасними барвами й чудовим малюнком.
– О! Прекрасна рiч! – сказав вiн королю.
У мiстi всi тiльки й говорили про дивну тканину. Нарештi король захотiв сам ii побачити, поки вона була ще на верстатi.
З цiлим почтом найвизначнiших царедворцiв, мiж якими були й обидва шановнi урядовцi, що побували тут ранiше, пiшов король до хитрих шахраiв. Вони ткали з усiеi сили, але без жодноi волокнини, без жодноi нитки.
– Хiба ж не чудово? – сказали обидва урядовцi, якi вже колись тут були. – Подивiться, ваша величнiсть, який вiзерунок, якi барви! – i показали обидва на порожнi верстати, бо були певнi, що iншi добре бачать тканину.
«Що таке? – подумав король. – Я нiчого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи не здатний бути королем? Це найстрашнiше, що могло трапитися зi мною».
– О, дуже гарно, – сказав вiн, – це варто моеi найвищоi похвали!
Вiн задоволено кивав головою i розглядав порожнi верстати. Не мiг же вiн признатися, що нiчого не бачить!
Весь почет, що був з ним, дивився i дивився, i хоч нiхто нiчого не бачив, як i решта, але всi казали, як i король: «О, це прекрасно!» – i радили королю одягти нове вбрання з чудовоi тканини пiд час урочистоi процесii, що мала невдовзi вiдбутися.
– Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! – передавалося з уст в уста. Здавалося, всi були щиро захопленi. Король нагородив обох шахраiв орденом, наказавши носити його в петличцi, i надав iм титул «королiвських придворних ткачiв».
Цiлу нiч до ранку, перед тим як мала вiдбутися процесiя, шахраi працювали. Всi могли бачити, як вони завзято працюють, поспiшаючи закiнчити нове вбрання короля.
Шахраi удавали, нiби знiмають тканину з верстатiв, рiзали величезними ножицями в порожнiм повiтрi, шили голками без ниток i сказали нарештi:
– От убрання й готове!
Король сам прийшов до них зi своiми знатними царедворцями одягнутися. Шахраi пiдвели руки вгору, нiби щось тримали, i сказали:
– Дивiться, ось штани, ось мундир, ось мантiя! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нiчого немае на тiлi, але в цьому i е вся краса!
– О! Звичайно! – казали всi царедворцi, але нiчого не могли побачити, бо нiчого ж i не було.
– Дозвольте, ваша королiвська величносте, зняти ваше вбрання, – сказали шахраi. – Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.
Король скинув весь свiй одяг, i шахраi почали удавати, що надягають на нього один за одним усе вбрання, яке приготували, а король повертався на всi боки перед дзеркалом.
– Як чудово облягае, як прекрасно сидить! – казали всi. – Який малюнок! Якi кольори! Яке дорогоцiнне вбрання!
– Надворi приготовлено балдахiн, що понесуть над вами, ваша величносте, пiд час процесii, – сповiстив головний церемонiймейстер.
– Ну, я готовий, – сказав король. – Чи добре сидить?
Вiн ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотiв показати, що уважно розглядае свое вбрання.
Камергери, якi мусили нести шлейф, опускали руки донизу, нiби пiдiймали його. Вони йшли i вдавали, нiби щось несуть у повiтрi. Вони не насмiлювалися показати, що нiчого не бачать.
Так виступав король у процесii пiд розкiшним балдахiном, i всi люди на вулицi i з вiкон кричали:
– О! Нове вбрання короля незрiвнянне! Який чудовий шлейф його мантii, як чудово лежить!
Нiхто не хотiв показати, що вiн нiчого не бачить. Адже це означало б, що вiн не придатний для своеi посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успiху, як це.
– Та вiн же зовсiм голий! – закричав раптом якийсь маленький хлопчик.
