скачать книгу бесплатно
Чорнобильська хронiка. Люди
Алла В. Багiрова
Ольга Купрiенко
Це книжка-присвята героям, якi 35 рокiв тому ризикували своiм життям та здоров’ям задля порятунку мiльйонiв iнших людей. Вона мiстить iсторii шiстнадцяти борцiв за нашi життя. Це свiдки й учасники лiквiдацii наслiдкiв аварii на ЧАЕС: атомники, пожежники, медики, монтажники, оператори. Вони розповiдають «по-рентгенiвськи», безкомпромiсно чесно. Згадують про власне становлення, про життя у мiстi Прип’ять до аварii; говорять про подii, якi пiзнiше назвуть техногенною катастрофою. Сьогоднi вони е членами громадськоi органiзацii «Промiнь 5–2» – об’еднання учасникiв лiквiдацii аварii на ЧАЕС. Кожна сторiнка книжки варта найуважнiшого прочитання, адже не все ще сказане i почуте суспiльством. Кожне слово, промовлене очевидцями тих подiй, мае величезну вагу для майбутнiх поколiнь. Справа живих – пам’ятати.
У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн.
Ольга Купрiенко, Алла Багiрова
Чорнобильська хронiка
Люди
Видання iлюстроване фотографiями, що наданi учасниками громадськоi органiзацii «Промiнь 5–2»
Передмова П. Б. Котiна
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© О. В. Купрiенко, А. В. Багiрова, 2021
© П. Б. Котiн, передмова, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
* * *
Передмова
Шановний читачу!
Ви тримаете в руках незвичайну книжку. Це книжка-присвята, книжка-уклiн героям, якi 35 рокiв тому вiддали свое життя i здоров’я задля порятунку мiльйонiв iнших людей.
26 квiтня 1986 року сталася найбiльша техногенна катастрофа в iсторii людства – вибух на Чорнобильськiй атомнiй електростанцii. Радiацiйний рiвень зрiс до межi у 30–40 разiв бiльшоi, нiж пiд час ядерного вибуху в Хiросiмi 1945 року. Героiчними зусиллями пожежникiв вогонь, що вночi перекинувся на дах третього енергоблоку, гасили до п’ятоi години ранку. Тим часом радiоактивна хмара прокотилася свiтом. Вона накрила територii Украiни, Бiлорусi, Росii, Литви, Латвii, Нiмеччини, Австрii, Нiдерландiв, Швецii, Данii, Норвегii, Фiнляндii та Грецii. Чорнобильську аварiю класифiковано за найвищим – сьомим – рiвнем небезпеки за Мiжнародною шкалою ядерних подiй (INES).
Ця рана на тiлi Землi болить мiльйонам людей i дотепер. Сотнi тисяч украiнцiв та бiлорусiв втратили власне здоров’я, ставши жертвами дiй радянськоi влади, коли за дзвiнком iз Кремля вирiшили максимально замовчати масштаби трагедii.
Перше офiцiйне повiдомлення про аварiю на Чорнобильськiй АЕС зробили лише за 36 годин пiсля вибуху, проте для порятунку людей була цiнною кожна секунда. Лише наступного пiсля аварii дня, 27 квiтня, диктор прип’ятськоi радiотрансляцiйноi мережi повiдомив про збiр i «тимчасову евакуацiю» мiстян. Розгубленi, без найменшого розумiння масштабiв катастрофи, мешканцi навколишнiх сiл та мiст i гадки не мали, що на них чекатиме попереду.
28 квiтня радянське державне агентство ТАСС передало вкрай стислу iнформацiю про те, що на Чорнобильськiй атомнiй електростанцii стався «нещасний випадок» через пошкодження одного з реакторiв. «Вживаються заходи з метою усунення наслiдкiв iнциденту, – повiдомило ТАСС. – Постраждалим надано необхiдну допомогу. Створено урядову комiсiю для розслiдування подii».
Тепер вiдомо, що насправдi постраждалих вiд радiоактивного опромiнення не попередили про небезпеку та навiть не надали iм рекомендацiй, як дiяти в разi погiршення стану здоров’я, не кажучи вже про способи зменшення доз отриманоi радiацii. Кремль i керiвництво УРСР зволiкали й надалi: у першi днi пiсля аварii евакуювали лише населення 10-кiлометровоi зони навколо станцii. Вже згодом зону евакуацii розширили до 30 кiлометрiв.
Інформацiя про загрозу життю й здоров’ю людей прийшла не з радянських ЗМІ, а зi Швецii. Саме у Швецii на одязi працiвникiв Форсмаркськоi АЕС, розташованоi за 1100 км вiд Чорнобиля, 27 квiтня виявили радiоактивнi частинки та забили на сполох. Пiсля розслiдування на шведськiй АЕС тамтешнi фахiвцi зрозумiли, що епiцентр лиха – в Украiнi. Етнiчнi украiнцi обох Америк та Європи намагалися повiдомити про це своiх родичiв, але Залiзна завiса перешкоджала iхнiм рятiвним намiрам. Навiть попри горбачовську перебудову.
Тимчасом як усi iноземнi газети виходили з червоними заголовками, а телеканали починали випуски новин з iнформацii про радiоактивнi повiтрянi потоки у Центральнiй i Схiднiй Європi, в Украiнi масово вiдзначали День мiжнародноi солiдарностi трудящих. Тими днями рiвень радiацii в Киевi, згiдно з розсекреченими документами СБУ, перевищував фоновий у десятки, а то й сотнi разiв: вранцi 1 травня рентгенометр АН УРСР зафiксував значення близько 2500 мкР/год. Проте на Хрещатику провели святкову першотравневу демонстрацiю за участю школярiв, яку згодом називатимуть «Чорнобильською». Найжахливiше – що в нiй взяли участь тисячi дiтей. Загалом же до участi у святкуваннi залучили близько 120 тисяч киян i гостей столицi.
Чорнобильська катастрофа й цiлком байдуже ставлення до постраждалих, продемонстроване Москвою, стали однiею з причин розпаду СРСР. Згодом цей факт визнав i колишнiй очiльник Радянського Союзу Михайло Горбачов. Вiн також заявив, що Чорнобильська катастрофа була каталiзатором полiтики гласностi.
Щоб запобiгти подальшому розповсюдженню радiацii, наприкiнцi 1986 року зруйнований реактор ЧАЕС накрили «саркофагом». За оцiнками мiжнародних фахiвцiв, пiд ним залишилося близько 95 % палива, що мiстилося в реакторi на момент вибуху, а також значна кiлькiсть радiоактивних речовин iз залишкiв зруйнованого реактора.
У груднi 1995 року уряди Украiни та держав Групи семи, а також Європейська комiсiя пiдписали Меморандум про взаеморозумiння, яким дали старт розробцi програми повного закриття ЧАЕС. 15 грудня 2000-го реактор останнього енергоблоку станцii було зупинено назавжди.
Пiсля чорнобильськоi катастрофи уряди краiн свiту почали переосмислювати пiдходи до розвитку атомноi енергетики, але спротив екоактивiстiв, що виник, зокрема, через трагедiю, на десятилiття загальмував цей процес.
Пiсля 1991 року украiнськi атомники, врахувавши всi помилки Чорнобиля, взялися за розбудову незалежноi та передусiм безпечноi енергетичноi системи. Молода держава постiйно потребувала дедалi бiльшого виробництва екологiчно чистоi та максимально доступноi електроенергii. У жовтнi 1996 року було створене Державне пiдприемство «Нацiональна атомна енергогенеруюча компанiя «Енергоатом» – нинi оператор чотирьох дiючих АЕС Украiни. Вiдтодi, невпинно дбаючи про безпеку експлуатацii атомних потужностей, НАЕК «Енергоатом» стабiльно забезпечуе бiльш як половину потреби Украiни в електроенергii, а в осiнньо-зимовi перiоди цей показник сягае 70 %.
Рiвень вiдкритостi й професiйноi порядностi украiнських атомникiв яскраво демонструеться тим фактом, що «Енергоатом» став першою вiтчизняною енергогенерувальною компанiею, яка здiйснюе процес транскордонноi оцiнки впливу на довкiлля вiдповiдно до вимог Конвенцii Еспо. НАЕК «Енергоатом» також увiйшла до першоi п’ятiрки рейтингу «Найкращi зеленi енергогенерацii: безвуглецевi генеруючi потужностi» (Top Green Power Generators: Carbon-Free Generation Capacity) та посiла перше мiсце серед державних пiдприемств Украiни за iндексом прозоростi.
Правила безпеки пишуться кров’ю. Пам’ятаючи про героiчну жертву лiквiдаторiв аварii на ЧАЕС, у ДНК кожного працiвника атомних станцiй закарбовано: найголовнiше – безпека людей та довкiлля. І це вимагае постiйних зусиль свiтовоi науки й безперервного пiдвищення рiвня знань, адже небезпечнi виклики можуть постати перед нами будь-якоi митi.
Показово, що Японiя – один iз найбiльших донорiв сучасного й безпечного укриття над поставарiйним 4-м енергоблоком Чорнобильськоi АЕС – пiсля аварii на власнiй станцii «Фукусiма-1» потребувала допомоги украiнських фахiвцiв. Саме вони навчали японських колег того, як краще захищати персонал вiд радiацiйного впливу, та пояснювали, яких змiн довкiлля варто очiкувати.
Ядерну аварiю на Фукусiмi вважають другою у свiтi за наслiдками пiсля Чорнобиля. Але спiльними зусиллями iх вдалося мiнiмiзувати й знизити потенцiйну шкоду для здоров’я людей майже до нуля.
Подвиги здiйснюють звичайнi люди. Такi, як-от старший оператор головних циркуляцiйних насосiв реакторного цеху № 2 третього енергоблока Чорнобильськоi АЕС Олександр Агулов. Пiд час аварii вiн працював у 5-й змiнi, був безпосереднiм свiдком вибуху, а потiм рятував товаришiв. «Жодною iнструкцiею тодi не передбачалася навiть теоретична ймовiрнiсть вибуху на АЕС», – згадуватиме вiн передумови жахливих подiй.
Такi, як Володимир Макуха, нинi вiйськовий капелан i духовний наставник. «Про який рiвень iнформованостi можна говорити, якщо людина однiею рукою збирае заражений графiт, а у другiй тримае пирiжок? – розповiдае вiн про тi днi. – Потiм почали завозити “партизанiв”. Так ми називали чоловiкiв, якi вiдслужили у Збройних силах i були в запасi. А ще iх називали бiороботами. Вони сходовою драбиною третього блока пiдiймалися нагору i з даху скидали графiт назад у реактор. Запам’ятався i справжнiй, металевий, робот. З колесами вiд мотоцикла “Ява”. Хоч i металевий, а працювати вiн вiдмовлявся – така була радiацiя. Однозначно – люди менш чутливi».
Перед вашими очима пропливуть iсторii життя працiвникiв ЧАЕС. Вони розповiдають iх «по-рентгенiвськи», безкомпромiсно чесно. І кожен без винятку день вiд 26 квiтня 1986 року е для них боротьбою за життя. Люди неймовiрноi витримки й гарту, 2014 року деякi з лiквiдаторiв пiшли на iнший фронт – на сходi Украiни. Як завжди, не вагаючись i не зволiкаючи.
Захоплююся цими дивовижними людьми, i тому особисто для мене ця документальна збiрка – неоцiненна. Щиро сподiваюся, що книжка посяде почесне мiсце у ваших бiблiотеках i вкотре нагадае суспiльству: справа живих – пам’ятати.
Низький уклiн всiм учасникам лiквiдацii наслiдкiв аварii на Чорнобильськiй АЕС. Саме вони подарували нам можливiсть жити далi!
Т. в. о. ДП «НАЕК «Енергоатом»
Петро Котiн
Вiд авторiв
Щорiчно 26 квiтня внутрiшнiй метроном змушуе нас здригнутися та згадати про чорну мiтку, яку по собi залишила ця дата.
Цьогорiч минае 35 рокiв вiд дня аварii на Чорнобильськiй атомнiй електростанцii – однiеi з найстрашнiших техногенних катастроф ХХ столiття.
Щоденно у свiтi трапляються сотнi подiй, наслiдки яких обмежуються конкретною датою. А е такi, вiдголосок яких вiдчуваеться десятками, сотнями рокiв i навiть тисячолiттями. До iхнього числа у найтемнiших вiдтiнках вписане 26 квiтня 1986 року.
Для визначення аварii на Чорнобильськiй АЕС буде доречно вжити слово «межа». З одного боку, воно слугуе дороговказом – так далi бути не може. Не може бути нормою гонитва за рекордами, показуха та брехня, як це робилося в СРСР.
З iншого боку, аварiя стала межею, що подiлила життя на «до» i «пiсля». Для десяткiв героiв, якi першими прийняли вогонь на себе, вона перетворилася на останню, за якою зникла будь-яка надiя на продовження. Для сотень i навiть тисяч лiквiдаторiв вона обiрвала нитки, якi пов’язували iх iз минулим життям, кинула на випробування, боротьбу за життя з хворобами, негараздами, проблемами. Мiльйони людей, якi живуть i якi ще народяться на цiй землi, прирекла на вiчне сусiдство iз атомом, який хоч i приспаний, захований пiд саркофагом, однак жеврiе та лякае непередбачуванiстю.
Час спливае, рани загоюються, приходять новi поколiння… Старi проблеми вiдходять у тiнь порiвняно з новими. І попри те, що потенцiйно вся Украiна – це зона чорнобильського лиха, ми живемо так, нiби пристрастi вщухли й загроза вiддалилася. Ми нiби призвичаiлися до стану, коли над нами висить дамоклiв меч, i так буде завжди – на десятки й сотнi поколiнь украiнцiв.
Останнiми роками 30-кiлометрова зона чорнобильського лиха стала своерiдним мiсцем паломництва любителiв гострих вiдчуттiв з усього свiту. Однак цей зелений, недоторканий десятилiттями край волае на весь свiт: «Зупинiться, люди! Час замислитися та пiти iншим шляхом, на якому е мiсце гуманiзму, гармонii i спiвжиттю з природою – неоцiненним даром, котрий дано людинi вiд Всесвiту!»
Сьогоднi майже безлюдний край вражае тишею та символами, як-от алея втрачених сiл зони вiдчуження. Таблички, десятки табличок, сотнi табличок… i докiр всiм i всьому – як можна було вбити цю полiську перлину i хто дав право людинi в одну мить знищити те, що мiльйони рокiв створювалося i було захищене Богом?!
Перевертае душу i краевид iз мосту рiчки Прип’ять. У 15-кiлометровiй далечинi в сонячних променях виграють блиском на вигляд нiби незагрозливi конструкцii ЧАЕС, а звiдти вiльно й широко, серед соснового лiсу, що виходить до золотих плес, пливе рiка. Це по-справжньому велика рiка – не рiчечка, не струмочок, це одна з найкращих рiк Украiни! На жаль, вона мертва, в ii затоках сплять поваленi на бiк заiржавiлi колишнi рiчковi велетнi: баржi та кораблi.
Хiба е той хронологiчний бар’ер, за яким пам’ять не мае значення?! Нi. Щомитi, щохвилини, щогодини, щодня – нам про себе нагадуе Чорнобиль! Онкозахворюванiстю, за високим рiвнем якоi Украiна входить до першоi десятки краiн свiту. У загублених сотнях тисяч гектарiв землi неповторноi краси та природного багатства…
Людству потрiбнi уроки – нагадування про тi страшнi часи, коли мирний атом перетворився на невидиму, але всепоглинаючу зброю. Нам лише здаеться, що сьогоднi ми знаемо вже все про причини аварii, про тогочаснi державнi рiшення, про вчинки героiв-лiквiдаторiв…
Ця збiрка мiстить iсторii шiстнадцяти борцiв за нашi життя. Вони згадують про власне становлення, i про життя у мiстi Прип’ять до аварii; говорять про подii, якi пiзнiше назвуть техногенною катастрофою, про героiзм звичайних людей та про брехню на державному рiвнi…
Вони розповiдають, що вiдбувалося: як атомники розривали конструкцiйний ланцюг, щоб вiд 4-го аварiйного енергоблоку бiда не перекинулася на 3-й; як пожежники стояли на смерть перед загрозою нового, ще масштабнiшого, водневого вибуху; як медики рятували у радiацiйному котлi жертв катастрофи, – у цих вистражданих роками й пережитими болями спогадах.
Це живi свiдки й учасники лiквiдацii наслiдкiв аварii на ЧАЕС, справжнi героi: атомники, пожежники, медики, монтажники, оператори, – котрi пережили гостру променеву хворобу, вступивши в бiй з невидимим, але вбивчим ворогом – радiацiею, i перемогли його.
Бiльшiсть iз них уперше на сторiнках видання дiляться власними згадками, що вiдтворюють емоцiйний, душевний стан людини, яка, вважаючи це власним професiйним обов’язком, прийняла вогонь на себе, вступила в нерiвний бiй з радiацiйним зараженням, перемогла та виборола право на майбутне.
Шiстнадцять iсторiй людей, iмена яких вартi вiчноi слави i визнання, доповнюють, насичують подробицями хронологiю подiй, що сколихнули тридцять п’ять рокiв тому весь свiт. Надважливо: кожне слово героiв книжки – це правда без прикрас. А правда, як вiдомо, – найбiльша людська цiннiсть, хай i болiсна, й, можливо, не всiм зручна.
Про все це розповiдають члени громадськоi органiзацii «Промiнь 5–2» – об’еднання учасникiв лiквiдацii аварii на ЧАЕС. Промiнь – це пам’ять про випробування радiацiею на стiйкiсть, мужнiсть, витримку, готовнiсть боротися за життя – не лише за власне, а й мiльйонiв iнших людей.
5–2 — це символ. У цих цифрах закодованi людськi долi, адже саме п’ята i друга змiни ЧАЕС прийняли на себе перший удар стихii та обпеклися радiоактивними променями.
Цi героi живуть поряд iз нами! Але про них зазвичай згадують лише 26 квiтня. На жаль… Про них маемо пам’ятати, пiклуватися, шанувати всi ми – вiд пересiчного украiнця до держави, адже живi героi потребують не лише вiчноi шани, а й щоденноi пiдтримки та турботи.
Це видання слугуе нагадуванням про найбiльшу в iсторii людства техногенну катастрофу – аварiю на ЧАЕС та е застереженням, щоб не допустити повторення, поштовхом до переосмислення життевих цiнностей. Кожна сторiнка книжки варта найуважнiшого прочитання, адже не все ще сказане й почуте суспiльством. Кожне слово, промовлене очевидцями тих подiй, мае величезну вагу для майбутнiх поколiнь.
Алла Багiрова,
Ольга Купрiенко
Олександр Миколайович
Зеленцов
Старший оператор реакторного цеху 4-го енергоблоку ЧАЕС
На сьогоднi – Президент мiжнародноi ветеранськоi органiзацii iнвалiдiв вiйни, Чорнобиля, осiб, якi перенесли гостру променеву хворобу i членiв iхнiх сiмей «Промiнь 5–2»
Народився 5 вересня 1950 року в мiстi Вишнiй Волочок Тверськоi областi (тодi Калiнiнськоi) у знанiй i шанованiй родинi.
1964 року, пiсля закiнчення 8 класiв мiсцевоi середньоi школи № 12, почав працювати помiчником майстра фабрики «Пролетарський Авангард». Тодi ж вступив до вечiрнього технiкуму за фахом «Обробка металiв рiзанням», який закiнчив 1970 року. Пiсля строковоi служби у лавах Збройних сил зв’язав життя з атомною енергетикою. Вiд серпня 1973 року почав працювати на Ленiнградськiй атомнiй електростанцii (ЛАЕС), проживаючи в м. Сосновий Бiр Ленiнградськоi областi. Одночасно здобув вищу освiту в Ленiнградському полiтехнiчному iнститутi. На ЛАЕС брав участь у пуску i виведеннi на проектну потужнiсть 1-го та 2-го енергоблокiв. Трудовий шлях пройшов до старшого оператора реакторного цеху.
1976 року за власним бажанням, у порядку переведення, переiхав до мiста Прип’ять досвiдченим фахiвцем з Ленiнградськоi АЕС. Почав працювати на Чорнобильськiй АЕС старшим оператором реакторного цеху, а також куратором монтажу технiчного обладнання реакторного цеху, фiзичними пусками та виведенням на проектну потужнiсть 1-го, 2-го i 4-го енергоблокiв з реакторами РБМК-1000.
Упродовж десяти рокiв працi старшим оператором реакторного цеху 1-го та iнших блокiв ЧАЕС пiдготував на робоче мiсце 18 операторiв i 3 старших операторiв реакторного цеху, один з яких – Ходемчук Валерiй Іллiч навiки залишився пiд завалами 4-го блоку.
Захоплювався спортом. Мае звання «Майстер спорту СРСР» iз самбо.
Органiзував у м. Прип’ять дитячий клуб самбо «Олiмп», у якому займалися бiльш нiж 90 юнакiв та дiвчат.
Мае звання «Посол миру» ЮНЕСКО, Заслужений працiвник атомноi енергетики НАЕК «Енергоатом».
ДЕРЖАВНІ НАГОРОДИ:
– Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
– Знак МНС «За мужнiсть»
– Подяка Президента Украiни
– Почеснi грамоти Кабiнету Мiнiстрiв Украiни, Верховноi Ради Украiни
– Почеснi вiдзнаки МНС Украiни, Атомпрофспiлки Украiни та iншi урядовi, вiдомчi, громадськi вiдзнаки, Почеснi грамоти та Подяки.
ЦЕРКОВНІ НАГОРОДИ:
– Патрiарша грамота
– Орден «Рiвноапостольного великого святого князя Володимира»
– Орден «Преподобного Іллi Муромця»
– Орден «Преподобного Нестора Лiтописця»
– Орден «Георгiя Побiдоносця»
Одружений, батько двох дiтей, мае трьох онукiв i двох правнукiв.
Прип’ять – мiсто краси та комфорту
Приiхавши до Прип’ятi, був вражений красою цього мальовничого краю. Новостворене мiстечко, яке на той час за шiсть рокiв свого iснування подарувало надiю молодi на широкi перспективи улюбленоi роботи, гiдноi оплати працi, можливостi в придбаннi житла, комфорт, зручнiсть, затишок.
Юрби молодi, дитяче щебетання, десятки сотень робочих мiсць, чарiвна природа, транспортна зручнiсть. Що ще треба для щастя?! Хочеш порибалити – будь ласка, з друзями на полювання – а чому б нi… А грибний сезон на Полiссi – це взагалi казкова реальнiсть.
Полюбивши цей край усiм серцем, зустрiвши у ньому свою долю, залишився тут надовго…
Сподобалась атомна енергетика
Маючи солiдний досвiд роботи у сферi атомноi енергетики, звiсно, що пiшов працювати на Чорнобильську атомну електростанцiю.
До посадових обов’язкiв старшого оператора реакторного цеху входило дистанцiйне керування насосними теплообмiнними установками реакторного цеху на щитi водного господарства. У пiдпорядкуваннi мав двох операторiв. Кожних двi години з метою бiльш досконалого контролю за роботою реакторного обладнання i механiзмiв за мiсцем iх розташування проводилися обходи. Якi б не були досконалi прилади, вони не замiнять людину. Інодi виникали певнi проблеми, а iх можна виявити бiля того чи iншого агрегату. Така перевiрка доречна ще й тому, що на устаткуваннi встановленi прилади замiру, i часто саме вони бiльш точно вiдображають реальну ситуацiю. Отриманi показники заносилися операторами у спецiальну вiдомiсть.
Робота була жива, вiдповiдальна й потребувала особливоi уваги та чiткостi. Можливо, тому й сподобалася атомна енергетика, що для молодоi людини – це було i випробування фахiвця, i тест на зрiлiсть.
Аварii на атомних електростанцiях траплялися неодноразово
Атомна енергетика у 70–80-тi роки минулого столiття була маркером економiчного розвитку краiни. Тому iй придiлялася особлива увага з боку держави. Скажiмо, запуск Ленiнградськоi АЕС (директор Муравйов Валентин Павлович) 1973 року проводили за участi найвищого керiвництва СРСР, делегацiю очолював голова Ради Мiнiстрiв СРСР Олексiй Миколайович Косигiн.
Однак траплялися i аварii. На Ленiнградськiй АЕС перша сталася у 1975 роцi. Вiд потужного гiдроудару пари температурою у 272 градусiв на 1-му блоцi розiрвало насос промiж уточного контуру. Тодi смертельнi опiки отримало трое працiвникiв. Одним iз них був мiй земляк, якого поховали у Вишньому Волочку.
А невдовзi, того ж таки 1975 року, вибухнув газгольдер витримки. Газгольдер – це вентиляцiйний лабiринт iз бетону, через який за 24 години виходить iз примiщення енергоблоку газ. Ця система iснувала лише на Ленiнградськiй атомнiй. Газгольдер являв собою своерiдний вiдстiйник, в якому осiдае радiацiйний бруд, а труба заввишки 150 метрiв викидае вже продукти напiврозпаду в повiтря.
Аварiю спричинив водень, який потрапив у газгольдер. Десь вiдбувся викид i пройшла iскра. На щастя, вибух стався пiд час перезмiнки: одна змiна пройшла, а друга ще не вийшла, тому постраждалих не було. Проте газгольдер з проходом потрощило на друзки бетону й арматури. Згодом надiйшло офiцiйне пiдтвердження, що з-пiд турбiнних радiацiйно-брудних примiщень до газгольдеру потрапив водень.
А ось на Чорнобильськiй АЕС газгольдера вже не було. Там побудували установку поглинання радiоактивних часток шляхом подачi рiдкого азоту. І вся пилюка, проходячи фiльтр, охолоджувалася та осiдала за температури мiнус 160 градусiв.
