скачать книгу бесплатно
Чорнобильська молитва (Хронiка майбутнього)
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
26 квiтня 1986 року на територii Радянського Союзу сталася страшна катастрофа, яка змiнила весь всесвiт – вибухнув реактор на Чорнобильськiй АС. Звичайно, з погляду всесвiту, життя тисяч людей – це маленька краплина. Але цi тисячi люди були першими, хто на собi вiдчув, що вiдбулося щось надзвичайне, щось жахливе. І що життя вже не буде таким, як було. Що не можна пити тiеi води, iсти тих яблук, вдихати того повiтря… Що попереду тiльки хвороби, бiль i горе. Книга «Чорнобильська молитва» – це розповiдi очевидцiв цiеi катастрофи: жителiв Прип’ятi, лiквiдаторiв, так званих самоселiв – тих, хто з часом повернувся до своiх домiвок незважаючи на заборони i радiацiю, бо там залишилося все iхне життя. У цiй книжцi ви не знайдете розповiдей про причини цiеi жахливоi подii або про план евакуацii та лiквiдацii наслiдкiв катастрофи. В нiй е тiльки особистi трагiчнi iсторii – про кохання, про хвороби, про боротьбу… І цi iсторii, немов голоси в хорi, зливаються в одну молитву. У Чорнобильську молитву…
Светлана Алексiевич
Чорнобильська молитва
(Хронiка майбутнього)
© Светлана Алексиевич, 2013
© Вiктор Бойко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
Ми повiтря, ми не земля…
М. Мамардашвiлi
Історична довiдка
«Бiлорусь… Для свiту ми terra incognito – невiдома, незвiдана земля. «Бiла Росiя – так приблизно звучить назва нашоi краiни англiйською мовою. Про Чорнобиль усi знають, але тiльки в зв’язку з Украiною i Росiею. Ми ще повиннi розповiсти про себе…»
«Народная газета», 27 квiтня 1996 р.
«26 квiтня 1986 р. о 1 годинi 23 хвилини 58 секунд – серiя вибухiв зруйнувала реактор i будiвлю 4-го енергоблоку Чорнобильськоi АЕС, розташованоi поблизу бiлоруськоi границi. Чорнобильська катастрофа стала найбiльшою технологiчною катастрофою XX столiття.
Для маленькоi Бiлорусi (населення 10 млн осiб) вона стала нацiональним лихом, хоча у самих бiлорусiв немае жодноi атомноi станцii. Це, як i ранiше, аграрна краiна, з переважно сiльським населенням. У роки Великоi Вiтчизняноi вiйни нiмецькi фашисти знищили на бiлоруськiй землi 619 сiл разом iз iхнiми жителями. Пiсля Чорнобиля краiна втратила 485 сiл i селищ: 70 iз них вже навiчно похованi в землi. У вiйну загинув кожен четвертий бiлорус, сьогоднi кожен п’ятий живе на зараженiй територii. Це 2,1 млн осiб, iз них – 700 тис. дiтей. Серед чинникiв демографiчного згасання радiацiя займае головне мiсце. У Гомельськiй i Могильовськiй областях (найбiльш постраждалих вiд чорнобильськоi катастрофи) смертнiсть перевищила народжуванiсть на 20 %.
Внаслiдок катастрофи в атмосферу викинуто 50?10
Кu радiонуклiдiв, iз них 70 % припало на Бiлорусь: 23 % ii територii заражено радiонуклiдами – понад 1 Ku/км по цезiю-137. Для порiвняння: в Украiнi заражено 4,8 % територii, в Росii – 0,5 %. Площа сiльгоспугiдь iз щiльнiстю забруднення вiд 1 i бiльше Ku/км
становить понад 1,8 млн гектарiв, стронцiем-90 iз щiльнiстю 0,3 i бiльше Ku/км
– близько 0,5 млн гектарiв. Із сiльгоспобороту виведено 264 тис. гектарiв землi. Бiлорусь – краiна лiсiв. Але 26 % лiсiв i бiльше половини лугiв у заплавах рiчок Прип’ять, Днiпро, Сож вiдносяться до зони радiоактивного забруднення…
Як наслiдок постiйного впливу малих доз радiацii з кожним роком у краiнi збiльшуеться кiлькiсть ракових захворювань, дiтей iз розумовою вiдсталiстю, нервово-психiчними розладами та генетичними мутацiями…»
Зб. «Чернобыль». «Белорусская энциклопедия», 1996, с. 7, 24, 49, 101, 149
«За даними спостережень, 29 квiтня 1986 року високий радiацiйний фон було зареестровано в Польщi, Нiмеччинi, Австрii, Румунii, 30 квiтня – в Швейцарii i Пiвнiчнiй Італii, 1–2 травня – у Францii, Бельгii, Нiдерландах, Великобританii, пiвнiчнiй Грецii, 3 травня – в Ізраiлi, Кувейтi, Туреччинi…
Закинутi на велику висоту газоподiбнi та летючi речовини поширювалися глобально: 2 травня iх зареестровано в Японii, 4 травня – в Китаi, 5-го – в Індii, 5 i 6 травня – в США i Канадi.
Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою всього свiту…»
Зб. «Последствия Чернобыльской аварии в Беларуси». Мiнськ. Мiжнародний вищий Сахаровський коледж з радiоекологii. 1992 р. с. 82.
«Четвертий реактор, iменований об’ектом “Укриття”, як i ранiше, зберiгае у своiй свинцево-залiзобетоннiй утробi близько 200 тонн ядерних матерiалiв. Причому паливо частково перемiшано з графiтом i бетоном. Що з ними вiдбуваеться сьогоднi, не знае нiхто.
Саркофаг споруджували наспiх, конструкцiя унiкальна, напевно, iнженери-розробники з Пiтера можуть нею пишатися. Слугувати вона мусила тридцять рокiв. Однак монтували його “дистанцiйно”, плити стикували з допомогою роботiв i вертольотiв – звiдси i щiлини. Сьогоднi, згiдно з деякими даними, загальна площа зазорiв i трiщин перевищуе 200 квадратних метрiв, iз них продовжують вириватися радiоактивнi аерозолi. Якщо вiтер дме з пiвночi, то на пiвднi – зольна активнiсть: iз ураном, плутонiем, цезiем. Мало того, в сонячний день при вимкненому свiтлi в реакторнiй залi видно стовпи свiтла, якi падають згори. Що це? Проникае всередину i дощ. А при попаданнi вологи в паливовмiщуючi маси можлива ланцюгова реакцiя…
Саркофаг – небiжчик, який дихае. Дихае смертю. На скiльки його ще вистачить? На це нiхто не вiдповiсть, досi неможливо пiдiбратися до багатьох вузлiв i конструкцiй, щоб дiзнатись, який у них запас мiцностi. Зате всi розумiють: руйнування “Укриття” призвело б до наслiдкiв навiть страшнiших, нiж 1986-го…»
Журнал «Огонёк», № 17, квiтень 1996 р.
«До Чорнобиля… на 100 тисяч бiлоруських жителiв було 82 випадки онкологiчних захворювань. Сьогоднi статистика така: на 100 тисяч – 6 тисяч хворих. Збiльшення майже в 74 рази.
Смертнiсть за останнi десять рокiв збiльшилася на 23,5 %. Вiд старостi вмирае 1 людина з 14, в основному працездатнi – 46–50 рокiв. У найбiльш заражених областях при медичному оглядi встановлено: з 10 осiб – сiм хворих. Їдеш по селах, i тебе вражае територiя кладовищ, якi розрослися…»
«Досi багато яких цифр е невiдомi…. Їх усе ще тримають у таемницi, такi вони жахливi. Радянський Союз послав на мiсце катастрофи 800 тисяч солдатiв строковоi служби та призваних на службу лiквiдаторiв, середнiй вiк останнiх був 33 роки. А хлопчакiв узяли служити в армiю вiдразу пiсля школи…
Тiльки в Бiлорусi значаться у списках лiквiдаторiв 115 493 особи. За даними Мiнiстерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рiк 8553 лiквiдаторiв померли. По двi людини за день…»
«Так починалася iсторiя…
1986 рiк… На перших шпальтах радянських i зарубiжних газет репортажi про суд над винуватцями чорнобильськоi катастрофи…
А тепер… Уявiть порожнiй п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканцiв, але з речами, меблями, одягом, якi використовувати вже нiхто i нiколи не зможе. Тому що будинок цей у Чорнобилi… Але саме в такому будинку мертвого мiста давали невелику прес-конференцiю для журналiстiв тi, кому належало вершити суд над винуватцями в атомнiй аварii. На найвищому рiвнi, в ЦК КПРС вирiшили, що справа мае розглядатися на мiсцi злочину. У самому Чорнобилi. Суд вiдбувся в будiвлi мiсцевого Будинку культури.
На лавi пiдсудних шестеро – директор атомноi станцii Вiктор Брюханов, головний iнженер Микола Фомiн, заступник головного iнженера Анатолiй Дятлов, начальник змiни Борис Рогожкiн, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, iнспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрiй Лаушкiн.
Глядацькi мiсця порожнi. Сидять самi журналiсти. Втiм, людей вже тут i немае, мiсто “закрили”, як “зону жорсткого радiацiйного контролю”. Чи не з цiеi причини його й обрали мiсцем суду – чим менше свiдкiв, тим менше галасу? Немае телеоператорiв, i немае захiдних журналiстiв. Звичайно, на лавi пiдсудних усi хотiли побачити десятки вiдповiдальних чиновникiв, у тому числi й московських. Свою вiдповiдальнiсть мусила нести i сучасна наука. Але погодилися на “стрiлочникiв”.
Вирок… Вiктор Брюханов, Микола Фомiн i Анатолiй Дятлов отримали по 10 рокiв. У iнших термiни були меншi. В ув’язненнi Анатолiй Дятлов i Юрiй Лаушкiн померли вiд наслiдкiв сильного радiацiйного опромiнення. Головний iнженер Микола Фомiн збожеволiв… А ось директор станцii Вiктор Брюханов вiдбув термiн покарання вiд дзвiнка до дзвiнка – всi десять рокiв. Зустрiчали його рiднi й кiлька журналiстiв. Подiя пройшла непомiтно.
Колишнiй директор живе в Киевi, служить звичайним клерком в однiй iз фiрм… Так закiнчуеться iсторiя…»
«Незабаром Украiна приступае до грандiозного будiвництва. Над саркофагом, який накрив 1986-го року зруйнований четвертий блок Чорнобильськоi АЕС, з’явиться нове укриття пiд назвою «Арка». На цей проект 28 краiн-донорiв найближчим часом видiляють початковi капiталовкладення – понад 768 мiльйонiв доларiв. Нове укриття мае iснувати вже не тридцять, а сто рокiв. І задумане воно грандiознiше, бо мусить мати достатнiй об’ем, щоб там вести роботи з перепоховання вiдходiв. Потрiбен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний грунт iз бетонних стовпiв i плит. Слiдом треба пiдготувати сховище, куди почнуть перевозити радiоактивнi вiдходи, витягнутi з-пiд старого саркофага. Нове укриття буде виготовлене зi сталi високоi якостi, здатноi витримати гамма-випромiнювання. Тiльки металу потрiбно 18 тис. тонн…
“Арка” буде безпрецедентною в iсторii людства спорудою. По-перше, вражають ii масштаби – це подвiйна оболонка заввишки 150 метрiв. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевоi вежi…»
За матерiалами бiлоруських iнтернет-газет за 2002–2005 рр.
Одинокий людський голос
«Я не знаю, про що розповiдати… Про смерть чи про любов? Чи це одне i те ж… Про що?
…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулицi та трималися за руки, навiть якщо в магазин iшли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежноi частини, де вiн служив. На другому поверсi. І там iще три молодi сiм’i, на всiх одна кухня. А внизу, на першому поверсi, стояли машини. Червонi пожежнi машини. Це була його служба. Завжди я в курсi: де вiн, що з ним? Серед ночi чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вiкно. Вiн побачив мене: “Зачини кватирки i лягай спати. На станцii пожежа. Я скоро буду”.
Самого вибуху я не бачила. Тiльки полум’я. Все нiби свiтилося… Все небо… Високе полум’я. Кiптява. Жар страшенний. А його все немае i немае. Кiптява тому, що бiтум горiв, дах станцii було залито бiтумом. Ходили, потiм згадував, як по смолi. Збивали вогонь, а вiн повз. Пiднiмався. Скидали палаючий графiт ногами… Поiхали вони без брезентових костюмiв, як були в самих сорочках, так i поiхали. Їх не попередили, iх викликали на звичайну пожежу…
Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостiй ми з ним збирались iхати до його батькiв. Садити картоплю. Вiд мiста Прип’ятi до села Сперiжжя, де жили його батьки, сорок кiлометрiв. Сiяти, орати… Вiн це любить… Мати часто згадувала, як не хотiли вони з батьком вiдпускати його в мiсто, навiть новий будинок спорудили. Забрали в армiю. Служив у Москвi в пожежних вiйськах, i коли повернувся: тiльки в пожежники! Нiчого iншого не визнавав. (Мовчить.)
Інодi нiби чую його голос… Живий… Навiть фотографii так на мене не дiють, як голос. Але вiн нiколи мене не кличе. І увi снi… Це я його кличу…
Сьома година… О сьомiй годинi менi передали, що вiн у лiкарнi. Я побiгла, але навколо лiкарнi вже стояла кiльцем мiлiцiя, нiкого не пускали. Тiльки машини “швидкоi допомоги” заiжджали. Мiлiцiонери кричали: до машин не наближайтеся, лiчильники зашкалюють! Не лише я, всi дружини прибiгли, всi, у кого чоловiки цiеi ночi опинилися на станцii. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лiкарем у цiй лiкарнi. Схопила ii за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усiма зле”. Тримаю ii: “Тiльки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тодi бiжiмо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немае… “Треба молока. Багато молока! – сказала менi знайома. – Щоб вони випили хоча б по три лiтри”. – “Але вiн не п’е молока”. – “Зараз питиме”. Багато лiкарiв, медсестри, особливо санiтарки цiеi лiкарнi через якийсь час захворiють. Помруть. Але нiхто тодi цього не знав…
О десятiй ранку помер оператор Шишенок. Вiн помер першим… Першого дня… Ми дiзналися, що пiд руiнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його i не дiстали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всi будуть першими…
Питаю: “Васильку, що робити?” – “Їдь звiдси! Їдь! У тебе буде дитина”. Я – вагiтна. Але як я його залишу? Просить: “Їдь! Рятуй дитину!” – “Спочатку я мушу принести тобi молоко, а потiм вирiшимо”.
Прибiгае моя подруга Таня Кибенок… Їi чоловiк у цiй же палатi. З нею ii батько, вiн на машинi. Ми сiдаемо i iдемо в найближче село по молоко, кiлометрiв зо три за мiсто… Купуемо багато трилiтрових банок iз молоком… Шiсть – щоб вистачило на всiх… Але вiд молока вони страшенно блювали… Увесь час непритомнiли, iм ставили крапельницi. Лiкарi чомусь твердили, що вони отруiлися газами, нiхто не говорив про радiацiю. А мiсто заповнилося вiйськовою технiкою, перекрили всi дороги. Скрiзь солдати. Перестали ходити електрички, поiзди. Мили вулицi якимось бiлим порошком… Я хвилювалась, як же менi завтра дiстатися села, щоб купити йому сиродою? Нiхто не говорив про радiацiю. Лише вiйськовi ходили в респiраторах… Городяни несли хлiб iз магазинiв, вiдкритi кульочки з цукерками. Тiстечка лежали на лотках… Звичайне життя. Тiльки… Мили вулицi якимось порошком…
Увечерi в лiкарню не пропустили. Море людей навколо… Я стояла навпроти його вiкна, вiн пiдiйшов i щось менi кричав. Так вiдчайдушно! У натовпi хтось почув: iх вiдвозять уночi в Москву. Дружини збилися всi в одну купу. Вирiшили: поiдемо з ними. Пустiть нас до нашим чоловiкiв! Не маете права! Билися, дряпалися. Солдати, вже стояв цеп у два ряди, нас вiдштовхували. Тодi вийшов лiкар i пiдтвердив, що вони полетять на лiтаку в Москву, але нам потрiбно принести iм одяг, – той, у якому вони були на станцii, згорiв. Автобуси вже не ходили, i ми бiгом – через усе мiсто… Прибiгли з сумками, а лiтак вже вилетiв. Нас спецiально обдурили. Щоб ми не кричали, не плакали…
Нiч… По один бiк вулицi автобуси, сотнi автобусiв (вже готували мiсто до евакуацii), а по iнший бiк – сотнi пожежних машин. Пригнали звiдусiль. Вся вулиця – в бiлiй пiнi. Ми по нiй iдемо… Лаемось i плачемо…
По радiо оголосили: мiсто евакуюють на три-п’ять днiв, вiзьмiть iз собою теплi речi та спортивнi костюми, будете жити в лiсах. У наметах. Люди навiть зрадiли – поiдемо на природу! Зустрiнемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гiтари, магнiтофони. Улюбленi травневi свята! Плакали тiльки тi, чиi чоловiки постраждали.
Не пам’ятаю, як доiхала… Нiби прокинулася, коли побачила його матiр: “Мамо, Вася в Москвi! Вiдвезли спецiальним лiтаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тодi це знав? До вечора у мене вiдкрилася блювота. Я – на шостому мiсяцi вагiтностi. Менi так зле… Вночi сниться, що вiн мене кличе, поки вiн був живий, кликав мене увi снi: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поiду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зiбрали в дорогу i батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки грошi, якi у них були. Всi грошi.
Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’ятi… У Москвi у першого мiлiцiонера запитали, в якiй лiкарнi лежать чорнобильськi пожежники, i вiн нам сказав, я навiть здивувалася, тому що нас лякали: державна таемниця, цiлком таемно.
Шоста лiкарня – на “Щукiнськiй”…
До цiеi лiкарнi, спецiальноi радiологiчноi лiкарнi, без пропускiв не пускали. Я дала грошi вахтеру, i тодi вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабiнетi у завiдувачки радiологiчного вiддiлення – Ангелiни Василiвни Гуськовоi. Тодi я ще не знала, як ii звуть, нiчого не запам’ятовувала. Я знала тiльки, що мушу його побачити. Знайти.
Вона вiдразу мене запитала:
– Мила моя! Миленька моя… Дiти е?
Як я признаюсь?! І вже розумiю, що треба приховати мою вагiтнiсть. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нiчого по менi непомiтно.
– Є, – вiдповiдаю.
– Скiльки?
Думаю: “Треба сказати, що двое. Якщо одна – все одно не пустить”.
– Хлопчик i дiвчинка.
– Раз двое, то народжувати, видно, бiльше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повнiстю, кiстковий мозок вражений повнiстю…
“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.
– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе вiдразу вiдправлю. Обнiматись i цiлуватися не можна. Близько не пiдходити. Даю пiвгодини.
Але я знала, що вже звiдси не пiду. Якщо пiду, то з ним. Присягнулася собi!
Заходжу… Вони сидять на лiжку, грають у карти i смiються.
– Васю! – кричать йому.
Повертаеться:
– О, братцi, я пропав! І тут знайшла!
Смiшний такий, пiжама на ньому сорок восьмого розмiру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткi рукави, короткi штанцi. Але пухлина з обличчя вже зiйшла… Їм уливали якийсь розчин…
– А чого це ти раптом зник? – запитую.
І вiн хоче мене обiйняти.
– Сиди-сиди, – не пускае його до мене лiкар. – Нiчого тут обнiматися.
Якось ми це на жарт перетворили. І тут вже всi збiглись, i з iнших палат теж. Усi нашi. З Прип’ятi. Їх же двадцять вiсiм душ лiтаком привезли. Що там? Що там у нас у мiстi? Я вiдповiдаю, що почалась евакуацiя, все мiсто вiдвозять на три чи п’ять днiв. Хлопцi мовчать… А там були ще двi жiнки, одна з них на прохiдний у день аварii чергувала, i вона заплакала:
– Боже мiй! Там моi дiти. Що з ними?
Менi хотiлося побути з ним удвох, ну нехай би одну хвилиночку. Хлопцi це вiдчули, кожен придумав якусь причину, i вони вийшли в коридор. Тодi я обняла його i поцiлувала. Вiн вiдсунувся:
– Не сiдай поруч. Вiзьми стiльчик.
– Так, дурницi все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж першi туди потрапили…
– Скорiше за все, це шкiдництво. Хтось спецiально влаштував. Усi нашi хлопцi такоi думки.
Тодi так говорили. Думали.
Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремiй палатi. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спiлкуватись один з одним. Перестукувалися через стiнку: крапка-тире, крапка-тире… Крапка… Лiкарi пояснили це тим, що кожен органiзм по-рiзному реагуе на дози опромiнення, i те, що витримае один, iншому не пiд силу. Там, де вони лежали, “зашкалювали” навiть стiни. Лiворуч, праворуч i поверх пiд ними… Там усiх виселили, жодного хворого… Пiд ними i над ними нiкого…
Три днi я жила у своiх московських знайомих. Вони менi говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобi треба, не соромся. Це такi виявилися люди… Такi! Я варила бульйон з iндички, на шiсть осiб. Шiсть наших хлопцiв… Пожежникiв… З однiеi змiни… Вони всi чергували тiеi ночi: Ващук, Кибенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазинi купила iм усiм зубну пасту, щiтки, мило. Нiчого цього в лiкарнi не було. Маленькi рушники купила… Я дивуюся тепер своiм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякi чутки, але все одно самi менi пропонували: бери все, що треба. Бери! Як вiн? Як вони всi? Вони будуть жити? Жити… (Мовчить.) Зустрiла тодi багато хороших людей, я не всiх запам’ятала… Свiт звузився до однiеi точки. Вiн… Тiльки вiн… Пам’ятаю лiтню санiтарку, яка мене вчила: “Є хвороби, якi не вилiковуються. Треба сидiти i гладити руки”.
Рано-вранцi iду на базар, звiдти – до своiх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити по порцiях. Хтось попросив: “Привези яблучко”. З шiстьма пiвлiтровими баночками… Завжди на шiстьох! У лiкарню… Сиджу до вечора. А ввечерi – знову в iнший кiнець мiста. Наскiльки б мене так вистачило? Але через три днi сказали, що можна жити в готелi для медпрацiвникiв, на територii самоi лiкарнi. Боже, яке щастя!!
– Але там немае кухнi. Як я iм готуватиму?
– Вам уже не треба готувати. Їхнi шлунки перестають сприймати iжу.
Вiн почав змiнюватися – щодня я вже зустрiчала iншу людину… Опiки виходили наверх… У ротi, на язику i щоках, спочатку з’явилися маленькi ранки, потiм вони розрослися. Пластами вiдходила слизова, плiвочками бiлими. Колiр обличчя… Колiр тiла… Синiй… Червоний… Сiро-бурий… А воно таке все мое, таке улюблене! Це не можна розповiсти! Це не можна написати! І навiть пережити… Рятувало те, що все це вiдбувалося миттево, нiколи було думати, нiколи було плакати.
Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тiльки одружилися, ще не натiшились одне одним… Ідемо по вулицi. Схопить мене на руки i закрутиться. І цiлуе, цiлуе. Люди йдуть повз нас, i всi усмiхаються.
Клiнiка гостроi променевоi хвороби – чотирнадцять днiв… За чотирнадцять днiв людина помирае…
У готелi першого ж дня дозиметристи мене замiряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлi, – все “горiло”. І все це тут же у мене забрали. Навiть нижню бiлизну. Не чiпали тiльки грошi. Натомiсть видали лiкарняний халат п’ятдесят шостого розмiру на мiй сорок четвертий, а капцi сорок третього замiсть тридцять сьомого. Одяг, сказали, може, привеземо, а може, й нi, навряд чи вiн пiддасться “чистцi”. У такому виглядi я i з’явилася перед ним. Злякався: “Господи, що з тобою?” А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип’ятильник у скляну банку… Туди кидала шматочки курки… Маленькi-маленькi… Потiм хтось вiддав менi свою каструльку, здаеться, прибиральниця чи чергова готелю. Хтось – дощечку, на якiй я рiзала свiжу петрушку. У лiкарняному халатi сама я не могла дiстатися базару, хтось менi цю зелень приносив. Але все марно, вiн не мiг навiть пити… проковтнути сире яйце… А менi хотiлося дiстати що-небудь смачненьке! Нiби це могло допомогти. Добiгла до пошти: “Дiвчата, – прошу, – менi треба термiново зателефонувати моiм батькам у Івано-Франкiвськ. У мене тут помирае чоловiк”. Чомусь вони вiдразу здогадалися, звiдки я i хто мiй чоловiк, моментально з’еднали. Мiй батько, сестра i брат того ж дня вилетiли до мене в Москву. Вони привезли моi речi. Грошi.
Дев’ятого травня… Вiн завжди менi казав: “Ти не уявляеш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу бiля нього в палатi, розплющив очi:
– Зараз день чи вечiр?
– Дев’ята вечора.
– Вiдчиняй вiкно! Починаеться салют!
