скачать книгу бесплатно
«У мене теж е питання. Сам я вiдповiсти на нього не можу…
Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотiв би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, е бажання вiдкритися, виговоритись, а з iншого, – вiдчуваю, як я оголююсь, а менi б цього не хотiлося.
Пам’ятаете, у Толстого? П’ер Безухов такий вражений пiсля вiйни, що йому здаеться: вiн i весь свiт змiнилися назавжди. Але минае якийсь час, i вiн зауважуе за собою, що знову так само лае кучера, так само бурчить. Навiщо тодi люди згадують? Щоб вiдновити iстину? Справедливiсть? Звiльнитись i забути? Розумiють, що вони – учасники грандiозноi подii? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендiтна рiч, ефемерна, це не точнi знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тiльки почуття.
Я мучився, рився в пам’ятi i згадав…
Найстрашнiше зi мною було в дитинствi… Це – вiйна…
Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата i мами”: роздягали малюкiв i клали iх одне на одного… Це були першi дiти, що народилися пiсля вiйни. Все село знало, якi слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за вiйну дiтей забули. Ми чекали появи життя. “У тата i мами” – так називалася наша гра. Ми хотiли побачити появу життя… А нам самим було по вiсiм-десять рокiв…
Я бачив, як жiнка сама себе вбивала. У кущах бiля рiчки. Брала цеглину i била себе по головi. Вона була вагiтна вiд полiцая, якого все село ненавидiло. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матерi тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстрiляний iз кулемета чи автомата, i щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Вiн лежав на нашому единому лiжку, бiльше покласти було нiкуди. Потiм його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для бурякiв. Кругом iшли боi. На вулицi лежали вбитi конi й люди…
Для мене це настiльки забороненi спогади, що я не говорив про них уголос…
Тодi я сприймав смерть так само, як i народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жiнка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося менi одним i тим же, однаковим. Народження i смерть…
Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домi, коли рiжуть кабана… Ви тiльки зачепили мене, i я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…
Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жiнки брали з собою в лазню. У багатьох жiнок i в моеi матерi – випадали матки (ми це вже розумiли), вони пiдв’язували iх ганчiрками. Я це бачив… Матки виходили вiд важкоi роботи. Чоловiкiв не було, iх на фронтi, в партизанах перебили, коней не було теж, жiнки тягали плуги на собi. Переорювали своi городи, колгоспнi поля. Коли я вирiс, i в мене траплялася близькiсть iз жiнкою, я це згадував… Те, що бачив у лазнi…
Хотiв забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашнiше зi мною вже сталося. Це вiйна. І я захищений, я тепер захищений. Своiм знанням, тим, що там… тодi… пережив. Але…
Я поiхав у чорнобильську зону… Багато разiв уже був там… І там зрозумiв, що я безпорадний. І я руйнуюся вiд цiеi своеi безпорадностi. Вiд того, що я не впiзнаю свiт, в якому все змiнилося. Навiть зло iнше. Минуле мене вже не захищае. Не заспокоюе… У ньому немае вiдповiдей. А ранiше вони були… (Замислюеться.)
Навiщо люди згадують? Але я поговорив iз вами, щось промовив словами… І щось зрозумiв. Я тепер не такий самотнiй. А як це в iнших?»
Петро С., психолог
Монолог про те, що можна поговорити i з живими, i з мертвими
«Вночi вовк у двiр увiйшов… У вiкно глянула – стоiть i свiтить очима. Фарами…
Я до всього звикла. Сiм рокiв живу сама, сiм рокiв, як люди поiхали. Вночi, бувае, сиджу, поки не свiтае, i думаю, думаю. І сьогоднi всю нiч на лiжку гачком сидiла, а потiм вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливiша рiч на свiтi – смерть. Нiхто ще не вiдкупився. Земля всiх приймае: i добрих, i злих, i грiшникiв. А бiльше справедливостi на цьому свiтi немае. Я тяжко i чесно все життя трудилася. Щиро жила. А менi справедливiсть не випадала. Бог десь дiлив, поки до мене черга дiйшла – у нього вже нiчого не залишилося, що менi дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Нiхто не безсмертний – нi цар, нi купець… Спочатку я людей чекала, думала – всi повернуться. Нiхто на вiк не виiжджав, iхали на час. А тепер смертi чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немае, i батюшка не приiжджав. Нiкому менi вiднести своi грiхи…
Перший раз сказали, що у нас радiацiя, так ми думали, це хвороба якась, хто захворiе – вiдразу помирае. Нi, кажуть, щось таке, що на землi лежить i в землю лiзе, а побачити не можна. Звiр, може, бачить i чуе, а людина – нi. А це неправда! Я бачила… Цей цезiй у мене на городi валявся, поки дощ його не намочив. Колiр у нього такий чорнильний… Лежить i переливаеться шматочками… Прибiгла з колгоспного поля i пiшла на свiй город. І такий шматочок синiй… А через двiстi метрiв iще один. Завбiльшки з хустинку, що у мене на головi. Крикнула я сусiдцi, iншим бабам, ми все оббiгали. Всi городи, поле навколо… Гектарiв два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обiду iх не стало. Приiхала мiлiцiя, а вже не було чого показати. Тiльки розповiдали… Шматочки ось такi… (Показуе руками.) Як моя хусточка. Синi та червонi.
Ми не сильно боялися цiеi радiацii… Коли б ми ii не бачили, не знали, може, i боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Мiлiцiя з солдатами трафаретки поставила. У когось бiля будинку, десь на вулицi – написали: сiмдесят кюрi, шiстдесят кюрi… Столiття жили на своiй картоплi, на б?льбачцi, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, i морквину. Кому бiда, кому смiх… Працювати на городi радили в марлевих пов’язках i гумових рукавичках. А золу з печi закопувати. Ховати. О-о-о… А тодi ще один поважний учений приiхав i виступив у клубi, що дрова треба мити… Диво! Вiдсохли б моi вуха! Наказали перепрати пiдковдри, простирадла, фiранки… Так вони ж у хатi! У шафах i скринях. А яка в хатi радiацiя? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди ii в лiсi, в полi… Колодязi позачиняли на замок, обернули целофановою плiвкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мiшок. Ви всi помрете… Треба iхати… Евакуюватися…
Налякалися люди. Набралися страху. Деякi давай по ночах свое добро закопувати. І я свiй одяг склала… Червонi грамоти за мою чесну працю та копiйку, яка у мене була, на чорний день зберiгалася. Така печаль! Така печаль переiдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селi солдати людей евакуювали, а дiд iз бабою залишилися. Перед тим днем, як людей пiдняли, погнали автобуси, вони взяли корiвку i подалися до лiсу. Перечекали там. Як пiд час вiйни. Коли село карателi палили… Звiдки те лихо береться? (Плаче.) Немiцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.
О! Подивiться у вiкно: сорока прилетiла. Я iх не жену. Хоч, бувае, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усiх одна бiда. Нiкого не жену! Вчора заець прибiгав…
От якби щодня в хатi були люди. Тут недалеко, в iншому селi, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що нi, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночi все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бiгають, це нерв по менi ходить. Так я вiзьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тодi заспокоюеться. Що я вже напрацювалася за свое життя, нагорювалася. Всього вистачило, i нiчого не хочу. Якби померла, то i вiдпочила б. Як там душа… а тiлу спокiйно буде. І дочки в мене, i сини. Всi в мiстi. А я нiкуди звiдси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долi. Я знаю, що докучае стара людина, дiти потерплять, потерплять i скривдять. Радiсть вiд дiтей – поки вони малi. Нашi жiнки, якi поiхали в мiсто, всi плачуть. То невiстка ображае, то дочка. Повернутися хочуть. Мiй хазяiн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в iншому мiсцi. І я з ним. (Раптом весело.) А що iхати? Тут добре! Все росте, все цвiте. Вiд мошки до звiра – все живе.
Я все вам згадаю… Летять лiтаки i летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцiю. Один за одним. А у нас – евакуацiя. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, дiти плачуть. Вiйна! А сонечко свiтить… Я сiла i не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зiбралася?” Питаю: “Силою будете менi руки i ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали i пiшли. Молоденькi-молоденькi. Дiти! Баби на колiнах перед хатами повзали. Молилися. Солдати пiд руки одну, другу – i в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той кием отримае. Лаялася! Крiпко лаялася! Не плакала. В той день я – нi сльозинки.
Сиджу в хатi. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…
Розповiдали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Вiйна!
Мiй хазяiн полюбляв сказати, що людина стрiляе, а Бог кулi носить. Кому яка доля! Молодi, що повиiжджали, вже деякi повмирали. На новому мiсцi. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожне… А птахи тут усякi… Лiтають… І лось iде хоч би що… (Плаче.)
Я все згадаю… Люди повиiжджали, а кiшок i собак залишили. Першi днi я ходила i розливала всiм молоко, а кожному собацi давала шматок хлiба. Вони стояли бiля своiх дворiв i чекали господарiв. Чекали людей довго. Голоднi кiшки iли огiрки… Їли помiдори… До осенi я у сусiдки косила траву перед хвiрткою. Паркан упав, паркан iй прибила. Чекала людей… Жив у сусiдки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрiнеш, – то крикни менi”.
Вночi сниться, що я евакуююсь… Офiцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати i закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме мiсце. Незрозумiле. Це i не мiсто, i не село. І не земля…
Трапилась iсторiя… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голоднi щури напали, немае порятунку. Пiд ковдру лiзли. Зерно в бочцi – дiрку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообiдаемо. А тодi пропав Васько… Може, голоднi собаки де напали i з’iли? Вони все бiгали голоднi, поки не повмирали, кiшки були такi голоднi, що кошенят iли, влiтку не iли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своiй хатi. Рудi щури… Правда чи нi, а подейкують. Нишпорять тут бомжi… Першi роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери i вези на товкучку. От вони нап’ються, пiснi спiвають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда i заснув на вулицi. Вранцi двi кiсточки знайшли та велосипед. Правда чи нi? Не скажу. Балакають.
Тут усе живе. Ну все-все! Ящiрка живе, жаба квакае. І черв’як повзае. І мишi е! Всi е! Особливо навеснi добре. Я люблю, коли бузок цвiте. Черемха пахне. Поки ноги мiцно тримали, сама по хлiб ходила, в один тiльки бiк п’ятнадцять кiлометрiв. Молода бiгом би проскакала. Звикла. Пiсля вiйни ми ходили за насiнням на Украiну. За тридцять, за п’ятдесят кiлометрiв. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хатi, бувае, що не перейду. Старiй бабi й улiтку на печi холодно. Мiлiцiонери iдуть сюди, перевiряють село, так менi хлiба везуть. Тiльки що вони тут перевiряють? Живу я i котик. Це вже другий котик у мене. Мiлiцiя посигналить, ми з ним зрадiемо. Бiжимо. Йому привезуть кiсточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що вiзьмуть? Душу? У мене тiльки душа”. Хорошi хлопчики. Смiються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радiо слухаю. Людмилу Зикiну люблю, та щось вона рiдко зараз спiвае. Видно, постарiла, як i я. Мiй хазяiн любив сказати… Так iще говорив: закiнчено бал – i скрипки в торбу!
Розповiм я, як котика собi знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, i два… І мiсяць… Ну зовсiм, було, я сама залишилася. Нi до кого i заговорити. Пiшла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато iх бiгало, а потiм десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирае… Всiх приймае земелька… І ходжу я, i ходжу. Два днi кликала. На третiй день – сидить пiд магазином. Ми переглянулися… Вiн радий, i я рада. Тiльки що вiн слово не скаже. “Ну, ходiм, – прошу, – ходiм додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’iдять. Розiрвуть. Ходiм. У мене яйця е, сало”. От як пояснити? Кiт людськоi мови не розумiе, а як вiн тодi мене зрозумiв? Я йду попереду, а вiн бiжить позаду. Няв… “Вiдрiжу тобi сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже двi зими перезимували…
Вночi присниться – хтось покликав… Голос сусiдки: “Зiно!” Помовчить… І знову: “Зiно!”
Сумно менi зробиться, я поплачу…
Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У вiйну вiд тифу згорiла. Тiльки ми занесли ii на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І свiтить-свiтить. Хоч ти повернись i вiдкопай. Хазяiн мiй там… Федя… Посиджу бiля всiх. Позiтхаю. А поговорити можна i з живими, i з мертвими. Менi нiякоi рiзницi. Я i тих, i iнших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…
Бiля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, вiн до сина в Крим поiхав. За ним – Петро Іванович Мiуський. Тракторист. Стахановець, колись усi в стахановцi вибивалися. Золотi руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене i жалiсть брала, кров пiднялася, коли його руйнували. Закопували. Офiцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямi стоiть”. А сам – п’яний. Пiдходжу – це вiн плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далi садиба Михайла Михальова, вiн котли топив на фермi. Михайлика не стало швидко. Поiхав – i вiдразу помер. За ним – будинок зоотехнiка Степана Бихова стояв… Згорiв! Уночi злi люди пiдпалили. Мешканцi. І Степан довго не пожив. Пiд Могильовом, де дiти живуть, похований. Друга вiйна… Стiльки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пiснi, танцi. Гармошка. А зараз – як у в’язницi. Я, бувае, заплющу очi й ходжу по селу… Ну, яка, кажу iм, тут радiацiя, коли i метелик лiтае, i джмiль дзижчить. І мiй Васько мишей ловить. (Плаче.)
А моя ти любонько, зрозумiла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельцi… Пiд корiнням…»
Зiнаiда Євдокимiвна Коваленко, самосел
Монолог про цiле життя, написаний на дверях
«Я хочу засвiдчити…
Це було тодi, десять рокiв тому, i щодня вiдбуваеться зi мною зараз. Тепер… Це завжди зi мною.
Ми жили в мiстi Прип’ятi. У самому цьому мiстi, який знае зараз увесь свiт. Я не письменник. Але я свiдок. Ось як це було… З самого початку…
Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усi навколо – йдеш на роботу i приходиш iз роботи. Отримуеш середню зарплату. Раз на рiк iздиш у вiдпустку. У тебе – дружина. Дiти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюешся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всiх цiкавить i нiкому невiдоме. Ти хочеш бути як усi, а вже не можна. Ти не можеш, тобi вже не повернутися в колишнiй свiт. На тебе дивляться iншими очима. Тобi задають питання: там було страшно? Як горiла станцiя? Що ти бачив? І взагалi, чи можуть у тебе бути дiти? Дружина вiд тебе не пiшла? На перших порах ми всi перетворилися на рiдкiснi експонати. Саме слово «чорнобилець» досi – як звуковий сигнал. Усi повертають голову в твiй бiк… Звiдти!
Це були вiдчуття перших днiв. Ми втратили не мiсто, а цiле життя.
Поiхали з дому на третiй день… Реактор горiв… Запам’яталося, що хтось iз знайомих сказав: «Пахне реактором». Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахiв, а насправдi, на мультик. А його зрозумiти треба, тому що нам iз ним жити. Я розповiм лише свое…
Було так… Оголосили по радiо: кiшок брати не можна! Дочка – в сльози, вiд страху втратити свою улюблену кiшку стала заiкатися. Кiшку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, вириваеться. Обдряпала всiх. Речi брати не можна! Я всi речi не вiзьму, я вiзьму одну рiч. Тiльки одну! Я мушу зняти дверi з квартири i вiдвезти, дверi залишити не можу. А вхiд заб’ю дошками.
Нашi дверi… Наш талiсман! Сiмейна релiквiя. На цих дверях лежав мiй батько. Не знаю, за яким звичаем, не скрiзь так, але у нас, сказала менi мама, небiжчика треба покласти на дверi вiд його дому. Вiн так лежить, поки не привезуть труну. Я сидiв бiля батька всю нiч, вiн лежав на цих дверях… Дiм був вiдчинений. Усю нiч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я рiс… Вiдзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армiею… А поряд – як зростав уже мiй син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавнiх папiрусах. Як я iх залишу?
Попросив сусiда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собi. Але я iх вивiз. Дверi. Вночi. На мотоциклi. Лiсовою дорогою… Вивiз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася мiлiцiя: “Будемо стрiляти! Будемо стрiляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Дверi з власного дому я як украв…
Вiдправив дочку з дружиною до лiкарнi. В них по тiлу розповзлися чорнi плями. То з’являться, то зникнуть. Завбiльшки з п’ятак… А нiчого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажiть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”
Навколо тодi всi говорили: помремо-помремо… До двотисячного року бiлоруси зникнуть. Доньцi виповнилося шiсть рокiв. Якраз у день аварii. Вкладаю ii спати, вона менi шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нiчого не розумiе… А вона побачить у дитячому садку няню в бiлому халатi або в iдальнi кухаря – з нею iстерика: “Не хочу в лiкарню! Не хочу вмирати!” Бiлий колiр не переносила. Ми навiть у новому будинку бiлi фiранки помiняли.
Ви здатнi собi уявити вiдразу сiм лисих дiвчаток? Їх у палатi було сiм… Нi, годi! Я кiнчаю! Коли я розповiдаю, у мене вiдчуття… ось серце пiдказуе: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати ii як чужу… Їi муки… Дружина прийшла з лiкарнi. Не витримала: “Краще б вона померла, нiж так мучитись. Або менi померти, щоб бiльше не дивитися”. Нi, досить! Я кiнчаю! Не в змозi. Нi!
Поклали ii на дверi… На дверi, на яких колись лежав мiй батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-пiд великоi ляльки. Як коробка…
Я хочу засвiдчити – моя дочка померла вiд Чорнобиля. А вiд нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, iще не доведено, немае банку даних. Треба чекати сотнi рокiв. Але мое людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишiть. Хоча б ви запишiть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сiм рокiв…»
Микола Хомич Калугiн, батько
Монолог одного села про те, як кличуть душi неба, щоб iз ними поплакати й пообiдати
Село Бiлий Берег Наровлянського району Гомельськоi областi.
Говорять: Анна Павлiвна Артюшенко, Єва Адамiвна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софiя Миколаiвна Мороз, Надiя Борисiвна Нiколаенко, Олександр Федорович Нiколаенко, Михайло Мартинович Лис.
«– Гостоньки до нас… Добрi люди… Не ворожилося на зустрiч, нiякого знаку. Бувае, долоня свербить – поздоровкаешся. А сьогоднi нiяк не ворожилось. Одне соловейко всю нiч спiвав – на сонячний день. Ой! Нашi баби в момент збiжаться. Он Надя вже летить…
– І пережили все, перетерпiли…
– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Вiйськова технiка понаiхала. Самохiдки. Один дiд старий… Уже лежав. Помирав. Куди iхати? “Я ось встану, – плакав, – i пiду на могилки. Своiми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивiться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!
– Лiтаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася вiйна. З китайцями чи американцями.
– Хазяiн прийшов iз колгоспних зборiв i каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукае в дверi сусiд, i сiли вони з моiм випивати. Випили i давай лаяти голову: “Не поiдемо i крапка. Вiйну пережили, а тут радiацiя”. Хоч залазь у цю землю. Не поiдемо!
– Спочатку думали, що всi помремо через два-три мiсяцi. Так нас лякали. Агiтували iхати. Слава Богу – живi!
– Слава Богу! Слава Богу!
– Нiхто не знае, що на тому свiтi. Тут краще… знайомiше. Як моя мама казала: красуешся, радiеш i сваволиш.
– Пiдемо до церкви, помолимося.
– Виiжджали… Взяла землю з маминоi могилки в мiшечок. Постояла на колiнах: “Прости, що ми тебе залишаемо”. Вночi пiшла до неi й не боялася. Люди своi прiзвища писали на хатах. На колодах, на парканi. На асфальтi.
– Собак солдати вбивали. Стрiляли. Бах-бах! Пiсля цього я не можу чути, як кричить живе.
– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять рокiв… Жалiв людей. У Москву на виставку ми свiй льон возили, колгосп посилав. Значок звiдти привiз i червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому мiсцi? Старий дiд… Тут помиратиму, жiночки менi води принесуть, в хатi натеплять. Жалiв я людей… Увечерi йдуть баби з поля i спiвають, а я знаю, що вони нiчого не отримають. Самi палички на трудоднi. А вони спiвають.
– У селi у нас люди живуть разом. Одним миром.
– Сниться менi сон, це я вже в мiстi у сина жила. Сон… Що чекаю смертi, пiджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на нашi могилки, хоч п’ять хвилин постiйте зi мною бiля рiдноi хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…
– Нехай вона отруена, з радiацiею, але це моя батькiвщина. Нiде ми бiльше не потрiбнi. Навiть птицi свое гнiздо миле.
– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсi, пiдiйду до вiкна, гляну вниз i хрещуся. Здаеться, що коня чую. Пiвня… І такий жаль… А то насниться свiй двiр: корову прив’язую i дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.
– Удень ми жили на новому мiсцi, а вночi на батькiвщинi. Увi снi.
– Взимку ночi довгi, сидимо, бувае, i рахуемо: хто вже помер? У мiстi вiд нервовостi й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят рокiв – хiба це час смертi? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.
– Як то кажуть, хто де народився, там i згодився.
– Мiй хазяiн два мiсяцi лежав… Мовчав, не вiдповiдав менi. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очi тiльки на голос пiдведе, а менi вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хатi. Коли людина вмирае, плакати не можна. Переб’еш iй смерть, буде довго трудитись. Я в шафi свiчку взяла i в руки йому вставила. Вiн узяв i дихае… Очi, бачу, мутнi… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привiт нашiй донечцi й моiй любiй матусi”. Молилася, щоб нам разом… Деякi Бога i впрохають, а менi вiн смертi не дав. Живу.
– А я помирати не боюся. Нiхто два рази не живе. І лист вiдлiтае, i дерево падае.
– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усi роки ходили. Стахановки. Сталiна пережили. Вiйну! Якби не смiялись i не тiшилися, то давно б повiсилися. Значить, розмовляють двi чорнобильськi жiнки. Одна: “Чула, у нас у всiх тепер бiлокрiв’я?” Інша: “Нiсенiтниця! Я вчора палець порiзала, кров текла червона”.
– У рiдному краю, як у раю. А на чужинi й сонце не так свiтить.
– А моя мама колись мене навчила: вiзьми iконку та переверни ii, i щоб вона так три днi повисiла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було двi корови i двi телицi, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скiльки! Пропало все, тьху, пропало!
– Помила хату, пiч побiлила… Треба залишити хлiб на столi й сiль, миску i три ложечки. Ложок стiльки, скiльки душ у хатi. Все, щоб повернутися…
– А гребiнцi у курей були чорнi, а не червонi – радiацiя. І сир не виходив. Мiсяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, бiлий порошок. Радiацiя…
– Ця радiацiя у мене на городi була. Город весь побiлiв, бiленький-бiленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось iз лiсу принесло. Вiтер насипав.
– Не хотiли ми виiжджати. Ой, не хотiли! Мужики напiдпитку… пiд колеса кидалися. Начальство ходило по хатах i кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”
– Худоба три днi не поена. Не годована. На забiй! Приiхав кореспондент iз газети: “Як настрiй? Як справи?” П’янi доярки ледве його не вбили.
– Голова з солдатами крутиться навколо моеi хати. Лякають: “Виходь або будемо пiдпалювати! Ану, сюди канiстру з бензином!” Забiгала – то рушник схоплю, то подушку…
– Ось ви скажiть по науцi, як дiе та радiацiя? Говорiть правду, нам усе одно скоро помирати.
– А що ви думаете, в Мiнську ii немае, раз вона невидима?
– Привiз онук собачку… Назвали Радiй, бо живемо в радiацii. І де мiй Радiй подiвся? Завжди бiля нiг… Боюся, побiжить за село, вовки з’iдять. Буду сама.
– А пiд час вiйни цiлу нiч гармати стукають-стукають. Сiчуть-сiчуть. Ми земляночки в лiсi видовбали. Бомблять i бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то i город, i вишеньки погорiли.
Тiльки б не було вiйни… Як я ii боюся!
– У вiрменського радiо запитують: “Чи можна iсти чорнобильськi яблука?” Вiдповiдь: “Можна, тiльки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скiльки буде сiм помножити на сiм?” Вiдповiдь: “Так тобi будь-який чорнобилець на пальцях порахуе”. Ха-ха-ха…
– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаете, за сiм рокiв не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мiй хазяiн плакав i плакав. Тиждень працюе в колгоспi на тракторi, чекае недiлi, а в недiлю ляже бiля стiнки i плаче.
– Бiльше нас нiхто не обдурить, нiкуди ми зi свого мiсця не рушимо. Магазину немае, лiкарнi немае. Свiтла немае. Сидимо при гасовiй лампi та при каганцi. А нам добре! Ми вдома.
– У мiстi невiстка ходила за мною по квартирi з ганчiркою i витирала дверну ручку, стiлець… А все за моi грошi куплене, всi меблi й машина “Жигулi”. Грошi скiнчились, i мама не потрiбна.
– Грошi нашi дiти забрали. А що залишилось, iнфляцiя з’iла. Те, що нам вiддали за господарство, за хати. За яблуньки.
– У вiрменського радiо запитують: “Що таке радiоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…
– Два тижнi я йшла пiшки… І корiвку свою вела… Люди не пускали в хати. У лiсi ночувала.
– Бояться нас. Заразнi, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караемо одне одного. За це.
