скачать книгу бесплатно
Справи земнi
Зоряна Зiнь
Збiрка «Справи земнi» про буденне життя, про речi, що оточують нас. Часом ми не завважуемо того як живемо. Життя минае, стираються подii, котрi творять саме життя i свое, i чуже. Важко усвiдомити те, що навколо нас, це ми самi. У кожного свiй бiль, своя Голгофа. Чи ти ще зовсiм юна особа («Сонячнi зайчики», «»Тiнi ночi», «Бiлий метелик») й свiт тебе не розумiе, чи ти не розумiеш того свiту, який навколо тебе. Життя прекрасне, скiльки б не було тобi рокiв варто йти до своеi мети («Справи земнi», «Королева», «Фейс контроль», «Вiдьма», «Дарусинi дзвiночки»). Коли втрачаеш вiру у себе, у навколишнiй свiт, коли бiль душi стае нестерпним варто пам’ятати, що людина мае велику мiсiю у цьому шаленому свiтi, котру необхiдно виконати, якщо не ти, то хто («Чубарики», «Покручi», «Чужа кiстка»)? Нiколи не забувати свого корiння, iсторii свого народу, бо той народ – це ми i це наша iсторiя (« «Солодка картопля», «Сам на сам iз свiтом», «Копали картоплю», „Карлики починають i …”). У гонитвi за щастям втрачаемо його («Пташечка»). Збiрка про жiночу долю, про вмiння знайти свою власну стежку у життi, про те, як не втратити себе самого й зберегти у собi людянiсть.
Зоряна Зiнь
СПРАВИ ЗЕМНІ
СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ
Маленькою дiвчинкою любила ловити сонячнi зайчики. Вони часто вiдбивалися вiд вiкон протилежного корпусу iнтернату на стелi iх спальнi. Ловити зайчикiв виходило пiд час пiсля обiднього сну. Звичайно, що вона, маленька дiвчинка не намагалася дертися по стiнах тодi, коли всiм потрiбно було спати. Та й за непослух ii б обов’язково могли покарати – посадити на весь день до темноi комiрки, що знаходилася у пiдвалi. А вона так боiться павукiв. Дiвчата ще й розказували, що там водилися щурi. А щурiв вона не просто боялася, вони довгий час переслiдували ii у снах. Довго…
Пам’ятае, як ii маленькою мама зачинила у сараi на кiлька днiв, бо гуляла iз своiми друзями. Кинула iй кусень черствоi булки й залишки «Кока-коли» i замкнула.
– Тiльки писни – приб’ю! – такими були ii слова.
Вдень Оксанка чатувала на тварюк i полохала iх якоюсь палицею. Та так довго вона не могла не спати. Їй тодi було лише чотири рочки. Мама гостила своiх знайомих кiлька днiв. Крики, галас, гучна музика приглушували ii плач, на щось бiльше годi було рiшитися, бо добре пам’ятае, як минулого разу ii побили. Вона тихенько плакала й голосно стукала палицею об якогось старого баняка. Зрештою, дiвчинка заснула. Прокинулася вiд того, що ii щось лоскотало бiля вушка, а потiм щось хрумнуло й вухо страшенно заболiло.
– Ай! Аяяй!! – зарепетувала Оксанка.
Вона кинулася на рiвнi ноги, махала руками, а ii щось мiцно тримало за вушко. Якось вона збила ручками те, що так мiцно вчепилося у ii тiльце й побачила щура з вишкiреними зубами. Дiвчинка затулила личко й стала несамовито верещати. Та й що з цього? Хiба хто мiг вчути голос малоi дитини? Коли музика лунала так, що ii було чути й тут, у старому сарайчику, а сусiдiв у них не було, бо жили на краю селища. Тiльки того, що тварина таки налякалася й втекла у своi закамарки. З вушка капала кров. Мала ще бiльше стала кричати й плакати. Коли нарештi матуся опам’яталася, то, мабуть, минуло днiв зо два. За цей час щур навiдувався кiлька разiв, але Оксанка вже не спала, була напоготовi й товкла палицею будь по чому. Ще довго по тому вона не могла спати, кидалася на лiжку, щось вигукувала й ридала до нестями, а потiм засинала й могла довго не прокидатися.
– Та вставай вже, триклята дитино! – будила мама. – Пiдеш до бабусi. Вмийся й вбери чисту сукенку. Нечепура!
Хапонула дитину в цупкi обiйми й ну чесати волосся. Не чесала, а висмикувала кучерики. Вiд матусi несло чимось таким смердючим, що вона, Оксаночка, вiдвертала свое личко.
– Що з вухом!? – гаркнула й продовжувала тягнути за волосся.
– Н-не-знаю, – поволi промовила Оксаночка.
– Гидота! Іди i помий вуха! Помийниця!
Дiвчинка боялася рухати поранене вушко. Воно взялося струпом й нестерпно болiло. Прикрила волосячком рану. Мама чекала ii на вулицi.
– Рухайся! Часу в мене нема!
Дорогою йшли мовчки. Оксанка ловила свiжий подих вiтру, дивувалася бiлому свiту й була щаслива, дарма, що прийдеться пережити ще одну неприемнiсть: зустрiч мами й бабусi. Колись вони жили всi разом: Тато, мама бабуся. А коли тато помер, то бабуся пiшла вiд них геть, бо мама не любила ii. Дiм, у якому вони жили належав мамi. Бабуся часто плакала, а потiм оселилася у знайомоi й платила iй грошi за проживання. Зараз Оксанка розумiе що до чого, а тодi… Цi зустрiчi були завжди неприемними. Оксанка не все розумiла про що так сердито казали жiнки одна однiй. Мама сердито махала рукою i йшла геть, а бабуся тiшилася своею маленькою пташечкою.
– А що з тобою, рибонько? – ввечерi спитала бабуся, розчiсуючи ii на нiч.
– Щур вкусив, – мовила рибонька.
– Як!?
Бабуся кинулася до свiтла з дитиною. Швидко стала збирати свое внуча й вiдвезла до лiкарнi. Лiкар навiть довго не оглядав розятреноi рани, що гноiлася i зразу призначив операцiю:
– Іншоi ради не бачу.
Згодом маму позбавили батькiвських прав i Оксаночка стала сиротою. Коли не стало ii старенькоi бабусi, а за маму годi було й думати, бо жодного разу за останнi два роки вона не згадала за донечку. Дiвчинку вiддали до iнтернату. «Неповносправна»– такий вирок було написано на ii лiкарнянiй картцi. То нiчого, що вона лише трохи недочувала, ii записали до школи – iнтернату для глухих. Вивчила мову жестiв, але хто буде звертати увагу на дитину-калiку? Оксанка вчилася як могла. Тиха година була таки тихою. Усi дiтки лягали у своi казеннi лiжечка, чемно прикривали оченята й спали чи лежали до того часу, поки iх нянечки не будили. Дiвчинка ж заснути не могла, бо ii тиха година не була вже й такою тихою. Часто вона чула, як директор iнтернату сварив працiвникiв, i веселощi колективу чула також. Щодня усi працiвники збиралися за круглим столом i обiдали. Їх обiднi перерви нагадували маминi посиденьки з друзями, от тiльки музики тут не було. Оксанка лежала i мрiяла, iнколи ii мрii переривали веселi сонячнi зайчики вiд вiкна навпроти. Вiтерець колихав вiкно й воно рухалося, вдповiдно й зайчики стрибали по стелi, а Оксаночка ловила iх поглядом. Вона наперед знала куди помчить отой зайчик, бо за кiлька лiт такого «полювання» вона стала досвiдченим мисливцем.
Пiсля закiнчення школи вiддали iх на комбiнат лiпити коробки пiд парфуми. Не чула цих запахiв нiколи, але уявляла якими ж мають бути жiнки, що купують такi дорогi парфуми. Лiпила б довго такi коробочки, але комбiнат збанкрутував, а новий власник вимiв усiх на вулицю, ще й поганою мiтлою погнав з гуртожитка, дарма, що закон каже. Грошi- зараз е основним законом. Не знайшли правди нi у судi, нi у людей. Хто куди мiг там i влаштувався. Пiшла Оксана шукати долi та не знайшла. Батькiвський будинок згорiв i мама також. Си-ро-та! Тепер справжня си-ро-та i бомж! Блукала вокзалами. Таких як вона ганяли собаками, викликали на них мiлiцiю. Випадок звiв iз добрими людьми- взяли мити вiкна й пiдлогу. Глуха- це добре, не почуе того, що не потрiбно.
Тепер ловила сонячних зайчикiв у вiтринi великого магазину. За здоровенною шибою вирувало життя. Хтось проходив мимо й навiть не заглядав на широкi вiтрини, щоб не розпалювати нi своеi уяви, нi своеi злостi. Хтось зупинявся й заглядав через вiкна у зал. Вона продовжувала ретельно ловити блиски сонця у власноруч вимитих вiкнах. Терла шматиною скло й усмiхалася життю. А воно вирувало навкруг усмiшками молодих дiвчат i хлопцiв, поважних панiв i пань, веселоi дiтвори й Оксанка усмiхалася сонцю, мружачи великi сiро- блакитнi очi. Вона знае, що сонце не дiлить людей нi на багатих, нi на бiдних, всi пiд ним рiвнi, всiх грiе, усiм даруе тепло.
Любила сонце, бо й воно любило ii. Життя бiгло струмочком. Оксанка геть подорослiшала. Вийшла замiж. А от чи була щаслива коли-небуть, то навiть i не знае.
Весняне сонце загравало iз легким вiтерцем. Молодь випурхнула на вулицi старезного мiста. Вiтер бавився з чубами молодикiв, губився у кучерях дiвчат, заплутувався, виривався iз напарфумених пасм й зникав у вишинi голубого неба. Бiлi хмари вiдбивалися у шибах вiтрин й шибках вiкон квартир. Пустун-вiтерець загравав iз кватирками, вигойдувався на скрипучих вiконницях. Старезнi кватирки ловили сонце й пускали сонячнi зайчики в очi перехожих.
До блиску начищенi вiтрини вiдбивали ясно-голубе небо, ловили отi зайчики й пускали у глиб магазинiв та кав’ярень. Мiсто ожило. Групи молодих людей прогулювалися й шукали нових знайомств.
– Диви! Якась красуня махае нам.
– Чому нам?
– Це, напевне, твоя знайома.
– А у мене знайомих серед модельок немае.
– Що ж так?
– Пхе, хлопцi, це ж можна виправити!
Групка студентiв зупининалася навпроти магазину. Дiвчина у вiтринi продовжувала махати до них рукою й усмiхатися.
– Хлопцi, так чия ж то знайома?
– Ха! То твоя напевне, а ти так вдаеш.
– Точно, це вiн наполiг прийти на цю площу.
– Та ну вас!
Вони глянули один на одного.
– Ну, що йдемо?
– Так!!! – дружно обiзвалася ватага.
Зi смiхом кинулися переходити дорогу. Пiдiйшовши до вiтрини, вони побачили, що дiвчина просто мила вiкно, вона ретельно протирала шибу й ii рухи нагадували помах руки як заклик. Дiвчина була зосередженою. Сонце вiдбивалося у шибцi вiкна через дорогу. Кватирка пускала сонячного зайчика на молоде змарнiле обличчя й дiвчина, примруживши очi, продовжувала терти скло. Хлопцi голосно засмiялися. Вона показала iм язика й махнувши рукою «Йдiть геть!» продовжувала свою роботу. Була сердита, бо не одна зграйка хлопцiв пiдбiгала до вiтрини сьогоднi, а вона почувалася нiяково через iх реготи. Вiтерець розгойдував вiкно навпроти й сонячний зайчик ловив ii обличчя й зазирав у сiро-блакитнi очi.
Дiвчина втомлено усмiхнулася сама до себе: «Все, на сьогоднi все!» Брала сьогоднiшню зарплатню й рахувала на що може витратити цi грошi. «Пачка макаронiв, масло чи олiя? Пiв хлiбини й трое яець! От i увесь заробiток!» Сьогоднi ще так- сяк перебуде, а завтра? Де вона завтра знайде грошi? Стрiпонула важкi думи й прошмигнула до магазинчика навпроти. А чого ж йти кудись? Вона живе поруч, у сусiдньому пiд’iздi. Зручно сьогоднi вийшло, з дому i на роботу.
Пiднiмаеться обережно темними сходами свого старезного пiд’iзду. Сходинки риплять з кожним ii кроком. Тихо вiдкривае старенькi дверi. Ще тихiше заходить до квартири й у коридорчику власного помешкання легка усмiшка зникае й ховаеться десь на днi серця.
– Що, лахудро, прибилася додому!? – почувся голос ii половинки, хм, половинки…
Колись це була ii справжня половинка, принаймi вона так вважала. По шлюбi ще рiк-два жили непогано. Вона вчилася, батьки чоловiка допомагали чим могли, а потiм батькiв нестало… Згодом вiн втратив роботу. Шукав i не знайшов гiдноi себе. Запив. І з цього часу все покотилося шкеребеть… Давно б покинула, пiшла б свiт за очi, але кому вона потрiбна? Часом мрiяла, щоб вiн нiколи не повертався iз своiх загулiв. А часом шкодувала його…Влаштуватися на постiйну роботу не могла, але час вiд часу пiдзаробляла тим, що мила вiкна, прибирала у квартирах.
– Де так довго вешталася!? – злiсно засичав.
– Я на роботi була.
– На роботi! Я все бачив, на якiй роботi ти була! Повiя!
– Не смiй так розмовляти зi мною!
– Я!? Не смiй? – забелькотiв чоловiчий голос. – Та я тобi зараз як посмiю!..
До неi пiдстрибнуло щось, що колись називалося чи могло б називатися чоловiком. Худе, блiде, з темними колами пiд очима. Воно, оце, тремтiло й плювалося. Його руки з посинiлими пальцями й проштриканими венами потягнулися до ii молодого вимученого тiла вiд постiйного недоiдання й виснажливоi роботи. Дiвчина мовчки вiдступила до дверей.
– Стiй, паскудо! Куди тiкаеш!? Ти думаеш я не бачив як ти загравала з перехожими? Та увесь день я спостерiгав за тобою, змiюко! Грошi давай!
– Грошей немае. Я купила харчi,– ii голос затремтiв.
– Ти купила харчi!? А менi що?! Здихати!? Ти хочеш, щоб я здох?! Грошi давай! Лахудра!
З кулаками вiн кинувся на неi й повалив на пiдлогу. Бив мовчки. Ногами. Будь-куди. В живiт, голову, обличчя. Вона не кричала, не просила про допомогу. А хто прийде? Старенькi сусiди, якi уже давно й забули як вона виглядае, бо бояться його. Вiн гамлесив ногами по молодому тiлу й сопiв як мiх, а в сiро-блакитних очах застигали сонячнi зайчики, що загубилися там ще за дня…
ПТАШЕЧКА
Молоденьке й тендiтне дiвча вирвалося iз лабет сiроi буденщини- вiддаленого життя у горах. Воно крокувало незнайомими вуличками старезного мiста. Сiрi непривiтнi кам'яницi лякали дiвчину. Атланти, що пiдпирали старезнi балкони, й грацii, що визирали з-за колон порталiв, проводжали застиглим й байдужим поглядом оте довгоноге розгублене дитя природи. Вузенька вуличка вихлюпнула ii на широкий проспект, який заливало свiтло нового, щойно народженого, дня. Мокра брукiвка блищала й видавалося, що це тихе плесо рiчки. Та нi, он стара двiрничка мете посеред отого грайливого потоку. Дiвчина зупинилася у повнiй розгубленостi: «Куди йти?»
– Заблукала? – озвалася двiрничка. – Поступати приiхала чи що? То спiзнила, дiти вже вчаться.
– Нi, – вiдказала досить смiливо. – Не поступати, на роботу!
Стара окинула поглядом спiврозмовницю. Струнка й довгонога, свiтлi кучерi перехопленi гумкою у пучок, на молоде пташеня, яке щойно вибилося у пiр'я, схоже.
– Щось ти замолода, пташко, до роботи. Вже вивчилася чи що?
– Чи що, – нотки виклику пролунали у цiй короткiй вiдповiдi.
– А-а-а, – потягнула стара, – не вступила, а додому не хочеться.
– Що там вдома! Нема дому! Сама тепер!
– Йой! – стрепенулася двiрничка. – Горе яке! – перестала мести й пiдiйшла до красунi. – Нiкого не маеш?
– Не-е-а, не маю i не хочу!
– Так не кажи, не кажи, ще замолода, щоб таке казать, – й стала далi вишпортувати старим стертим вiником смiття. – Я оно життя прожила щитай, а сама не е. То нiц жи без рiдних, та люди навкруг, хiба не? – оглянулася на свою спiврозмовницю, а та уже ii не слухала. Йшла вздовж вiтрин й заглядала у новий для неi свiт. Хiба тiй старушенцii зрозумiти ii? Хiба вона знае, як ото дибати до магазину кiлометрiв п'ять? Не-а, не знае! У широких вiтринах бачила нове свое життя. «Вчитися! Пхе! Не буде вона мудохатися за партою! Не буде! Доста того, що школу скiнчила! Доста!» Показала язика тiй, що вiдбилася у широчезнiй вiтринi, махнула старенькою валiзою, а та легко злетiла вгору, що там важкого, нiчого нема, бо з дому й нiчого брати, дрантя купить за грошi, якi заробить. «Добре, що мамка корову продала, а грошей не потратила! Добре! Тепер нехай шукають вiтра в полi! Не верну! Не верну, нехай iншi жиют там! Нехай iнших товчут i до роботи заставляют!»
Сонце било в очi, примружившись, читала вивiски на вiтринах «Дiамант», «Снiжинка», «Продукти», «Спорттовари», «Дитячий свiт», «Інтурист». Скiльки тут усього! Вулицi стали оживати, наповнилися галасом. Хто спiшив на роботу, хто на базар, iншi поспiшали на навчання. Ох i приiхало по ту науку! А що та наука! Он, Ганька Максимова вивчилася i у школi вчителюе! Зранку худобу порае, вдень iз шмаркачами возиться, вчить доброму i вiчному, а по обiдi не гiрш сiльськоi баби вигляда: хустка пiд бороду, язик на бороду i по городах, як крiт, риеться до вечора. Що з того що вивчилася й до скринi червонного диплома поклала. З дня у день таке щастя! «Не-е, не буду такою дурною! Не-а!» Стягнула гумку з волосся, воно розлетiлося дрiбними кучериками по спинi й залоскотало тiло, всереденi також залоскотало й тихо заскавчало, нiби цуценя там сидiло. «Чогось би та поiсти,»– дiвчина стала роззиратися. Зараз вона знайде iдальню й там пообiдае. Казала Ганька, що за рубля можна дуже добре попоiсти.
Бризки фонтану грали на сонцi рiзнокольоровими барвами. Торкнула несмiливо тоту красу, пiдставила тоненького пальчика i од лоскоту щиро засмiялася. Заграли звабливо ямки бiля губ, уста повнi й соковитi, тугi, невицiлуванi. Подалася далi. На перехрестi звернула у бiчну вуличку, так легше не заблукати, повернула навпроти фонтану, отож не загубиться. Вивiски ряснiли розмаiттям кольорiв. Довга алея посеред вулицi затiнена старими деревами. Тут роботи двiрник мае доста. Першi осiннi клопоти. Спробуй вимести вулицю, коли постiйно падае листя! Старий вiдпочивае на лавочцi. Поряд така ж мiтла, як у двiрнички з проспекту. Затягуеться цигаркою й поволi випускае дим. Сонце лоскоче старого й загляда йому в очi, вiн мружиться чи то од яскравого променя, чи од задоволення вiд викуреноi цигарки.
– Дядечку, чи не знаете, де тут можна поiсти? – це питання виводить чоловiка з блаженства.
– Йди просто, а вкiнцi алеi, з лiвого боку, побачиш столову, – невдоволено проказав, аякже, зруйнували його свiт. Нема такого, щоб дати чоловiку помрiяти, не-е! Сплюнув пiд ноги, вiника до рук i ну мести оте осоружне листя, що тихим дощем опада на землю. «Вдарив би раз добре мороз, випало б усе до крапелиночки, вимiв би геть все i чистий спокiй! Який то дурак понасаджував тотi дерева посеред мiста! Мало паркiв чи шо!»
Лiворуч зогледiла вивiску «Їдальня N3». Швиденько перейшла вуличку й зникла за великим брудно-зеленими дверима. Нiчого дивного не побачила там, за тими дверима. Схожа iдальня i в селi е, на тракторнiй, тiльки там вона була раз чи два. Їдальня велика, у кiлька разiв бiльша за iхню. На кожному столику квiти й сiльничка. Квадратнi сiрi столи й такого ж кольору стiльцi. Чисто. На кухнi галасують кухарки, на касi заклопотана жiночка розкладае по комiрках дрiбнi грошi. Кинула оцiнюючим поглядом на русокосе дiвча, що разом iз старезно валiзою притулилося бiля широкого вiкна.
– У нас самообслуговування! – гукнула через увесь зал.
Дiвчина стрепенулася. Хiба ж вона така дурна! Вона просто не знае чи можна залишити тут свою ношу. Потiм рiшуче схоплюеться, бере у руки валiзу й прямуе до лоткiв iз iжею. Ставить на пiднос друге: картоплю iз котлетою, компот i булочку. Усе тягне до каси й нарештi тут розумiе, що чемодан iй буде назавадi.
– Шiстдесят сiм копiйок! – голосно промовляе касирка. – Пiди й постав свого чемодана, нiхто його тут не вкраде! Хiба там маш золото!
– Маю те, що маю! – з викликом кинула дiвчина.
Подалася до сусiднього столика. Усi ж столи вiльнi. Вiдвiдувачiв катма! Уже коли доiдала, до неi пiдiйшла касирка.
– На роботу приiхала?
– А що? – з викликом кинула красуня.
– Нiчого, вже знайшла? – жiнка присiла за столик.
– Не-а! – замотиляла головою.
– Маеш де жити? – знову запитала касир.
– Не-а, – уже тихо проказала дiвчина.
– Може пiдеш до нас? Нам прибиральницi потрiбнi…
– У-у-, замотала головою, – я не хочу у прибиральницi.
– А що вмiеш? Маеш спецiальнiсть? Нi! Нiчого лiпшого не знайдеш або прибиральницею тут, або двiрничкою на вулицi, ну, ще посудомийницею тебе вiзьмуть.
Молоде та зелене не знало й що думати.
– Не дурiй! Знайдеш роботу, то пiдеш звiдси, а так хоч якась копiйка й дах над головою. Думай! На це мiсце знайдемо швидко охочих: п’ятдесят рублiв зарплати, мiсце у гуртожитку i iжа три рази денно, де таке знайдеш?
– Н-незнаю, – протягнула невпевнено.
– Не дивись, що тут мало вiдвiдувачiв, ще не вечiр…
Отак двадцять лiт протрубила у цiй iдальнi. Тепер вона нiчим не нагадувала оте пташеня, що з гiр спустилося у мiсто. Рiзного було тут. Мила пiдлогу у залi й на кухнi. Коли виникала потреба, то допомагала готувати. Днювала й ночувала на роботi. Копiйку заробляла. Спочатку на квартиру хотiлося зiбрати, бо гуртожиток то лише назва гучна. А насправдi клоповник. Кого тiльки тут не було! Щодень галас крик, бiйки, поножовщина. Тiкала на роботу. Тут хоча б сховатися можна було. Шукала iнше житло. А воно ж грошi коштуе. Знайшла неподалiк бабульку, що куток здавала, у прибудовi до старого будинку. Тепер якось можна жити було. Правда, вреднюща старушенцiя знайшлася. Та панi Ірина, касирка, навчила пiддобрюватися до староi карги: щодня чекушечку носила, то й та прихилиться до пляшечки поки усього не висмокче й дрiма у кутку. О, та горiлка добре виручала молоду жiнку! Буквально давала iй життя. Наловчилася красунечка наша горiлочку з-пiд поли продавати. А що. Так усi в iхнiй iдальнi робили. Кожна приносила iз собою таке добро. А потiм, ввечерi, продавали захмелiлим чоловiкам. Добре тодi торгувалося!
Стара згодом вмерла й квартира залишилася iй. Маленька незручна та своя. Щоб пройти до кухнi, то потрiбно було спочатку перейти кiмнату, у кутку кухнi вiддiлила пару метрiв пiд санвузол, звела нову стiну i кiмнатка стала крихiтною. Усе ж на вулицю уже не бiгала. Яка там ванна! Про що казати! Добре, що на роботi душ! А iй скiльки там потрiбно. Усе на роботi пропада! Тепер вона касирша тут! Тепер ii слухають усi. Вона знае, що краще готувати, коли й що виставляти. Бiлий-бiлiсiнький накрохмалений фартушок, така ж корона на високiй копицi волосся, яке майстерно викладае щодень перукар, який приходить до неi на роботу зранечку. Пальцi у перстенцях. У вухах коштовнi сережки. Чи впiзнав би тепер хто у нiй ту несмiливу дiвчинку iз села, що втекла од матерi-батька, одцуралася од гiр?
– Пташечко-голубочко, – не раз i не два звертаеться до неi черговий вiдвiдувач, – налий у борг, вiддам усе до копiечки, а хоч то можеш у заставу годинник узяти…
Отак багатiла потроху. Сiм’i не мала. Надивилася на отих мужикiв i плюнула. «На нiч знайду, а жити для когось не стану. Годуй, обпирай, одягай, ще й трясися над ним чи вiд нього! О, нi, дiвоньки, не для мене таке щастя!» І жила у свое задоволення. Життя ж бо таке коротке! Курорти, гучнi компанii. Думала квартиру продати, мала ж грошi, щоб iншу прибрати, та не судилося. Цiни бабахнули, що куди там! А потiм це хлiбне мiсце приглянулося комусь. Саме так, бо на iдальню хлинули перевiрки одна за одною. А тi перевiрки грошей коштують! Раз трохи у тюрму не потрапила, вiдкупилася, немалою сумою, ой, не малою! Та що грошi, заробить ще! Іншого життя уже не бачила.
