скачать книгу бесплатно
Мiфи забутого космiчного пантеону
Данило Жирко
Страх – найдавнiша та найсильнiша низка людських почуттiв, а найбiльш давнiй та сильний страх – страх невiдомого. Саме з невiдомiстю зiштовхнеться сiм'я Скоропадських. Їм вiдкриеться найжахливiша таемниця Всесвiту, з якою декiлька тисячолiть назад зiткнувся Вавилон (i наслiдки були катастрофiчнi). Унаслiдок археологiчних розкопок у Вавилонi, до Киева перекочувало лиховiсне прокляття шумерських богiв. Тепер мiсцевий культ намагаеться звiльнити забуте столiттями створiння, яке очiкуе у далеких куточках Всесвiту, у Небуттi. Сiм'я Скоропадських зробить усе, щоб зупинити киiвських культистiв. Та чи в змозi вони протистояти стародавньому прокляттю богiв Давньоi Вавилонii? Чи все-таки Демон Небуття втамуе свiй огидний голод, поглинувши цiлий Всесвiт?
Данило Жирко
Мiфи забутого космiчного пантеону
Забутий бог
«Вiн з темних зiрок, незримий, вселяе огиду, спустився вiн на первозданну землю. Мандрував забутий бог мiж зiрок i поневiрявся по Землi. І поклонялися йому лише такi самi, як Вiн, позбавленi розуму та вiдчайдушнi, готовi до смертi, люди…»
I
У цьому кабiнетi завжди можна було дiзнатися щось цiкаве, нове; почути вже знайоме i повсякденне. У ньому не сидiло багато студентiв – це i приваблювало Андрiя, вiдмiнника iсторичного факультету. Лунав тiльки голос професора. Студенти мали змогу поринути у тi часи, коли козаки вiдвойовували незалежнiсть Гетьманськоi Украiни. Або потрапити у добу Реформацii, коли протестанти боролися за свою релiгiю. У цьому було щось особливе, уявне, романтичне… Але найбiльше Андрiй цiкавився археологiею: побувати на мiсцях, де колись вiдбувалася iсторiя – було для нього сенсом усього життя.
Історiя нiколи не була нудним предметом: ти постiйно уявляеш собi всi цi подii, битви, сцени з повсякденного стародавнього життя, уява вимальовуе дивовижнi декорацii з iсторичних фiльмiв. І все це не закiнчуеться впродовж усiеi лекцii. Про що можна було мрiяти ще?
Пролунав дзвоник i студенти почали вибiгати з кабiнету, штовхаючи один одного, наче там, за дверима, видавали стипендiю. Лише Андрiй залишився, уявляючи собi масштабну Битву пiд Жовтими Водами. Хлопець вже встиг уявити собi пишновусого, вдягненого у гетьманське вбрання, озброеного шаблею i мушкетом, Богдана Хмельницького. А за ним багатотисячне вiйсько козакiв.
Але фантазiям першокурсника завадив ректор Киiвського унiверситету, який, здавалося, нiзвiдки з'явився у кабiнетi або Андрiй не помiтив як той увiйшов.
– Доброго дня, Олександр Сергiйович! – викладач iсторii Украiни перевiв свiй, стомлений лекцiею, погляд на ректора.
– Я б не сказав, що день – добрий! – чолов'яга, iз зовнiшнiстю дiловоi людини, пiдiйшов ближче до викладача.
– Що ви маете на увазi? – професор протер своi новi окуляри.
– Позавчора зник професор археологii – Михайло Іванович, – вiдрiзав Олександр Сергiйович.
Андрiй не мiг повiрити словам ректора. Хлопець мав дiзнатися, що стало з його найулюбленiшим викладачем. Тож студент знову взявся пiдслуховувати розмову двох професорiв.
– Ми найняли детективiв, – далi розповiдав ректор.
– І що вони? Щось знайшли? – професора просто мучила цiкавiсть i це було видно по його обличчю.
– Знайшли лише його записник i на ньому припинилися знахiдки. Тексти щоденника нiкому не були зрозумiлi. Лiнгвiсти трудилися над рукописом i визначили, що мова, якою написанi цi тексти, дуже стародавня i невiдома людству – щось мiж санскритом та шумерським дiалектом, – Олександр Сергiйович дiстав невеличку книжечку у шкiрянiй палiтурцi i поклав на стiл.
– Михайло Іванович працював останнiм часом над якоюсь справою i навiть менi не казав про своi дослiдження. Останнiй тиждень вiн був сам не свiй: вiдлюдькуватий, щось постiйно бурмотав собi пiд нiс i нiхто не розумiв що саме, наче одне суцiльне замовляння, – професор почав згадувати останнiй тиждень, коли Михайло Іванович почав сходити з розуму.
– Не знаю, що у нього було за дослiдження, але тут замiшаний улюблений студент професора – Андрiй Скоропадський, – ректор повернув голову назад i поглядом потрапив точно у хлопця, наче вiн знав, що там хтось сидить.
На хлопця ринулося тепер вже цiлих два погляди: викладача та Олександра Сергiйовича.
– Ви маете якесь вiдношення до цього, юначе!? – професор нiби хотiв вбити поглядом хлопця.
– Аж нiяк, я сам не бачив Михайла Івановича цього тижня! – вiдмовив студент, намагаючись звiльнитись вiд вбивчого погляду.
– Добре! Останне побажання викладача археологii – передача щоденника вам, – ректор неохоче вiддав записник Андрiю i покинув кабiнет.
II
Киiв вже потроху огортала нiч. Андрiй хотiв якнайшвидше дiйти додому i зайнятися таемничим щоденником професора. Батькiв не було вдома вже цiлий тиждень, iх запросила тiтка Лiза на свою ферму.
Вже о дев'ятiй годинi Андрiй був у своiй затишнiй квартирi. Хлопець вiдразу пiшов у свою кiмнату. Увiмкнувши настiльну лампу, вiн витяг iз сумки шкiряний записник Михайла Івановича. На палiтурцi виднiлися дивнi символи, якi Андрiй зараз точно не мiг розтлумачити. Студент вiдкрив книжечку i помiтив на форзацi дивну записку, яка зовсiм не мала нiякого змiсту, наче взяли всi букви з украiнського алфавiту i розкидали у хаотичному порядку. Та внизу, пiсля незрозумiлоi записки, був намальований маленький ключ i бiля нього було написано: «Вiсiм, Юлiй Цезар, три».
«Певно, це ключовi слова» – здогадався хлопець i почав шукати мiж ними зв'язок. «Ну звiсно, на восьмому уроцi ми вивчали Цезаря, а також його шрифт. А цифра 3 – це зрушення, яке треба зробити в алфавiтi».
Зрозумiвши шифрування, студент почав розшифровувати записку. Там було написано наступне: «Андрiю, ти змiг розгадати шифр цього тексту. І я нi на хвилину не сумнiвався у цьому. У мене були намiри зашифрувати це послання, як i усi iншi записи мого щоденника, бо дехто хоче використати iх в iм'я Великого Зла. Киеву, усiй Украiнi i, мабуть, всьому свiту загрожуе велика небезпека космiчно-просторових масштабiв. Якщо ти думаеш, що я втратив розум, то тобi не мае сенсу читати далi i я помилився щодо тебе. А якщо ти маеш хоч краплину вiри – допоможи менi. Прочитай увесь мiй записник i виконуй усi його вимоги! Зараз твое завдання – врятувати свiт вiд неминучого жаху i мороку. Щоб прочитати наступнi моi записи, ти повинен пожертвувати краплину своеi кровi цьому щоденнику i записи стануть тобi зрозумiлими.»
Андрiй був наляканий, розгублений. Невже цi слова писав той професор, якого вiн знав? І яка ще космiчно-просторова загроза? Що вiн верзе? Це якесь… божевiлля. Андрiй згрiб себе до купи i вирiшив спробувати фокус з кров'ю. Вiн взяв кухонний нiж i зробив надрiз на великому пальцi. З'явилася яскраво-червона, як троянда, кров i одна з крапель впала на першу сторiнку записника. Першi п'ять хвилин нiчого не вiдбувалося.
«Я так i думав!» – хлопець розсердився i залiпив рану лейкопластиром.
Та раптом записи почали ставати зрозумiлими i зовсiм не схожi на «шумерський санскрит», як казав Олександр Сергiйович.
У щоденнику були записанi моторошнi слова. Нiякiй розумнiй людинi вони б не здалися розумними i зрозумiлими. Записи свiдчили, що мiльйони рокiв тому назад iснувала аморальна i руйнiвна космiчна сила. Вона постiйно пожирала планети, зiрки i навiть цiлi вимiри. А в самому центрi цiеi всеосяжноi сили правив Бог Жаху i Хаосу своiми рабами. Ак'халл Незурад – Король жахливих демонiв, Повелитель Доль, Хазяiн Смертi, його iм'я боялися навiть промовляти найсильнiшi боги. І весь Всесвiт був нажаханий його богоухульними дiяннями. Вiд меча цього безформного створiння загинуло багато свiтiв. Не було тому Жаху кiнця i краю, бо безсмертним i стародавнiм вiн був, як сам Всесвiт. І блукав вiн по вимiрам i пожирав усе навкруги, звiдки ще одне його iм'я – «вiчно голодний жах». Мало хто знае, що саме вiн створив Землю, граючись своiм божевiллям. Безцiльно блукав Бог Жаху по стежкам темряви, нечестива влада була його над Землею: всi створiння схилялися перед Його могутнiстю i вiдали вони силу цього Хаосу.
І тодi шумерськi боги вiдкрили очi i побачили всю ту гидоту того, хто лютував на Землi. У гнiвi своему чотири найсильнiших Бога (Мардук, Адад, Енкi та Іштар) схопили Єдиного Повелителя Всесвiту i скинули Його у Бездонну Порожнечу за межею свiтiв, де пануе хаос i мiнливiсть форм. І поклали шумерськi боги на Браму свою Печатку, сила якоi не поступиться натиску Великого i Жахливого Короля Демонiв.
Вiдтепер Ак'халл Незурад живе по той бiк Брами, в закутках мiж свiтами, якi невiдомi людинi. Вiн блукае поза сферою Землi у вiчному очiкуваннi тiеi години, коли Вiн зможе повернутися на Землю, бо вона пiзнала його тодi i пiзнае надалi у призначену годину.
Бог Жаху i Хаосу, разом зi своiми рабами-демонами, живуть у чорнiй iмлi безкiнечностi, де вони вгризаються у бездонний хаос пiд гуркiт мечiв i безперервних космiчних вiйн. А безладний вереск в його утробi та невблаганний рев слiпих, позбавлених розуму демонiв, додае хаосу бiльшого жаху i божевiлля.
