скачать книгу бесплатно
Історiя чемпiонатiв Європи з футболу
Тимур А. Желдак
Зараз це важко собi уявити, але всього якихось 70 рокiв тому не iснувало такого поняття – «Чемпiонат Європи», а першi континентальнi змагання були зустрiнутi провiдними европейськими футбольними краiнами вкрай негативно. Минув час, i зараз Чемпiонат Європи став подiею, яка виходить далеко за рамки просто футбольного змагання.
У всiх 15 европейських першостей, що минули, – своя iсторiя. Напередоднi ЄВРО-2020, коли б воно не вiдбулося, ми зiбрали в однiй книзi розповiдi про всiх учасникiв, всi матчi, голи, а найголовнiше – про всi емоцii усiх змагань европейських збiрних.
Це видання – не лише збiрка довiдковоi iнформацii (хоча любителi статистики також знайдуть тут багато корисного), це емоцii i переживання, невiдомi факти i загадки забитих i незабитих голiв, перемоги й поразки, героi i невдахи… Тобто футбол – найкраща в свiтi гра у всiх ii проявах.
Ця книжка – продовження «футбольноi серii» видавництва «Фолiо», розпочатоi книжками «Билицi та вигадки украiнського футболу» (iсторiя киiвського «Динамо»), «Знаменитi постатi украiнського футболу» та «Історiя украiнського футболу».
Друге видання книжки доповнене новими статтями, новою статистикою, новою iнформацiею про матчi, якi вiдбулися, про гравцiв, що брали в них участь.
Видання 2-ге, доповнене.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Тимур Желдак
Історiя чемпiонатiв Європи з футболу
© Т. А. Желдак, 2012
© Т. А. Желдак, переклад украiнською, 2016
© Т. А. Желдак, доповнення, 2020
© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016
Роздiл 1. ЄВРО-1960. Перша i едина перемога
Історiя до ЄВРО
Сьогоднi важко уявити людину – не обов’язково вболiвальника, – яка б не чула про Чемпiонати Європи з футболу. Усiм вiдомо про змагання, що проводяться раз на чотири роки.
Для когось це «рiк Олiмпiади» (Чемпiонати Європи проводяться, як правило, за мiсяць-пiвтора до головного спортивного форуму чотирилiття). Але для справжнiх шанувальникiв футболу це змагання вже давно затьмарило олiмпiйський турнiр (якщо говорити про його футбольну складову) як за силою команд, що беруть участь, так i за градусом пристрастей, iнтригою й престижем виграшу турнiру. Може скластися враження, що Чемпiонати Європи – ледь не одне з найстарших свiтових футбольних змагань. Та i як може бути iнакше, адже футбол – европейського походження, а провiднi европейськi чемпiонати розiгруються вже пiвтора сторiччя.
Сьогоднi важко повiрити, але Чемпiонат Європи – один з наймолодших турнiрiв. Вiн з’явився завдяки наполегливостi декiлькох ентузiастiв на 30 рокiв пiзнiше Чемпiонату свiту. На той час збiрнi в Латинськiй Америцi вже 44 роки змагалися в континентальних змаганнях. Коли першi европейськi нацiональнi команди зiйшлися в першому матчi за право називатися найсильнiшими на континентi, уже кiлька рокiв розiгрувалися Кубок Чемпiонiв УЄФА й Кубок Ярмаркiв, що став згодом Кубком УЄФА.
Слiд визнати, що з’явився турнiр европейських футбольних збiрних не стiльки «завдяки», скiльки «всупереч» бажанню федерацiй провiдних европейських краiн, якi ремствували… на надмiрну перевантаженiсть футболiстiв, яким доводилося грати – ви не повiрите! – до 40 матчiв на сезон. Для порiвняння – сьогоднi лiдери европейських грандiв, якщо залучаються до iгор збiрноi, можуть брати участь у 70–80 матчах за рiк.
Справжня ж причина, природно, фiнансового характеру, крилася набагато глибше – у порiвняннi iз внутрiшнiми чемпiонатами або навiть жорстко регламентованими мiжнародними змаганнями на рiвнi клубiв, европейська першiсть, що складалася з декiлькох матчiв iз чiтко не окресленими часовими рамками й сумнiвним статусом, мало приваблювала «грошовi» федерацii ФРН, Італii, Голландii, а також усi британськi федерацii. Вони довгий час «динамили» сам процес затвердження Європейською футбольною асоцiацiею регламенту змагання, а потiм довгий час вiдмовлялися брати в ньому участь.
Чемпiонат, а точнiше Кубок Європи – так змагання називалося споконвiчно – зобов’язаний своiй появi двом французам: батьковi й синовi Делоне. Перший – Анрi Делоне – будучи генеральним секретарем Французькоi федерацii футболу, запропонував проводити першiсть найсильнiших команд континенту раз на чотири роки. Другий, П’ер Делоне, пiдхопивши справу батька, витратив довгих шiсть рокiв на те, аби скласти регламент, умовити скептикiв i домогтися-таки проведення першого Кубка.
Помилкою Анрi Делоне футбольнi iсторики називають пропозицiю про проведення европейських першостей на конгресi ФІФА у 1927 роцi, на якому обговорювався регламент i схема проведення iншого турнiру, що зароджувався, – Чемпiонату свiту. Француза просто не стали слухати, тому що всесвiтнiй футбольний турнiр залучав бiльше уваги – як у фiнансовому планi, так i в планi широкоi участi збiрних рiзних краiн. Тим же представникам Америки було абсолютно байдуже, чи до того, буде в Європi якийсь кубок, чи нi.
Ще однiеi проблемою для европейських футбольних ентузiастiв слiд уважати вiдсутнiсть власноi Європейськоi футбольноi асоцiацii, яка з’явиться лише за чверть столiття.
Ідея була похована надовго, i головною причиною тому стала Друга свiтова вiйна. Однак, вийшовши з неi, футбольнi функцiонери Старого Свiту повернулися до iдеi всеевропейського футбольного турнiру. Не в останню чергу це було пов’язане з пiслявоенними вiяннями, зокрема – з появою iдеi единоi Європи.
Було б несправедливим не згадати в контекстi створення УЄФА й установи Кубка Європи iталiйця Отторiно Барассi. Саме президент Італiйськоi федерацii футболу подав на розгляд ФІФА у 1951 роцi свiй варiант проекту турнiру европейських збiрних команд. Однак, як i у 1927-му, Мiжнародна федерацiя футбольних асоцiацiй проiгнорувала запропонований проект.
Зараз, через бiльш пiввiку, важко зрозумiти аргументацiю Жуля Рiме – легендарного Президента ФІФА 1921–1954 рокiв, iменем якого названий кубок, що вручаеться командi-переможницi Чемпiонату свiту. Однак, як i пропозицiя Анрi Делоне, проект Отторiно Барассi француз назвав «несвоечасним i таким, що потребуе ретельноi доробки».
Барассi був не з тих людей, якi, отримавши вiдкоша, складають руки й чекають подарункiв вiд долi. Італiйський функцiонер, до речi, вiдомий тим, що 10 рокiв ховав вiд iталiйських i нiмецьких фашистiв статуетку «Золотоi богинi» (що тодi ще не отримала iм’я Жуля Рiме), виграну збiрною Італii на останньому передвоенному Чемпiонатi свiту в 1938 роцi.
Отож, Барассi почав проводити активнi консультацii з Анрi Делоне, його сином П’ером, на той момент очiльником Французькоi футбольноi асоцiацii, а також iз ще одним ентузiастом – секретарем Бельгiйського королiвського футбольного союзу Жозе Крааем. У результатi на iсторичнiй конференцii 15 червня 1954 р. у Базелi було проголошене створення Європейського союзу футбольних асоцiацiй (УЄФА). Першим президентом УЄФА став датчанин Еббе Шварц, генеральним секретарем – Анрi Делоне.
Але навiть пiсля створення УЄФА справа iз проведенням першого змагання европейських збiрних iшла туго й кiлька разiв заходила в глухий кут. У 1955 роцi помер Делоне-старший, а керiвництво УЄФА виявило нерiшучiсть перед могутньою ФІФА, запропонувавши формат змагання европейських збiрних у виглядi вiдбiркового турнiру до Чемпiонату свiту. Ця iдея не сподобалася як багатим федерацiям, що лобiювали клубнi турнiри, так i Отторiно Барассi, який наполягав на самостiйному, а головне – самодостатньому турнiрi.
Крок уперед було зроблено 27 березня 1957 року, коли на черговому засiданнi виконкому УЄФА в Кельнi був анонсований турнiр пiд назвою Кубок европейських нацiй. Однак Голландська, Нiмецька й Британська футбольнi асоцiацii влiтку того ж року голосували категорично проти появи такого турнiру.
Переломити ситуацiю П’еру Делоне, Барассi, Шварцу i iхнiм однодумцям удалося лише рiк по тому – iсторичне рiшення про проведення першого Кубка европейських нацiй з футболу було прийнято 15 голосами проти семи при восьми федерацiях, що утрималися. На подяку батьковi-натхненниковi турнiру головний приз змагань – кубок, виготовлений французьким ювелiром Шобiйоном з литого срiбла, Еббе Шварц запропонував назвати Кубком Анрi Делоне.
А вже 6 червня 1958 року вiдбулося жеребкування вiдбiркового циклу першого Кубка европейських нацiй – Кубка Анрi Делоне.
Перший вiдбiрковий раунд. Незаконнi замiни й пенальтi вiд воротаря
Оскiльки в першому вiдбiрковому циклi вирiшили взяти участь представники всього 17 краiн з 25 футбольних асоцiацiй, що входили на той момент у Європейський футбольний союз (ФРН, Голландiя, Італiя й британськi федерацii вирiшили iгнорувати турнiр), для розiграшу був використаний наступний формат:
– один квалiфiкацiйний раунд (у ньому випало помiряться силами командам Ірландii й Чехословаччини);
– два раунди (1/8 i 1/4 фiналу) зi спарених матчiв на полi кожноi з команд;
– фiнальний турнiр по кубковiй системi з пiвфiналiв, фiналу й матчу за трете мiсце на полях однiеi iз краiн-пiвфiналiстiв.
Єдине, що не вирiшувалося виконавчим комiтетом УЄФА в тi далекi роки – це розклад матчiв. Тобто европейський футбольний союз провiв жеребкування, а далi нехай собi грають, коли домовляться мiж собою безпосередньо федерацii команд-учасникiв. Аби тiльки до початку фiнальноi частини Кубка встигнули.
Саме така вiльнiсть у визначеннi строкiв, довгi переговори мiж футбольними федерацiями Чехословаччини й Ірландii, а також бажання радянського спортивного керiвництва бути «поперед планети всiеi» i привели до того, що перший матч в iсторii Чемпiонатiв Європи вiдбувся саме в Москвi, у Лужниках, на Центральному стадiонi iм. В.І. Ленiна при 100 000 глядачiв, де радянська дружина пiд керiвництвом Гаврила Качалiна приймала збiрну Угорщини.
Слiд нагадати, що в серединi минулого столiття угорцi були одними iз законодавцiв футбольноi моди, стабiльно добиралися до фiналiв або пiвфiналiв престижних мiжнародних турнiрiв. Однак на перший вiдбiрковий матч у Москву гостi приiхали не в найсильнiшому складi, без знаменитих воротаря Дьюди Грошича, пiвзахисника Йожефа Божика й форварда Нандора Хидекгути. Проте у складi угорцiв виблискував ще молодий Лайош Тiчи, що зарекомендував себе з гарноi сторони на Чемпiонатi свiту в Швецii. За два роки вiн стане зiркою збiрноi Угорщини на олiмпiйському турнiрi. Поки ж радянська команда, що не мала права на поразку, домiнувала по всiх статтях.
Перший гол в iсторii чемпiонатiв Європи забив нападник збiрноi СРСР i московського «Спартака» Анатолiй Ільiн. Трапилася ця подiя вже на 4-й хвилинi зустрiчi з угорцями: Валентин Іванов пройшов правим флангом i прострелив у штрафну. Центральний захисник угорцiв Ференц Шипош м’яч перехопив, але навiщось пустився у обводку поблизу власноi воротарськоi. Ільiн шулiкою накинувся на угорця, двома торканнями вiдiбравши в того м’яч i вразивши цiль. У сьогоднiшньому футболi такий гол був би неможливий через значно вищi швидкостi та значно розвинутiший атлетизм гравцiв, але що було – те було. Ну i, скажiмо вiдверто, хвилини слави радянського футболу забувати не варто.
До кiнця матчу збiрна СРСР ще двiчi вразила ворота гостей, продемонструвавши в такий спосiб свою впевнену перевагу. Другий гол радянськоi команди провiв Слава Метревелi потужним ударом з 12 метрiв прямо в «дев’ятку». Третiй м’яч став ще одним наглядним матерiалом для пiдручникiв футбольноi естетики: пiсля триходiвки на пiдступах до штрафного майданчика московський торпедiвець Валентин Іванов вискочив сам на сам, обiграв голкiпера й закотив м’яча у порожнi ворота.
На створення переваги в три м’ячi радянська команда витратила ледь бiльше пiвгодини. Не дивно, що в другому таймi господарi вiдверто догравали матч i навiть дозволили угорцям незадовго до фiнального свистка забити гол престижу.
Зустрiч вiдповiдних збiрних Угорщини й СРСР вiдбулася рiвно за рiк. До цього двобою збiрна СРСР пiдiйшла з новим тренером. Замiсть Гаврила Качалiна, звiльненого пiсля розгромноi поразки 0: 5 вiд англiйцiв у товариському матчi на «Уемблi», керувати радянською збiрною був призначений Михайло Якушин.
На цей матч угорцi зiбрали всiх найсильнiших гравцiв, що не особливо допомогло. Властиво в безперервних, хоча i не дуже акцентованих, атаках збiрна Угорщини провела лише перший тайм. А наприкiнцi години гри стався момент, що змiнив хiд двобою, зламавши моральний дух господарiв: четверо радянських футболiстiв утекли в контратаку, i киiвський динамовець Юрiй Войнов нанiс сильний точний удар з-за меж штрафного майданчика. Голкiпер угорцiв Грошич виявився безпорадним.
Фактично, пiсля цього моменту угорцi здалися, а збiрна СРСР стала чекати свого суперника по чвертьфiналу. Чвертьфiналу, який так i не вiдбувся, але про це трохи пiзнiше, адже й на початковiй стадii вiдбулася маса цiкавезних подiй, що зайняли гiдне мiсце в европейськiй футбольнiй iсторii.
Нарештi, на вiсiм мiсяцiв пiзнiше, нiж першi зустрiчi 1/8 фiналу, вiдбувся перший квалiфiкацiйний матч. Не пощастило з жеребкуванням, як уже було сказано, чехословакам та iрландцям. Тобто першим скорiше все-таки пощастило, а от збiрна Ірландii так i не взяла участi в основнiй сiтцi турнiру.
Мiж тим, почалося все доволi оптимiстично для хлопцiв iз Зеленого острова – у Дублiнi команда господарiв обiграла досить сильну збiрну Чехословаччини 2: 0. Але мiтч у вiдповiдь у Братиславi не залишив представникам острiвноi держави жодних шансiв – 4: 0 на користь Чехословаччини.
Слiд зазначити, що протистояння цих двох збiрних увiйшло в iсторiю одразу з кiлькох причин. По-перше, на 23-й хвилинi першого матчу вiдбулася замiна травмованого Густава Мраза на Іржi Хiльдебранда. Ну й що такого, запитаете ви, хiба мало на чемпiонатах Європи проводиться замiн? Нагадаемо, що аж до 1968 року на всiх змаганнях пiд егiдою УЄФА й ФІФА поняття замiни не було. Тобто замiни офiцiйно не дозволялися, а отже, були забороненi. Однак iрландцi iз чехословаками ще до матчу домовилися про право замiняти гравця, якщо вiн одержав травму. Нiчого не змiг iм заперечити й бельгiйський арбiтр Люсьен Ван-Нюффель. Таким чином, чех Хiльдебранд увiйшов в iсторiю чемпiонатiв Європи як единий гравець, який вийшов на «нелегальну» замiну.
Цiкавим випадком вiдзначилася й повторна гра цих команд, що закiнчилася переконливим реваншем чехословакiв. Воротар переможцiв – Імрих Стахо – став першим i до нинiшнього часу единим воротарем в iсторii чемпiонатiв Європи, який уразив ворота суперника. Вiн провiв гол з пенальтi вже на третiй хвилинi гри.
У двобоях стадii 1/8 фiналу також вiдбулося чимало цiкавих подiй. У грi Румунiя – Туреччина був травмований воротар гостей Тургай Шерен. Румунська сторона була не проти проведення замiни, однак вето на джентльменське рiшення наклав швейцарський арбiтр Готфрiд Дiнст. Голкiпера винесли з поля на ношах, а мiсце у воротах зайняв нападник Джан Барту. Зiграти iз воротарською надiйнiстю вiн не змiг, тому румуни за останнi 30 хвилин матчу наколотили туркам три м’ячi. У матчi-вiдповiдi турки практично «дiстали» румунiв – 2: 0, однак пiсля цього зайво квапилися й практично не створили жодного небезпечного моменту. Румуни ж вiдверто тягли час, вибиваючи м’яча на трибуни й подовгу катаючи його на своiй половинi поля.
Один з фаворитiв турнiру, збiрна Францii, легко розiбралася iз греками – у першому матчi цих команд у Парижi господарi «вистрiлювали» серiями по три м’ячi: спочатку з 23-й по 29-ту хвилину, а потiм – з 85-i по 88-му. Як результат – рекорд результативностi в одному матчi й рекорд великого рахунку. Перший буде побитий уже за два роки при особистiй участi тих таки французiв, другий – протримаеться сорок чотири роки.
Матч-вiдповiдь у Грецii також увiйшов до iсторii: единим голом грекiв у цiй грi став автогол французького захисника Марше. Таким чином, Марше став першим футболiстом в iсторii чемпiонатiв Європи, який забив гол у власнi ворота.
В iнших парах усе склалося бiльш-менш рiвно: сильнiшi збiрнi Австрii, Югославii, Португалii, Іспанii й Чехословаччини перемогли без проблем команди рангом нижче – вiдповiдно Норвегiю, Болгарiю, НДР, Польщу та Данiю.
Усi матчi квалiфiкацii й 1/8 фiналу
Квалiфiкацiйний матч
5 квiтня 1959, Дублiн. Ірландiя – Чехословаччина 2: 0 (Туохi 22?, Кентуелл 42? пен.).
10 травня 1959, Братислава. Чехословаччина–Ірландiя 4: 0 (Стахо 3? – пен., Бубернiк 57?, Павлович 67?, Долинський 75?).
1/8 фiналу
28 вересня 1958, Москва. СРСР – Угорщина 3: 1 (Ільiн 4?, Метревелi 20?, Іванов 32? – Гереч 84?).
СРСР: Беляев, Кесарев, Масльонкiн, Б. Кузнецов, Войнов, Царьов, Метревелi, В.Іванов, Симонян(к), Мамедов, Ільiн.
Угорщина: Бако, Карпати, Шипош, Шароши, Бунджак, Беренди, Будаи, Гереч, Чордаш, Тiхи, Бенчич.
27 вересня 1959, Будапешт. Угорщина – СРСР 0: 1 (Войнов 58?).
Угорщина: Грошич, Матраi, Шипош, Шароши, Бжик, Котас, Шандор, Гереч, Альберт, Тiхи, Феньвеши.
СРСР: Яшин, Кесарев, Масльонкiн, Б. Кузнецов, Войнов, Нетто(к), Метревелi, Ісаев, В.Іванов, Бубукiн, Месхi.
1 жовтня 1958, Париж. Францiя – Грецiя 7: 1 (Копа 23?, Фонтен 25?, 85?, Сiзовскi 29?, 88?, Вiнсен 61?, 87? – Іфантiс 48?).
3 грудня 1958, Афiни. Грецiя – Францiя 1: 1 (Марше 85? (автогол). – Бруе 48?).
2 листопада 1958, Бухарест. Румунiя – Туреччина 3: 0 (Оайде 62?, Костантину 77?, Данулеску 81?).
26 квiтня 1959, Стамбул. Туреччина – Румунiя 2: 0 (Кючюкандоньядiс 13? пен., 54?).
20 травня 1959, Осло. Норвегiя – Австрiя 0: 1 (Хоф 32?).
23 вересня 1959, Вiдень. Австрiя – Норвегiя 5: 2 (Хоф 2?, 25? пен., Немец 21?, 73?, Скерлан 60? – Едегорд 19?, 35?).
31 травня 1959, Белград. Югославiя – Болгарiя 2: 0 (Галiч 1?, Тасiч 87?).
25 жовтня 1959, Софiя. Болгарiя – Югославiя 1: 1 (Дiев 55? – Муiч 57?).
21 червня 1959, Берлiн. ГДР – Португалiя 0: 2 (Мататеу 12?, Колуна 67?).
28 червня 1959, Порту. Португалiя – ГДР 3: 2 (Колуна 45?, 62?, Кавем 68? – Фогт 77?, Коле 72?).
28 червня 1959, Хожув. Польща–Іспанiя 2: 4 (Поль 34?, Брихший 62? – Суарес Мiрамонтес 40?, 52?, дi Стефано 41?, 56?).
14 жовтня 1959, Мадрид. Іспанiя – Польща 3: 0 (дi Стефано 30?, Хенсана 69?, Хенто 85?).
23 вересня 1959, Копенгаген. Данiя – Чехословаччина 2: 2 (Педерсен 17?, Хансен 19? – Хитань 29?, Долинський 42?).
18 жовтня 1959, Брно. Чехословаччина – Данiя 5: 1 (Бубернiк 39?, 56?, Шерер 47?, 86?, Долинський 63? – Крамер 33?).
Чвертьфiнал. В iсторiю входять Франко й Фонтен
Матчi чвертьфiналу почалися iз зустрiчi Францiя – Австрiя, яка припала на грудень 1959 року. У цьому матчi на Парк-Де-Пренс у Парижi увiйшов в iсторiю чемпiонатiв Європи нападник господарiв Жуст Фонтен.
Яскрава зiрка марокканця за походженням Фонтена горiла недовгих 10 рокiв – з 1952 по 1962 роки. Перейшовши з «Маррокеш» у французьку «Нiццу» в 1956-му, Фонтен одразу ж привiв команду до чемпiонства у Францii. Наступнi шiсть сезонiв вiн провiв в «Реймсi», забивши в 155 матчах 121 гол i вiдсвяткувавши з командою три чемпiонськi титули. За збiрну Францii Фонтен зiграв небагато – усього 21 матч, однак зумiв забити в них 30 м’ячiв (!). Вiн дотепер е единим европейцем, який у першому матчi за збiрну зробив хет-трик (вiдбiр до Чемпiонату свiту 1954 року, матч проти Люксембурга – 8: 0). Також неперевершеним (i чи навряд колись досяжним) е його рекорд результативностi в одному фiнальному турнiрi – 13 м’ячiв на Чемпiонатi свiту 1958 року. В iсторii ж чемпiонатiв Європи його досягнення менш видатне, але так само вагоме: вiн став першим автором хет-трику в офiцiйних матчах европейських першостей.
Варто вiдзначити, що навiть перемога з рахунком 5: 2 не гарантувала французам впевеноi перемоги за результатами двох зустрiчей. Аж до початку 1960-х багато фахiвцiв уважали Вiдень центром европейського футболу. Справа в тому, що британцi, якi жили у Вiднi, забезпечили раннiй i досить вiдчутний iмпульс розвитку футболу в краiнi, а перший офiцiйний матч збiрна Австрii провела ще у 1902-му – ранiше, наприклад, вiд французiв, не говорячи вже про «молодi» футбольнi краiни типу Югославii або Чехословаччини. Розквiтом австрiйськоi збiрноi був перiод мiж вiйнами, однак поколiння Ернста Оцвiрка та Герхарда Ханаппi переграти мiг далеко не кожний. Проте у грi на вiденському стадiонi «Пратер» рiвна гра тривала хвилини до 70-i, а потiм французи «дожали» господарiв. У пiдсумку за двi зустрiчi iм удалося забити у ворота австрiйськоi команди дев’ять м’ячiв.
Зовсiм передбачуванi югослави виявилися сильнiшими за португальцiв – ера великоi «Бенфiки» i грiзного Эйсебио ще не настала. Особливо дiсталося Португалii в гостях, де на переповненому стадiонi молода й амбiцiйна команда югославiв розбила команду Жозе-Марii Антунеша дощенту. У другому таймi вболiвальники стадiону «Югославськоi народноi армii», вiтаючи футболiстiв, усi 45 хвилин провели стоючи. А пiсля фiнального свистка вдячнi глядачi на руках вiднесли до роздягальнi Мiлана Галiча, Боривое Костiча й Драгослава Шекулараца. Важливо вiдзначити, що в той день була забута споконвiчна клубна ворожнеча, настiльки характерна для балканських краiн – адже Шекуларац i Костiч грали за «Црвену звезду», а Галiч – за «Партизан».
Загальна перемога чехословакiв над румунами теж виявилася досить вражаючою й показовою. Пiсля гри в Бухарестi, де мiсцева дружина пропустила два м’ячi i не спромоглася на жоден у вiдповiдь, зустрiч на полi Чехословаччини перетворилася в пусту формальнiсть. Однак у Братиславi чехословаки вiдiграли так, немов iм потрiбно було вiдiграватися. У пiдсумку вже до 17-й хвилинi рахунок у матчi був 3: 0 на користь господарiв. Решта часу гри вiдбувалося перекочування м’яча. На трибунах стадiону «Слован» був помiчений тренер радянськоi збiрнi Гаврило Качалiн (його знову повернули на колишню посаду). Залишаеться тiльки здогадуватися, яким чином «амнiстований» Гаврило Дмитрович здогадався, що суперником СРСР у пiвфiналi буде саме збiрна Чехословаччини?
У чехословакiв теж не обiйшлося без друзiв-суперникiв, що спiльно кували перемоги для своеi збiрноi. З п’яти голiв Чехословаччини у ворота румунськоi збiрноi чотири забили два гравцi – Титус Бубернiк i Властимiл Бубнiк. У футболiстiв були схожi не лише прiзвища, але й назви клубiв: один виступав у командi «Чрвена гвезда» iз Братислави, а iнший – в командi «Руда гвезда» iз Брно.
А що ж радянська команда, спитаете ви, адже iй слiпий жереб дав шанс помiрятися силами у чвертьфiналi з найсильнiшою, напевно, на той момент збiрною Старого Свiту – командою Іспанii. Як це трапиться ще не раз, на гру й результати команди СРСР вплинули не стiльки спортивнi, скiльки полiтичнi фактори.
Поза всякими сумнiвами, чвертьфiнальна пара СРСР–Іспанiя була центральною. До всього iншого, Іспанiя сприймалася громадянами СРСР iз симпатiею. Адже з 1930-х рр. на територii Радянського Союзу проживало досить багато iспанцiв, гнаних зi своеi краiни жахом громадянськоi вiйни. Деякi з «бiженцiв» стали знаменитими футболiстами – Хуан Усаторре, Немесiо Посуэлло й захисник московського «Торпедо» Аугустiн Гомес. З iспанцями радянськi футболiсти познайомилися ще в червнi 1937 р., коли в столицю приiхала команда баскiв.
Початковi етапи пiдготовки до матчiв Кубка европейських нацiй також не ознаменувалися чимось аж надто надзвичайним. Ще до кiнця 1959 року Федерацii футболу СРСР i Іспанii домовилися про те, що чвертьфiнальнi зустрiчi Кубка Європи мiж збiрними цих краiн вiдбудуться 29 травня 1960 року в Москвi й 9 червня в Мадридi. За десять днiв до першого матчу iспанцi офiцiйним листом повiдомили, що iхня делегацiя у складi 32 осiб прибувае до Москви 26 травня. Тренер iспанськоi збiрноi Еленiо Еррера прилiтав у Москву 19 травня. Вiн оглянув номери готелю «Метрополь», де повиннi були жити iспанцi, побував на рестораннiй кухнi й навiть провiв бесiду з кухарями, а ввечерi став свiдком розгрому (7: 1), учиненого радянською командою в товариському матчi полякам.
Говорять, довiдавшись про настiльки великий рахунок, Франко зажадав вiд тренерiв збiрноi Іспанii гарантii виграшу в команди СРСР. Разом з тим, багато iнформацiйних агентств поширили повiдомлення, у яких стверджувалося, що уряд Іспанii прийняв рiшення заборонити своiй командi, що перемогла в 1/8 фiналу Польщу (4: 2 i 3: 0), зустрiчатися з радянською збiрною не зi спортивних, а саме з полiтичних мiркувань. Мов, сам диктатор Франсиско Франко заборонив iспанським футболiстам «ступати на землю, уражену комунiстичною чумою».
Федерацiя футболу Іспанii не пiдтверджувала й не спростовувала цю iнформацiю аж до 25 травня, коли через УЄФА повiдомила, що збiрна Іспанii на гру в Москву не приiде. Футболiсти разом з Еррерою до останнього моменту сподiвалися на диво. Вони перебували в аеропортi в той момент, коли президент iспанськоi Федерацii футболу Альфонсо де-ла-Фуенте, який добився аудiенцii у Франко, саме зустрiчався з каудiльо. Із президентського палацу подзвонили на аеродром i пiдтвердили: «Нi».
Слiд вiддати належне, Франко погодився на зустрiч команд, але винятково на нейтральному полi. Розумiючи всю дурiсть сказаного, до радянськоi сторони де-ла-Фуенте з такою пропозицiею навiть не став звертатися.
Зрозумiло, Краiна Рад виступила з вiдповiдною заявою, у якiй, зокрема, говорилося: «Федерацiя футболу СРСР глибоко обурена грубим втручанням франкiстськоi влади, що зiрвала зустрiч iспанських i радянських футболiстiв. Фашист Франко i його поплiчники давно вiдомi своею ворожiстю до дружнiх контактiв, вони не в перший раз зривають зустрiчi, що органiзованi мiжнародними спортивними федерацiями.
Акт сваволi й насильства, вчинений вiдносно iспанських футболiстiв, якi бажали провести гру з командою СРСР, свiдчить про те, що фашистський диктатор Іспанii зневажае принципи мiжнародного олiмпiйського руху й мiжнародних спортивних федерацiй. Корячись волi своiх господарiв – iмперiалiстiв США, вiн намагаеться внести в спорт елементи «холодноi вiйни».
Такого от роду заяви в той час використовувалися в ходi спiлкування мiж краiнами й навiть футбольними федерацiями. Використав штучно створену у футболi ситуацiю й тодiшнiй лiдер СРСР Микита Хрущов. 28 травня 1960 року у виступi на Всесоюзнiй нарадi передовикiв змагання бригад i ударникiв комунiстичноi працi вiн заявив: «І в великому, i в малому Франко плазуе перед своiми господарями. Увесь свiт смiеться зараз над його останнiм спортивним трюком. Це вiн з позицii правого захисника американського престижу забив гол у своi ворота, заборонивши iспанським футболiстам зустрiч з радянською командою».
Складно, зрозумiло, впевнено сказати, чим завершився б радянсько-iспанський чвертьфiнал. Іспанцi, як уже було сказано, були фаворитами Кубка Європи. На той момент мадридський «Реал» царював у Кубку европейських чемпiонiв, за збiрну виступали кiлька футболiстiв, iмена яких iз придихом вимовлялися в Європi. Досить назвати Альфредо дi Стефано й Франсiско Хенто з «Реала», а також барселонцiв Луiса Суареса й Енрiке Хенсана, щоб зрозумiти, про що йде мова.
Наприкiнцi травня 1960 року у Франкфуртi-на-Майнi вiдбулося позачергове засiдання Органiзацiйноi комiсii Кубка Європи, яка прийняла рiшення виключити з розiграшу збiрну Іспанii «як команду, що не з’явилася на поле в призначений календарем термiн для зустрiчi зi збiрною СРСР». Іспанцiв оштрафували на 31 500 швейцарських франкiв, дисквалiфiкували й зобов’язали виплатити радянськiй сторонi компенсацiю за збитки по органiзацii першого матчу. Але ж Європа так чекала протистояння великого Яшина й великого Дi Стефано…
На засiданнi виконкому також була названа краiна-органiзатор фiнального турнiру. Це була Францiя. Вiдзначимо, що ще на початку весни 1960 року першою в цьому списку значилася саме Іспанiя, але пiсля того конфузу, який трапився, звiсно, шансiв в «краiни-вiдмовницi» не було. Ще одним кандидатом була Австрiя. Але оскiльки ii збiрна в пiвфiнал не пробилася, одноголосно затвердили Францiю.
Усi матчi чвертьфiналу
