скачать книгу бесплатно
Квiти терену
Ірина Жадан
Ця книга про любов. Про незбагненне буття, котре i наприкiнцi життевого шляху залишаеться для людини таким же загадковим, як i на початку. Нiякi системи, постулати та принципи не допоможуть зрозумiти, навiщо оце все – бiль, плач, втрати, посмiшка крiзь сльози та раптове недовге щастя. Нiяким розумним iдеям несила примирити людину з собою, з навколишнiм свiтом, зi смертю. Це може тiльки любов. Героi оповiдань збiрки – серед яких е навiть мiфiчнi iстоти – живi, дещо наiвнi та беззахиснi перед славнозвiсним «здоровим глуздом». Автор дивиться на них очима, сповненими любовi, яка е мовою серця. І саме вона спонукае автора писати.
Ірина Жадан
Квiти терену
Вовче око
І що ти не кажи, а десь-таки сидить у хатi-мазанцi ота стара, що пряде нитки нашоi долi. Спiвае стиха вона собi пiд нiс; блимае каганець, а за вiкнами вiе-повiвае хуртовина, вкриваючи вологою iмлою землю вiд краю до краю. І кому вже щось судилося, той долi своеi не промине.
Кажуть, була така лиха година, коли земля перестала родити i запанував великий голод. Люди вмирали, в’янули, наче трава. А живi мало чим вiдрiзнялися вiд мертвих – хiба що вiдчуттям жаху та болю.
Разом iз голодом до колись квiтучих краiв прийшла страшна хвороба. Цiлi села приспала смерть. Невеличке село, в якому ще жеврiло кволе життя, оточили жовнiри, щоб нiхто не вийшов та не винiс на плечах ту ненажерливу хворобу, яка покосила б i сусiднi села.
Край села жило молоде подружжя з малим дитям – хлопчиком, який тiльки пiвроку, як народився. Обличчя в нього було бiле, як молоко, чорнi бровки – наче намальованi, очi – як тернинки, а вуста – нiби польова квiточка. Годувала мати дитя, доки було, що самiй iсти. Батько дитини, поки були сили, ходив по хатах, щось лагодив, десь допомагав, а десь i на кладовище споряджав, бо люди зовсiм охляли, а жовнiри до села не заходили. Доки чоловiк приносив господинi попоiсти, молоко в неi ще було, але настав час, коли сам господар не мiг вже пiдвестися, лежав на лавi та плакав без слiз. Господиня, як весняний степ пiд суховiем, все марнiла, заколисувала дитя, та не могла заколисати, бо малий кричав так, що краялося материне серце на шматочки. Несила було iй дивитися, як помирае дитя, вдосвiта росою вмите, у чередi скупане, пiснями тихими, як серпанком, оповите.
Зима здавалася нескiнченною. Снiговi замети поховали усе навколо. Нiкому було робити стежки вiд хати до хати, не бiгли вранцi слiди до порожнього хлiву. Вночi вовки вiльно ходили по селу, заглядали до вiкон, спираючись дужими лапами на стiни, звiдусiль вили на мiсяць, наче озивалися по всьому свiтi до свого одноокого ватажка на небi. Мiсяць у такi ночi хижо дивився на землю жовто-золотим вовчим оком, бо могутнiй Орiон зi своiм срiбним мечем та диким собакою надто поспiшав кудись далеко та високо, надто далеко та надто високо, щоб допомогти тим, хто потерпав вiд вовчоi навали на землi. Люди були приреченi стати здобиччю незлiченного племенi вовкiв. Вовки не поспiшали. Вони чекали, як вмiе чекати смерть.
Поволi розтанув снiг, прийшла весна, але нi хвороба, нi голод не залишили село. Катерина зовсiм схудла, зблiдла. Усюди iй ввижалися вовки, якi дивляться на неi та на ii дитя. Чоловiк, стиха ворушачи запеклими вустами, казав, щоб вона благала жовнiрiв випустити ii з дитиною до сусiднього села, де жила ii мати. Не хотiла йти, плакала, вмовляла, щоб встав, але вiн лише дивився сумними очима та дихав важко. Катерина, в якоi голова вже паморочилась та в очах раз у раз ставало темно, поволi сповила дитя i, хитаючись, вийшла за порiг.
Стежка за село, здавалося, кружляла та вигиналася, наче чорна змiя. Поволi вийшла Катря до занедбаного поля. Сiла на траву, глянула на дитя, що спало. Скрикнула, бо здалося iй, що малий не дихае. Та нi, закричав i вiн. На крик де й узявся жовнiр, став голосно лаятись, примушував Катрю повернутись до мертвого села. Благала, кричала, вмовляла, та дарма. Притисла дитя до грудей i побiгла, як могла, навпростець полем. Та швидко наздогнали ii. Побачила сталевий блиск багнетiв. Злякана, поточилася i, хитаючись, повернулася до перелазу. Дитя знов заплакало вголос. Над ним заридала i молода мати. Так, ридаючи, i пiшла селом до лiсу. Йшла крок за кроком, нiби хтось тягнув за руку.
Здавалося, що живих у селi не було. Але на плач дитини та лемент нещасноi матерi на порiг поволi вийшла стара сусiдка – баба Марфа.
– А йди-но сюди, доню, – кволо погукала вона, тримаючись за стiну, щоб не впасти. – Куди це ти проти ночi, та ще з дитям?
– Ой, тiтонько, пiду вiднесу його до лiсу, хай вже вовки з’iдять, нiж отак мучитися – воно ж iще мале, не iсть, а в мене молока вже давно нема! Чоловiк помирае, i менi жити недовго лишилось.
– Та що ти, доню, хай тебе Бог боронить! Ходи-но сюди, – i повернула до хати.
Катря поволi рушила за нею до темного отвору, бо самiй лячно стало, що намiрилася зробити. Нiби перестала чути когось страшного, який чекав на неi в лiсi.
Виявилось, що е в селi ще живi люди, хоча i кволi. Знайшлися навiть декiлька сполоханих курей, задерикуватий пiвень та худорлява коза, лиха з голоду, але жива. З того часу якось усiм стало вiдомо про Катрусиного хлопчика i вiдтодi на своему порозi Катруся знаходила то окрайчик хлiба, то маленький глечик молока чи яечко.
Восени страшна хвороба вiдступила вiд села, жовнiри пiшли. Родичi з навколишнiх сiл почали приходити та шукати своiх: деяких знаходили ще живих по хатах, а кого вже тiльки на цвинтарi, пiд земляним горбочком. Чоловiк Катрусин трохи оклигав, потихеньку встав, до господарства заходився. Отак i пережили лиху годину, дякувати Господу.
Хлопчик той став дорослим, поiхав до мiста, вивчився, одружився. До села приiздив з молодою дружиною та маленькою донькою. Вовкiв коло села давно вже не бачили, а у мiстi – тим паче, бо там – «цiвiлiзацiя»! Про голоднi роки пам’ятали вже тiльки старий дiд-пасiчник та його мати, яка прожила бiльше ста рокiв i зовсiм втратила зiр. Але хлопчика того, що село врятувало вiд смертi, пам’ятала добре. А вiн не забував вiдвiдувати ii, коли приiздив до села.
Минали роки. Вмер пасiчник, вмерла його мати. Померли батьки того хлопчика, який i сам вже став старим. Врештi i вiн помер у мiстi. Помер у бiблiйному вiцi, насичений життям, бо любив життя, iв його, дихав ним, хапав у жменi та в обiйми, вiд повноти життя навiть боровся з ним, як патрiарх колись боровся з янголом. Доросла дочка, хоч i сумувала за ним, та згадала стару iсторiю про вовкiв. Бач, не з’iли його вовки – не судилося.
Життя спливало спокiйно та повiльно. Але щось знову сталося iз зiрковим механiзмом, чи просто достигли отруйнi плоди на ланах часу – знов настала лиха година на землi. Дочка, Олена, на той час вже залишилася зовсiм сама, i закинула ii доля до чужого села над рiчкою, де було затишно навiть у недобрi часи. Єдине лихо – люди покинули той край, хати стояли порожнi та поволi руйнувалися. Жили там на горищах похмурi сичi, на подвiр’ях скакали маленькi жабки, а подекуди i гадюки грiлися на старих сходах, якими вже нiхто не ходив. Та що там! У лихi часи аби пережити, перебути, перетерпiти. Жила вона сама, виходила тiльки зрiдка – до магазину у сусiдньому селi – за хлiбом, та до станцii – за новинами. Через кiлька будинкiв вiд ii хати жила бабуся. Все вона знала. Коли дощ пiде, коли вiдлигу чекати. Казала, що собака ii вночi порвав ланцюга та десь бiгае по селу i не хоче повертатись. Ще казала, що двi собачi голови знайшли бiля рiчки.
Одного разу Олена затрималася у сусiдньому селi та повернулася, коли трохи смеркалося. Вже стала вiдмикати дверi, як почула, що хтось ходить у садочку поруч iз хвiрткою. Чути, як кущi трiщать. «Хто там? – погукала нiби голосно. – Ось я зараз людей покличу!» А сама ж знае, що до найближчого мiста, де люди, пiвгодини машиною iхати. Ключ у замку за щось нiби зачепився, чи то руки тремтiли, може. А хтось усе наближаеться до хвiртки у штакетнику та мовчить, тiльки нiби чи то дихае, чи то нiби гарчить стиха. Нарештi дверi вiдчинилися, Олена вбiгла додому. Електрики там давно вже не було. Запалила свiчку. Трохи заспокоiлась. Зателефонувала знайомiй, яка жила у мiстi. За розмовою i смiялася вже. Молока випила та вклалася спати.
Вранцi вийшла на подвiр’я. Сонечко свiтить, пташки спiвають, малина достигла. Пiшла по малину. Зайшла до глухого кутка садочка, де травою все заросло. Раптом побачила велике лiгво, нiби там довго хтось вовтузився, бо трава втоптана та аж суха. Це було якось жахливо. Здавалося, що хтось дивиться на неi з чагарника на межi. Швиденько повернулася додому. Треба було iхати до мiста у справах, отже нiколи думати про страшне, примарне. Тут i дiйсних жахiв вистачае.
