скачать книгу бесплатно
Казки
Зiрка Захарiiвна Мензатюк
Дитячий свiт
Видання мiстить пiзнавальнi та теплi казки сучасноi письменницi Зiрки Мензатюк. Казочка «Сiм нот» у доступнiй формi знайомить дiтей з основами музичноi грамоти. Казки про Мiсяць та Новий рiк збагатять маленького читача знаннями з природознавства. «Карпатська» казка про рослинку арнiку базуеться на гуцульському фольклорi. До видання також увiйшла збiрка казок письменницi про украiнськi народнi свята «Макове князювання», що впорядкована за календарно-обрядовим принципом та розповiдае про традицii нашого народу, його споконвiчнi цiнностi. Казочки, що розрахованi на самостiйне читання наймолодших дiтей, доповненi веселими iлюстрацiями.
Зiрка Мензатюк
Казки
© З. З. Мензатюк, 2020
© Г. В. Калмикова, iлюстрацii, 2018
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
Арнiка
На високiй полонинi у горах Карпатах росла маленька арнiка. Навколо стояли тисяча рiзних трав i тисяча квiтiв, вони лепетали пiд вiтром i слухали казки про Чугайстра. А маленька арнiка цiлi днi дивилася на сонце.
– Яке воно миле й усмiхнене! – говорила вона. – Я б хотiла бути схожою бодай на найменший його промiнець!
– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хiба можна квiтцi рiвнятися до сонця? Цвiти, як я: скромно, зате рясно.
– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медiвник.
– Нi, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квiтку-зiрочку.
Сонце слухало iх iз висоти й голубило кожну зеленинку.
Одного разу воно сховалося за хмари. Арнiка затужила.
– Чому ти не прояснюешся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смiешся? – гукала до сонця.
– Бо менi сумно, – вiдповiло сонце з-за сивоi пелени. – Ген у долинi в смерековiй хатинi сидить дiвчинка, мов лелiточка, i прегiрко плаче. А я не можу ii розрадити.
Глянула арнiка (а з полонини видно весь свiт) – справдi, сидить мала дiвчинка, витирае сльози.
– Скажи менi, сонечко, чого вона плаче?
– Бо в неi мама захворiла та й не одужае, поки не нап’еться живоi води, – вiдповiло сонце i прикрилося ще темнiшими хмарами.
Засмутилась арнiка, похилила листочки додолу. А далi й каже:
– Пiду я шукати живу воду. Інакше бiдi не зарадиш.
– Що ти, арнiко! – зашумiла зелена полонина.
– Куди ти, арнiко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестiли трави.
– Зачекай трiшки! – гукнув нечуй-вiтер. – Я для свого насiння витчу шовковi парашути, на них полечу бiлим свiтом, ту воду пошукаю.
– Зажди до осенi, – обiзвався реп’ях. – Восени часом трапляеться помандрувати на собачому хвостi. Як не е, а все не пiшки.
Та арнiка лиш голiвкою похитала:
– Нi, не чекатиму.
Вийшла на широке роздорiжжя: котрим шляхом податися?
– Повiй, вiтре, Карпатами, – попросила вона. – Полiтай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?
Повiяв вiтер, облiтав гори та й розказуе:
– У селi, що справа, нову церкву ставлять; у селi, що злiва, калачi печуть – дiвцi Аничцi на весiлля. Бiльше нiчого я не побачив.
Дивиться арнiка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лiсовий шум гуляе.
– Може, ти, лiсовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.
Покотився лiсовий шум верховинами й назад повернувся:
– У бору бiлi гриби виросли, на галявах суницi достигли, а в гнiздi у горлицi вилупилися пташенята. Бiльше я нiчого не вивiдав.
Озирнулася арнiка: в кого про живу воду спитати? Нiде нiкого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.
– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.
– Так, це я, – заклекотiв з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаеш, бо далеко лiтаю, а ще дальше бачу.
Спустився донизу, сiв на сивому каменi.
– За верхами, за лiсами, аж там, де баба дрiт пряде, стоiть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впираеться, блискавками пiдперiзуеться. З ii верха й витiкае живе джерело. Тiльки як ти туди дiстанешся, дитинко-зеленинко?
Уклонилась арнiка славному орловi беркутовi:
– Мушу дiстатися, бо дуже треба.
Та й пiшла собi. Де трава висока – вiтер iй стежку прогорне. Де потiчок глибокий – верба гiлки, наче кладку, простеле.
– Чи сюди до найстаршоi гори на ймення Говерла? – питае арнiка.
– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далi через бiр, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрiвникiв збивае з дороги.
– Добре, буду стерегтися.
А блуд здалеку арнiку помiтив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаiвся за корчем та й чекае.
Зайшла арнiка в бiр. Ялинове гiлля нависло над головою, пiд ним присмерк, вогкiсть, застояне павутиння. Глядь – а стежки пiд ногами нема! Метнулась арнiка вправо, кинулась улiво – блудовi ж цього й треба. Пiдкрався ззаду i тихцем до неi причепився. Арнiцi в головi закрутилося i так усе переплуталося, що нiяк не впiзнае, нi куди iй iти, нi звiдки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухi ялицi щось собi мурмочуть, а внизу, на опалiй глицi, зеленавi поганки посiдали вiдьомськими колами, позбиралися на вiдьомську раду.
– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арнiку. – Тут спочинеш, задрiмаеш, повiк не прокинешся…
– Не хочу я спати! – стрiпнула листям арнiка.
– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди пiвнi не доспiвують, анi пси не догавкують. Вже тобi звiдси нема дороги!
Злякалась арнiка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лiсовий шум казав, що в бору бiлi гриби виросли. Значить, десь мае бути добрий гриб-боровик. Стала арнiка серед ялиць, проказала чарiвну примовку:
– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорi, чи в долинi, чи на буковинi?
– Та ось де я! – обiзвався боровик. Вилiз iз-пiд глицi, обтрусив бриля вiд голок: – Чого тобi?
– Добродiю боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…
– Знаю, чиi це витiвки, – сказав боровик. – Ану обернись!
Не встигла арнiка повернутися, як блуд скочив iй з плечей i сховався за ялицю. Арнiка вiдразу й упiзнала мiсцину:
– От же стежка! Звiдти я прийшла… А туди, пiд гору, простувала!
– Так i е, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось бiлу нитку з моеi грибницi, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тiльки дивись, не обiрви.
Йде арнiка та й iде. Зайшла мiж крутi скелi, мiж дике камiння.
– Чи сюди до Говерли?
– Сюди, – вiдповiли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дiд з торбою, той, що неслухняних дiтей забирае. Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.
– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камiнням ховатися.
Пiшла арнiка далi. Дороги нема, камiння босi ноги коле. Раптом хтось хап ii! То лихий дiд вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дiтей не знайшлося. Схопив арнiку, вкинув у торбу:
– А не ходи сама лiсами! А не лазь дикими скелями!
– Рятуйте, люди добрi! – заплакала арнiка.
– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотiв лихий дiд. – Бо нiхто тебе не почуе.
А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусiдне село, просити людей на весiлля. Почула крик.
– Пустiть, дiду, арнiку. Я замiсть неi вам у торбу калач покладу.
Калач свiжий, рум’яний, з доброi пшеницi. Дiд такого давно не куштував. То й випустив арнiку. Вона подякувала дружкам та Аничцi та й помандрувала далi.
Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всi гори? То баба дрiт пряде, залiзне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.
Побачила баба арнiку:
– Звiдки ти, дитинко?
– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.
– То розкажи, що в свiтi дiеться. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.
Розповiла арнiка, що суницi достигли, що гриби виросли, що в Анички весiлля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малоi дiвчинки захворiла мама та й не одужае без живоi води. Почувши про дiвчинку, баба взяла арнiку за листочок i привела до живого джерела:
– Набери мерщiй води, вiднеси тiй дiвчинцi для хвороi мами! Увi що тобi, дитинко, ii зачерпнути?
А в арнiки нi горнятка, нi вiдеречка!
– Хiба що сама води нап’юся…
Напилася, подякувала бабусi i – гайда назад. Через дикi скелi, де лихий дiд калачем пригощаеться, через бiр похмурий (там боровик, добрий господар, а вирiс – шапка стала як полумисок); через бистрi потоки, через верхи високi. Добралася в те село, де в дiвчинки захворiла мама. Постукала у вiкно:
– Дiвчинко-лелiточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Вiзьми мою галузку.
Дiвчинка взяла, з тоi галузочки зварила чаю, дала мамi напитися – мама й одужала. Дiвчинка зрадiла, i все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промiнням.
Зрадiли верхи й долини, зрадiло зiллячко на полонинi:
– Мабуть, наша арнiка живу воду принесла!
Арнiка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, ii листя потемнiло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвiсти.
– Не журись, арнiко! – мовило до неi сонце. – Розгорни пелюстки!
Розтулила арнiка пуп’янок – i розкрилася квiтка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!
– Це тобi нагорода за те, що розвiяла мiй смуток, – всмiхнулося сонце й поцiлувало арнiку.
Звiдтодi цвiте вона сонячним цвiтом.
А жива вода в ii стеблах так i лишилася. Як хто з гуцулiв захворiе, то й шукае арнiку. Кажуть, нема над неi зiлля на всi Карпати!
День народження Мiсяця
– Приходь до мене на день народження, – запросив Марiйку мiсяць.
– А коли вiн у тебе: влiтку, взимку, весною чи восени?
– Щомiсяця, – сказав мiсяць. – Бо кожного мiсяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.
– Та бачу! – засмiялася Марiйка, бо мiсяць був круглий та бiлий, наче свiжий млинець.
– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!
Потiм були хмарнi днi. Коли небо нарештi прояснилося, Марiйка побачила мiсячний серпик.
– Це вже ти народився? – зрадiла вона.
