Андрей Шептицький

скачать книгу бесплатно

Андрей Шептицький
Яна Олександрiвна Батiй

Знаменитi украiнцi
Праведник вiри – таким знають митрополита Шептицького в усьому свiтi, адже пiд час Другоi свiтовоi вiйни вiн власними зусиллями врятував вiд неминучоi смертi сотнi еврейських родин. А для украiнськоi церкви митрополит Андрей – одна з найвеличнiших постатей. Його вчинками завжди керували любов та правда, i, мабуть, саме тому Андрей Шептицький здобув загальну повагу. У 36-рiчному вiцi вiн очолив Украiнську греко-католицьку церкву i був ii очiльником до кiнця свого життя. Митрополит Андрей першим iз iерархiв почав використовувати у спiлкуваннi з вiрянами народну мову, першим почав правити богослужiння украiнською. І можна стверджувати беззастережно: Андрей Шептицький був людиною великоi сили волi, патрiотом своеi краiни, який заповiдав своiм нащадкам: «Не потоком шумних i галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любiть Украiну…».

Яна Батiй

Андрей Шептицький

…Сiрувато-сиве важке небо немилосердно тяжiло над старовинним мiстом Лева. Воно тужливим тягарем лягло на плечi будинкiв, храмiв, заплуталося у верхiвках дерев. Початок листопада видався пронизливо холодним, суворим. Усе навколо якось поблякло, нiби вицвiло, розгубилося. Мiсто незвично притихло, замислилося, заклякло в якiйсь журбi. Навiть холодний вiтер, що iнодi налiтав поривами, поспiшав сором’язливо сховатися за найближчим рогом чи за стовбуром великого дерева, не бажаючи порушувати урочистоi тишi. Старi будiвлi трохи перелякано й журливо дивилися на те, як вулицями повзе величезна мовчазна процесiя. Священики, ченцi, звичайнi миряни… А обабiч шляху сумного ходу щiльною стiною стояли мiсцевi жителi. Хтось потай хрестився, хтось ворушив губами, беззвучно проказуючи молитву, хтось витирав сльозу, що мимоволi скотилася по щоцi. І всюди були солдати… Але й вони стояли похнюпленi, замисленi. Крiм трьох чоловiкiв, усi вояки, наче по командi, скинули кашкети. І нiхто з офiцерiв не зробив iм за це зауваження…

Процесiя випливла зi стiн старого собору Святого Юра i, пропетлявши мiстом, повернулася назад. Здавалося, нiби й сам собор мерзлякувато зiщулився, похнюпився, не бажаючи розумiти те, що трапилося горе… Старi споруди й справдi мають свою душу. І вони, як i люди, можуть сумувати й почуватися сиротами. На жаль, мало хто це розумiе… Та й розповiсти про свое горе собор не мiг. Але мiг навiки прийняти й зберегти його у своему серцi…

Майже очолюючи процесiю, лiниво погойдуючись, наче на хвилях, пливла величезна проста труна, покрита розкiшною яскраво-червоною тканиною. Це до свого останнього земного мiсця спочинку вирушила дуже неординарна людина, про яку ми сьогоднi знаемо все – i майже нiчого… Митрополит Андрей Шептицький… Ще кiлька хвилин – i вiн назавжди знайде спокiй у соборi Святого Юра. Мине зовсiм небагато часу, i iсторики почнуть доводити свою точку зору про мiсце незвичайного митрополита в iсторii… Але й досi не зможуть дiйти згоди. Бо навiть свiдки подiй тих далеких часiв, не кажучи вже про сучасних дослiдникiв, розповiдають начебто про двох рiзних осiб – про праведника та людину, яка не варта поваги…

Людина, про яку пiде мова в цiй книжцi, походила з дуже цiкавого i старовинного роду. Бабуся Шептицького, Софiя Яблоновська (герб Гжимала), була дружиною Станiслава Скарбека – фундатора будiвництва Нацiонального академiчного драматичного театру iм. Марii Заньковецькоi. Мати майбутнього митрополита, Софiя Людовiка Цецила (Сесилiя) Констанцiя, була донькою вiдомого польського драматурга графа Олександра Фредра. Дiвчина успадкувала вiд батька справжнiй талант митця. Здобувши блискучу освiту в Вiднi та в Парижi, вона повернулася на батькiвщину, до Львова. За кiлька рокiв Софiя стала досить вiдомою письменницею та художницею. Особливо iй вдавалися портрети… Крiм того, талановита дiвчина займалася релiгiйним живописом. Вона залишила на згадку про себе картини, якi прикрашали костели Львова, Кракова, Жолкви та iнших мiст. Особливо вдалою ii роботою вважався портрет святого Яна з Дукли. Його Софiя виконала для львiвського Бернардинського костелу, де й було поховано самого святого. Їi лiтературна спадщина мiстить оповiдання, нариси, двотомник листiв та окрему книгу «Спогади минулих рокiв» (1900—1903). Власне, усi ii твори нагадували сiмейний щоденник i досить яскраво змалювали iсторiю незвичайноi родини. Нинi твори цiеi жiнки е одним з основних джерел вивчення бiографii ii роду. Але й досi в нiй е «бiлi плями»… Бо час не милував написаного. Так сталося, що з сiмейних записок залишилися уривки перекладу французькою та один з п’яти примiрникiв оригiналу. Вiн потрапив до рук давнього знайомого головного героя нашоi розповiдi – священика вiзантiйського обряду, консультанта Конгрегацii у справах Схiдних церков, Схiдноi лiтургiйноi комiсii та Комiсii схiдного канонiчного права Кирила Королевського. Зазвичай унiати, згадуючи Андрея Шептицького, спираються саме на книгу Королевського, яку вiн створював упродовж трьох довгих рокiв, посилаючись на особистi листи, власнi спогади та записи матерi померлого митрополита.

У жовтнi 1861 року вiдбулися заручини Софii Фредро з Яном Кантом Шептицьким – представником дуже давнього шляхетного украiнського роду Галицькоi Русi (гербiв Сас i Шептицьких). Боярами вони стали з волi князя Лева Даниловича ще наприкiнцi XIII столiття. Родовий маеток Шептицi (Шептич) знаходився в Галичинi, у Яворiвському повiтi на Львiвщинi. Саме через назву маетку рiд i отримав свое прiзвище – Шептицькi. Коли в 1596 роцi було укладено Берестейську (Брестську, Брест-Литовську) унiю, Шептицькi – уже князi – радо ii пiдтримали, i за пiвстолiття iхня родина поступово почала переходити «у латинство», стаючи франкомовними римо-католиками. У другiй половинi XVIII столiття Рiч Посполиту було подiлено на частини; маетки Шептицьких опинилися на територii Австро-Угорськоi iмперii, зокрема Королiвства Галицii та Лодомерii з Великим князiвством Кракiвським i князiвствами Освенцима й Затору. Так називалася коронна земля на сходi Габсбурзькоi монархii, столицею якоi був Львiв. З того часу й до початку ХХ столiття полякiв у мiстi мешкало втричi бiльше, нiж украiнцiв, а сам Львiв вважався одним з найбiльших польських осередкiв культури. Причому саме поляки складали мiсцеву елiту – i не тiльки у Львовi. Вони були найвпливовiшими особами в адмiнiстрацiях мiст, судах i сеймах. За таких умов зберегти свое становище та привiлеi можна було лише в одному випадку – повнiстю перейти до латинського обряду й проголосити себе поляками. Саме так Шептицькi й вчинили. У серединi XIX столiття хiба що родовiдне дерево нагадувало про iхне iстинне походження…

Ян Кант, до речi, робив усе можливе для того, щоб жодна дрiбничка з родоводу його предкiв не була забута. Вiн, наче справжнiй iсторик, ретельно вивчав давнi документи, намагаючись доповнити власнi знання й обов’язково передати iх дiтям.

У власностi Яна Канта Шептицького знаходився маеток у мальовничому селищi Прилбичi. Туди вiн i привiз свою молоду дружину, там народилося семеро дiтей подружжя, вiдбулися iхнi найрадiснiшi та найтрагiчнiшi подii… На той час у Прилбичах мешкало близько 1000 чоловiк. А неподалiк знаходилося ще одне село Шептицьких. Воно було украiнським, але мало нiмецьку назву – Брухналь. У жодному селi не було латинськоi церкви, тож Шептицькi робили вiдправи в домашнiй капличцi або iздили до найближчого римсько-католицького храму. Граф i його родина мали право обирати священикiв для обох сiл i подавати iх на затвердження перемишльському епископовi.

Софiя Шептицька була досить вiруючою людиною i завжди просила, щоб Бог дав ii дiтям розумiння свого мiсця на цьому свiтi, духовного прозрiння. І просила недарма… Узагалi, рiд Шептицьких був тiсно пов’язаний з iсторiею церкви. Саме з нього походили предстоятель Украiнськоi греко-католицькоi церкви, епископ, а згодом – митрополит Киiвський, Галицький i всiеi Русi Анастасiй (1686— 1746), унiатський епископ Львiвський Варлаам (помер у 1715 роцi), Лев (Людовiк, 1717—1779) – ще один митрополит Киiвський, Галицький i всiеi Русi, римо-католицький епископ Полоцький Єронiм (помер у 1773 роцi), унiатський владика Афанасiй Перемишльський (помер у 1779 роцi). Анастасiй, до речi, був тiею людиною, яка розпочала будiвництво знаменитого львiвського собору святого Юра. Це сталося 1744 року. Спроектував будiвлю знаменитий iталiйський архiтектор Бартоломео Растреллi. Але завершувати цю справу довелося вже наступниковi Анастасiя – Левовi…

З цiеi родини походило i чимало менш знаменитих ченцiв, служителiв церкви. Шептицькi завжди були дуже релiгiйними. Здавалося, духовнi цiнностi давнього роду передавалися в ньому з поколiння в поколiння не тiльки вихованням. Вони нiби з самого народження були закладенi в генах Шептицьких. Софiя i Ян не становили виняток iз загального правила. Вони виховували всiх своiх дiтей у дусi християнських цiнностей. Але батьки навiть не здогадувалися, що на цьому доля не зупиниться, i двом iхнiм синам доведеться пройти важким тернистим шляхом зречення вiд свiтського життя, шляхом до свiтла. Двое братiв, митрополит i архiмандрит… Один з них визнаний блаженним католицькоi церкви, священомучеником i «Праведником народiв свiту». А другий… У 1954—1955 рр. у Ватиканi було розпочато процес його беатифiкацii – визнання блаженним. Нинi в офiцiйних документах його називають «Слугою Божим». Пiсля завершення беатифiкацii церква почне процес визнання цiеi людини святим. А для украiнськоi греко-католицькоi церкви митрополит Андрей Шептицький е чи не найвидатнiшим iерархом. Тому його часто називають «украiнським Мойсеем».

Слiд зауважити, що до Берестейськоi унii всi Шептицькi належали до давнього вiзантiйського обряду. Римо-католики серед них були рiдкiстю. Але пiсля унii та роздiлу Польщi ситуацiя змiнилася. Саме тодi ряд епископiв православноi захiдноросiйськоi Киiвськоi митрополii прийняли католицьке вiровчення i перейшли пiд руку Папи Римського. Проте вони вирiшили зберегти богослужiння вiзантiйськоi лiтургiйноi традицii… Звiсно, вiряни iхнiх епархiй невдовзi пiшли слiдом за своiми пастирями. Та бiльшiсть аристократii, зберiгаючи свое становище в суспiльствi, стали римо-католиками й проголосили себе поляками.

Незважаючи на виховання в римо-католицькiй традицii, двое синiв Софii та Яна згодом висловили бажання повернутися до вiри власних знаменитих предкiв – вiзантiйського обряду. І вiдстояли свое право на це… Можливо, такому повороту подiй сприяло те, що садиба Шептицьких була прикрашена портретами предкiв – унiатських епископiв? Може, такий вплив на дiтей мав той старий монастир, де колись мешкали iхнi пращури й де зберiгалися святинi роду? Можливо, сама кров нагадала iм, ким вони е насправдi?

Отже, майбутнiй митрополит, одна з найнеординарнiших постатей в украiнськiй iсторii, народився в Прилбичах 29 липня 1865 року. При хрещеннi вiн отримав iм’я Роман Олександр Марiя.

Насправдi у подружжя Шептицьких це була вже третя дитина. Старший його брат, Стефан, народився 1 жовтня 1862 року i помер ще в дворiчному вiцi, у листопадi

1864-го… Другий син, Юрiй (Єжи), народився 8 листопада 1863 року i помер 18 лютого 1880 року, ледь досягши 17 рокiв. Батьки дуже тяжко пережили цi втрати. І перша з них ледь не коштувала життя й третiй дитинi… Рiч у тiм, що Стефан помер усього за кiлька мiсяцiв до народження Романа Марii Олександра. Його мати перебувала в такому важкому станi, що це не могло не вiдбитися на здоров’i ще не народженого маляти. Хлопчик з’явився на свiт дуже слабеньким i за життя часто й дуже небезпечно хворiв. Кiлька разiв батьки прощалися з сином, а мiсцевий священик проводив обряд над помираючим, готуючи його до зустрiчi з Богом… Але Роман, на подив рiдних, щоразу одужував.

Ще до народження Романа його мати вiдчувала, що ця ii дитина буде особливою. І, як виявилося, мала рацiю. Змалечку хлопчик вiдчував особливий потяг до церкви, до молитви, намагався дотримувати всiх вимог своеi конфесii, часто прислужував у мiсцевому храмi. Причому нiхто його спецiально не вчив, як поводитися пiд час служби. Вiн сам якимось дивом робив усе, як треба, i навiть серйознiше, нiж дорослi, розумiв значення святих речей. А ще неймовiрно трепетно ставився до розповiдей матерi про Христа… Як не дивно, Роман мав неабиякий вплив на власних братiв. І старший, Юрiй, i молодшi – Казимир (1869—1952), Олександр (1867—1940), Станiслав (дати народження i смертi точно невiдомi) i Лев (1876—1939) по-особливому ставилися до Романа. Саме вiн привчив братiв щиро молитися…

Доля дiтей Шептицьких виявилася важкою. Двое, як ми вже зазначали, померли надто рано. Третiй з дитинства вирiшив обрати для себе шлях служiння Церквi. Четвертий зробив швидку кар’еру адвоката, тривалий час був основним помiчником батька, справно доводячи до ладу хазяйство у маетку. Але… Казимир, блискучий шляхтич з величезними перспективами, найбiльше мрiяв пiти шляхом власного брата Андрея. Рiшення це визрiвало й ухвалювалося довго й важко. Казимир спочатку не мiг облишити матiр, яка вже зазнала стiлькох втрат i сильно хворiла, а пiсля ii смертi нiяк не мiг наважитися залишити старого батька. Одначе у день 75-рiччя графа Яна вiн оголосив родинi, що остаточно вирiшив кардинально змiнити власне життя. Ченцем вiн став тiльки у вiцi 43 рокiв, пiсля чого усiляко пiдтримував брата Романа. З часом вiн став епископом. А десь у 1952 роцi старий священик, якого засудили до багаторiчного ув’язнення у Володимирському концентрацiйному таборi над Клязьмою (Росiя), тихо помер i був похований на територii табору, пiд звичайною табличкою з номером… Нещодавно нещасного ченця виправдали й перезаховали з почестями. Католицька церква визнала його святим мучеником за вiру. А особлива еврейська органiзацiя проголосила його «Праведником свiту»…

Олександр жив тихо, продовжуючи справу батька. 19 червня 1940 року вiн помер у Замойськiй ротундi вiд катувань, що завдали йому радянськi вiйськовi. Згадку про це залишив у своiй книзi син Олександра Ян Шептицький. Станiслав обрав для себе вiйськову кар’еру, ставши полковником Генерального штабу, а напередоднi Першоi свiтовоi вiйни – вiйськовим аташе Авcтро-Угорщини в Римi. Потiм вiн дослужився до генерала польськоi армii. Кар’ера забирала весь час Станiслава, тому на родину в нього просто бракувало часу, i помер вiн бездiтним… Лев жив з дружиною у батькiвському маетку аж до того моменту, поки туди не прийшли бiльшовики. 27 вересня 1939 року молодшого з Шептицьких разом iз дружиною пiсля знущань було страчено. За спогадами деяких мiсцевих жителiв, перед цим чужинцi примусили подружжя самим викопати для себе могили…

Та давнiй рiд усе ж таки не перервався. Олександр та Лев мали 11 дiтей. Вони та iхнi нащадки тепер живуть у Польщi, Францii, Канадi, Сирii, Пiвденнiй Африцi. До речi, i з цього поколiння вийшли тi, хто вирiшив прийняти чернече життя – чотири дiвчини стали францисканками, мiсiонерками чину Дiви Марii.

Але повернемося до Романа Марii Олександра. Ще до народження дитини його батьки були переконанi, що це буде хлопчик. Тiльки до його майбутнього Софiя та Ян ставилися по-рiзному. Батько згодом писав про незвичайне передчуття. Вiн завжди повторював, що матиме кiлькох синiв i один з них буде священиком, епископом. І що саме вiн буде «батьком» реформи украiнськоi церкви. Натомiсть мати малого була iншоi думки… Вона досить жорстко заявила: «Я б заборонила синовi бути священиком, не знаючи, чи вiн готовий бути монахом…» Софiя хотiла бути впевненою, що хлопець не захоче «одержати в майбутньому високий сан».

Важко повiрити, але цi зовсiм рiзнi бажання батькiв хлопчика здiйснилися… Коли Роман став дорослим, вiн обрав шлях ченця, став епископом i реформатором украiнського духовенства.

До 1875 року вихованням та навчанням сина займалася його мати, Софiя. Коли вiн навчився писати й читати, мати часто знаходила всюди в будинку цiкавi клаптики паперу. На них були записанi уривки молитов i власнi, дитячi пояснення малим церковних таiнств. Незабаром Софiя помiтила, що й iншi ii дiти без усякого втручання дорослих обзавелися вервичками, за якими щодня самi згадували таiнства Великоi вервицi… Сам Роман намагався змалку обмежувати себе в солодкому – i випробовуючи себе, i караючи себе за якiсь, тiльки ним знанi, грiхи. З восьми рокiв вiн повнiстю вiдмовився вiд десертiв. У вiцi дев’яти рокiв розповiв матерi, що готуеться до того, щоб стати священиком. Тодi мати жартома зауважила, що Романовi доведеться в такому разi вiдмовитися вiд iзди верхи, бо священиковi це не личить. Роман дуже любив верхову iзду. Замислившись, вiн якийсь час мовчав, а потiм спокiйно сказав, що це його не зупинить. Насправдi у його характерi вже тодi можна було вiдчути справжнiй сталевий стрижень. Єдине, що заважало йому самому, – це дуже запальна вдача, войовничiсть, вiдвага, що межувала з вiдчайдушнiстю i нехтуванням небезпекою, певна агресивнiсть. Недарма його власний дядько-вiйськовий по материнськiй лiнii рекомендував батькам племiнника планувати для нього вiйськову кар’еру. Але хлопець уперто й методично, з неймовiрною для його вiку послiдовнiстю позбавлявся рис, що заважали йому на обраному шляху. Вiн виховував у собi любов до менших i бiдних, вдячнiсть за найменшi вияви уваги до себе та до своеi думки.

У десятилiтньому вiцi Роман вступив до гiмназii iм. Франца Йосифа у Львовi (яку закiнчив з вiдзнакою). Ще за рiк хлопець пiшов до першого у своему життi причастя. Воно вiдбулося 17 травня у Львовi, у монастирськiй церквi отцiв Бернардинiв. Звiсно ж, ця церемонiя вiдбулася, як уже довгий час у всiх Шептицьких, за латинським обрядом. Власне, для першого причастя хлопець був iще замалим, але мав до цього таке бажання, що переконав власну матiр. Софiя Шептицька порадилася з власним духiвником i вирiшила провести церемонiю приватно.

Класичнi студii в Краковi Роман проходив разом зi своiми братами Юрiем та Олександром. Жили хлопцi пiд наглядом француза-вихователя в одного з викладачiв колегii святоi Анни. Що далi, то вiн ставав принциповiшим, переконаним у власнiй правотi, байдужим до думок iнших, якщо вони не збiгалися з його власними думками, нестриманим у судженнях i гнiвi, надмiрно гарячковитим. Але це не заважало йому блискуче навчатися, бути першим у класi, виявляти iнодi зрiлiсть, непритаманну дитинi його вiку. У 14 рокiв вiн, на прохання матерi, змiг у листi переконати старого невiруючого чоловiка звернутися до Бога й провести залишки свого життя так, як належить ревному католиковi.

18 лютого 1880 року Шептицьких спiткало страшне горе. Сiмнадцятирiчний Юрiй, на якого батько покладав чи не найбiльшi надii, раптово помер… Ця втрата важко вплинула на Романа. Надзвичайно розумний, талановитий, Юрiй охоче дiлився знаннями з молодшим братом, був розсудливим i терплячим. А ще – справжнiм другом… У тi важкi днi Роман писав матерi, що вiн безмiрно страждае, але повнiстю покiрний Божiй волi. Бо Юрiй уже «осягнув небо» i став для нього другим ангелом-охоронцем… Так неочiкувано Роман став найстаршим сином у родинi. А мати дуже боялася, щоб Бог не забрав у неi й цю дитину. І журилася дедалi бiльше, вiдчуваючи, що iй доведеться пережити ще одну болiсну жертву. Сподiваючись запобiгти цьому, вона почала активно планувати свiтське життя для свого найстаршого сина… Але оточуючi бачили: хлопець уже обрав собi iншу долю, хоч вiн нi з ким, крiм матерi, на цю тему не спiлкувався.

Софiя Шептицька, мабуть, серцем вiдчувала, що ii дитина мае особливе призначення. Вона майже щоденно молилася про те, щоб Роман знайшов свое духовне визнання… Мати якось пiдсвiдомо розумiла – хлопець не пiде звичним для ii родини шляхом. І, мабуть, ii молитви було-таки почуто… У 1881 роцi у великому товариствi друг родини Шептицьких, згадавши iсторiю iхнього роду, жартома запитав у Романа та Олександра: «Хто з вас двох стане наступним епископом?» Старший з братiв спокiйно вiдповiв, що священиком, причому унiатським, буде вiн. Але одружуватися перед висвяченням, як це було заведено у руського духовенства, вiн не мае намiру, адже вважае, що священик повинен залишатися самотнiм i дати чернецькi обiтницi. Тодi ж Роман уперше висловиви свiй намiр стати василiанином.

Оточення сприйняло це швидше як не досить вдалий жарт. На той час у Галичинi iснувало всього кiлька монастирiв цього чину – занедбанi, напiвзруйнованi. Мешкала там майже в повному занепадi невелика купка ченцiв. Можливiсть реформування чину василiан нiхто не розглядав. І це при тому, що наприкiнцi першоi чвертi XVII столiття саме василiани дуже прислужилися руськiй католицькiй церквi. Нiхто тодi не знав, що офiцiйний дозвiл на реформу буде отримано завдяки отцю Клименту Сарницькому i ксьондзу Генрiку Яцковському 12 травня 1882 року. Тепер справа була за тими, хто почне проводити цю реформу в життя. Отець Яцковський був знайомий з Романом Шептицьким, але й гадки не мав, що в недалекому майбутньому саме цей молодий шляхтич вiзьме справу реформування украiнськоi церкви до своiх рук…

Тут варто зробити невеличкий вiдступ i розповiсти дещо саме про василiан. До укладання Берестейськоi унii 1596 року руськi та iншi схiднi монастирi не мали розбiжностей. Вони були незалежними один вiд одного, лише iнодi утворюючи конфедерацii в окремих мiсцинах. Пiдпорядковувалися вони лише мiсцевому епископовi. Слiд сказати, що сам святий Василiй насправдi не засновував якогось особливого чину. Вiн усього лише давав законодавчi поради тодiшнiм ченцям та наполягав на бiльшiй аскетичностi iхнього життя. Пiсля унii ситуацiя змiнилася. На середньовiчному Заходi вирiшили, що святий Василiй насправдi заснував особливий чин, схожий на орден бенедиктинцiв. А ще поширилась думка про те, що всi схiднi православнi ченцi належали лише до цього чину. Мабуть, сам святий дуже здивувався б, почувши таку звiстку…

Першими реформаторами «руських василiан» були святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський. Останнiй вважав, що релiгiйне життя варто будувати лише за прикладом езуiтiв чи кармелiтiв. Власне, саме за езуiтською моделлю чин василiан i було перероблено. Його подiлили на три провiнцii, кожну з яких очолювали генеральний настоятель та iгумени (мiсцевi настоятелi). Одна провiнцiя знаходилася на територii Бiлорусii, друга – на тiй частинi Польщi, яка належала Росiйськiй iмперii, третя – в Литвi. Усього на той час у всiх провiнцiях дiяло 132 монастирi, де мешкали приблизно 1300 ченцiв. Але в 1832 роцi цар Микола I почав нищити монастирi й розганяти iхнiх насельникiв. Тож на територii Росiйськоi iмперii осередки василiанства почали зникати; останнiй монастир цього чину закрився 1875 року.

Ще за п’ять рокiв монастирi Галичини створили власну провiнцiю з особливим статутом. Там було вiдкрито 14 монастирiв, у яких мешкали всього 50 ченцiв. Вони ледь встигали пiдтримувати своi майже порожнi оселi та хоч якось обробляти надiли монастирськоi землi. До речi, щоб отримати чин епископа Руськоi Церкви, слiд було належати саме до василiан. Таке правило ухвалив у 1720 роцi Святий синод.

Наступна реформа була iдеею Генрiка Яцковського та професора Львiвського унiверситету, iеромонаха Климента Сарницького. Власне, глобальних змiн тодi не передбачалося. Реформу мала провести Галицька провiнцiя езуiтiв. Наприклад, голову провiнцii обирали пiсля консультацii з ченцями. Було реформовано Добромильський монастир (Перемишльська епархiя). До чину почали приймати не тiльки русинiв, але й латинян, якщо вони висловлювали бажання перейти у схiдний обряд i дати урочистi обiтницi. Але служби правили саме русинськi священики, вони ж викладали й основи обряду. Пости й утримання провадилися за настановами святого Йосафата. Той, хто обирав чернече життя, повинен був пройти новiцiят (вiн тривав вiд 18 мiсяцiв до трьох рокiв). Пiсля цього братiя та настоятель вирiшували, чи пiдходить новачок для служiння Богу. Тих, хто залишав монастир, звiльняли вiд духовних обiтниць, якi вони встигли дати. Але пiсля складення простих обiтниць монастир залишали тiльки через дуже вагомi причини чи з дозволу Святого престолу. Пiсля простих обiтниць насельники монастиря починали навчання. Вони опановували фiлологiю, фiлософiю та богослов’я. Той, хто витримав три роки такого життя, мав право остаточно присвятити себе Богу й скласти вiчнi обiтницi, вiдмовитися вiд яких було вже неможливо. Власне, на цьому реформа й зупинилася.

Отець Яцковський у 1882 роцi запропонував ченцям Добромильського монастиря приеднатися до реформування. Але для старих ченцiв це б означало здолати весь шлях заново – починаючи з новiцiяту. Тож охочi пiдтримати нововведення були тiльки серед «новобранцiв» монастиря. Незважаючи на це, через шiсть рокiв нових василiан було вже стiльки, що вони змогли повнiстю заселити монастир святого Онуфрiя у Львовi. Ще за кiлька рокiв василiани вiдновили монастирi в Кристинополi, Золочевi, Жовквi, Креховi, Бучачi, Улашковi, Дрогобичi, Краснопущi, Пiдгiр’ях. У 1904 роцi василiани зайняли 14 монастирiв, тодi ж почав працювати й перший протоiгумен Платонiд Фiля. Титул архiмандрита вiдновили 1931 року. Саме тодi Конгрегацiя стала мiжнародною, оскiльки були об’еднанi галицька, закарпатська, американська провiнцii та вiце-провiнцiя в Трансильванii (Румунiя). Тож i в Римi почала працювати Генеральна курiя.

Слiд зауважити, що реформування вiдбувалося не зовсiм вдало i чимало ченцiв були ним незадоволенi, незважаючи на зовнiшнi успiхи справи. Так, езуiти дiйсно готували бездоганних ченцiв. Але дати iм схiдноi ментальностi не могли навiть за великого бажання – бо й самi ii не мали. Так, прихильники реформи не мали намiру нiкого «ополячувати», бiльшiсть iз них були саме поляками, якi виросли за суворими настановами римо-католицькоi церкви. Вони нiяк не могли засвоiти самi й передати молодi особливе, «схiдне», мислення – бiльш м’яке, водночас менш пiдвладне законам, гнучке. У 1885 роцi русини-москвофiли почали вiдкрито критикувати василiан i подали петицiю Папi Римському. У нiй iшлося про те, що обiцянки, данi при Берестейськiй унii, були грубим чином порушенi, василiани iх не дотримували. Особливо обурило москвофiлiв те, що реформували чин езуiти i що до нього приймали кандидатiв латинського обряду. У петицii попереджалося, що «латиняни» колись обов’язково цим скористаються – спотворять обряд, обiймуть усi високi посади в епископатi, лiквiдують капiтули, а всi парафii вiддадуть василiанам в обхiд свiтських священикiв, якi завжди ними опiкувалися.

Керування Добромильським монастирем теж спричинило чимало нарiкань. Мовляв, езуiти порушили правила святого Василiя. Крiм того, унiю з Римом автори листа назвали догматичною, а не дисциплiнарною. Прибiчникам реформи легко вдалося спростувати нападки супротивника, ще й вiдповiсти йому тiею самою монетою. Австрiйський уряд бiльш прихильно поставився до аргументiв василiан, особливо пiсля того, як вiдомий священик Іван Наумович (один з тих, хто пiдписав петицiю) став вiдступником i помер у схизмi. Утiм, церковна влада рiвня кардиналiв узагалi не взяла до уваги цю суперечку, вирiшивши не витрачати на неi час.

У 1883 роцi Роман успiшно склав iспити, ставши бакалавром. Але й там не обiйшлося без непорозумiнь. Роман просив, щоб насамперед його запитали з релiгii, бо це – найголовнiший з предметiв. Директор гiмназii надiслав запит до мiнiстерства освiти у Вiдень. Звiдти вiдповiли, що релiгiю потрiбно мати в душi, а не в головi, й вiдмовили Шептицькому в його проханнi. Пiсля отримання диплому бакалавра молодий шляхтич поiхав з матiр’ю на родинне свято у Коростенко. Дорогою хлопець перебував у поганому настроi. Вiн поскаржився, що не бачить для себе нiякого майбутнього. «Хiба що займатимуся сiльським господарством; я хотiв би стати лише унiатським священиком, але тато нiколи не дозволить…» Цiкаво, що пiсля цих тужливих слiв розпочалася страшенна гроза. Вона налетiла миттево серед ясного теплого дня. І Роман, i його мати сприйняли це однаково: в життi хлопця розпочинаеться змагання за покликання, i воно не буде легким… Наступного дня Шептицькi проiздили повз Добромилю, де нещодавно вiдкрився реформований новiцiят. Роман жадiбно та уважно вдивлявся в монастирську вежу. Так, наче це було найголовнiшим у його життi… Пiд час поiздки хлопець вiдвiдав з батьком резиденцiю греко-католицького митрополита. А ще за тиждень з дозволу батькiв усамiтнився в Старому Селi, в резиденцii езуiтiв, i довго говорив з отцем Яцковським. Власне, батько молодого шляхтича нiчого не знав про тi розмови з прибiчником «чужого» чину. Інакше б свого дозволу на це не дав. За кiлька днiв, перебуваючи на самотi, Роман почув внутрiшнiй голос. Той сказав, що вiн повинен стати василiанином… Обмiркувавши все, Роман сказав матерi: «…Я вирiшив – стаю василiанином. Я напишу татовi та вступлю до новiцiяту».

Батько нiяк не мiг зрозумiти, як це його старший син, його надiя, ревний католик-«латинiст» раптом вирiшив повернутися до вiри своiх предкiв, та ще й облишити свiтське життя. Ян Шептицький бачив сина своiм найпершим помiчником, який поступово почне керувати господарством у маетку, а тут…

Сказати, що батьки були шокованими – не сказати нiчого… Так, Ян дуже поважав iсторiю власного роду i його славних представникiв – служникiв Церкви. Але вiн i сам був «латинянином»! І примиритися з таким ходом подiй йому було важко. А Софiя Шептицька в розпачi написала: «Їхнього обряду я зовсiм не знала, я бачила в них тiльки представникiв приниженоi, вороже налаштованоi до нас нацii, яка настирно виступала проти Римо-католицькоi церкви й польськоi нацii… З ранньоi юностi я завжди чула, як про руське духовенство говорили зi зневагою, якоi воно часто заслуговувало через свое повне неуцтво, своi звичаi i захланнiсть… Я бачила тiльки декiлькох його представникiв, якi вийшли з найнижчих верств суспiльства… Промови в Галицькому сеймi, полiтичнi дискусii, пересипанi брудними й огидними анекдотами про руських священикiв, висловами i жартами, сповненими презирства, якi я чула; усе це пiднiмало голову навколо мене, сичало, як гадина, прагнучи лише вiдняти в мене сина, щоб кинути його у прiрву нечистот… Загроза для унii, навернення Сходу, оновлення Схiдноi Церкви – все це, щиро кажучи, не мало для мене жодного значення. Що воно важило для мене? Я бачила перед своiми очима едину рiч: безмежно великий хрест, який нависав надi мною своiми раменами, i на тому хрестi – мiй Роман, який не дотримував обряд, у якому я його виховала, залишаючи все те, що нас еднало, нехтуючи Римською Церквою, яка пiсля Бога була для мене найдорожчою у свiтi…».

Софiя Шептицька сприйняла заяву сина так, наче вiн узагалi обрав iншу релiгiйну конфесiю, хоча, власне, йшлося тiльки про обряд… Але вiн був iншим, нiж той, у якому виховувалися батьки Романа. Переплакавши, Софiя вирiшила звернутися по допомогу до знайомого священика. Адже вона втратила вже двох синiв, i рiшення третього сприйняла як його передчасну смерть. Священик, вислухавши довгу розпачливу розповiдь матерi, трохи помовчав i спокiйно вiдповiв: «Знаючи Романа так, як знаю його я, абсолютно цьому не дивуюся. Можна було сподiватися, що вiн не обере звичайного шляху, а прагнутиме бiльш величного, анiж звичайне священство. Нема нiчого дивного…» Це не дуже заспокоiло Софiю. Усю нiч вона повторювала про себе: «Роман iншого обряду, нiж мiй!» А зранку категорично сказала синовi, що до закiнчення унiверситету з батьком навiть намагатися говорити на цю тему не варто. Надто сильним буде для нього цей удар, i свого дозволу на новiцiят вiн гарантовано не дасть. До речi, погляди графинi остаточно змiнилися тiльки через 11 рокiв! Роман потай плакав, бо розумiв: iншим шляхом вiн уже не пiде, але цей його крок буде «розривом з усiм минулим…» Хлопець мав рацiю, говорячи так. Його родина була дуже вiдомою, i тому газети одразу ж зацiкавилися молодим шляхтичем, який мав намiр таким дивним чином змiнити свое життя. Роман добре знав, що йому доведеться перебороти чимало упереджень з боку украiнцiв, якi вбачали в тому, що священиком iхнього чину стане виходець зi шляхетноi польськоi родини, чергову спробу полонiзацii. Навiть обiйнявши митрополичий престол, Шептицький ще довго мав справу з цим упередженням. Минуло досить багато часу, поки результати його дiяльностi змiнили таке ставлення на подив, а подекуди й на щире захоплення.

Мати Романа на цьому не зупинилася. Вона вирiшила поспiлкуватися ще й з отцем Яцковським. Йому жiнка вiдверто виказала побоювання, що ii улюбленець Роман – такий вихований, делiкатний, освiчений – стане неотесаним селюком. З цього моменту родинна злагода буде остаточно зруйнована. Яцковський, уважно вислухавши все, почав пояснювати: перейти вiд латинського обряду до схiдного чи до обряду власних предкiв зовсiм не означае бажання залишити Римську Церкву. Мiркувати так може хiба що дуже наiвна людина. «Ви поеднаетеся в Бозi, а не в обрядi, i Роман нiколи не стане селянином, хiба що мучеником, а чого б ми могли бажати кращого i йому, i вам?» Цi слова Яцковського примусили графиню надовго замислитися…

Пiсля розмови зi священиками графиня Шептицька не причащалася – вiдмовлялася тим, що не мае сили. Вiдсторонившись вiд усiх, за кiлька днiв жiнка усе ж таки прийняла важке для себе рiшення. Вона попросила священика принести Романа в жертву Христу так, як це робили, коли хлопець пiд час хвороби був майже при смертi. З того моменту важкий тягар з душi матерi зник. Але вона була впевнена, що з чоловiком на неi чекае багато важких розмов i що ii Ян так легко не вiдпустить вiд себе свою надiю. Отже, Роману доведеться зазнати чимало неприемних сутичок з власним батьком… Важкi думки довели Софiю до гарячки, загостривши ii хворобу. Але жiнку хвилював не власний стан, а те, як повiдомити чоловiковi, що Бог, забравши в них уже двох старших синiв, тепер забирае i третього.

Одного разу графиня спокiйно, посеред звичайноi розмови зронила: «Певно, Роман захоче стати священиком, i це очевидно». Ян, переглядаючи документи, розсiяно вiдповiв: якщо його син справдi мае до цього покликання, то йому нiхто не може заборонити обрати свiй життевий шлях. От тiльки граф мав на увазi дещо iнше, нiж його син. Ян гадав, що Роман стане так званим свiтським священиком, прийме звичайний сан, що дозволяе мати власну родину, не вiддалятися вiд рiдних i не залишати звичного усталеного життя. Софiя вирiшила поки що не повертатися до цього питання. Тим бiльше що ii знову пiдкосила важка хвороба.

Одного разу провiдати бiдну жiнку завiтав отець Яцковський. Раптово графиня запитала його в присутностi чоловiка: «Отче, а тепер якоi ви думки про покликання Романа як василiанина?» Мабуть, хвороба примусила ii забути про обережнiсть i з’ясувати ситуацiю в родинi. Граф навiть здригнувся вiд несподiванки, пiдскочив i закричав: «Нiколи цього не буде!» Голосний крик каменем упав на Софiю. Чоловiки навiть подумали, що в неi почалася агонiя… Але тяжка боротьба зi смертю тривала для графинi ще довго.

Власне, зрозумiти Яна Шептицького було не важко. Вiн уже втратив двох синiв, постiйно сварився з братом дружини (у чоловiкiв просто були виснаженi нерви), слуги та вчителi дiтей поводилися погано за вiдсутностi хазяйки, яка вже зовсiм не виходила з дому, майже весь час лежала, не маючи змоги навiть молитися. Щоранку домашнi боялися, що вона вже нiколи не прокинеться. До всього, родинi вiдчутно не вистачало грошей. І тут вiд графа вимагають вiддати його головного помiчника, його надiю!

Батько, м’яко кажучи, був не в захватi вiд генiв сина, що пробудилися так вчасно. І хоча мати змирилася з вибором Романа, батько продовжував чинити йому опiр. Але вiн був людиною розумною i ставати деспотом не хотiв. Тому граф не вiдмовив Романовi у визначеннi власного шляху в життi повнiстю. Вiн просто вирiшив зволiкати i поставив кiлька умов, сподiваючись, що нове оточення остаточно змiнить погляди впертого парубка. Батько вiдправив «нестандартного» сина до 1-го Австрiйського уланського полку, що розташовувався у Краковi. Цiкаво, що сам Роман визнав цю вимогу справедливою i навiть цiкавою для себе. Рiч у тiм, що вiн, нащадок давнього шляхетного роду, вважав необхiдним, як i кожен чоловiк, пройти вiйськову службу. А для людини, яка обрала своiм життевим шляхом службу Богу, це означало для початку зануритися в атмосферу беззастережноi покори й сувороi дисциплiни. Тому Роман охоче пристав на вимогу батька i ретельно почав вивчати вiйськову справу. Тим бiльше що й отець Яцковський радив йому перед тим, як остаточно обрати долю ченця, пройти вiйськову службу.

Тим часом Ян Шептицький переконав себе в тому, що саме Яцковський, сповiдник його дружини, один з iдейних «батькiв» реформи чину василiан, е першопричиною проблем в його родинi. Мовляв, той уже давно повiльно готував Романа до такого рiшучого кроку, «зiгравши» на здiбностях i особливому благочестi хлопця. Душевнi терзання голови родини виливались у звинувачення, докори, скандали… Усе це доводилося переживати нещаснiй жiнцi, яка вже майже не рухалася i була не в змозi вiдповiсти чоловiковi. Тодi отець Яцковський написав графовi, що той може розпитувати сина i випробовувати його, але не мае права ламати йому життя. А щоб батько не звинувачував власне його в особливому впливi на Романа, священик просто вiддалився вiд сiм’i. Мовляв, хай мине час i сам Господь прояснить. Дещо згодом Софiя у супроводi синiв Романа та Лева i служницi за вимогою лiкарiв поiхала до Венецii. Про бажання Романа пiти до василiанського монастиря вони намагалися взагалi не згадувати. Лише один раз хлопець сказав: «Переконайте тата, що я не маю намiру йти в монастир, якщо вiн не погодиться на це з власноi волi… Господь дозволить, щоб це швидко сталося».

1 жовтня молодий шляхтич, вiдвiзши матiр додому, почав служити в полку, що стояв у Краковi. До новоi справи вiн поставився дуже серйозно. Єдине, що засмучувало хлопця, – це вимога батька неодмiнно брати участь у свiтських розвагах. Але перебування молодого Шептицького серед уланiв виявилося аж надто коротким. Бог сам вирiшив долю хлопця i досить жорстко. Романовi несподiвано стало погано, його вiдправили до лазарету. Там з’ясували, що молодий Шептицький захворiв на гостру скарлатину… Смiшно, але ця хвороба, яку тепер лiкують дуже швидко i без важких наслiдкiв для здоров’я, нещодавно була смертельною. Пережити таку iнфекцiю, залишившись хоч вiдносно здоровим, мали змогу одиницi… Керiвництво полку викликало батькiв

Романа. 8 сiчня 1884 року граф забрав майже безнадiйного сина в рiдний маеток. Родинний лiкар марно не обнадiював рiдних хворого. Роман майже постiйно був непритомним, у нього почалося зараження кровi й запалення суглобiв. Якось уранцi мати побачила, як його пальцi почали судомно-нервово бгати простирадло. На жаль, вона вже знала, що це означае… Лiкар тiльки скрикнув: «Як? Уже?!» Не маючи змоги нiчого вдiяти, батьки залишилися бiля сина й почали молитися. І раптом Роман почав дихати спокiйнiше й мiцно заснув…

Серйозна небезпека життю минула тiльки наприкiнцi лютого. Одужування тривало дуже важко й довго. Але Романовi пощастило. Вiн залишився живим i почав вiдновлюватися. Щоправда, про вiйськову службу вже навiть не йшлося: хвороба дала ускладнення на суглоби. Лiкуватися потрiбно було ще якнайменше кiлька рокiв. Хлопець намагався не звертати особливоi уваги на дискомфорт. Вiн навiть не здогадувався, що згодом наслiдки хвороби призведуть його до паралiчу й прикують до iнвалiдного вiзка… А поки вiн був певний: Бог урятував його, щоб вiн мiг здiйснити мрiю всього свого життя. Родичi й знайомi вiдвiдували його, вiтали з одужанням. А Роман переконував матiр, що вiн бiльше так не може й не бачить iншого виходу, як утекти з дому…

9 червня родина Шептицьких вiдвiдала в Брухналi щорiчну службу повного вiдпущення грiхiв. Софiя подумки просила Бога дати ii чоловiковi сили порозумiтися з родиною, щоб, нарештi, завершилися важкi випробування для неi та

Романа. Раптом при благословеннi Чесними Дарами, коли всi стали навколiшки, важка дубова лава вiдчутно здригнулася… Уважаеться, що таке може трапитися, коли якусь молитву було почуто i вдоволено. На очах Софii Шептицькоi виступили сльози, вона обережно торкнулася пальцями руки чоловiка. Неочiкувано граф Ян узяв ii долоню й мiцно стиснув. З того часу жiнка була впевнена: то саме ii молитву почув Господь, i душа графа таки вiдкриеться для розумiння власноi дитини. Напевно, так i було, бо через чотири роки цього самого дня батько сам привiз до Добромильського монастиря свого впертого сина i, плачучи перед дарохранительницею, щиро передав його Господу…

Лiто Роман провiв у Криницi, поправляючи здоров’я. Звiдти вiн надiслав батьковi листа, у якому написав, що бути василiанином – це його справжне покликання, намагався довести це. І просив дати дозвiл прийняти новiцiят – на один чи два роки, як батько дозволить, щоб остаточно в цьому переконався не тiльки вiн, а й уся родина. Хлопець знов обiцяв нiчого не робити без батькiвськоi згоди. Батько на лист не вiдповiв, але коли Роман повернувся до маетку, пiшов з ним до найближчого лiсу. Повернулися вони тiльки за двi години – заспокоенi, навiть радiснi. Ян Шептицький вирiшив не забороняти синовi йти за своiм покликанням. Але вимагав, щоб той спочатку закiнчив Кракiвський унiверситет i став юристом. А ще весь цей час – чотири роки – не уникав свiтських розваг. Якщо пiсля закiнчення унiверситету Роман не передумае, вiн буде вiльний, i батько дасть йому свою згоду на новiцiят… Хлопець погодився i навiть ускладнив собi завдання – водночас iз заняттями з юриспруденцii вступив до теологiчного факультету Вроцлавського унiверситету. Важко сказати, як молодий шляхтич при такому слабкому здоров’i встигав блискуче навчатися в обох вишах, але закiнчив вiн iх з вiдзнакою. В унiверситетi Роман навчався разом iз братом Олександром. Вiн чiтко дотримував угоди з батьком, але задоволення вiд цього не мав. Граф усе ще сподiвався, що син змiнить свiй намiр. Роман же рахував днi до того часу, коли вiн справдi матиме свободу йти власним шляхом. А незабаром батько насправдi повiрив у покликання свого сина, скорившись Божiй волi. Вiн зрозумiв для себе просту iстину: його хлопчик насамперед належить Боговi, i Творець лише позичив його батькам. Але вимога графа, щоб син отримав освiту, була слушною. Завдяки цьому Роман здобув спецiальнi знання, завiв численнi свiтськi зв’язки, якi згодом знадобилися i йому самому, i його монастирю. До речi, пiсля того як батько змiг пiдтримати рiшення сина стати ченцем-василiанином, вiн дозволив Романовi вiддати себе пiд духовне керiвництво отця Яцковського.

Тим часом важкi стосунки батька та сина, що так довго тривали, найстрашнiше вiдбилися на недужiй графинi. Їi розбив нервовий паралiч, i в жiнки на десять мiсяцiв вiднялися ноги. У супроводi сина Лева, рiдного брата та служницi ii вiдправили на пiвдень. Старшi сини навiдували матiр кiлька разiв.

У квiтнi 1886 року Роман Шептицький поiхав до Рима (друга поiздка вiдбулася взимку 1888-го, коли молодий шляхтич уже отримав ступiнь доктора права). Батько вважав, що перебування у Вiчному мiстi буде дуже корисним для сина. Там Роман познайомився з кардиналами Сiмеонi, Серафiмо Ваннутеллi, Камiлло Мацелла, Мечиславом Ледоховським, Чацьким i колишнiм Львiвським унiатським архiепископом Йосипом Сембратовичем. Ще за рiк хлопець побував у Варшавi, Вiльно, Ченстоховi, Хировi, Почаевi, Киевi та Москвi. Пiд час поiздки вiн познайомився з украiнським iсториком польського походження Володимиром Антоновичем та з фiлософом Володимиром Соловйовим. Спiлкування з цими людьми змусило молодого шляхтича ще бiльше повiрити в те, що вiн насправдi знайшов свое справжне покликання. 8 лютого 1888 року Роман з матiр’ю побував на загальнiй аудiенцii в Папи Римського Лева XIII, а 24 березня – на приватнiй. Тодi вiн зiзнався, що хоче стати священиком. Шептицький не просто прийшов отримати благословення. Вiн попросив понтифiка дати йому, католику-«латинянину», дозвiл перейти до чину василiан i скласти чернечi обiтницi… Папа благословив його i сказав: «Будьте послушнi голосу Божому, який кличе вас». Особливо благословив вiн поклик молодого шляхтича i василiан узагалi, сказавши, що на них на Сходi чекае велика мiсiя. Графиня Софiя тодi з гiркотою визнала, що ii син готовий на мучеництво, але якщо Господь так захотiв, то хай буде так, як Вiн захоче.

Ще за чотири днi до Рима приiхали батько та дядько Романа. Разом вони побували на свiтських прийомах. Одного вечора хлопець з полегшенням видихнув: «Сподiваюся, що сьогоднi я востанне одягав свiй фрак». Того дня вiн говорив з батьком до пiзньоi ночi. А вранцi граф задумливо сказав дружинi: «Уперше менi розкрилася його душа… Я нiколи не зможу вiддячити Боговi за цю розмову. Навiть якби я прихилив цiй дитинi цiлий свiт, цього було б замало – iй потрiбне щось iнше». І того iншого молодому Шептицькому не могли дати анi його рiднi, анi друзi, анi найблискучiша свiтська кар’ера.