скачать книгу бесплатно
Трiщини
Василь Врублевський
Книжка малоi прози Василя Врублевського складаеться здебiльшого iз новел та оповiдань, написаних на зламi 80-х – 90-х рокiв минулого столiття, власне, на зламi суспiльних формацiй – часу занепаду i часу надiй, руйнацii заскорузлого свiту фальшивих iдеологем i з’яви паросткiв свiту нового, рiшучого вiдкидання будь-яких табу i виборювання права дихати вiльно. Вiдповiдно й твори, зiбранi у цiй книжцi, позначенi свiжiстю тематики, оригiнальнiстю сюжетних ходiв i доволi неоднозначною подекуди провокативнiстю.
Василь Врублевський
Трiщини
Текля з Марiею та ще хтось третiй
Мiнi-повiсть
1
…iть не здогадуемося чи, може, не хочемо собi в тому зiзнатися, що ми, жiнки, неймовiрно дивакуватi створiння, я б навiть сказала так: екзотичнi тваринки.
На цей останнiй Теклин реверанс Марiя дещо зарiзко пiдвела голову, таким же зарiзким жестом вiдкинула рукою пасмо волосся з-над очей i зиркнула з цiкавиною та деяким здивуванням.
– Заперечити хочеш? – спроквола, витримавши паузу, мовила Текля i, посмiхаючись самими лише кутиками пухких губ, чиркнула запальничкою.
– Нi-нi, – якось аж занадто поспiшно озвалася Марiя, – все так, все вiрно… – i за цей поспiх раптом зробилося iй нiяково i соромно.
Нiяково i соромно – перед собою…
…ця поступливiсть… з якого дива, подумалося, повинна у всьому погоджуватися? тiльки тому, що Текля старша? чи тому, що начальниця?..
… а втiм, вона добре знала: нi вiк, нi тим паче посада Теклинi у цьому випадку, в цiй ситуацii, при цiй розмовi за чашечкою гарноi бразильськоi кави не грають нiякоi ролi…
Але що ж тодi, що?
… ось вона сидить навпроти, загорнувшись у пiжаму, неквапом попихкуе цигаркою та час вiд часу вiдпивае невеличкими ковточками гарячу коричневу рiдину з порцеляновоi чашечки, – така проста, така звичайна жiнка, яких десятки, сотнi, тисячi цiею передвечiрньою порою сидить в панельних i цегляних коробках, i щонаймеше третина з них робить цiеi митi те ж саме, що й Текля; хiба що не всi насолоджуються справжньою бразилiею, але то вже деталi, то вже дрiбницi, i рiч не в тому… а в чому ж, в чому? може, в тому, що всi вони – породистi хатнi кицi, такий собi обов’язковий атрибут мiськоi квартири стандартноi квадратури, iз стандартними меблями, стандартною дерматиновою оббивкою вхiдних дверей? та й самi вони – стандартнi дружини при стандартних чоловiках…
Стоп! Кого-кого, а Теклю стандартною не назвеш нiяк! Вже навiть саме iм’я: Теоклiна Нарцисiвна за паспортом… врештi, iй якраз i мiсце на квiтнику чи в оранжереi, така вона пишна, розквiтла, вабляча… (Марiя уважнiше глянула на Теклю. Так, певно, роздивляються при знайомствi або ж пiсля тривалого нездибання).
… i справдi ж!.. досить вже таки помiтна повнота не псуе ii, навiть навпаки: додае загадковостi чи що? нi-нi, не загадковостi, швидше всього – привертае увагу i… i… i збуджуе iнтерес… так-так, саме так: ця навдивовиж рухлива попри повноту жiнка у лiжку, мабуть, справжня тигриця! коли б я була, подумала Марiя, чоловiком – нiзащо не пройшла б повз неi, не зачепивши бодай поглядом…
– Про що це ти замислилась?
Заскочена дещо зненацька, Марiя не знайшлася, що вiдповiсти, тiльки непевно знизала плечем.
– І все ж?
– Та так, нi про що.
– Нi про що? – хитрувато i трохи (так здалося) зверхньо усмiхнулася Текля. – Ану, зiзнавайся!
… зiзнаватися? в чому? нi, думки ж на те i е думками, аби бути тiльки твоiми, вони – твое i тiльки твое, едине, що належить тобi i бiльше нiкому, едине, чим ти володiеш беззастережно; можна вiддати все, можуть вiдiбрати все, але не iх…
Але Текля так хитро, так переможно (i чому саме так: переможно?) дивиться на тебе, що ти мимоволi (та нi, проти власноi волi!) всмiхаешся й покiрно, з тихим захопленням кажеш:
– Ти незвичайна жiнка!
– Я незвичайна? – мало не захлинаеться нарапт смiхом Текля. – Я незвичайна? Нi, голубко! Я найзвичайнiсiнька! – i, обiрвавши смiх, повторюе, розщеплюючи слово на склади: – Най-зви-чай-нi-сiнь-ка!
А потiм ще раз, незнано для чого:
– Най-зви-чай-нi-сiнь-ка!
Зрештою, «незнано для чого» – це так Марiя вважае. Сама ж Текля чудово знае, для чого. Так, вона чудово знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, i недарма вона запросила це дiвчисько в гостi; а воно одразу ж i прибiгло, мало не луснувши вiд щастя: звiсно, ой як хочеться заприятелювати з начальницею!.. Начальниця – мiркувало, певно, собi – це те, що треба, це дуже файно…
– Текле, а ти була замiжньою?
Дурепище, навiщо iй це?!
Та, хоч i спалахнула в душi крихiтна неприязнь, вiдповiдае Текля спокiйно, з погордою навiть:
– Була.
– І чому?..
– Облиш! – Текля обривае на пiвсловi. – Ти, мабуть, думаеш, що це щось дуже добре?
Марiя зиркае з подивом, озиваеться недовiрливо:
– Хiба ж нi?
– Звiсно! – Текля не посмiхаеться, але й особливоi серйозностi на ii обличчi не видно. – Єдина перевага замiжжя в тому, що маеш бiля себе чоловiка, якого можеш вкласти в лiжко, коли тобi заманеться…
Марiя не йме вiри почутому: та нi, нi, Текля жартуе, Текля глузуе з неi!
… вона не може так думати! адже… адже це страшно – бачити в чоловiковi тiльки самця… Текля не може так думати насправдi, вона ж чуйна, вона ж красива, вона розумна… жартуе! звичайно, що жартуе…
– Ой, дiвчинко! – сплескуе Текля в долонi. – Яка ж ти наiвна! Для тебе це все ще романтика, ти ще вiриш у якiсь там почуття… Дурненька, чим ранiше ти розпрощаешся з цими дурними мрiями, тим краще буде для тебе!
– Але ж…
– Та зрозумiй же, зрозумiй: позбуваючись iлюзiй, ми здобуваемо свободу. А свобода – це все! Спокiй, розкутiсть, щастя…
Марiя слухае, слухае, затамувавши подих, слухае знетямлено, але й довiрливо, та однак, однак, однак не вiрить жодному Теклиному слову… Текля глузуе з неi, вона не може говорити так на повному серйозi, не може!..
– Я бачу, – Текля примружуе очi, ледь-ледь схиляе голову i дивиться на Марiю тепер вже навскiс, знизу вгору; вiд цього очi ii здаються вузькуватими, а вроджена засмага робить Теклю схожою на азiйку, – я бачу, що ти не в усьому, а може, й зовсiм не згодна зi мною, та це, повiр, тiльки тому, що ти молода й не маеш життевого досвiду.
– А чому… – Марiя нарештi здобуваеться на слово, але одразу ж i вмовкае: думки, та нi, лише обривки думок, неяснi, безладнi, протирiчнi обривки думок розпалюють мозок i уяву, а зволодати з ними iй незмога.
Текля завважуе ii даремнi потуги хоч щось, хоч що-небудь, хоч якось заперечити, i ii це тiшить. Тiшить не тому, що мае можливiсть хизуватися власною зверхнiстю, нi, – тiшить тому, що вона знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, а теперiшня Марiiна розгубленiсть тiльки посвiдчуе: все так i буде, треба тiльки довести цю розгубленiсть до найвищоi точки – тодi це дiвчисько стане пiдвладною у всьому й чинитиме все, чого забажае вона, Текля… Марiя ще зовсiм юна, ще зовсiм дурненька, ще зовсiм недосвiдчена, вона щойно випала з домашнього кубельця, з неi, наче iз кавалка м’якоi глини, можна лiпити все що захочеш.
Марiя нараз вiдчула страх вiд того Теклиного погляду – темнi очi нiби пронизували ii наскрiзь…
…та нi, це менi приверзлося… Це, мабуть, вiд того, що Текля тут, серед хатнього затишку, зовсiм не така, як на службi… На службi Текля – сама тiльки зосередженiсть i неприступнiсть, а в цiй пiжамi i з цiею чашечкою – вiдверта, щира, своя нiби… Немов подруга, старша, досвiдченiша подруга…
Текля помiтила цi мигцевi перемiни, та iх i не важко було помiтити – якщо ти не слiпець! – на Марiiному обличчi: дiвчисько ще, дитя, навiть нiчого утаiти не вмiе…
– А спечно, чи не так? – спитала раптом i, поставивши фiлiжанку на край журнального столика, дiстала з кишенi хустинку, змахнула бiсеринки вологи з чола.
– Авжеж, – кивнула Марiя.
– То чом би нам не прогулятися? Чом би не зробити вечiрнiй променад? – пiдморгнула Текля змовницьки.
І, не чекаючи вiдповiдi, пiдвелася:
– Ось я лишень перевдягнуся…
Не встигла Марiя й вуста розвести, а Текля вже зникла в дверях сумiжноi кiмнати – там, здогадалася, спальня.
… справдi, пiт ллеться, наче струмком, ще пiвгодини – i хоч роздягайся… Текля це гарно придумала, о такiй порi на вулицi просто чудово: нiяких тобi черг, нiякоi штовханини, парочки на лавочках…
– Я вже! – постала Текля перед Марiею в простому, недорогому, але добротно пошитому платтi – з глибоким декольте, з широкими рукавами, воно було приемне оку.
Так-так, смак Теклi нiколи не зраджуе! З нею по вулицi буде йти, нiби зi старшою сестрою: бiльше тридцяти зараз iй нiзащо не даси. Того й дивись, що кавалери зачнуть липнути.
– Ну що, йдемо? – каже Текля, видимо вдоволена справленим враженням, i не втримуеться: – Як я тобi? Ще можу пiдчепити якогось хлопчика?
– А певно ж! – усмiхнулася Марiя, й згадала свое: «Коли б була чоловiком, нiзащо не пройшла б мимо Теклi, не зачепивши ii бодай поглядом…»
І усмiхаеться ще раз.
Текля злегка похмурнiе:
– Посмiшка в тебе якась дивна, не така…
– Як це? – нiяковiе Марiя.
– Не зовсiм щира, iронiчна… Мабуть, думаеш, що мiй вiк…
– Та що ти! – гарячково заперечуе дiвчина. – Нiчого такого! Ти виглядаеш прекрасно, можу заприсягтися, що…
– Не треба! – дещо лагiднiше перебивае Текля. – Не говори менi цих нiкчемних комплiментiв, ти не чоловiк…
– Але це не комплi…
– Марiе! Я ж сказала!
2
… але i наступного дня, i наступного пiсля наступного – Текля на службi, як i завжди, сконцентрована непiдступнiсть: анi жодним жестом, анi жодним словом, анi навiть вiдтiнком голосу вона не вiдступила вiд усталених службових стосункiв. Нiби не було недiльних гостин, анi довiрливоi розмови, анi прогулянки вечiрнiм мiстом. Спершу Марiю це бентежило, але трималося те вiдчуття при нiй недовго, iй вистачило розуму й тактовностi i самiй повестися так само…Так минув тиждень, аж у п’ятницю, за хвилину до вiсiмнадцятоi, коли Марiя вже зiбралася з роботи, прийшла секретарка i сказала:
– Машо, тебе Теоклiна Нарцисiвна викликае!
3
Цiеi ночi перед суботою iй приснився сон-спогад.
… нiяк не пригадати плакала чи смiялась
… нiяк не пригадати
хто пiдхопив майже безживне тiло
поволiк до ванноi
хлюпнув в обличчя водою
тодi опустив на пiдлогу
й задер спiдничку
… дзюркотiла вода
… тiльки й пригадуеться, що – дзюркотiла вода…
Прокинувшись, вона ще довго лежить iз заплющеними очима, ще довго намагаеться стулити уламки розбитого напiвбезпам’ятства, i раптом помiчае, що всеньке тiло ii тремтить.
«Ну, досить!» – каже вона собi.
Так вона казала собi вже багато-багато-багато разiв. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От i зараз – просто каже. Тоном – нiби комусь обiцяе. Та нi, обiцяти немае кому. Дурiсть, яка велика дурiсть: навiщо обiцяти, коли (i ти це добре знаеш) обiцянки твоi непотрiбнi нiкому, навiть тобi самiй.
Навiть тобi самiй.
Навiть тобi.
Отже: треба вставати, довго на совiсть вiдсвiжувати лице крижаною водою (лiтрового слоiка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кiлька разiв вичавити пасту з тюбика у рот i, потримавши на язицi, ковтнути), опiсля всього – мiцний чай без цукру…
Вона нарештi ворушить повiками i, повернувши голову, зиркае на циферблат годинника.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно е щодень вiд ранку до вечора, залишаеться сорок хвилин.
Треба вставати.
Треба вставати.
Треба!
Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях i потилицi, здаеться, немае. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи пiднуджуе, та то вже дрiбницi: два пальцi в рот i…
