banner banner banner
Кава-сутра
Кава-сутра
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Кава-сутра

скачать книгу бесплатно

Кава-сутра
Василь Врублевський

Сюжет цього твору нiби й невибагливий – в його основу покладено традицiйний любовний трикутник: чоловiк – дружина – коханка. І сама дiя розгортаеться нiбито тривiально, не обiцяючи якихось особливих чи карколомних перипетiй, але нагла смерть чоловiка зводить жiнок-суперниць докупи. Негадано стосунки, якi виникають мiж ними, переростають у щось бiльше, нiж дружба.

Василь Врублевський

Кава-сутра

трАКТат

Персонажi

Роман.

Ната.

Маргарита (вона ж Марго).

А К Т

перший

Кiмнатка. Вiкно. Телевiзор. На телевiзорi – кришталева ваза. У вазi – трiйко гвоздик.

Шафа. Журнальний столик. Два стiльцi. Крiсло-гойдалка. Диван.

Чоловiк рокiв сорока (iз невеликим доважком). Сидить на диванi i гортае журнальчика. Гортае мляво, нiби знiчев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчi його з’являеться щось вiддалено подiбне на зацiкавленiсть. Але й направду – лише вiддалено подiбне. Схоже, цим гортанням вiн просто збавляе час.

Думки його (i це вже не здогад, а очевиднiсть) кошлатяться деiнде. Найвiрогiднiше – вони невловимi навiть для нього самого, й навряд чи змiг би вiн iз певнiстю сказати, де вони саме, якi вони i про що…

Та ось раптом чоловiк мiниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.

Подив? Збентега? Неймовiрнiсть негаданого вiдкриття? Враженiсть i ураженiсть тим вiдкриттям? Спалах?

Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозрiння!..

Вiн i сам нiчого з того не розумiе, йому несила те збагнути. Якби змiг, якби здужав збагнути – то й насправдi було б… нiщо iнше, як банальне прозрiння…

Поволi, неквапно плине час.

Поволi, неквапно сiпаються чоловiковi вуста. І здаеться, немовби все в ньому тiльки й чекало цього заледве помiтного поруху, бо одразу ж по тому чоловiк рвучко смикае плечем (нiби стрiпуе зацiпенiння), вiдкладае убiк чтиво i тихо, умиротворено, навдивовиж рiвним голосом промовляе:

«Жiнкам, котрi люблять мене,
Це безумне безумство прощаю, —
Бо ж не вiдають, що творять!»

Якийсь (зовсiм недовгий) час сидить у задумi. Затим на вуста набiгае посмiшка, в якiй однаковою мiрою можна розгледiти i зверхнiсть, i розгубленiсть, i… i… Та все що завгодно!

Побiч, iз дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являеться («Випливае лебiдочка бiла на плесо, де лебiдь чека…») Ната.

НАТА. А ось i я!

РОМАН. Нарештi!

НАТА. Що, знудився?

РОМАН. А як ти гадаеш?

НАТА. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моеi вини у цьому нiц нема – ти ж прийшов так несподiвано, без попередження! (Ставить тацю на стiл). На жаль, нiчого не вдiеш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трiшечки понудьгувати – я знову щезаю у напрямку кухнi.

РОМАН. Це зайве! Не треба нiчого видумувати, я не голодний.

НАТА. Мене це не обходить. Маю гандж приймати гостей як годиться.

РОМАН. Облиш, який ще гiсть! Зайшов просто посидiти з тобою, побалакати…

НАТА. Що, тiльки побалакати?

Сiдае з протилежного краю дивана, розгладжуе на колiнах квiтчастий халат.

РОМАН. Ну… Не тiльки…

НАТА. Цiкаво-цiкаво! А що ще?

РОМАН. Давно не бачилися… Скучив…

НАТА. Навiть так?

РОМАН. Так…

НАТА. Ох, який пасаж! Ще трохи – i повiрю.

РОМАН(здивовано). Про що це ти?

НАТА. Та все про те ж!

Закидае голову, заплющуе очi i, схрестивши долонi внизу живота, декламуе:

А лiбiдо пiсля обiду
Втамування, либонь, вимагае.
Втамувати лiбiдо пiсля обiду —
Все одно що утрапить до раю!

РОМАН(розгублено). О!.. Ти… Ти…

НАТА. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоему стилi!

РОМАН. Ти непередбачувана…

НАТА. Хiба це погано? Кажуть же: чим бiльше в жiнцi непередбачуваного, тим вона бажанiша…

РОМАН(робить спробу перейнятися ii настроем). Так-то воно так, одначе…

НАТА. Що – одначе?

РОМАН. Дивно! Цей вiрш… З яких це пiр ти стала захоплюватися поезiею?

НАТА. А що, це кепсько?

РОМАН. Кепсько? Нi! Але… Ти змiнилася…

НАТА. На краще? На гiрше?

РОМАН. Розкутiшою стала…

НАТА. Тобi це не подобаеться?

РОМАН. Та нi, нi… Тобто, навряд…

НАТА. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре… Якась суцiльна невизначенiсть. Зате ти не змiнився. Анiскiлечки! Нi на граминку!

РОМАН. А що ж ти хочеш? Я вже давно не хлопчик. У моему вiцi належить остерiгатися рiзких рухiв…

НАТА. Твоя дотепнiсть, любий, не вражае! Власне, це й не дотепнiсть навiть, а лише намагання виглядати дотепним. Цiлковито даремне, зауваж, намагання.

РОМАН. Даремне?

НАТА. Атож, даремне! Бо годi сподiватися на успiх: нещира, награна бадьорiсть не викличе в моiй душi нiчого з того, на що ти сподiвався б!

РОМАН(збентежено). Схаменися, поки у мене дах не зсунувся! Шекспiра начиталася?

НАТА. Шекспiр? При чому тут Шекспiр?

РОМАН. При чому? А ти послухала б себе! (Намагаеться iмiтувати Натин голос.) «Годi сподiватися на успiх, бо награна твоя бадьорiсть в моiй душi не викличе нiчого»… Майже Офелiя!

НАТА. О, це так мило iз твого боку! Офелiя… Що ж, я втiшена. Їй-бо, втiшена. Все-таки Офелiя – це лiпше, анiж Дунька для забав.

РОМАН. Облиш!

НАТА. Що – облишити?

РОМАН. Усе!

НАТА. Усе?

РОМАН. Нато! Ти ж розумна жiнка. Навiщо цi балачки про старi болячки? Ми ж домовилися бiльше не торкатися цiеi теми… Анi тобi, анi менi такi розмови не потрiбнi, це ж очевидно!

НАТА. Оче-видно! Тобто: те, що бачиш. Так? Але ж ти дивишся на свiт своiми очима, а я – своiми. Отже, ми й бачимо усе по-рiзному…

РОМАН. Ну!.. Це ти вже заглибилась у хащi. Вiдкинь ти, бога ради, це свое фiлософствування. До життя треба ставитися простiше!

НАТА. Так-так. Але менi здаеться, що я й так все спрощую. Далi вже просто нiкуди. Ось ти говориш, що я нiбито розкутiшою стала. Але ж нi, Романе, нi! Не розкутiшою я стала, а брутальнiшою. Брутальнiшою, розумiеш? Я для себе усе вже до того спростила, загнала у такi примiтивнi схеми, що на часi вжахнутися…

РОМАН. Цiкаво, цiкаво.

НАТА. Нiчого цiкавого!

РОМАН. Цiкаво: куди ти хилиш? У мене таке враження, нiби ти запосяглася наговорити менi добрячу кiпу бридкостей про себе, викликати в менi зневагу i у такий спосiб здихатися мене.

НАТА. Отакоi! Мiй любий ловеласе, запам’ятай одну важливу рiч: коли приходиш до коханки – головне не налякати ii тим, що ти залишишся назавжди.

РОМАН(ошелешено). Нато!.. Ради бога!.. Звiдки цей цинiзм?

НАТА(нiяк не реагуючи на Романову реплiку). Невже ти думаеш, що коли б я хотiла тебе здихатися, то не знайшла б iншого, не настiльки примiтивного, способу? Думаеш, не змогла б обiйтися без зайвих слiв? Та я б просто не вiдчинила тобi дверi – от i все.

РОМАН. Ну, дверi… Це несерйозно… Хоча! Ти жiнка. А це у манерi жiноцтва взагалi: набрид чоловiк, законний чи коханець, – ату його, нiчого з ним панькатися…