Кандід: Філософські повісті (збірник)

скачать книгу бесплатно

Кандiд: Фiлософськi повiстi (збiрник)
Франсуа-Мари Аруэ Вольтер

Вольтер-просвiтитель, що оспiвував радощi життя i ненавидiв усе, що пригнiчуе людину, розкриваеться в своiх фiлософських повiстях («Задiг, або Талан», «Мiкромегас», «Кандiд, або Оптимiзм», «Простак», «Вавилонська царiвна»), глибоке iдейне значення i високi художнi достоiнства яких ставлять iх у ряд тих творiв, що цiлком витримали випробування часом.

Вольтер

Фiлософськi повiстi

Передмова

Загадковий та незбагненний Вольтер

Повернення

До украiнського читача фiлософськi повiстi Вольтера повертаються у свiй своерiдний лiтературний ювiлей: понад вiсiмдесят рокiв тому, 1927 року, у киiвському видавництвi «Слово» з'явився перший переклад вольтерiвського «Кандiда», здiйснений Валерiаном Пiдмогильним. Перекладовi передувала об'емна стаття лiтературознавця С. Родзевича «Вольтер» iз роздiлами «Доба», «Життя», «Фiлософськi мотиви в творчостi Вольтера».

Уже невдовзi, через п'ять рокiв, у видавництвi «Лiтература i мистецтво» (Х.-К.) у перекладi Л. Івченковоi друкуються «Вибранi твори» Вольтера, знову ж таки з великою передмовою С. Родзевича «Вольтер та його фiлософiчно-сатиричнi повiстi». Видання 1932 року мiстило шiсть фiлософських повiстей письменника («Задiг», «Простак», «Вавилонська царiвна», «Бiлий бик», «Жанно й Колен», «Історiя про доброго брагмана») i презентувало понад двадцятилiтнiй творчий шлях письменника. Обидвi передмови С. Родзевича i на нинiшнiй день залишаються глибокими украiномовними дослiдженнями творчостi великого французького просвiтника.[1 - Родзевич С. Вольтер / Вольтер. Кандiд, або Оптимiзм (Пер. B. Пiдмогильний). – К.: Слово, 1927. – С. V–XXXV; Родзевич С. Вольтер та його фiлософiчно-сатиричнi повiстi / Вольтер. Вибранi твори (Пер. Л. Івченковоi). – X.; К.: Лiтература i мистецтво, 1932. – C. 3-32.]

Останнiй названий твiр уже з'являвся 1926 року на сторiнках львiвського журналу «Свiт» (ч. 23–24) у перекладi Івана Ставничого i був першою украiнською iнтерпретацiею однiеi з найкоротших вольтерiвських повiстей.

Наступне видання творiв Вольтера датуеться 1955 роком, коли у киiвському видавництвi друкувався переклад двох фiлософських повiстей – «Кандiд» (переклад Валерiана Пiдмогильного 1927 року за редакцiею Миколи Терещенка) та «Вавилонська царiвна». Це видання мiстило також пiслямову про Вольтера авторства Є. Кнiпович та Б. Песiса.

Переклад «Орлеанськоi дiви» M Рильського, що з'явився 1956 року в Державному видавництвi художньоi лiтератури, був дещо виправленим i уточненим перекладом 1937 року, про що сам перекладач у нотатцi «Вiд перекладача» писав: «Поема Вольтера даеться в украiнському перекладi, де в чiм виправленому проти першого видання 1937 року». Слiд нагадати i той факт, що цей переклад згодом друкувався двiчi – 1962 року як окремий, восьмий том видання творiв M Рильського у десяти томах, та у дев'ятому томi зiбрання творiв M Рильського у двадцяти томах (К., 1985), що з'явилося у видавництвi «Наукова думка».

Як зазначалося у Примiтках до т 9 видання, «нотатка "Вiд перекладача" переросла у вступну статтю, в якiй подаеться описова характеристика життя i творчостi Вольтера та його поеми "Орлеанська дiва"». Крiм того, перше украiнське видання поеми мало ще й передмову авторитетного лiтературознавця С. Мокульського «Вольтер i "Орлеанська дiва"».

З пiзнiших публiкацiй окремих зразкiв авторства видатного французького просвiтника згадаймо перший украiнський переклад фiлософськоi повiстi «Мiкромегас», надрукований з нагоди 200-i рiчницi з дня смертi письменника разом з його окремими епiграмами у № 1 «Всесвiту» за 1978 рiк, та невелику енциклопедичну статтю лiтературознавцiв В. Матвишина й О. Мiхшьова, вмiщену в т. 1. «Украiнськоi лiтературноi енциклопедii» (К., 1988, С. 353–354), в якiй також згадувалися переклади окремих епiграм i вiршiв Вольтера, зробленi у свiй час П. Грабовським та Христею Алчевською.

Вiдомий лiтературознавець Микола Стороженко у роздiлi про французьку лiтературу XVIII ст. свого «Нарису iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку» дав Вольтеровi таку характеристику «…проводир суспiльноi думки у Францii, чоловiк унiверсального генiя, надiлений надзвичайною здiбнiстю вiдкликатися на пекучi питання науковi, лiтературнi i суспiльнi, надавати своiм iдеям усi можливi лiтературнi форми».[2 - Стороженко M.Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку / Пер. з рос. С. Петлюра i H. Романович – Львiв, 1905 – С. 275]

Портрет

Французькi лiтературознавчi джерела донесли до нас один iз портретiв Вольтера, створений перед 1735 роком.

«Месье де Вольтер ростом нижче середнього, худорлявий, характеру зухвалого, дратiвливого, обличчя в нього виснажене, виглядае дотепним, iдким, мае iскристi й хитруватi очi. Вогонь, який знаходимо у його творах, сповнюе усi його вчинки. Вiн жвавий аж до шаленства; ця жвавiсть постiйно присутня, вона iскриться i вас заслiплюе. Людина такоi будови i такого характеру неодмiнно хвороблива; це своерiдне лезо, яке поволi нищить пiхви. Веселий завдяки своiй фiзичнiй будовi, з полiтичних мiркувань серйозний, вiдкритий без певноi вiдвертостi, полiтик, позбавлений розумiння полiтичних тонкощiв, товариський, але без приятелiв, вiн знае свiт i забувае цей свiт. Вранцi вiн Арiстiп; увечерi – Дiоген; вiн любить велич i водночас зневажае великих свiту цього; вiн з ними ввiчливий, з рiвними собi поводить себе неприродно. Вiн розпочинае ввiчливо, продовжуе холоднувато, а закiнчуе iз почуттям вiдрази. Королiвський двiр вiн любить – i там нудьгуе. Вiн чутливий, однак нi до кого не прив’язуеться; вiн любострасний, проте не знае пристрастного почуття, вiн не шукае якоiсь прив’язаностi i до всього прив’язуеться своiм непостiйним характером. Вiн може розмислювати над чимось, не висуваючи якихось принципiв; його судження мають своi крайнi вияви так само, як шаленство в iнших людей. Вiн людина здорового глузду, упереджених почуттiв, вiн над усiм роздумуе i з усього кепкуе. Вiн холоднокровний вiльнодумець, вмiе вдаватися в моралiзування, нехтуючи звичаями. Вiн надмiрно гордий, досить-таки небезкорисливий, менше працюе для слави, а бiльше для зиску – вiн голодний i спраглий грошей. І врештi, вiн поспiшае працювати, поспiшаючи жити. Вiн був створений для того, щоб насолоджуватися життям, i хоче усе зiбрати. Ось така це людина».

Цей портрет Вольтера, який перед 1735 роком намалював маркiз Шаро, дiстав пiдтвердження у своiй автентичностi 1749 року з уст певного Рейналя; такоi ж думки був i Фредерiк І, обмежившись 1756 року лише тим, що пiдтвердив його достовiрнiсть, додавши, щоправда, декiлька негативних рис. Деякi iншi тогочаснi свiдчення пiдтверджують тi самi риси. Вольтеровi дорiкали в його «скупостi», тобто в жадiбностi.

Певний Лоншам, який найнявся на службу до Вольтера в Сiреi, з подивом спостерiгав, як той швидко переходив вiд крайнього роздратування до лагiдностi. Вiн був свiдком його неймовiрного болю, викликаного несподiваною кончиною панi дю Шатле: «Ночами вiн прокидався сповнений неймовiрного хвилювання; через загостренi почуття йому здавалося, що вiн бачить цю даму, вiн кликав ii, важко пересувався з однiеi спальнi до другоi так, нiби ii шукав».

Англiйцi, зокрема Поп, вiдмовляли йому в шанобливому ставленнi через його легковажнi розмови, негiднi жарти стосовно езуiтiв, якi вiн «виголошував у присутностi слуг», а Пiрон жартiвливо описав, як Вольтер ходив пiдстрибцем по королiвському двору в той час, коли був у ласцi: розвеселiвши од вина, був доброзичливий, жартував до нестями, ставив безлiч запитань, вiдразу ж забуваючи своi запитання, вiд герцога пiдбiгав до маркiза, смикаючи iх за рукави.

Імпульсивний, з постiйно загостреними нервами, готовий до дii i до спротиву, швидкий на симпатiю до когось або ж на почуття вiдрази, надто жвавий i надто розбiрливий у своiх вчинках; кмiтливий, яким треба бути тодi, коли не можеш не показати, яким ти хотiв би бути, Вольтер не був нi господарем свого настрою, нi навiть господарем своеi думки, як це видавалося тим, хто його бачив. Оточуючi згодом дивувалися хвилинам його смутку.

Пiзнiше деякi критики взялися розрiзняти у цiй жвавiй душi контрасти i суперечливостi. Фаге називав його «хаосом ясних думок», додаючи, що це «мiщанин у дворянствi», та чи не краще було б шукати секрет цього хаосу i навiть одночасного схиляння перед великим i мiзерним в амбiцiйних прагненнях та розчаруваннях його життя, його думок i його смакiв? Можливо, у цьому якраз i маемо одне iз можливих пояснень феномена Вольтера, того перiоду його чуттевого i морального, фiлософського i лiтературного життя, який завершуеться фiлософською повiстю «Кандiд, або оптимiзм».

І тут звернемось ще раз до працi Миколи Стороженка: «Щоб вiрно оцiнити характер i лiтературну дiяльнiсть Вольтера, треба мiряти його не iдеальним, а iсторичним мiрилом. Характер Вольтера – це скомплiкований продукт його темпераменту, виховання i того суспiльного осередку, де йому довелося жити i працювати. Що Вольтер був значною мiрою славолюбний, що вiн любив пiдлещуватися сильним сього свiту – усе це, на жаль, справедливе; але несправедливо було б твердити, що вся його дiяльнiсть походила лише з цих низьких мотивiв. Поруч iз такими непринадними прикметами у нього було гуманне i добре серце, великодушнiсть, щедрiсть i т. п.».[3 - Стороженко М . Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця ХVІІІ вiку / Пер. з рос. C. Петлюра i Н. Романович – Львiв, 1905 – С. 281–282.]

Життя Вольтера

Франсуа-Марi Аруе, знаний у свiтовiй лiтературi як Вольтер, народився i помер у Парижi (21 листопада 1694 – 30 травня 1778), став свiдком смертi Людовiка XIV (1715), вiдходу в небуття Великого столiття його батько, нотарiус, був дiловою людиною Ришелье та Сен-Сiмона, знав Корнеля, бував у Буало та його брата – абата його знали в колах янсенiстськоi, сувороi французькоi буржуазii. родичi та знайомi iхньоi родини були також близькi й до вiльнодумноi буржуазii.

Навчався Вольтер у колежi Людовiка Великого, найкращому французькому езуiтському навчальному закладi. там одержав чудову лiтературну освiту, що грунтувалася на латинi, i почав робити своi першi поетичнi спроби. Вже згодом пiдтримуватиме зв’язки зi своiми давнiми регентами – глибокоерудованими гуманiстами отцями Поре i де Турнемiном. Саме завдяки пiдтримцi отцiв-езуiтiв Вольтер надрукував перший лiтературний твiр – «оду святiй Женев’евi», iмiтацiю латинськоi оди свого професора риторики. Вже тодi його сповiдник говорив, що той блискучий учень «аж горить бажанням зазнати слави». Закiнчивши колеж, Вольтер вiдмовляеться вiд майбутньоi кар’ери юриста i вирiшуе посвятитися лiтературi. Вiдразу ж настае покарання – батько вiдправляе його у вигнання в Каен, де молодий чоловiк, захопившись рiзними любовними iсторiями, через деякий час знову накликае на себе батькiвський гнiв – з великими труднощами уникае вiдправлення до Америки. на початку 1714 року певний час працюе в адвокатурi. далi зближуеться iз королiвським оточенням, вiдвiдуе рiзноманiтнi фiлософськi товариства i невдовзi стае розважальником регента. Серед паризькоi спiльноти ходять його гострi сатиричнi вiршi, написанi у рiзних формах, рiзних розмiрах, та салоннi епiграми, якi дуже часто не були його власним творiнням. та все ж таки вони забезпечили йому вигнання до його приятеля – герцога, а далi майже рiчне перебування у Бастилii (1717).

Врештi-решт молодий Вольтер повернувся до серйознiших проблем. 1718 року вiн ставить на паризькiй сценi фiлософсько-сатиричну трагедiю «Едiп», яка мае неймовiрний успiх. Використавши традицiйний сюжет, автор трагедii впровадив у театр нову просвiтницьку проблематику – насамперед засудження свавiлля деспотичноi влади i релiгiйного фанатизму. Вольтера (а саме тодi вiн прибрав цей псевдонiм) вiтають як наступника Корнеля та Расiна. Вольтер був захоплений театром до нестями: упродовж цiлого свого життя вiн писатиме для театру; усюди, де лишень перебуватиме, органiзовуе театр, в якому ставить своi п’еси, в них грае. Bольтер намагався зробити iз трагедii виставу, вилучивши з неi психологiчний момент Корнеля та Расiна. Вiн хоче вразити уяву декорацiями, схвилювати глядача драматичними сценами, викликати його подив екзотичними сценами та романтичними ситуацiями. Вагоме мiсце вiн надавав i голосовi акторiв, який був носiем авторськоi думки, закликав до релiгiйних та полiтичних почуттiв С. Артамонов, автор вступноi статтi до однотомника Вольтера у серii «БВЛ», зазначае, що «упродовж шiстдесяти рокiв Вольтер написав тринадцять трагедiй, дванадцять комедiй, велику кiлькiсть лiбрето, дивертисментiв, загалом – п'ятдесят чотири п'еси».[4 - Артамонов С. Вольтер / Вольтер. Орлеанская девственница. Магомет. Философские повести. – М.,1971 – С. 15] У наступнi роки розпочинаються його мандрiвки «вiд замку до замку» – Сюллi, Ле Брюель, Юссе, Рiшелье. Усе частiше його погляди спрямованi на Англiю – його урочисто приймають в англiйському посольствi, вiн вiдправляе своi вiршi англiйському королю. Можливо, мае намiр зробити дипломатичну кар'еру, та все ж таки продовжуе шукати щастя у високiй лiтературi. Хоче стати Гомером або Вергiлiем, якого бракуе Францii, написавши пiсля невдалих спроб Ронсара i Шапелена свою «Генрiаду» – полемiчну епопею, спрямовану проти фанатизму католицькоi Лiги. Перше видання цього вмiлого наслiдування (1723), в якому Вольтер проголошував концепцiю просвiтницького абсолютизму та активного, дiяльного монарха, який сприяе просвiтництву, викликае справжнiй ентузiазм. Сюжетом для цiеi нацiональноi епопеi Вольтер вибрав останнi епiзоди релiгiйних воен, якi привели Генрiха IV на французький трон. Король Генрiх IV видавався йому досить значною особою, щоб стати героем епопеi, а релiгiйнi вiйни давали йому нагоду висловити слова похвали релiгiйнiй толерантностi. Перше видання мiстило нападки проти церкви, релiгii та полiтичних iнституцiй Францii. У виданнi 1728 року деякi надто гострi пасажi були пом'якшенi. У «Генрiадi», що складаеться з шести пiсень, змальовуванi подii е або iсторичними (облога Парижа, убивство Генрiха III, захист Лiги), другi – неймовiрними (поява св. Людовiка, мандрiвки Генрiха IV на небо i в пекло), третi – алегоричними (iнтриги Полiтики, Фанатизму i Любовi). Завдяки своiм лiтературним успiхам вiн наближаеться до королiвського двору. На весiллi Людовiка XV ставлять три його п'еси. Молода королева називае його «мiй бiдний Вольтер». Вiн майже стае шанованим поетом нового королiвського двору. Але Вольтер також е i войовничим фiлософом. Дозволяе собi кепкування з Бiблii, апостолiв, отцiв Церкви, проголошуе агресивний деiзм 1722 року у Брюсселi. Вольтер читае Ж. Ж. Руссо свiй антихристиянський «Лист до Урани», у якому вперше доволi чiтко формулюе основнi засади свого деiзму. Фiлософськi погляди письменника, позначенi рацiоналiстичними i сенсуалiстськими тенденцiями, виявилися в його невеликих поемах «Роздуми у вiршах про людину» (1734), «Свiтська людина» (1736), «Поема про природний закон» (1752) тощо.[5 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5 Французская литература – M., 1988 – С. 107.] За порадою англiйця Болiнгброка вiн береться за читання Локка. Еволюцiю Вольтера-просвiтника пришвидшив один несподiваний випадок: якось у театрi вiн посварився з шевалье де Роганом, невдахою, вихiдцем iз знатноi сiм'i; шляхтич побив поета при входi в готель де Сюллi. Куртизани, знатнi шляхтичi, сприйняли цю сцену як доволi привабливу i кумедну. Розлючений Вольтер, переконавшись у тому, що син нотарiуса Аруе не рiвня герцогам, мае намiр викликати кривдника на дуель. З обережностi кардинал де Роган зачиняе його в Бастилii. Пробувши там декiлька днiв, Вольтер дiстае волю за умови, що вирушить до Англii. Це означало для нього повний крах. Покiнчено з кар'ерою придворного поета, усе немовби повернулося проти нього. Обидва лондонськi банкiри, в яких вiн тримав своi грошi, збанкрутiли. Вiн дiзнаеться про смерть своеi старшоi сестри, яка виховувала його, про зраду свого «брата-янсенiста», який скористався з Вольтерових негараздiв, щоб позбавити його належноi частини спадку. Залишившись самотнiм на чужинi, захворiвши, вiн перефразовуе в одному з листiв до Тiрйо монолог Гамлета «То be or not to be»; цю виставу щойно бачив у лондонському театрi.

Вольтер, який прямуе до Англii, мае тридцять два роки i е вже майже сформованою людиною; його лiтературнi смаки спрямованi на класичне мистецтво, оновлене розумом; мае усталенi суспiльнi погляди – вiн аристократ. Щодо фiлософських та релiгiйних поглядiв – то вiн вiдчувае повну недовiру до всiх учень Англiя не сформувала його, вона лише просвiтила його i надала йому вiдваги. Дуже добре характеризуе Вольтера тих часiв його портрет, намальований Ларгiльером. Перед нами чоловiк аристократичноi постави. Його поза, стуленi вуста, прямий погляд свiдчить про рiшучiсть людини, упевненоi в своiй iнтелектуальнiй силi. В самому його поглядi вiдчуваеться щось водночас спокусливе i неспокiйне.

Уже в кiнцi 1726 року Вольтер долае кризу. Досконало опановуе англiйську мову, береться за вивчення людей, звичаiв та iнституцiй. У сiчнi наступного року його представляють королю Георгу. І; вiн готуе остаточний текст «Генрiади», яку видрукують у Лондонi як передплатне видання – ii вiн присвятить англiйськiй королевi. Два роки англiйського вигнання не дуже вiдомi. Здаеться, Вольтер посварився зi своiм першим благодiйником Болiнгброком. Вiн знайомиться з Попом, Свiфтом, Самюелем Кларком. Його особливо вражае жвавiсть та активнiсть англiйськоi нацii, вiн прилучаеться до фiлософи Локка, вчення Ньютона, драматичного мистецтва Шекспiра. Перебуваючи в Англii на запрошення торговця Фолкенера, вiн розумiе, що ця краiна завдячуе своею могутнiстю торгiвлi Інтелектуальна перевага традицiйних супротивникiв французiв е наслiдком релiгiйноi толерантностi i практичного рацiоналiзму англiйських фiлософiв Натомiсть королiвство Людовiка XV йому видаеться краiною вiдсталою, неспроможною на прогрес, переповненою забобонами, охопленою даремними теологiчними суперечками Вольтер задумуе написати своерiдний репортаж про цей «острiв розуму», щоб присоромити своiх спiввiтчизникiв: це будуть «Фiлософськi листи» (1734), в яких «автор пiдводив читача до порiвняння англiйських порядкiв iз французькими i таким чином оголошував останнiм гнiвне обвинувачення».[6 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5 Французская литература – M., 1988 – С. 108.] Листи викликали справжнiй переполох: розповiдаючи про Англiю, Вольтер висмiював у них французький клiр та iнституцii французькоi монархii Особливу реакцiю викликае додаток про «Думки» Паскаля, в якому вiн займав чiтко антирелiгiйну позицiю Це була «перша бомба» проти старого режиму У перших семи листах Вольтер розглядае поширенi в Англii релiгii та секти Далi (листи 8 – 10) автор аналiзуе державний устрiй краiни, який забезпечуе особисту свободу ii громадян У наступних листах (12–17) письменник викладае основнi засади фiлософи Бекона, Локка i Ньютона, оголошуючи себе прихильником iхнього матерiалiзму та детермiнiзму У листах 18–24 Вольтер прискiпливо розглядае англiйську лiтературу Вважаючи англiйську драматургiю надто грубою, позбавленою смаку, вiн зазначае, що лiтератори й актори в Англii користуються свободою та пошаною, спричиненими iснуючими у краiнi свободою совiстi i свободою слова взагалi Повернувшись до Францii (у кiнцi 1728 – на початку 1729), вiн використовуе своi знання англiйськоi мови Намагаеться вкласти у своi трагедii щось iз шекспiрiвськоi енергii, опрацьовуючи тему тиранськоi влади: «Брут» (1730), «Заiра» (1732), яка стане трiумфом автора i в якiй автор намагався адаптувати «Отелло» до французькоi сцени (у цьому творi Вольтер пов'язав проблему влади з проблемою толерантностi i засудженням релiгiйного фанатизму); «Аделаiда з Гуесклiна» (1734) з використанням iсторii середньовiчноi Францii; «Смерть Цезаря» (1735); «Алзiра чи американцi» (1736) – запозичення з iсторii Америки. Особливо цiкавим е те, що саме у той час вiн дебютуе як прозаiк: дотепер вiн не був прозаiком, вiн хотiв бути лише поетом. Вольтер публiкуе «Історiю Карла XII» (1731), драматичну, але також i фiлософську iсторiю, роботу над якою продовжував в Англii. В нiй автор протиставляе войовничому героевi «справжнього видатного дiяча» (Петра Першого). Працюючи над втiленням своеi думки про те, що iсторiя робиться самими людьми, письменник ретельно вивчив об’емну наукову i мемуарну лiтературу. Вольтер розподiляе свiй час мiж Парижем i римом, де зустрiчаеться з панi де Верньер, привiтним Сiдевiлем та фiлософом Формонтом. а у червнi 1733 року вiн зустрiчае панi дю Шатле i починае з нею спiвпрацю, яка обiрветься смертю «божественноi Емiлi».

Криза, викликана «Фiлософськими листами», остаточно поставила Вольтера у ряд пiдозрiлих письменникiв. Книговидавець Жор випускае у свiт книгу, яка вже була надрукована кiлька мiсяцiв тому (квiтень 1734 р.). Спалахуе величезний скандал. 19 червня 1734 року за вироком суду кат спалюе «англiйськi листи», вироблений ордер на арешт автора книги. Вольтер вирiшуе покинути Париж. Вiн переховуеться у замку Сiрей, який належить сiм’i дю Шатле, у провiнцii Шампань. Коли небезпека минула, Вольтер мiг би повернутися до Парижа, однак не вважае бiльше столицю надiйним для себе мiсцем. навiть у Сiреi кардинал де Флерi не перестае стежити за ним. Вольтер вживае особливих заходiв перестороги пiсля появи невеличкоi поеми вiдверто епiкурейського настрою, яка у листопадi 1736 року розiйшлася в рукописному виглядi. Перебувши декiлька тижнiв у Голландii, письменник повертаеться у Сiрей, де життя спокiйне, вiдвiдувачiв небагато, а головне – е всi сприятливi умови для працi. натхнений панею дю Шатле, Вольтер береться за наукову роботу. тут вiн пише «трактат про метафiзику», «Про елементи фiлософii ньютона для загального користування». там же розпочинае працю над першою частиною «Столiття Людовiка XIV» (робота займе майже тридцять рокiв) та унiверсальною iсторiею, вiдомою пiд назвою «Есей про звичаi та дух нацii», остаточний текст якоi видруковуе 1769 року. Панi дю Шатле займаеться численними фiзичними дослiдженнями, перекладае i коментуе «Байку про бджiл», складае дуже критичне коментування Бiблii, рукопис якого дiйшов до наших часiв. У Сiреi, зокрема завдяки своiй подрузi, Вольтер досягае тiеi енциклопедичноi культури, яку невдовзi використае для своеi активноi дiяльностi. а ще для розваги пише «орлеанську дiву» i робить начерки декiлькох трагедiй.

Вплив панi дю Шатле на Вольтера був дуже великий. То була справжня жiнка-науковець, наполеглива, енергiйна i розсудлива. Вона зумiла вiдвернути Вольтера вiд легковажноi поезii i спрямувати його до серйозноi роботи. Ця жiнка також стримувала його вiд друкування небезпечних творiв. А вiн був невгамовний у своiй сатирi – майже всi його твори, навiть його трагедii, мiстять гострi шпильки, спрямованi проти його ворогiв. Якщо, скажiмо, Буало нападав на лiтературнi твори або на якiсь вади взагалi, то Вольтер дуже швидко переходив вiд загальних iдей на особистi i його сатира ставала особистою полемiкою.

До того ж часу належить його поема «Промови про Людину» (1734–1738), яка разом з iншими фiлософськими поемами пiзнiших рокiв («Поема про лихо в Лiсабонi», «Поема про природний закон» та iн…) мала задовольнити великi амбiцii. Вольтера стати поетом-фiлософом, таким собi сучасним Лукрецiем. У семи промовах про людину Вольтер обгрунтовував рiвнiсть становища, свободу людини, а отже, право людини будувати свое щастя, а також висловлював деякi моральнi засади – про заздрiсть як найбiльшу перепону для щастя i помiркованiсть у всьому як запоруку для щастя. Цiкаво звучали й iншi сентенцii письменника-фiлософа, примiром такi: «задоволення – це промисел. Божий; досконале щастя не може бути долею людини у цьому свiтi; благочиннiсть полягае в тому, що ти робиш добро собi подiбним».

Своерiдне затворницьке життя закiнчуеться 8 травня 1739 року Вольтер iз панею дю Шатле вирушае до Брюсселя. Наступнi десять рокiв минають у постiйних мандрiвках мiж Бельгiею, Парижем та Сiреем. Вольтер надалi залишаеться пiд пiдозрою; однак час вiд часу вiдвiдуе Париж i в 1746 роцi навiть стае членом Французькоi академii. Арештоване видання перших роздiлiв «Столiття Людовiка XIV» (1739), в яких автор розповiдае про полiтичну та военну iсторiю Францii з 1643-го до 1715 року; трагедiя «Магомет» («Фанатизм, або Пророк Магомет»), вершина вольтерiвського просвiтницького класицизму, заборонена пiсля третьоi вистави (1742); у цiй трагедii «Вольтер засуджував не фiлософськi чи моральнi засади мусульманства, не будь-яку релiгiю, а слiпе виконання ii засад з користолюбною особистою метою».[7 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т 5. Французская литература – M., 1988 – С. 112.] Завдяки своiм iсторичним дослiдженням Вольтер став одним з перших, хто зрозумiв i трактував iсторiю водночас як твiр науковий i твiр мистецький. Прагнув творити iсторiю точну, цiкаву i фiлософську. У Версалi його становище полiпшуеться; з 1736 року Вольтер листуеться з кронпринцом Пруссii майбутнiм Фрiдрiхом II, великим поцiновувачем французькоi культури. Вольтер мае цiнний козир у руках: пiд час вiйни за австрiйську спадщину французьке мiнiстерство доручило йому офiцiйнi мiси при дворi Фредерiка II; прусський король робить його своiм особистим секретарем. А коли членом мiнiстерства став один з його колишнiх товаришiв з колежу, Вольтер, пiдтримуваний панi де Помпадур, здобувае велику славу. Вiн ставить «Принцесу Наваррську» на весiллi дофiна; олександрiйськими вiршами прославляе битву пiд Фонтенуа; присвячуе свого «Магомета» Папi Римському, який присилае йому медаль; 1746 року входить у Французьку академiю. Якраз завдяки заступництву Папи Венедикта XIV вдалося здiйснити постановку цiеi трагедii.[8 - Папа Венедикт XIV (1740–1758) був найосвiченiшим Папою XVIII ст., здiбним дипломатом i прекрасним посередником у конфлiктних ситуацiях. Його поважали у всiх суспiльних колах. Рiшуче протистояв антихристиянським фiлософським течiям – iлюмiнiзму та абсолютизму, якi перешкоджали поширенню святоi вiри. Дуже любив мистецтво.] Настав час Вольтера. Рiзноманiтними комбiнацiями з харчами вiн, звичайно, збiльшив своi статки, зiбранi пiсля повернення з Англii. У Версалi його призначають iсторiографом i звичайним шляхтичем королiвськоi палати. Бурхливе життя – полiтичне й особисте – пiдривае його здоров'я; у вереснi 1748 року вiн ледь не помирае вiд виснаження. Погiршилися його стосунки з панi дю Шатле. Вольтер звертаеться до фiлософи, перестаючи вiрити у «вiльного арбiтра». Вiн пише своi першi повiстi – «Видiння Бабука», «Задiг», присвяченi темi песимiзму. Цей перiод закiнчуеться кризою, в якiй трагiчне переплiтаеться з комiчним: 4 вересня 1749 року панi дю Шатле народжуе дитину, офiцiйне батькiвство якоi приписуеться пановi дю Шатле. Вольтер сповiщае цю новину з певним кепкуванням. Але вже 10 вересня панi дю Шатле помирае. Дiзнавшись про цю страшну новину, Вольтер пiд ii дверима втрачае свiдомiсть. Вiн переживае нервове потрясiння; у жовтнi в Парижi, у тому будинку, де колись проживав iз своею приятелькою, вночi прокидаеться, вголос кличе свою Емiлi. До того ж глядач усе бiльш прискiпливiше ставиться до його п'ес, навiть освистуючи п'еси «Орестея», «Нанiн, або Подоланий передсуд». Впавши у вiдчай, Вольтер приймае пропозицiю, яку вже довгий час робив йому Фрiдрiх II, – приiхати до Берлiна. Вольтер покидае Париж 28 червня 1750-го i повернеться туди лише 1778 року.

У Францii з'являеться нове поколiння письменникiв та фiлософiв – Дiдро, Гольбах, д'Аламбер, Руссо – поколiння енциклопедистiв та передромантикiв – вiдважнiше, вiльнiше вiд тяжiння класичноi традицii. Це поколiння любить Рiчардсона, iталiйську музику, буржуазну драму. «Порiвняно з iхнiми радикальними поглядами iдейнi позицii Вольтера виявилися помiркованiшими <…>. І хоча вiн не подiляв деяких поглядiв Дiдро, сперечався з поглядами Руссо, та все ж брав участь в основних починаннях «фiлософiв» – писав для «Енциклопедii» i для «Енциклопедичного журналу».[9 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5 Французская литература – M., 1988 – С. 120] В останнi тридцять рокiв Вольтер переглянув деякi своi погляди, звiльнився вiд колишнiх iлюзiй, почав тверезiше, з бiльшим скептицизмом ставитися до певних iсторичних явищ. Якщо його попереднi iсторичнi дослiдження все-таки були тiсно пов'язанi з бiографiчним методом, то у своiй монументальнiй працi «Досвiд про звичаi i дух народiв» (1756–1769) Вольтер виступае проти iсторичних концепцiй минулого, насамперед проти поглядiв Босюе, який розглядав свiтову iсторiю через призму християнства. «Оцiнюючи попереднi епохи, Вольтер доволi песимiстичний, постiйно знаходить вияви гострого релiгiйного фанатизму, деспотизм правителiв, зло i несправедливiсть <…>, хоча i намагаеться пiдкреслити в iсторii якiсь окремi "щасливi" перiоди».[10 - Там само.] З точки зору мистецтва Вольтер ще тримаеться на рiвнi: вiн створюе велику кiлькiсть творiв найрiзноманiтнiших жанрiв. Поряд з великими книгами вiн пише короткi фiлософськi дiалоги, памфлети, «роздуми з питань iсторii», полiтики, фiлософи. Як теоретик театру, вiдстоюючи переваги нацiональноi драматичноi системи, пише цiлу низку театрознавчих праць, з-посеред яких «Роздуми про давню i нову трагедii» (1748), «Коментування до Корнеля» (1764); як практик, творить нову серiю драматичних творiв. Однiею з провiдних тем його драматургii залишаеться осуд релiгiйного фанатизму; з цiею темою перегукуеться i друга тема – боротьба з абсолютизмом i взагалi з деспотичним правлiнням. Дае «Сироту з Китаю» (1755), драматичну комедiю «Шотландка», середньовiчну трагедiю «Танкред», дiйство якоi вiдбуваеться на Сицилii i яку з великим розмахом поставила Комедi Франсез. Однак, вiддалений вiд Парижа, Вольтер втратив контакт з глядачем. Його останнi п'еси не мають успiху. В його сатирах, листах, вiршованих промовах – «Природному законi» (1756), «Листi до Горацiя» (1772), написаних у класицистичному настроi, не вiдчуваеться бiльше жодного нового вiяння «Лист до Горацiя» був останнiм iз низки листiв, якi Вольтер писав упродовж певного часу, пробуючи своi сили у великих вiршованих посланнях, складених олександрiйським вiршем. У посланнях – «Лист до Буало» (1769), що був сатирою на XVII ст., «Лист до китайського короля» (1771), що став гнiвним словом Вольтера проти письменникiв-недругiв, «Лист до данського короля» (1771), про свободу преси, – змiшалися i сила, i розум, i доброзичливiсть, якi не раз поступалися злостi автора. Останнiй з них – «Лист до Горацiя» (1772) – став своерiдним кредо письменника, в якому вiн особливо критично висловлювався про релiгiю. І навпаки, у сферi фiлософськоi думки Вольтер веде перед. Примiтними щодо цього стають фiлософськi повiстi «Простак» та «Мiкромегас». У Потсдамi вiн мае надiю, що його друг прусський король владно пiдтримае фiлософську кампанiю. Вольтер править вiршi короля, обiдае разом з ним, розповiдае йому цiкавi iсторii. Не вагаючись пiдписуе контракт з Фрiдрiхом II, за яким стае його дворецьким. Перед 1753 роком вiн складае «Клятву п'ятдесяти», найрiзкiший антихристиянський памфлет, який коли-небудь виходив з-пiд пера великого письменника Довкола Фрiдрiха II збираеться гурток письменникiв-авантюрникiв, який одного разу за вечерею у короля складае план створення «Фiлософського словника». Однак цей задум не знаходить свого втiлення. Дуже скоро становище Вольтера змiнюеться, вiн переконуеться, що е радше розважальником короля, а не радником Його Величностi. Якось йому передали слова правителя: «Помаранчу витискають, а шкiрку викидають». Вiдносини погiршилися в кiнцi 1752 року, коли в однiй сварцi вiн зчепився з директором Берлiнськоi академii Мопертуiсом. Розлючений король розпорядився спалити «Дiатрiбу доктора Акакiя», в якiй Вольтер висмiяв свого супротивника, високого чиновника прусськоi держави. Довелося рятувати «шкiрку»; з великими труднощами 27 березня 1753 року Вольтеровi вдалося покинути Берлiн. Але Фрiдрiх вирiшив помститися: в iмператорському мiстi Франкфуртi Вольтера ув'язнюють за рiшенням прусського резидента; арештовують також i панi Денiс, яка приiхала зустрiти його Вольтер зазнае грубого поводження iз собою i приниження: можливо, резидент переборщив у виконаннi розпорядження, але Фрiдрiх II не втручаеться у цю справу.[11 - С Артамонов пише, що в усiй цiй iсторii Вольтер лукавив. Вiн хотiв перевезти томик вiршiв Фрiдрiха II, в яких мiстились неприемнi вiдгуки про европейських коронованих осiб Фрiдрiх настрахався скандалу.]

Перебування в Берлiнi вiдiграло в життi Вольтера велику роль. Насамперед вiн явив себе цiлiй Європi, розгорнув iдеi та почуття француза: виплекав у собi душу космополiта. Вiн зрозумiв, що може зробити в релiгii та фiлософи, взявши за приклад свого мае статного покровителя. Вiн приймае рiшення (можливо, не без погодження iз Фрiдрiхом II) щодо сутi своеi боротьби фiлософа i «вiйни проти негiдницi».

Вольтер переживае найскладнiшу кризу у своiй кар'ерi: Париж йому заборонений, повернення до Нiмеччини виглядае небезпечним. Імператорка Марiя-Тереза, англiйський король вiдмовляються од честi прийняти його у себе. Вичекавши цiлий рiк у Кольмарi, вiн нарештi вiдкривае для себе рятiвний вихiд: винаймае будинок у Лозаннi, купуе власнiсть в околицях Женеви. І тут, на тих околицях, якi видаються йому певнiшими, вiн знову розпочинае свою фiлософську дiяльнiсть, стае справжнiм громадянином свiту. Тепер Вольтер спiвпрацюе в Енциклопедii, успiшно ангажуе до цiеi справи своiх друзiв – лiберальних кальвiнiстiв. Але знову ж так само, як i в Потсдамi, вiн мусить вiдступити. Консисторiя забороняе ставити вдома театральнi п'еси. Викликае обурення те, що вiн наважився у справi Сервета назвати душу Кальвiна «страхiтливою». Справжню бурю викликае енциклопедична стаття «Женева», написана разом з д'Аламбером; Вольтер пересварюеться зi своiми колегами. За той час доходить вiстка з Парижа про заборону Енциклопедii; Руссо поривае своi стосунки з Дiдро, виходить з редакторськоi та авторськоi групи д'Аламбер. Припиняе свою спiвпрацю в Енциклопедii i Вольтер i виiздить у груднi 1760 року в Ферней, у французький кантон Жекс.

Саме в той час, коли спалахнула Семилiтня вiйна, Вольтер «обробляе свiй сад»: вiн пише «Кандiд, або Оптимiзм», який виходить друком у сiчнi 1759 року. І все ж таки Вольтер залишаеться Вольтером: встрявае в полiтику, веде секретну дипломатiю, потайки бере на себе функцii посередника мiж Фрiдрiхом II, з яким поновив листування, i французьким мiнiстром, вигадуючи хитрi iнтриги. Вiн розважливо вважае, що iнтереси Францii вимагають швидкого поновлення миру Вiдтепер його життя набувае чiткого спрямування. Як сiльський помiщик, вiн будуе, обробляе землю, садить дерева, сприяе нововведенням у мiсцеву промисловiсть, розмiшуе емiгрантiв-годинникарiв iз Женеви. У своему замку вiн веде активне життя: з усiх сторiн Європи до нього прибувають вiдвiдувачi. Вiн постiйно у суперечках зi своiми священиками, своiм епископом, пасторами Женеви, з Руссо та iншими. Про одну таку суперечку згадав Іван Франко у своiй статтi «Мислi о еволюцii в iсторii людськостi» (1881): «ще в половинi минулого вiку насмiшник Вольтер, читаючи "Conrat social" Жана. Жака Руссо, говорив, що, читаючи тi предковiчнi iдилii, йому й самому забагаеться скинути з себе одежу i лазити рачки».[12 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 45 – К., 1986 – С. 80.] Вiн очолюе фiлософську кампанiю за реформу правосуддя i держави, за свободу, а особливо за толерантнiсть; пропонуе звести християнську релiгiю до деiзму, чiтко пiдпорядкованого полiтичнiй владi. У своему змаганнi iз клiром. Вольтер шукае спiлки з королями та правителями, магiстрами, встрявае у всi справи, якi намагаеться використати у своiй боротьбi проти релiгii. Цей його наступ стае сильнiшим починаючи з 1762 року у той час як парламенти розпочинають процес проти езуiтiв, Вольтер береться за реабiлiтацiю Каласа, тулузького протестанта, якого безпiдставно звинуватили у вбивствi сина з релiгiйних мотивiв i присудили до страти через колесування. Справа Каласа, за якою настала досить подiбна справа протестанта Сiрвена, остаточно привернула увагу громадськостi до принципу релiгiйноi толерантностi. Вольтер, цей «Дон Кiхот нещасних», користуеться величезною популярнiстю. Вiн мае численних кореспондентiв, прихильникiв в усiх середовищах i в усiх краiнах. Вiн хоче врештi використати свiй успiх, щоб довести до кiнця свiй найбiльший задум – «розчавити негiдницю». Мiж 1764–1770 роками португальськi та польськi подii, конфлiкти Бурбонiв i вiденського двору з папством вселяють йому надiю на неминучий розкол католицькоi церкви. Намагаючись пришвидшити подii, Вольтер iнтенсивнiше займаеться виданням своiх лiтературних творiв. Не покидае театру, який залишаеться для нього великою пристрастю. Захопившись фiлософською боротьбою, Вольтер перетворюе театр на трибуну вiн говорить про толерантнiсть у «Гебри, або Терпимiсть» (1769), про королiвство у «Законах Мiноса» (1772), про парламенту «Дон Педро» (1774). Остання з його трагедiй – «Ірена» (1778) – буде повторенням його перших спроб i його «Едiпа». Вiн продовжуе писати iсторичнi працi, романи, листуеться з усiею Європою. Із Фернея прямуе справжнiй невпинний потiк лiтературних i наукових творiв: фацетii, повiстi, трагедii, iсторичнi працi, словники. Вiн публiкуе «Фiлософський словник», невеликi анонiмнi памфлети, вмiло органiзувавши iх збут по всiй Європi. Однак, незважаючи на такi шаленi удари, «негiдниця» лишень слабо заторкнена. Сили втратив Вольтер. Починаючи з 1770 року, постарiлий, засмучений славою Руссо та Шекспiра, стривожений атеiстичною пропагандою барона Гольбаха, Вольтер пише усе менше i менше. Тепер вiн зосереджуеться на мiсцевiй полiтицi, досягае лiквiдацii митного кордону, який вiддiляв край Жекс од Женеви, його природного джерела. Марно намагаеться добитися звiльнення крiпакiв Юра. Здавалося, що при такiй активностi у своему гiрському кантонi Вольтер поволi згасатиме. Однак треба було, щоб вiн закiнчив так, як прожив. На початку 1778 року його охоплюе бажання знову побачити Париж, який вiн покинув трохи бiльше як чверть столiття тому. Вольтер переживае справжнiй апофеоз, пов'язаний з виставою «Ірени». На сценi помiстили його увiнчаний бюст, а сам Вольтер поважно благословив онука Франклiна, який став перед ним навколiшки. Цей жест означав завершення Вольтерових дiянь – Вольтер помирае знеможений трiумфом. 30 травня 1778 року останньою його пригодою була справа з його похованням. Небiж Вольтера, абат Мiньо, обдуривши кюре церкви Сен-Сюльпiс, паризького архiепископа, полiцiйного урядника та королiвського мiнiстра-розпорядника, дивним чином забезпечив йому християнське поховання в каплицi Сельер. Але Вольтер, який любив у життi суперечливостi, вдруге був похований в Пантеонi 11 липня 1791 року за декретом революцiйного уряду.

Як своiм мистецтвом, так i своею думкою Вольтер пов'язаний з минулим i водночас провiщае майбутне. Людина, iстота водночас нiкчемна i шляхетна, ладна здiйснювати i найгiршi i найкращi вчинки, вiн був i одним i другим упродовж свого надзвичайно повного життя. Величезна спадщина, яку вiн залишив, поволi втратила свою актуальнiсть упродовж XIX столiття. Незважаючи на свою нерiвнiсть, вона залишаеться, тим не менше, свiдченням невтомно працюючого розуму. В його стилi, сповненому життедайностi, постiйно вiдкриваеш для себе присутнiсть свiтлого й ерудованого розуму. Людству, яке абсолютно вiдрiзняеться од того людства, для якого вiн писав, Вольтер безперестанно продовжуе нагадувати, що не треба помилятися, не слiд брати за беззаперечнi iстини те, що е обманом, нав'язаною думкою, iлюзiею почуттiв або рутиною думки.

Найзнаменнiшим явищем в останне тридцятилiття творчостi Вольтера були його повiстi, оповiдання, казки-притчi. «Художня проза Вольтера з'являеться немовби на полях його важливих в iдейному розумiннi i найгострiших праць, таких як "Досвiд про звичаi", "Фiлософський словник", полiтичнi памфлети. <…> У повiстях i оповiданнях Вольтера ми знаходимо не лише безпосереднiй перегук з iншими його книгами тих лiт, але й розвиток та поглиблення поставлених у них кардинальних фiлософських i полiтичних питань».[13 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5: Французская литература. – М., 1988. – С. 123.]

У центрi розповiдi прози Вольтера маемо типовий для класицизму образ iнтелектуального, мислячого героя, який намагаеться зрозумiти навколишню дiйснiсть i вплинути на неi. Однак подвiйна сторона повiстей займае в розповiдi пiдпорядковане становище стосовно сторони iдеологiчноi. У центрi розповiдi i великих творiв, i прозових мiнiатюр знаходиться та чи iнша фiлософська теза, яка iлюструеться сюжетом. Отже, «героями новел i повiстей Вольтера стають не персонажi зi своiми iндивiдуальними характерами, а та чи iнша полiтична система, фiлософська доктрина». Однiею з характерних рис фiлософських повiстей письменника (сам Вольтер такого визначення своiм повiстям не давав) був постiйний перегук iз подiями сучасностi, навiть якщо подii тiеi чи iншоi повiстi стосуються часiв легендарноi старовини, а звiдси своерiдний «схiдний маскарад», надання окремим творам «схiдного колориту». Схiдний колорит дуже добре вiдповiдав зацiкавленню сучасникiв Вольтера усiм незнаним, загадковим, небезпечним i водночас таемничим. Звернення до схiдного матерiалу «дозволяло письменниковi вiдображати новi порядки, новi звичаi, iншi етичнi норми, а отже, ще раз показати, що свiт европейця XVIII ст. виявляеться далеко не кращим iз усiх можливих свiтiв».

Першу групу фiлософських повiстей («Задiг, або Талан», «Мiкромегас», «Кандiд, або Оптимiзм») Вольтер створив на зламi 40 – 50-х рокiв, уклавши в них тi основнi проблеми, якi особливо цiкавили його саме у той час, – спiввiдношення добра i зла у свiтi, iх вплив на людську долю та непередбачуванiсть самоi людськоi долi. Вольтер закликае бачити свiт таким, яким вiн е, без заспокiйливого прикриття, але i без апокалiптичного пророцтва; про людське буття вiн судить з точки зору розуму i здорового глузду, нiчого не приймаючи на вiру i пiддаючи усе критичному аналiзовi. Ученню фiлософiв, якi нiяк не годнi були позбутися середньовiчноi схоластики, Вольтер протиставляв теорiю пiзнання, побудованого на досвiдi, вимагав вiд фiлософiв наукового розумiння навколишнього свiту та його законiв.

Фiлософськi повiстi Вольтера

Коли Вольтер написав «Задiг, або Талан», цей малий роман, вiн перебував у Сiреi, в панi дю Шатле. Це не заважало йому часто iздити до Парижа i брати участь у славних «бiлих ночах Печаток», святах, якi органiзовували для герцогинi дю Мен усi тi, хто належав до ii двору. Пiд час тих свят влаштовували лотерею лiтер алфавiту: той, хто витягнув лiтеру «К», творив комедiю; той, хто витягнув лiтеру «О», компонував оперу. Саме так, виконуючи одне iз свiтських зобов'язань, Вольтер почав писати повiстi. Пiсля декiлькох бiльш-менш вдалих спроб 1747 року в Лондонi вiн друкуе «Мемнон. Схiдна iсторiя». Наступного року ця найзначнiша фiлософська повiсть Вольтера з'являеться пiд назвою «Задiг, або Талан. Схiдна iсторiя»; вiдомi два видання цiеi iсторii без зазначення iменi автора та мiста, в якому вона з'явилася. Вольтер гаряче заперечував свое авторство. У листi до д'Аржанталя вiн заявляв: «Мене дуже образила б думка про те, що я автор "Задiга", яку намагаються проголошувати рiзноманiтними способами, звинувачуючи мене в тому, що вона мiстить зухвалi догми проти нашоi святоi релiгii. Що за вигадка!» Рiч у тiм, що Вольтера щойно прийняли до Французькоi академii, пiсля довготривалого вигнання вiн вважав, що знову потрапив у ласку, i нiяк не хотiв себе компрометувати. А далi автор цього твору, який мав великий успiх, декiлька разiв його переробляв; уже видання 1748 року мiстило декiлька додаткових роздiлiв порiвняно з виданням 1747-го – «Вечеря», «Побачення», «Рибалка». Видання 1756 року, яке з'явилося у «Повнiй бiблiотецi творiв пана де Вольтера», збагатилося новим роздiлом «Суперечки й аудiенцii». І нарештi, два роздiли – «Танок» i «Блакитнi очi» – побачили свiт лише у посмертних виданнях «Задiга». Твiр супроводжувався «Ухвалою», що е найбiльшою мiстифiкацiею: «Я, нижчепiдписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навiть розумну, прочитав цей манускрипт i визнав проти своеi волi, що вiн цiкавий, веселий, моральний, фiлософiчний, може сподобатися навiть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону i запевнив пана кадi-лешкер, що це мерзенний твiр». Така ж iронiя звучить i в «Листi-присвятi» «Задiга».

Задiг – молодий вродливий юнак, який, незважаючи на свiй юний вiк, сповнений якнайкращих прагнень. Вiн формуеться вiд пригоди до пригоди, стае справжнiм мудрецем; лише тодi пiзнае справжне щастя. Перед читачем проходить найзначнiша частина його життя. Ось спочатку вiн готовий вже пошлюбити вродливу Семиру, найкращу дiвчину Вави-лона, та один заздрiсник намагаеться викрасти молоду жiнку. Задiг кидаеться iй на допомогу, однак той чинить опiр i б'е Задiга в око, через що той слiпне на одне око. Семира не може змиритися з тим, що матиме одноокого чоловiка, покидае його i йде за своiм викрадачем («Одноокий»). Тодi Задiг вирiшуе одружитися зi звичайною дiвчиною Азорою. Намагаючись переконатися у стiйкостi ii почуттiв, вiн симулюе смерть; його поховали. Приятелевi Задiга Кадору вдаеться заспокоiти молоду жiнку, i, домовившись зi своiм другом, вiн вдае, нiби дуже страждае вiд болю в селезiнцi. Єдиними лiками, якi можуть усунути цей бiль, е нiс щойно померлоi людини, який слiд покласти на хворе мiсце. І ось вдова, взявши в руки бритву, прямуе до могили свого чоловiка («Нiс»). Розчарувавшись у жiнках, Задiг подаеться на село. Прогулюючись полем, вiн надибуе стривожених куртизанiв, якi пустилися в пошуках зниклого собаки королеви i королiвського коня. Задiг, який взагалi не зустрiчав тих тварин, своiми науковими судженнями, побудованими на найдрiбнiших прикметах, вiдправляе шукачiв по iхнiх слiдах. Це накликае на нього лише непорозумiння з правосуддям («Собака й Кiнь»). Пiсля декiлькох пригод Задiг завдяки своему розумовi та щедростi стае повiрником короля i його першим мiнiстром. На певний час вiн заснував у Вавилонi справедливiсть, яка грунтувалася на поблажливостi й розсудливостi («Мiнiстр»). На лихо, королева Астарта виявляе до нього надмiрне зацiкавлення i таким чином викликае ревнощi короля; Задiг мусить якнайшвидше втiкати з королiвського двору («Ревнощi»). Наближаючись до Єгипту, молодий чоловiк зустрiчае заплакану жiнку, яку переслiдуе розгнiваний чоловiк, обсипаючи ii прокльонами й ударами. Схвильований Задiг встряе в цю iсторiю, i чоловiк став йому наносити удари. У вiдчаi Задiг кидае його на землю, а оскiльки той, користуючись його довiрливiстю, намагаеться зробити iз Задiга коханця своеi дружини, той його вбивае («Побита жiнка»). Ледве уникнувши в'язницi, але опинившись у рабствi, Задiг потрапляе разом зi своiм паном до Аравii; там йому вдаеться скасувати звичай, який вимагае, щоб вдови закiнчували свое життя на вогнищi. Вiн присутнiй на вечерi з египтянином, iндусом, мешканцем Катаю, греком та кельтом. Кожен з них намагаеться довести, що його релiгiя е найкращою. Ще трохи – i могло б дiйти до бiйки мiж ними, якби Задiговi не вдалося переконати iх у тому, що вони шанують того самого Бога. Але арабськi жерцi, яким вдови перед добровiльною смертю залишали своi статки, хотiли позбутися його. Задiг залишився живий лише завдяки хитрощам тiеi, яка врятувала його вiд страти. Бажаючи вiддячитися своему пановi, Задiг вiдправляеться на острiв Серендiб; уже невдовзi його починають приймати за незвичайну людину. Його хоче бачити король, хоче його послухати. Саме йому Задiг розповiдае про засiб, завдяки якому можна впiзнати чесного мiнiстра. Сповнений добрих дiянь, Задiг покидае острiв. Переходячи кордон, який вiддiляе Аравiю вiд Сирii, вiн потрапляе в руки ватажка розбiйникiв Арбогада. Тут Задiга також вшановують з великими почестями через ту мужнiсть, яку вiн виявив, захищаючись вiд розбiйникiв. Пiд час однiеi з розмов з iхнiм ватажком Задiг дiзнаеться, що вавилонський цар збожеволiв, що його вбили, у мiстi пануе анархiя; що ж до красунi Астарти, то нiхто не знае, здобиччю якого пройдисвiта вона стала. Задiг одразу ж вiдправляеться на ii пошуки. Врештi-решт пiсля багатьох пригод йому вдаеться ii розшукати – вона полонянка гiрканського сеньйора на ймення Огуль. Той вельможа хворий на якусь вигадану хворобу. Йому порадили з'iсти василiска, звареного в трояндовiй водi. На щастя, з'являеться Задiг, який повiдомляе царевi, що вiн мае лiки, сильнiшi вiд усiх iснуючих на землi василiскiв. І ось Огуль з Задiгом граеться м'ячем. Завдяки цьому маленькому уроковi фiзкультури Задiг одержуе свободу Астартi, яку вiн повертае до Вавилона. Їi приймають там з «тим захватом, який завжди викликае прекрасна царiвна в нещастi». У край знову повернувся спокiй, i вавилоняни заявляють, що Астарта одружиться з тим, кого виберуть правителем. Задiг перевершуе усiх супротивникiв своею кмiтливiстю i вiдвагою; вiн сам вирiшуе усi загадки, якi йому пропонують; отож «його однодушно визнали царем i передовсiм за згодою Астарти, яка по стiлькох перешкодах смакувала радiсть бачити, що ii коханець, на думку всiх, гiдний бути ii чоловiком».

«Задiг – герой, який споглядае i роздумуе. Вiн багато що вiдкривае у свiтi <…>. Свое розумiння недосконалостi свiту вiн намагаеться втiлити у свiдомiсть оточуючих, навiть просвiтити iх. І якщо навiть це вдаеться йому лише частково, герой не втрачае оптимiзму взагалi, бо для нього найголовнiше не стiльки викорiнити зло, як визначити його причини».[14 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 125.]

Вороги Вольтера, а особливо Фрерон, постiйно закидали письменниковi, що «Задiг» був створений iз частин та уривкiв, об'еднаних разом i запозичених iз схiдних казок та подорожнiх розповiдей. Так i е насправдi; але що тут належить Вольтеровi – це насамперед впровадження цих оповiдань та пригод в безперервну iсторiю формування розумноi людини – однi нею захоплювалися, iншi ii ненавидiли, вона зазнала усiх ударiв долi, але вмiла завжди з них елегантно виходити, користуючись своею мудрiстю та чеснiстю; а крiм того, вiн наситив свою розповiдь натяками на подii та персонажiв свого часу. «Задiг» – це книжка, яку треба для себе вiдкривати, i якщо тепер читацький свiт не дуже чутливий до усiх тих пригод, нас не може не привабити гострота i жвавiсть нападок письменника на неминучi похибки правителiв, на ницiсть i нечеснiсть iхнього оточення; на зловживання усiх тих, хто, користуючись довiр'ям народу-трудiвника, стае надiйним захисником несправедливостi й тиранii.

Фiлософську повiсть «Мiкромегас» Вольтер надрукував 1752 року. Автор уявляе собi, що Мiкромегас, житель планети Сiрiус, за своiми розмiрами велетень, дiстав присуд про те, що йому упродовж численних рокiв заборонено з'являтися при дворi, оскiльки вiн надрукував одну зi своiх книжок, в якiй нiбито були еретичнi думки. Вiн здiйснюе мандрiвку на планету Сатурн i знайомиться там з одним iз ii мешканцiв, який у порiвняннi з мешканцями Сiрiуса виглядае карликом. Уже з самого початку повiстi маемо натяки на рiзноманiтнi епiзоди з життя Вольтера: натяки на Буайе, який виступив з гострою критикою Вольтера пiсля появи «Фiлософських листiв», або карикатурне зображення Фонтенелла, автора вiдомих «Бесiд про множиннiсть свiтiв», який приеднався до супротивникiв Вольтера.

Розмовляючи на рiзноманiтнi теми, два мандрiвники прибувають на нашу планету – вони мають можливiсть познайомитися з европейськими звичаями та порядками. Мешканцi Сатурна i Сiрiуса навiть не зауважують присутностi на землi ii мешканцiв – тi мешканцi таких малих розмiрiв, що не вмiщаються у iхне сприйняття. Зробивши iз дiаманта своерiдний мiкроскоп, Мiкромегас спочатку виявляе кита, якого вiн розглядае, тримаючи на нiгтi пальця, потiм бачить корабель з людьми, яких тi мандрiвники сприймають спочатку як звичайних комах, та згодом упiзнають у них iстот, надiлених душею, – вони врештi-решт зумiли зав'язати iз ними спiльну мову i почали розумiти, що тi говорять. Далi стаемо свiдками розмови з фiлософами, якi належать до рiзних шкiл i якi почергово викладають своi теорii про природу душi i творення iдей. Використовуючи такi художнi методи, Вольтер вдаеться до сатиричноi критики арiстотелiзму, а також систем Декарта, Мальбранша та Лейбнiца. Лише один iз присутнiх фiлософiв, учень Локка, iдеi якого привабили колись Вольтера, знаходить позитивну оцiнку чужоземцiв. Та коли пiсля нього зверхньо висловив свою думку пихатий фiлософ, мандрiвники невтримно розсмiялися, i корабель не втримався на нiгтi. Наукова розмова перервалася пiсля довгих пошукiв – Мiкромегас знаходить у кишенi своiх штанiв корабель з екiпажем, до якого вiн звертаеться зi словами, сповненими доброти, скрушно нарiкаючи, проте, на пихатiсть i мiзерну гордiсть тих маленьких iстот.

У цiй повiстi ми не бачимо привабливостi «Задiга» чи «Кандiда», бо в «Мiкромегасi» бiльше, анiж у двох iнших творах, постае трохи абстрактний характер оповiдi, в якiй письменник намагаеться поставити i розгорнути iдеi, а не вивести перед читачем низку своiх персонажiв; крiм того, «Мiкромегас» е очевидним наслiдуванням «Мандрiв Гуллiвера» Дж. Свiфта. Маемо тут iдкий розум Вольтера, надзвичайно вправний у мистецтвi ламання цiлоi системи за посередництвом звичайноi розважальноi iсторii, розум дотепний, гострий i хитруватий, який умiв ховатися пiд маскою наiвностi та невiгластва, який завжди втiлювався у стилi надзвичайноi чистоти. Тут, у цьому невеликому творi, в якому скептицизм Вольтера набувае унiверсального характеру, бачимо, як письменник, прихильник просвiтництва i прогресу, зумiв переконливо показати скрушну картину неосвiченого i дурненького людства, неймовiрно малого i надзвичайно гордовитого.

«Кандiд, або Оптимiзм», фiлософська повiсть з використанням структурних засобiв шахрайського роману, була надрукована 1759 року; твiр з добре знаним сюжетом. Дiставши виховання в замку барона, молодий чоловiк на ймення Кандiд живе спокiйним життям у товариствi свого вихователя доктора Панглоса. Вiд свого вихователя вiн дiзнаеться, що свiт абсолютно добрий, що кожна звичайна рiч неодмiнно приходить до щасливого кiнця. Так тривало до того дня, поки власник замку не порушив спокою: якось вiн застав милого йому Кандiда дуже близько бiля своеi доньки Кунiгунди i вiдразу ж вiдправив його iз замку, давши йому доброго стусана пiд зад. Змушений пуститися в мандри, молодий чоловiк перетинае рiзноманiтнi краiни, якi покажуть йому, що свiт дуже мало вiдповiдае оптимiстичному вихованню добродiя Панглоса. Чи то в Англii, чи у Францii, чи навiть в Італii вiн змушений констатувати, що зло перемагае добро найгiркiшим способом. Кандiд простакуватий, вiн довго вiрить Панглосовi. Та що далi вiн мандруе, то щоразу бiльше розчаровуеться у словах фiлософа. Ставши нiби забавкою в руках фатальностi, вiн випробовуе на собi усi можливi образи, включаючи невеселе спiлкування з пiратами. Постiйно перебуваючи у товариствi Панглоса, який глухий до усiх явних фактiв, Кандiд знайшов собi iнших попутникiв: Мартена, антипода Панглоса, i вiрного Какамбо. Усi четверо врештi-решт прибувають до Константинополя. Посеред стiлькох переживань Кандiд не знаходить анi найменшоi розради в коханнi. Побачивши прекрасну Кунiгунду споганiлою, вiн уже не мав нiякого бажання одружуватися з нею, але не змiг вiдмовити на ii щире прохання. Кандiд перебувае в такому станi, що вже недалекий до розчарування. Мета пошукiв Кандiда – визначити свое мiсце в життi. Але як? Та ось знаходиться сповнений мудростi турок, який врештi-решт повчае його, яким то чином можна зробити привабливим життя: якнайбiльше забути про iснування свiту, а обробляти свiй сад.

Ця повiсть мае характерну особливiсть, яка полягае в постiйнiй присутностi в нiй автора. Вольтер дивиться на свiт очима своiх героiв, дае оцiнку подiям, виходячи з комплексу iхнiх поглядiв, пристрастей та свiтогляду. Своею повiстю Вольтер насамперед демонструе велику наявнiсть у свiтi зла. Жорстокi i закони природи, i людськi закони. «"Кандiд" – книга дуже особистiсна, як i бiльшiсть iнших творiв Вольтера: у нiй письменник розправляеться зi своiми давнiми ворогами – носiями гордовитоi становоi моралi, прихильниками релiгiйного фанатизму i деспотизму. <…> Однак погляд Вольтера не такий уже й песимiстичний. Письменник вважае, що справедливе суспiльство можна побудувати, подолавши фанатизм та деспотiю».[15 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.]

Повiсть «Кандiд» виявила найрiзноманiтнiшi сторони письменницького стилю Вольтера: тут i цiла низка гротескових образiв та ситуацiй, iронiчний тон розповiдi, навмисно прискорений ритм розповiдi, сатиричне перебiльшення, а разом з тим i точнi побутовi деталi.

Цiкаво про цей твiр Вольтера писав 1906 року І. Франко у працi «Пiсня про правду i неправду»: «Ідея шукати правди i справедливого соцiального та полiтичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярнiших i найбiльш улюблених лiтературних тем XVII та XVIII вв. Однi оброблювали ii серйозно, велiли своiм героям знаходити краi з iдеальним устроем десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопiя", Кабетова «Атлантида», iдеальна держава Мореллi та iн. Іншi з далеко бiльшим успiхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандiда" та Свiфтового "Гуллiвера"».[16 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 43. – К., 1986. – С. 326.]

«Простак» – сатирична повiсть Вольтера, що була надрукована в Женевi, однак мiсцем публiкацii був зазначений Утрехт; першi примiрники дiйшли до Парижа в серпнi 1767 року. Це едина вольтерiвська повiсть, в якiй маемо чiтко визначену любовну iнтригу, твiр з новими героями; це не героi-маски, а персонажi з цiлiсними людськими характерами. Вольтер не хотiв визнати, що е його автором, i коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повiсть, твiр був поданий як праця пана Дюлорана, вiдомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангелiе розуму» i готувався опублiкувати «Кумусь Матье». До того ж Дюлоран нiчим не ризикував: те, що вiн писав, було ще гострiше, а крiм того, вiн давно вже покинув Францiю, поселившись у Голландii. Паризький видавець Лякомб дав творовi назву «Гурон, або Простак», пiд якою цей твiр i зазнав слави. Історiя гурона, людини, яка пiзнае, спостерiгае i роздумуе, iсторiя, яка вiдбуваеться за царювання Людовiка XIV, подаеться читачевi як «правдива iсторiя, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (вiдомого теолога, який помер на початку столiття). Молодик, який увесь час жив серед гуронiв в Америцi, сходить на берег у Нижнiй Бретанi, де один священик та його сестра признають у ньому свого племiнника. Оскiльки вiн завжди наiвно говорить те, що думае, i робить те, що бажае, як «справжнiй дикун», його називають Простак. Довiряючи своiй природнiй мудростi, не зiпсутiй iснуючими передсудами, вiн зазнае багато прикрих пригод, пiд час яких у своiх наiвних здивуваннях висловлюватиме цiлу низку суджень, сповнених великоi розсудливостi. Образ центрального персонажа повiстi – це своерiдна вольтерiвська вiдповiдь Руссо, його теорiям «природноi людини» i його трактуванню ролi цивiлiзацii. Нова сiм'я навертае його у християнство, охрещуе його; вiн закохуеться у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою вiн не може одружитися, оскiльки мiж ними iснуе духовний родинний зв'язок, що за церковними законами е для цього перешкодою. Мужньо вiдбивши наступ англiйцiв у Нижнiй Бретанi, вiн подаеться до Версаля, щоб одержати там плату за своi послуги i, можливо, добитися дозволу на шлюб зi своею нареченою. По дорозi вiн вечеряе з гугенотами, а далi дiстаеться до королiвського двору; нiчого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляе до Бастилii. Товаришем по ув'язненню в нього е янсенiст, який повчае його, захоплюючись його проникливiстю i справедливiстю його суджень. Завдяки своему здоровому глуздовi Простак зумiв змiнити деякi погляди янсенiста. А за той час священик iз сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якiй вдаеться утекти з монастиря, вiдправляеться до Версаля. Вона змогла дiстати аудiенцiю у помiчника мiнiстра Сен-Пуанжа, пiд час якоi просить звiльнити з тюрми свого коханого. Спочатку вiдкидаючи усi нескромнi пропозицii, якi iй роблять, вона врештi-решт все-таки поступаеться. У той час як святкують звiльнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужуе вiд страждання i ганьби; лiкарi (iронiчно змальованi автором) клопочуться бiля хвороi, але вона помирае. Пан де Сен-Пуанж (взагалi-то непогана людина) мучиться докорами сумлiння i добиваеться для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвiдом справжнього фiлософа, посади чиновника: «Час зм'якшуе все».

Ця фiлософська повiсть написана з великим дотепом. Рушiйною силою активностi змальовуваних подiй е кохання; а самi тi подii спонукають до роздумiв. Ця фантазiя, яку Вольтер подае у формi короткого роману, дозволяе письменниковi поширити деякi зi своiх фiлософських iдей. «У "Простаковi" постае проблема першопричини зла. Але тепер письменник дав цiй проблемi нове трактування, вiдмiнне вiд загальнофiлософськоi постановки питання у бiльш раннiх його повiстях. Зло перестае бути чимось позачасовим i абстрактним. Воно наповнюеться конкретним соцiальним змiстом».[17 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.] Письменник критикуе зловживання у суспiльствi, почергово спрямовуючи свою критику на езуiтiв, янсенiстiв, високопоставлених чиновникiв та лiкарiв. Вiн захищае «просту природу», «доброго дикуна» вiд звичаiв, нав'язаних цивiлiзацiею, якi важко сприйняти розумом. Правда, яку бачимо у цих легких рядках, постiйно виступае у карикатурному виглядi. Тон розповiдi веселий, жвавий, саркастичний. Фiлософська повiсть «Простак» носить у собi всi тi найкращi й найяскравiшi властивостi, якi спричинили Вольтеровi успiх у лiтературi XVIII столiття.

З-помiж усiх запропонованих в украiнському виданнi повiстей особливо вирiзняеться своею наiвною простотою «Вавилонська царiвна» (1768), в якiй наявнi атрибути схiдноi казки. Це повiсть про свiтле i сильне почуття, про вiрнiсть та щирiсть, пошук закоханими одне одного, яка «дае Вольтеровi змогу до своерiдного огляду полiтичного життя континенту, побаченого знову-таки очима простакуватого азiата, який зауважуе там смiшнi нiсенiтницi та забавнi дивакуватостi».[18 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.]

Оглядаючи окремi прозовi твори Вольтера, згаданий вже нами Микола Стороженко зазначав: «До романiв i оповiдань Вольтера не можна прикладати тих вимог, якi ставляться до сучасних романiв, у них годi шукати картин суспiльного життя, анi психологiчноi правди. Та проте, при браку артистичности оповiдання Вольтера досi читаються з приемнiстю, дякуючи надзвичайному iх дотеповi i умiлости автора оповiдати».[19 - Стороженко M.Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку / Пер. з рос. С. Петлюра i H. Романович – Львiв, 1905. – С. 278–279.]

Вольтер в украiнському лiтературознавствi. В украiнське лiтературознавство Вольтер прийшов ще в 40-х роках XIX столiття. Із творчiстю видатного французького просвiтника був обiзнаний Тарас Шевченко. У повiстi «Прогулка с удовольствием и не без морали» Кобзар iронiчно згадував двотомне видання «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (М, 1803), яке нерозважно придбав його слуга. Трохим, поласившись на привабливу полiграфiю Т. Шевченко називав Вольтера «фернейським мудрецем»[20 - Шевченко Т. Твори у 5 т. Т. 4 – К, 1971 – С 248 – 249]

Постiйно в колi своiх лiтературних зацiкавлень тримав Вольтера i Іван Франко. У 41-му сонетi «А за що ж ми терпiли муки й мерли?» з циклу «Тюремнi сонети» поет виводить образ Дамiяна (Дамiена), чоловiка, який поранив короля Людовiка XV i був за це жорстоко покараний. Сонет закiнчувався словами:

Цiлу годину вмирав, тирани!
Посивiв з болю! І було це вчора,
В Парижi славнiм, в вiк Руссо й Вольтера.

Про неабиякий вплив Вольтерових драм «Магомет» i «Танкред» на Гете «новоi доби», коли в нього встановилися тiснi контакти з Шiллером, писав І Франко у «Передмовi» до перекладу поеми Гете «Геракл i Доротея» (1913).

Іван Франко у своiх статтях торкався i рiзних документальних подробиць iз життя Вольтера, використовуючи iх для iлюстрування тiеi чи iншоi своеi думки. Так, зокрема, у статтi «Іван Сергiйович Тургенев» (1883), говорячи про двоiстiсть росiян у iхнiх звичках, Іван Франко писав: «…(ту дивну двоiстiсть) можемо прослiдкувати вiд часiв Катерини, що то переписувалась з Вольтером i енциклопедистами о всiх найновiших течiях захiдноевропейського лiбералiзму, а рiвночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячi вольних козакiв i величезнi простори украiнськоi землi своiм пiдхлiбникам та любовникам, або слала на тортури тих немногих вольнодумних людей, якi посмiли зародитись у ii окруженнi (писателя Радiщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрiшне роздвоення в характерах росiйських iнтелiгентних людей аж до нинiшнiх днiв».[21 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 6. – К., 1980. – С. 293–294.] Постать французького просвiтника, його фiлософськi погляди та лiтературна дiяльнiсть були доброю нагодою Франковi для висвiтлення певних тенденцiй у розвитку тiеi чи iншоi лiтератури чи навiть дослiдження порiвняльних явищ у рiзних нацiональних лiтературах. Судження, якi Франко висловлюе про Вольтера, свiдчать про добру обiзнанiсть украiнського письменника iз творчiстю французького письменника. Цiкаво тут нагадати ремiнiсценцiю Франка зi статтi «Нове видання Шекспiра» (1894), нагадування про вiдому думку Вольтера стосовно Шекспiра: «…це генiй могутнiй, але дикий, варварський, до якого майже не можна застосувати естетичних критерiiв» (Т. 29, С. 171); або ще двi реплiки: «Тут 1818 р. написаний був «Мазепа» почасти на пiдставi Вольтеровоi «Історii Карла XII» (Т. 29, С. 289) [стаття «Лорд Байрон», 1894 р. ]; «Дивне враження роблять тi вiршi. Вони поперед усього для читача труднi, а деякi поеми, особливо давнi, належать до того роду лiтератури, котрий не любив Вольтер, до скучного» (Т. 31, С. 403) [стаття «Сучаснi польськi поети», 1899 p.].

Маемо ще декiлька епiзодичних Франкових згадок стосовно Вольтера: про його французький переклад апокрифiв, виконаний пiд псевдонiмом «абат Бiжi», що з'явився в Лондонi 1779 року (Вольтер здiйснив цей переклад у 1769 роцi); про Гетевi переклади з Вольтера, що «дають змогу глибоко заглянути в особливостi стилю нiмецьких i французьких лiтераторiв»; та iншi реплiки, якi висвiтлюють тi чи iншi суспiльно-полiтичнi питання, в яких опосередковано згаданий Вольтер.

Читати Вольтера радила i Леся Украiнка. У своему листi до М. П. Косача вiд 8 – 10 грудня 1889 року з Колодяжного вона дiлилася мiркуваннями, пов'язаними з перекладанням вартiсних творiв свiтовоi лiтератури украiнською мовою. Схвалюючи список тих авторiв, яких запропонував Михайло Косач, поетеса пропонувала долучити до бiблiотеки перекладноi лiтератури для «iнтелiгенцii» цiлу низку письменникiв, серед яких були i Вольтер та Руссо. Ще раз повертаючись до цього питання в кiнцi листа, зокрема стосовно «проекту, що вам перекладати», Леся Украiнка закiнчувала лист такими словами «Вольтер i Руссо, i Сталь, що самi схочете».[22 - Леся Украiнка. Твори у 12 т. Т. 1 – К – 1978 – С. 43.]

Вартим уваги е роздiл «Французька лiтература XVIII в Вольтер» iз працi Миколи Стороженка «Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку», що з'явилася 1905 року у Львовi пiд редакцiею Івана Франка. У роздiлi, присвяченому Вольтеровi, професор свiтовоi лiтератури Московського унiверситету, який робив короткий, але вельми насичений огляд творчого шляху Вольтера та XVIII столiття, зокрема писав: «В початку XVIII в у Францii появилася вперше нова сила, з якою доводилось рахуватись церквi, урядовi, а власне сила суспiльноi думки, сею силою кермували фiлософи, люди абстрактноi думки, якi глибоко були переконанi, що все розумне i справедливе в теорii цiлком може бути переведене з гарними наслiдками i на практицi».[23 - Стороженко M. Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку / Пер. з рос. С. Петлюра i H. Романович – Львiв, 1905 – С. 274–275.]

Короткий огляд украiнськоi Вольтерiани не був би повний без згадки про украiнського iсторика i публiциста Ілька Борщака (1892–1957) та його дослiдження працi Вольтера «Історiя Карла XII» (1731), в якiй французький просвiтник написав вiдомi слова – «Украiна завжди прагнула свободи». Праця французького письменника-фiлософа постiйно перебувала в центрi наукових зацiкавлень І. Борщака. Опрацьовуючи проблему украiнсько-французьких взаемин рiзних епох та перiодiв, І. Борщак надрукував у 1926 роцi на сторiнках наукового журналу украiнознавства «Украiна» (№ 1) свою розвiдку «Вольтер i Украiна». Статтю «Вольтер», написану до 170-i рiчницi з дня смертi просвiтника, знаходимо i на сторiнках паризького украiнознавчого збiрника «Украiна» (зб. 2, 1949, С. 113–114), що виходив за редакцiею І Борщака з 1949-го до 1953 року.

* * *

Вольтер i досi залишаеться майже зовсiм незбагненним в украiнськiй лiтературнiй науцi, презентований упродовж багатьох десятилiть радянським лiтературознавством лише злiсним ворогом релiгii, церкви, а надто католицизму Звiсно, заперечувати певнi антикатолицькi настроi Вольтера та iнших просвiтникiв означало б iти проти науковоi правди. Згадаймо тут реплiку молодого Івана Франка iз працi «Католицький панславiзм» (1881): «Науки французьких «просвiтителiв та енциклопедистiв» (в значнiй частi вiдгомiн наук англiйських натуралiстiв та скептикiв Локка i Юма), а особливо Вольтера i Руссо, в значнiй мiрi вiдвернули французьку i европейську iнтелiгенцiю вiд католицизму, а Велика французька революцiя обвалила й послiдню його опору – самодержавне королiвство, а в радикальнiм розгонi на часок скасувала навiть була християнство».[24 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 45 – К., 1986 – С. 70] А трохи далi знов Іван Франко та його стаття 1898 року «Радикали i релiгiя»: «…найзавзятiший рацiоналiст перед 100 лiтами, Вольтер, таки будував церкву Богу».[25 - Там само – С. 271.]

Цiкаво щодо цього звернутися тут до роздiлу «Французька фiлософiя XVII–XVIII ст.» iз навчального посiбника «Лекцii з iсторii фiлософи» (Львiв, 1977) авторства І Захари. «Інша характерна для просвiтницькоi позицii риса – детеологiзацiя свiтоглядних основ суспiльноi свiдомостi. Така позицiя Вольтера не мала пiд собою атеiстичноi основи, це була скорiше критика клерикалiзму та релiгiйного фанатизму» (видiлення мое – Я.К.). І трохи нижче «Антиклерикальна орiентацiя Вольтера не е запереченням релiгii як такоi Вiн не приходить до iдеi про необхiднiсть лiквiдацii релiгii, а вимагае лише релiгiйноi свободи».[26 - Захара І. Лекцii з iсторii фiлософii – Львiв, 1997 – С. 321 – 322]

У своему «Фiлософському словнику» Вольтер писав: «Фiлософ, що визнае Бога, володiе безлiччю можливостей, тотожних упевненостi, в той час як в атеiста залишаються самi лише сумнiви. Можна розвинути цiлий ряд доказiв, що руйнують атеiзм у фiлософи. Зрозумiло, що в моралi набагато бiльше сенсу у визнаннi Бога, нiж у недопущеннi Його iснування. В iнтересах усього людства, щоб iснував Бог, який карав би те, чого не в змозi придушити людське правосуддя».[27 - Там само – С. 322]

У своiй працi «Переступи порiг надii» Іван-Павло II давав таку характеристику Просвiтництва: «Просвiтництво – дефiнiтивне ствердження чистого рацiоналiзму <…> На грунтi цього культу декларовано волю, рiвнiсть i братерство. А вiдтак духовна i, зокрема, моральна християнська спадщина була вирвана iз його евангелiзацiйного грунту <…>. Однак процес вiдходу наших отцiв вiд Бога – Бога Ісуса Христа, Євангелii i Євхаристii – не означав порвання з Богом, iснуючим поза свiтом Авжеж, Бог дiйсно був постiйно присутнiй, був хiба теж присутнiй у французьких енциклопедистiв, у творах Вольтера i Жана Жака Руссо <…>. Просвiтницький рацiоналiзм усунув на другий план справжнього Бога, зокрема Бога Вiдкупителя».[28 - Захара І. Лекцii з iсторii фiлософii – Львiв, 1997 – С. 322 – 323]

Отже, Вольтер – iсторик, письменник, драматург, есеiст, – як i все французьке Просвiтництво, потребуе нового глибокого i сумлiнного прочитання, звiльненого вiд сумнiвних методологiчних тлумачень, насаджених колишньою класовою iдеологiею, звiльненого вiд надмiрноi соцiологiзацii та акцентування на неодмiнно негативнiй ролi Церкви, зокрема католицькоi, папства i релiгii взагалi. Слiд уважнiше приглянутися до французького Просвiтництва, зрозумiвши його своерiднiсть в епоху протистояння рiзних iдеологiчних течiй та рухiв, бiльш науково, на сучасному рiвнi висвiтлити цi питання. Варто тут нагадати, що, починаючи ще з II Ватиканського Собору 1961 року, особливо в роки понтифiкату Папи Івана-Павла II, Вселенська Церква стала вiдвертiше говорити про рiзнi складнi перiоди у своему життi. І взяти собi за керiвництво для дiй слова Івана-Павла II iз його «Листа до мистцiв» про те, що «плодотворний дiалог Церкви з мистцями нiколи не переривався упродовж двотисячолiтньоi iсторii». Навiть коли «поступово розвивалася така форма гуманiзму, що характеризувалася вiдсутнiстю Бога, часто протиставленням Його iснуванню».[29 - Лист Папи Івана-Павла II до мистцiв (пер з фр.) – Львiв, 2005 – С. 5, 18]

м. Львiв.

Ярема Кравець.

Фiлософськi повiстi

Задiг, або Талан

Схiдна iсторiя[30 - Перша фiлософська повiсть Вольтера з'явилася окремим виданням 1717 р. пiд назвою «Мемнон. Схiдна iсторiя». Уже наступного року вийшло друком друге видання повiстi з остаточною назвою «Задiг, або Талан. Схiдна iсторiя», до якоi автор додав три новi роздiли – «Вечеря», «Побачення», «Рибалка». В подальшому, опрацьовуючи женевське зiбрання своiх творiв, Вольтер вносив у текст повiстi деякi змiни та уточнення; в кельському виданнi творiв Вольтера, що з'являлося упродовж 1784–1787 pp., текст «Задiга» збiльшився ще двома роздiлами – «Танок» i «Блакитнi очi», знайденими серед паперiв Вольтера.«Задiг» був одним з найпопулярнiших творiв письменника, а його мотиви i розгортання сюжету свiдчили про неабияку обiзнанiсть Вольтера iз схiдним фольклором, мiфологiею та лiтературою.]

УХВАЛА[31 - Ухвала – така жартiвлива ухвала, яка пародiювала схвалення книг докторами теологii, вперше з'явилася у виданнi «Задiга» 1748 р. i далi повторювалася в усiх прижиттевих виданнях повiстi, окрiм видання 1775 p., в якому Вольтер зняв «Ухвалу».]

Я, нижчепiдписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навiть розумну, прочитав цей манускрипт i визнав проти своеi волi, що вiн цiкавий, веселий, моральний, фiлософiчний, може сподобатися навiть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону i запевнив пана кадi-лешкер,[32 - …кадi-лешкер… – Кадi-ель-аскер – суддя в мусульманських краiнах, який охороняе закони релiгii i держави.] що це мерзенний твiр.

ПОСЛАННЯ – ЛИСТ-ПРИСВЯТА СААДІ[33 - Саадi Муслiхiддин (1184–1291) – перський поет, дуже популярний в Європi у часи Вольтера. Перший французький переклад Саадi з'явився 1634 р.] СУЛТАНШІ ШЕРАА[34 - Султанша Шераа – сучасники Вольтера вважали, що пiд iменем Шераа письменник вивiв маркiзу де Помпадур (1721–1764), фаворитку Людовiка XV.]

18 числа, мiсяця коня[35 - Мiсяць коня – мiсяць схiдного календаря, що вiдповiдае нашому травневi.]837 року гиджри.[36 - Рiк гиджри – рiк переселення, або втечi Магомета з Мекки до Медiни (622), який став першим роком нового мусульманського лiточислення.]

Принадо очей, муко сердець, свiте розуму, я не цiлую пороху вiд нiг ваших, бо ви не багато ходите або ступаете на iранськi килими чи троянди. Я приношу вам переклад книжки одного давнього мудреця, що, мавши щастя нiчого не робити, мав щастя втiшати себе, пишучи iсторiю Задiга, твiр, у якому сказано бiльше, нiж здаеться на перший погляд. Прошу вас прочитати його i судити про нього, бо хоч ви ледве досягай весни вашого життя, хоч усi розваги чекають на вас, хоч ви вродливi й таланти вашi збiльшують вашу вроду, хоч вас вихваляють з вечора й до ранку i хоч з усiх цих причин ви маете право не мати звичайного розуму, проте розум ваш гострий, а смак тонкий, i я чував, як ви мiркували краще, нiж старi довгобородi дервiшi в гостроверхих шапках. Ви скромнi, та анiтрохи не пiдозрiлi, ви нiжнi, а з тим i не кволi, ви робите добро, але свiдомо, ви любите своiх друзiв i не набули собi ворогiв. Ваш розум нiколи не позичае собi розваги в стрiлах обмови; ви анi говорите лихого, анi робите його, хоч вам надзвичайно легко це робити. Словом, душа ваша завжди здавалася менi чистою, як i ваша врода. У вас е навiть певна частка фiлософii, через що я й думаю, що вам бiльше, анiж кому iншому, смакуватиме цей твiр мудреця.