Ольга Кобилянська

скачать книгу бесплатно

Ольга Кобилянська
Володимир Вознюк

Знаменитi украiнцi
Ольга Кобилянська (1863—1942) – вiдома украiнська письменниця демократичного напряму. Їi творча спадщина велика i рiзноманiтна: поезii в прозi, новели, оповiдання, повiстi, романи.

Однiею з проблем, якi глибоко ii хвилювали, була доля жiнки, ii право на освiту, працю, на громадське життя. Кобилянська однiею з перших в украiнськiй лiтературi звернулася до теми рiвноправ'я чоловiкiв i жiнок, торкалася письменниця й теми «iнтелiгенцiя i народ», тому вона мала повне право сказати про себе: «Одна праця, одне перо та власне мое “я” зробили мене тим, чим я е, – робiтницею свого народу».

Володимир Вознюк

Ольга Кобилянська

Попереднi зауваги

У нинiшньому, XXI столiттi Ольга Кобилянська гарантовано була б однiею з тих особистостей, яких бажано i престижно запрошувати на резонанснi теле– та радiошоу, лiтературно-мистецькi акцii, диспути, дискусii i т. п. Вона була б у центрi уваги пiд час науково-практичних конференцiй з питань фiлософii, психологii, культури та й… довкiлля. З нею було б цiкаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релiгiю, театр, кiно, живопис, лiтературу, про митця та загал, про становище й роль у суспiльствi чоловiкiв i жiнок, про батькiв i дiтей, про матерiальне i духовне, нацiональне та iнтернацiональне, про народ i його провiдникiв тощо. Було б цiкаво, бо якраз отакi й дотичнi теми спонукали ii до лiтературноi працi, давали матерiал для окремо занотованих спонтанних роздумiв, для записiв у щоденниках, для листiв, для нечисленних публiчних виступiв. А читачам авторське трактування, iнтерпретацiя О. Кобилянською згаданих тем дають пiдстави вважати ii принаймнi непересiчною письменницею.

Уже перша ii повiсть украiнською мовою – «Людина», яка побачила свiт 1894 року у львiвському альманасi «Зоря», твiр тодi нiкому не вiдомоi лiтераторки з Буковини – стала одним з найоригiнальнiших, найцiкавiших i найсуттевiших творiв про жiнку-особистiсть в украiнськiй лiтературi кiнця XIX – початку XX столiття, а наступна повiсть – «Царiвна» – скупому на похвалу та завжди об'ективному Івановi Франку дала пiдстави сказати: «Се перша у нас повiсть, основана не на iнтригах та любовних пригодах, а на психiчнiй аналiзi буденного життя пересiчних людей». До речi, у 1905 роцi вiн так схарактеризував «Землю» видатноi буковинки – один iз найкращих у свiтовiй лiтературi творiв на селянську тематику: «ii [Ольги Кобилянськоi. – В. В.] роман «Земля», крiм лiтературноi та мовноi вартостi, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперiшнього важкого лихолiття». А хiба не промовисто писала Леся Украiнка в листi до О. Кобилянськоi вiд 18—30 сiчня 1900 року: «Вiрте чи нi, а ми зеленоi Буковини бiльше прагнемо, нiж паризькоi вистави, надто як начиталися Вашоi «Некультурноi». Що то за пишне оповiдання, ота «Некультурна»! Я не вмiю розказати Вам, яке чудове вражiння справила вона на мене. Якi типи, якi пейзажi! В нашiй лiтературi нема пейзажиста над Вас, i я не знаю, як готова цiнити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в лiтературi i завжди менi його бракувало в нашому письменствi»?

Високо оцiнювали творчiсть О. Кобилянськоi також чимало iнших вiдомих дiячiв культури. У пам'ятi, проте, найчастiше зринають слова знаного вiтчизняного майстра слова Василя Земляка: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нiчого не заподiяв ii творам, а тiльки утвердив iх у нашому народi, принiс iх у новий свiт такими ж великими, самобутнiми i неповторними, якими вони були зразу ж пiсля своеi появи». Так було мовлено у 1963 роцi, коли столiтнiй ювiлей украiнськоi письменницi святкували в мiжнародному масштабi, коли вона стала ювiлянткою ЮНЕСКО.

Вiдтодi минуло майже пiвстолiття, але Ольгу Кобилянську, ii творчу спадщину аналогiчно сприймають i сучаснi читачi. Аби збагнути причини цього, недостатньо пам'ятати загальновiдому, начебто скромну та неоднозначну самохарактеристику письменницi: «Одна праця, одне перо та власне мое я зробили мене тим, чим я е, – робiтницею свого народу». Отже, згадаймо про найважливiше i найвизначальнiше з ii життя i творчостi.

Частина перша

Донька небагатих родичiв

«Я роджена на Буковинi в малiм мiстечку в Гура-Гуморi року 1863,27 падолиста, в глибинi гiр карпатських, яко донька небагатих родичiв», – писала О. Кобилянська в автобiографii 1903 року. Сучасна назва цього мiстечка – Гура-Гуморулуй, розташоване воно у Пiвденнiй Буковинi, тепер Румунiя, за пiвтори сотнi кiлометрiв од Чернiвцiв.

Ольга-Марiя Кобилянська – четверта дитина в сiм'i цiсарсько-королiвського повiтового канцеляриста при мiсцевому повiтовому управлiннi Юлiана Яковича Кобилянського та його дружини Марii Йосипiвни з Вернерiв – народилася в будинку № 129 у кiнцi тамтешньоi головноi вулицi, яка простяглася вiд центру мiстечка в напрямку до старовинного монастиря Гумор, за нею утвердилася назва Манастiря Гуморулуй. Доволi просторе подвiр'я, де був той будинок (тепер там особняки пiд номерами 102, 104, 106), притикалося до пiднiжжя залiсненого горба. А трохи далi, якщо рухатися до згаданого монастиря, до якого звiдти чотири кiлометри, тягнеться горбиста галявина, вкрита рiдким ялiвцем та оточена смерековим лiсом. Неподалiк – широка долина, постiйно владарюе на нiй неспокiйне i неслухняне русло потоку Гумор, який вливаеться в рiчку Молдова. Порiвняно з центральною частиною мiстечка оселя Кобилянських виявилася на невеликому узвишшi. На вкритiй поодинокими смереками горi, що даленiе навпроти, – сiнокоси, селянськi оселi, пасуться отари овець, мiськi ж будiвлi туляться переважно до долини, ближче до русла рiки. Праворуч i лiворуч височiють гори.

Жила О. Кобилянська в Гура-Гуморi нетривалий час – у 1863—1868 роках. Цiкавих матерiалiв про перебування там подружжя Кобилянських начебто нема. Та е в мiстi римо-католицький костел, де хрестили iхню донечку Ольгу-Марiю. Прискiпливий дослiдник життевого шляху письменницi може заперечувати це, адже в ii метричному свiдоцтвi вказано, що вона греко-католицького вiросповiдування, задокументоване ж свiдоцтво в греко-католицькiй парафii села Качiки, яке неподалiк вiд Гура-Гумори. Прояснюють картину матерiали, опублiкованi у часописi «Нива» за 1907 рiк: у Гура-Гуморi украiнськоi церкви не було, але невеликiй громадi мiсцевих украiнцiв для задоволення духовних потреб протягом заздалегiдь визначеного часу дозволяли користуватися примiщенням римо-католицького костелу. Якщо римо-католики проводили свое богослужiння, примiром, з 10 до 12 години, то греко-католицька громада могла його здiйснювати десь iз 8 до 10 або з 12 до 14. Церковнi вiдправи виконував священик iз Качiки, де заснували русько-католицьку капеланiю, як ii тодi офiцiйно називали, ще 1813 року на прохання робiтникiв тамтешнiх солекопалень вiдповiдно до цiсарського розпорядження вiд 5 квiтня 1812 року. Качiка стала другою греко-католицькою парафiею на Буковинi пiсля Чернiвцiв. Хрестив О. Кобилянську 15 грудня 1863 року священик Кирило Гаморак, який був капеланом протягом 1861—1874 рокiв. Хрестив у Гура-Гуморi, а запис про здiйснення обряду зробив у парафiяльнiй книзi села Качiки.

Мешкали Кобилянськi у згаданому пiвденнобуковинському мiстечку, бо там довелося працювати главi сiм'i – Юлiановi Яковичу. А народився вiн 7 травня 1826 року в сусiднiй iз Буковиною Галичинi, в селi Баб'янка (нинi воно пiдпорядковане Струпкiвськiй сiльськiй радi Коломийського району Івано-Франкiвськоi областi). З автобiографii О. Кобилянськоi «Про себе саму» довiдуемося, що батько ii походив «з родини украiнськоi, та ще й гербовоi», прадiд письменницi був греко-католицьким парохом «у селi Микитинцях у Галичинi» (воно, здогадно, тепер у складi Угорницькоi сiльськоi ради неподалiк вiд Івано-Франкiвська), а «дiдо Якiв жив у Бучачi [нинi мiсто в Тернопiльськiй областi. – В. Б.], завiдуючи часть лiсу славного монастиря василiанiв, за що було дозволено моему батьковi побирати науку в славнiй на той час школi отцiв-монахiв василiанiв». У Бучачi Юлiан Якович Кобилянський закiнчив i перший клас гiмназii, що пiдтверджуе свiдоцтво, видане 23 жовтня 1841 року, але далi вчитися не змiг. У 1841 роцi померла його мати Параска, батько ж невдовзi одружився вдруге, хлопцевi довелося повернутися до Баб'янки, де вже господарювала чужа йому людина – мачуха. В автобiографii О. Кобилянська зазначила: «Батько, усунений вже з школи, не маючи чим оплачувати науку, покинув рiднi молодшi й старшi сестри [Ганну, Софiю, Юлiю. – Б. В.] зi злою мачухою й пiшов, випосажений 14-ма роками й прегарним голосом, у свiт».

Здолавши понад три десятки кiлометрiв, Ю. Кобилянський опинився спочатку в мiстi Коломия. З 8 листопада 1841 року до 24 травня 1842 року був домашнiм учителем у родинi мiсцевого жителя Цiсельського, що засвiдчено виданим хлопцевi листом-рекомендацiею для подальшого працевлаштування: «Юлiан Кобилянський давав моiм дiтям уроки за програмою нормальноi школи, навчав порядно поводитися, перебуваючи у мене, проявив себе скромним i людяним».

Вiдтак шлях повiв Кобилянського на Буковину, де в той час навiть з такою освiтою, як у нього, була можливiсть влаштуватися принаймнi дрiбним канцеляристом. У мiстi Серет (Румунiя), що за 120 кiлометрiв од Коломиi, ним заопiкувався вiдомий «далеко й широко з своiх великих духовних здiбностей i також образования», як згодом писала О. Кобилянська, мiсцевий священик Ігнатiй Бучацький. Вiн щиро перейнявся долею хлопця, допомiг улаштуватися на роботу спочатку домiнiкальним писарем, спонукав його пiдвищувати свiй освiтнiй рiвень, зокрема, досконало вивчити нiмецьку мову, якою обов'язково послуговувалися працiвники адмiнiстративних установ Австро-Угорськоi iмперii (згодом Ю. Кобилянський вiльно володiв украiнською, нiмецькою, польською, румунською мовами).

Зi збереженого донинi, датованого 29 червня 1889 року, «Службового листка» батька О. Кобилянськоi довiдуемося: 29 травня 1842 року вiн став присяжним домiнiкальним писарем у кiлькох буковинських селах. Цi функцii виконував по 9 вересня 1849 року. Згодом, склавши попередньо вiдповiднi «правничi iспити», понад 4 роки – мандатор i суддя в буковинських селах Станiвцi, Теодорешти, Солонець, Захарешти i Банилiв. 30 вересня 1855 року Кобилянського призначають повiтовим канцеляристом при повiтовому управлiннi в мiстi Гура-Гумора. Цю ж посаду вiн обiймав з 3 вересня 1868 року по 30 березня 1873 року в Сучавi (повiтове мiсто в Пiвденнiй Буковинi, нинi на територii Румунii), пiсля чого понад два роки був повiтовим судовим секретарем повiтового суду в Садгорi (нинi – район мiста Чернiвцi) та Кiмполунзi (Румунiя). 26 травня 1873 року декретом № 4012 Вищого крайового суду у Львовi йому надають звання судового секретаря одинадцятого рангу, а з 13 червня 1875 року за вказiвкою Чернiвецькоi крайовоi президii призначають повiтовим секретарем при староствi в Кiмполунзi, де вiн працював аж до виходу на пенсiю в липнi 1889 року. Загальний трудовий стаж Юлiана Яковича становив 47 рокiв, 1 мiсяць i 2 днi.

Звертаемо увагу на службовi перемiщення не тiльки для того, щоби знати, коли i на якiй посадi працював глава родини, але й для з'ясування того, де пiсля народження мешкала майбутня письменниця, адже, крiм часу виконання Ю. Кобилянським службових обов'язкiв у Садгорi (дружина й дiти залишалися у Сучавi), iз ним постiйно перебувала i його сiм'я.

По материнськiй лiнii, читаемо в автобiографii «Про себе саму», дiд письменницi – Йосип Вернер – був далеким родичем нiмецького драматурга-романтика Захари Вернера (1768—1823). У 18-рiчному вiцi Йосип зi своiм батьком, колишнiм фабрикантом, потрапив у Галичину. Згодом разом з одним своiм товаришем став орендарем невеличкого буковинського села Димка (нинi село Глибоцького району Чернiвецькоi областi). Батько ж його, тобто прадiд О. Кобилянськоi, повернувся додому, як пише письменниця: «Здаеться, до Познанi, звiдки вiдвiдував ще раз або й два свого сина Йосифа». Незабаром спiльник И. Вернера, «ошукавши його славно, втiк до Галичини, а вiн купив собi за чесно запрацьований грiш невеличкий шматок землi й розгаздувався на нiй тут же, в Димцi, де й жили з жiнкою до кiнця життя свого».

Родина бабусi О. Кобилянськоi – Луцii Кучмаевськоi – походила з Польщi. Їi батько, «дiдич поляк-емiгрант», перебрався до Галичини пiд чужим iменем «через польське повстання з Росii» й, «поживши недовго там з родиною, помер нагло з жiнкою на холеру, оставивши три доньки-сироти, котрi порозбирали заможнiшi поляки мiж себе. Так, примiром, виховувалася Луцiя, пiзнiше жiнка Иосифа Вернера, в домi графа Голуховського, будучи товаришкою дитячих забав гр. Агенора Голуховського». Ідеться про Польське повстання (iнша назва – Листопадове) – нацiонально-визвольне повстання полякiв проти Росiйськоi iмперii. Розпочалося воно в листопадi 1830 року у Варшавi, охопило Королiвство Польське й поширилося на землi Правобережноi Украiни та Бiлорусii. Європейська громадська думка ототожнювала його зi справою боротьби проти реакцii та абсолютизму за свободу i демократiю в Європi, а захiдноевропейськi краiни прийняли численну польську емiграцiю, яку незабаром назвали «Великою емiграцiею». Згадка про дитячi забави в товариствi Агенора Голуховського, який iз 1849 року упродовж десятилiть очолював Галицьке намiсництво – вищий орган австрiйськоi влади в Галичинi, тобто був особистим представником цiсаря в цiй провiнцii, свiдчить, що родина бабусi письменницi справдi належала до знаних польських аристократичних родин. У тих колах, загальновiдомо, домiнували польськi звичаi, устрiй, мова. Але звернiмо увагу на твердження О. Кобилянськоi про те, що в Галичинi ii бабуся вийшла замiж за молодого нiмця Вернера, «котрий навчився вже не лиш польськоi, але й украiнськоi мови, а котрою володiла не менше, як муж, i його жiнка Луцiя». Отже, i дiд, i бабуся знали й шанували мову народу, серед якого жили (И. Вернер постiйно спiлкувався iз селянами, адже був помiчником управляючого маетку графiв Чижiв).

У Йосипа та Луцii Вернерiв було двое дiтей – син Станiслав (у листах його часто називали Сяхо), який жив разом iз батьками в Димцi, «вдався, на жаль, у свого дiда, колишнього фабриканта Вернера, розпившися доволi вчасно; вiн не дав працьовитим i чесним батькам сподiваноi розради й помочi на старiсть, помер, переживши родичiв, у бiдностi, ба майже в злиднях», i донька Марiя. Народилася вона 20 липня 1837 року в селi Юркiвцях (нинi село Заставнiвського району Чернiвецькоi областi), де тимчасово мешкали батьки, а виховувалася переважно в сiм'i доброго знайомого Вернерiв, украiнського священика Миколи Урицького, який жив у сусiднiй iз Димкою Глибоцi (нинi райцентр Чернiвецькоi областi), «де була численна родина й для доньок держано гувернантку».

20 липня (тобто в день свого народження) 1856 року Марiя Вернер вийшла замiж за Юлiана Кобилянського. 31 сiчня 1858 року в них народився син Максимiлiан (Максим, Макс), 26 грудня 1859 року – син Юлiан (Юлько), 17 грудня 1861 року – дочка Євгенiя (Генця), 27 (у довiдцi про день народження записано 26) листопада 1863 року – Ольга, 8 сiчня 1866 року – Степан (Стефан, Стефко, Стефцьо), 16 червня 1875 року – Олександр (Сясько, Алекс), 10 червня 1877 року – Володимир (Власько).

По закiнченнi Сучавськоi гiмназii Максим Кобилянський вивчав право в Чернiвецькому унiверситетi, а потiм працював секретарем суду в буковинських мiстечках i Чернiвцях. 24 червня 1886 року вiн одружився з чернiвчанкою Анелею Грiбовською, у них було двi дочки – Константина (Констанцiя) i Марiя. Його сiм'я вирiзнялася москвофiльськими поглядами, а пiд час Першоi свiтовоi вiйни дочка Марiя навiть зустрiчала хлiбом-сiллю росiйськi вiйська в Чернiвцях. У 1917 роцi, боячись переслiдувань австрiйськоi влади за такi симпатii, М. Кобилянський з дружиною та сiм'ею Марii Бондюк (прiзвище за другим чоловiком, колишнiм офiцером царськоi армii) переiхав до Одеси. Помер вiн там 27 серпня 1922 року. Про останнi днi життя свого батька в листi до О. Кобилянськоi вiд 20 травня 1927 року Марiя писала: «Бiдний батько помер в 1922 роцi в Одесi. Лiкар вважав, що на серцеву недугу, але навряд чи це так. Вiн схуд так, як покiйний дядько Власько, безперервно кашляв, ставав усе слабшим, аж поки спокiйно не заснув навiки. Весь свiй вiльний час присвячував вiн студiям музики i залишив велику кiлькiсть композицiй. Чи вони мають якусь вартiсть, я не знаю».

З юних рокiв i, як видно з цитованого листа, до самоi смертi М. Кобилянський дуже любив музику, грав на скрипцi й сам компонував музичнi твори. Щоправда, про iхню вартiсть сьогоднi судити важко, бо вони не збереглися, але про музичну освiту брата, про гру Максима на скрипцi е згадка в невеличкiй рукописнiй книжцi, названiй «Спогадами», сестри письменницi Євгенii: «Кiлька мiсяцiв навчався Макс гри на скрипцi. Але далi продовжувати навчання йому не дано можливостi, i ми вдвох грали все тiльки по слуху, як два цигани». А на сторiнках, якi стосуються подiй 1881 року, зазначено, що влiтку до брата в Кiмполунг приiжджав Ераст Мандичевський i вони разом iз ним виконували рiзнi музичнi твори. А незабаром, за словами Євгенii, вже в Чернiвцях Максим, вона i Мандичевський вiдповiдно на скрипцi, фортепiано та вiолончелi «грали на двох вечорах трiо Бетховена».

Безперечно, неординарним був брат Юлiан (помер 11 вересня 1922 року в Чернiвцях), фiлолог за освiтою. Вiдомо, що в юностi вiн разом з Ольгою та Євгенiею також брав участь у концертах i виставах у Кiмполунзi. Як i Максим, пiд час навчання в Чернiвецькому унiверситетi привозив молодшим братам i сестрам книги, по змозi передавав iм своi знання. Пiзнiше був професором гiмназiй у Коломиi та Чернiвцях, одним iз перших в Украiнi почав працювати над латинсько-украiнськими та грецько-украiнськими словниками, е автором унiкальних наукових статей, пiдручникiв, «Латинсько-украiнського словаря» (660 сторiнок), який i досi становить цiннiсть для фахiвцiв. За укладання цього словника Ю. Кобилянський став кавалером ордена Франца-Йосифа. Про нього як про вiдомого лексикографа мовиться в рядi енциклопедичних видань.

26 липня 1892 року Ю. Кобилянський одружився iз спольщеною iталiйкою Ізабеллою фон Ферро, батьки якоi – збiднiлi помiщики – мали садибу в селi Мiгученах (тепер село Михайлiвка Глибоцького району Чернiвецькоi областi), що межуе з Димкою. Там часто перебувала О. Кобилянська, письменниця дуже любила ходити туди пiшки через поля. На початку столiття Юлiан збудував у Чернiвцях на вулицi Балтi-Нестора, 11 (нинi будинок № 43 на вулицi Олега Ольжича) власний дiм. У ньому протягом 1920—1925 рокiв жила О. Кобилянська.

Сестра Євгенiя так само, як i Ольга, змушена була обмежитися початковою освiтою, упродовж 5 рокiв навчалася в конвiнктi (приватна школа) «однiеi польськоi панi», про яку писала так: «Навчила мене читати i писати по-польськи, а також по-нiмецьки, залишилися у мене i уривчастi знання з французькоi мови. Коротко кажучи, навчила мене дуже мало. Батько протягом 5 рокiв платив iй шаленi грошi, а я залишилася з тим самим розумом, який був у мене на початку». Тож згодом довелося поповнювати знання самотужки. Вона багато читала, про що, зокрема, свiдчить досить великий за обсягом блокнот, де записанi назви прочитаних у 1880-х роках творiв рiзних авторiв. Тут i Дiккенс, i Золя, i Гюго, i Шпiльгаген, i Жорж Санд, i Дюма, i багато iнших письменникiв.

З дитинства Євгенiя дуже любила музику. В ii «Спогадах» е такий запис: «В сусiдствi з нами жила одна родина, де грали на фортепiано. Не раз просиджувала я пiд цим будинком i прислухалася до iхньоi гри. Мати мала вдома гiтару без струн.

Я натягнула замiсть струн нитки i пробувала одним пальцем грати пiснi. Коли б я тепер слухала щось подiбне, це приводило б мене до вiдчаю».

Тонкий музичний слух Євгенii помiтила ii вчителька й порадила батьковi вiддати дочку вчитися гри на фортепiано. З 9-рiчного вiку протягом кiлькох рокiв опановувала сестра письменницi секрети музики. Їй пророкували велике майбутне, принаймнi в Кiмполунзi вона вважалася найкращою пiанiсткою. Постiйно грала на музичних вечорах у своему мiстi, неодноразово брала участь в концертах у Чернiвцях. У 1878 роцi Євгенiю запросили на ювiлей письменника Миколи Устияновича. Якраз тодi там вiдбувся мiський концерт, на якому вона акомпанувала до окремих пiсень, разом з Марiею Устиянович у чотири руки грала «Угорськi танцi» Брамса. А взагалi в репертуарi Євгенii, як можна довiдатися з рiзних джерел, були також твори Мендельсона, Бетховена.

В юнi роки Є. Кобилянська робила лiтературнi спроби. У фондах Чернiвецького музею О. Кобилянськоi зберiгаються три ii вiршi-присвяти матерi, написанi польською мовою, ii перу належать двi алегоричнi новели – «Струмочок», «Скала i Потiчок». Окрiм того, вона – авторка досить великих за обсягом «Спогадiв» (загальний зошит), що цитованi тут.

Однак старшiй дочцi Кобилянських не вдалося розвинути своi творчi здiбностi. Їй судилася доля бiльшостi жiнок того часу – замiжжя та сiмейнi клопоти. 26 серпня 1886 року вона одружилася з Юлiаном Урицьким, який за фахом був механiком (тодi ця професiя вважалася рiдкiсною). У листi до О. Кобилянськоi вiд 22 червня 1885 року вона розповiдала про основнi риси характеру свого майбутнього чоловiка: «Юлько не з буковинцiв i не з галичан. Найдовше вiн жив у нiмецьких краях i, як усi нiмцi, мае здоровi погляди. Вiн був у Баварii. Його характер знаю грунтовно. Вiн дуже вольовий, вiдважний, як лев. Не одну людину врятував од смертi. При цьому вiн дуже чутливий i делiкатний. Також дуже гордий».

Пiсля одруження Євгенiя з чоловiком жила в Димцi, де вони мали приватний будинок. Із 1909 року (пiсля смертi Ю. Урицького) десь до кiнця 1912 року – в буковинському мiстечку Заставнi разом з братом Олександром, а за кiлька мiсяцiв пiсля того, як помер батько, самотня, хвороблива Є. Кобилянська-Урицька переiхала до сестри Ольги в Чернiвцi. Померла вона 8 травня 1917 року, похована в сiмейному склепi Кобилянських.

Проживаючи переважно в селi, Євгенiя добре знала життя, побут, звичаi селян, записувала народнi пiснi. Чимало з ii розповiдей використала у своiй творчостi О. Кобилянська. Зокрема, для створення новели «За готар».

Крiм старших братiв i сестри, мала письменниця трьох молодших братiв – Степана, Олександра, Володимира. Щоправда, Степан жив у родинi дуже мало. У 1878 роцi 12-рiчним хлопцем вiн вступив до вiйськовоi школи в мiстi Вiнер-Найштадт (бiля Вiдня, Австрiя), яку закiнчив 1 червня 1884 року в чинi молодшого лейтенанта. Прикметно, що в мистецьких довiдниках натрапляемо на статтi про нього як про художника.

Малювати почав ще в дитинствi. Не залишив цього захоплення й пiсля того, як став вiйськовим. Коли ж Степана направили служити в 24-й пiхотний полк у Вiднi, вiн одержав можливiсть вiдвiдувати Вiденську академiю мистецтв. У 1890-х роках служив у вiйськових частинах, дислокованих у Чернiвцях та Радiвцях (мiсто в Румунii), а з кiнця 1899-го до 1909 року знову жив у Вiднi, причому якийсь час навiть викладав мистецтвознавство у вiйськовiй академii. У 1909 роцi Степан був переведений до мiста Марiбор (Словенiя). Там залишився жити пiсля виходу 1919 року у вiдставку в чинi полковника австрiйськоi армii, там вiн i помер 1 лютого 1940 року. Виконуючи останню волю покiйного, його тiло пiддали кремацii в австрiйському мiстi Грац, а урну з прахом установили на Марiборському цвинтарi «Побреже».

С. Кобилянський – автор пейзажiв, замальовок з життя гуцулiв, невеликих картин батального жанру, портретiв. Найдовершенiшi його твори – «Пейзаж з Кiмполунзьких гiр» (1887), «О. Кобилянська в хустцi» (1889), «Портрет О. Кобилянськоi» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1911), «Портрет матерi» (1913), «Зимовий краевид (военний нарис)» (1915), «Голландський пейзаж» (1915), «Гiрський краевид» (1915), «Осiннiй пейзаж» (1915), «Старовинна галицька церква» (1915), «Пiзня весна» (1916), «Пейзаж» (1924).

Про С. Кобилянського та його дружину (26 сiчня 1897 року вiн одружився у Чернiвцях з Євгенiею Шанковською) з великою симпатiею згадуе в декiлькох листах Леся Украiнка. Пiд час вiйськовоi служби в Чернiвцях вiн заприятелював з письменником Осипом Маковеем.

Наймолодшi брати – Олександр i Володимир – росли пiд безпосередньою опiкою сестри Ольги, яка, зрозумiло, мала великий вплив на iхне виховання. О. Кобилянський пiсля закiнчення в 1900 роцi правничого факультету Чернiвецького унiверситету працював на вiдповiдальних посадах у юридичних установах мiст Чернiвцi, Заставни, Вашкiвцi, був комiсаром полiцii в Кiмполунзi, де й помер у 1933 роцi (похований у родинному склепi Кобилянських у Чернiвцях). Його позашлюбна донька Олена (для домашнiх – Галюся) стала прийомною донькою письменницi.

Юридичний фах Олександра не завадив йому цiкавитися лiтературою, перейматися письменницькими клопотами сестри. А коли ще був студентом, у 1898 роцi навiть написав передмову до перекладеноi нiмецькою мовою повiстi «Царiвна», яку авторка мала намiр видати в Берлiнi. «Олександр укладае собi якесь вступне слово, де хоче порiвняти всi три повiстi», – писала О. Кобилянська до О. Маковея 23 вересня 1898 року, зауважуючи, що ii брат поставив на метi порiвняти з «Царiвною» два iнших твори – «З доброi сiм'i» нiмецькоi письменницi Габрiели Рейтер та повiсть «Тереза» iталiйськоi письменницi Нейери (Анна Радiус Цуккарi), якi певною мiрою були схожi за своею тематикою. В 1899 роцi Олександр разом iз сестрою Ольгою також переклав нiмецькою мовою байку Наталii Кобринськоi «Чудовище».

Наймолодший брат письменницi – Володимир – рiс допитливим, залюбленим у природу хлопчиком, колекцiонував рiзних комах, пiзнiше добре грав на вiолончелi. Захоплювався народною творчiстю, допомагав збирати фольклор вiдомому дослiдниковi iсторii, побуту, культури буковинського краю Раймондовi Фрiдрiху Кайндлю. Володимир був надзвичайно здiбним, наполегливим, можливо, навiть занадто пунктуальним, скрупульозним. У народнiй школi, в гiмназii, в Чернiвецькому унiверситетi, юридичний факультет якого вiн закiнчив 1901 року, вчився тiльки на «вiдмiнно». В 1903 роцi здобув звання доктора юриспруденцii, працював судовим практикантом у Чернiвцях. Постiйно жив разом з батьками та сестрою Ольгою.

Кобилянська дуже любила наймолодшого брата. У них, крiм великоi зовнiшньоi схожостi, було чимало спiльних iнтересiв, з ним вона часто дiлилася своiми задумами, планами. Коли в 1899 роцi письменниця разом з О. Маковеем готувала збiрник творiв украiнських новелiстiв для видання в Нiмеччинi, Володимир взяв участь у цiй пiдготовцi, переклавши нiмецькою мовою розвiдку Івана Франка «Русько-украiнська лiтература», першу частину якоi упорядники збiрника хотiли використати як вступну статтю. Щоправда, переклад так нiде й не був опублiкований.

Доля брата спонукала О. Кобилянську написати повiсть «Через кладку». В автобiографii «Про себе саму» пiдкреслювала: «Може, була б ii ще не написала, та невмолима смерть мого дорогого, незабутнього брата Володимира, який одинокий був у родинi, з котрим я iнодi говорила про дещо з своiх думок i планiв, – пхнула мене до скоршого написання того оповiдання». Твiр присвячений В. Кобилянському, який i став прототипом Нестора, героя цiеi повiстi. У написаннi повiстi письменниця щедро використала бiографiчнi матерiали: щоденники своi i брата, листування з ним.

Володимир помер через сухоти. Вiн змалку часто хворiв, легко застуджувався, але, повнiстю вiддаючи своi сили спочатку навчанню, а потiм роботi, нехтував здоров'ям, порадами лiкарiв, а хвороба прогресувала. Марним було лiкування на вiдомому австрiйському курортi Арко, повернувшись iз якого до Чернiвцiв, за декiлька днiв Володимир помер. Це сталося 2 червня 1909 року. Похований В. Кобилянський у сiмейному склепi в Чернiвцях.

З автобiографii постае майже iконописний образ матерi письменницi: «Ах, та Марiя! Це й була справдiшня Марiя. Вийшовши молоденькою ледве 18-лiтньою за мого батька, стала моею, нi – нашою матiр'ю, бо нас було бiльше дiтей в хатi – сама я була четверта з ряду. Полюбивши батька, а з тим i його рiдну мову, переступила без вагань на його просьбу на його вiру, причинившись так до основания чисто украiнськоi хати. Вона не була вчена… Нi, того часу не подавалось жiнкам середньоi верстви великоi науки. Господарське знання, знання красного шиття, гафтiв, краснопис… знання Святого Письма, читання взагалi, знання французькоi мови (хоча б лише поверхове), гра на гiтарi, танцi – от i все, що давалось дiвчинi як духовне вiно». Зауваживши, що обов'язок стати матiр'ю i дружиною вона перебрала все ж таки без знання французькоi мови та гри на фортепiано, О. Кобилянська окреслюе найвизначальнiшi риси своеi матерi: «Скiльки то чуття, глибокого, святого чуття… Скiльки безгранично! доброти, бiблiйноi лагiдностi, жiночоi нiжностi мала вона в собi. Чого не доконав батько в вихованнi на дiтях своею повагою, строгiстю й фанатичною консеквенцiею [послiдовнiстю. – В. В.] – те довершила вона своiм супокiйним розумом, лагiдним наказом, погладженням, повним любовi, рукою по головi – i все сповнялося. Вiдкись бравсь той послух, хоч iз зморшками нiмого невдоволення на чолi, та все-таки вiн брався звiдкись. Так i у хлопцiв, i в дiвчат, у старшоi сестри моеi – i в мене».

Письменниця розповiдае про готовнiсть матерi завжди прийти на допомогу батьковi, який, «мов у ярмi, працював день у день нижчим урядником у бюрi, без вiдпочинку, без вiдпусток, вiрно, щиро».

За твердженням О. Кобилянськоi, людськi та громадянськi чесноти, працьовитiсть, непохитнiсть вона сама та ii брати й сестра Євгенiя успадкували вiд батькiв: «Збираючися до писання своеi бiографii, я не могла не спiмнути хоч одним словом ту свою матiр, вдачi котроi я чи не все свое ество завдячую, i вiчно трудящого батька».

Ю. Мулик-Луцик у книзi «Духовий портрет Ольги Кобилянськоi», аналiзуючи значення й особливостi рiзних впливiв на формування видатноi письменницi, скористався щойно цитованою бiографiею, аби пiдкреслити: «У Кобилянськоi <…> обставини склалися щасливо: батьки ii розумiли, викликали в неi любов, пошану i довiр'я, тому могли впливати на неi в ii дитинствi i в юностi».

Можна впевнено говорити про значний вплив матерi на О. Кобилянську. Характерно, що вже з юних лiт вона, беручи приклад iз матерi, могла бути (i за необхiдностi була) берегинею дому. Це особливо виявлялося тодi, коли мати нездужала, а згодом, навiть з ореолом знаменитоi письменницi, Ольга взяла на себе всi домашнi клопоти, ставала – без перебiльшень – опiкункою всiх членiв родини, якi разом iз нею мешкали. Марiя Бобикевич, донька вiдомого украiнського письменника Миколи Устияновича, давня подруга О. Кобилянськоi, описувала однi зi своiх гостин у неi: «Немало здивувало мене, що вона всiм занималася вдома, попри ii письменницьку працю. То щось прятае [прибирае. – В. В.] у хатi, то знову бiжить у кухню, там щось зарядить [затiе, зробить. – В. В.]. То всякi iнтереса притикають сюди, туди, а все до неi».

Схожiсть мiж донькою – Ольгою – i ii матiр'ю – помiтимо, коли пiсля спогадiв М. Бобикевич натрапимо на таку характеристику матерi в автобiографiчному нарисi письменницi «Доля»: «Она появлялася нечутно тут i там… i всюди щось робила – поповняла щось i доводила до кiнця i досконалости. Де появлялася, прокидалася гармонiя i мир. Їi називали добрi приятелi Св. Анною». Вiдомо, що так називала Марiю Кобилянську Леся Украiнка.

А в листi до видатного украiнського культурно-освiтнього та полiтичного дiяча Олександра Барвiнського вiд 17 грудня 1909 року О. Кобилянська пiдкреслювала й таку особливiсть поведiнки матерi щодо доньки: «Мати моя, хоч без вищого образования, в нiчiм мене не спиняла, до нiчого мене не силувала, i все була рада, коли бачила, що або читаю, або пишу». Тiльки одного разу, за словами письменницi, запитала, що ото вона так багато пише, а коли Ольга (творила якраз одну зi своiх новел), не знаючи, куди подiтися вiд сорому, вiдповiла, що нiчого, то мати сказала: «Чи то буде потрiбне для чогось, що стiльки пишеш?». «І бiльше нiколи не допитувалась, не забороняла. Добра була! Добра i мудра», – констатувала О. Кобилянська. Можна здогадуватися, що тодi для дiвчини поведiнка матерi не тiльки сприяла, а можливо, i благословила на творчiсть. Такий здогад пiдсилюють рядки з того ж таки нарису «Доля»: «Марiя, сама жадна духового корму, кинулась на книжки. Читала вдень i ночею. Можна сказати ночами читала <…> І тайком… мало-помало, а потiм чимраз частiш почали появлятися в ii дневнику стихи. Їi мати – незвичайно розумна i добра жiнка, одна з постатей бiблiйних… – не спиняла ii нiколи в читаннi. Чомусь iнстинктом своiм материнським, вiщим… вiдгадувала, що книжки мають стати саме тiй ii дитинi одиноким прибiжищем на свiтi…»

О. Кобилянська була вiруючою людиною. Це засвiдчила своiм життям i творчiстю, але вiрила своерiдно. Їй не можна приписати нi релiгiйного фанатизму, нi атеiзму, як це намагалися зробити радянськi iдеологи, трактуючи крiзь вигiдну для них призму твори письменницi «На полях», «За готар», «У св. Івана». Вона неординарно сприймала церкву й молитву. Сам процес християнськоi молитви розумiла як таiнство, що, iмовiрно, перейняла вiд матерi. В автобiографii «Про себе саму» читаемо: «Мати моя не була побожна… в звичайнiм значеннi слова. Їi бачили лиш рiдко в церквi з дiтками (по бiльшiй частi – з нами двома дiвчатками), вона не мала на те часу. Зате, коли дiтвора вилетiла з хати в свято, недiлю, мов з вулiя, вона брала за молитвеник свiй i, усiвши… десь в куток якоiсь софи, почала молитися. Тодi нiхто з дiтей не переривав мамi мольбу. А коли хто й переходив припадком коло неi… звiльняв ходу й вiдходив уже на пальцях: мама молилася [видiлено О. Кобилянською. – В. В.]. Не дивилася на нiкого… й не говорила… бувала тодi якась така iнша, така, як свята».

Тож природно, що О. Кобилянська, реагуючи на закиди про те, що вона, мовляв, не ходить до церкви, писала в листi до О.Маковея вiд 21 квiтня 1899 року: «Се правда, що я тут не ходжу до церкви, але як я на силi – я ходжу. Я не можу з великою публiкою враз молитися [пiдкреслення наше. – В. В.], але се, може, тяжко такому поняти, котрий цiле свое життя комедiю грае».

Марiя Кобилянська померла 17 вересня 1906 року. Коли недуга приковувала ii до лiжка, що траплялось доволi часто, першою i найкращою ii помiчницею, рятiвницею була Ольга. Про той оповитий трагедiею найбiльшоi втрати час О. Кобилянська написала 11 жовтня 1906 року в листi до дружини О. Барвiнського Євгенii: «Дорогоi моеi матерi, найщирiшоi приятельки, вже нема – i нiколи бiльше не буде. Вiд минувшоi осенi цiлком не вставала, i я мала в нiй малу дитину, котру мусила-м доглядати i власноручно годувати. Бiдна вона була i мучена через лежання, але послiднi днi… мучилася страшенно. Померла на моiх i моеi сестри руках. На ii похоронi я навiть не могла бути, бо есьм сама дуже нездорова. Доперва перед кiлькома днями iздила-м на цвинтар, де побачила-м вже вiдразу лиш ii могилу. Не можу i тепер звикнути до думки, що вона може деiнде бути – як не коло мене.

Говорю про неi з Вами, дорога моя панi, бо оскiльки мала-м нагоду пiзнати Вас, носите i Ви подiбне серце, i таку ж душу, як вона, – i я люблю i шаную Вас з цiлоi душi.

Всiм, що мають ще матерiв i родичiв, говорила б я заедно: любiть i шануйте тих Ваших найдорожчих приятелiв. Бо все можна по два рази в життi мати, лиш матiр i батька вже нi».

Характеризувати вплив батька на особистiсть О. Кобилянськоi набагато складнiше. Вiн, безперечно, був для неi зразком того, як досягти життевоi мети, як долати перипетii долi. Письменниця буде пишатися тим, що вiн, потрапивши на Буковину в 14-рiчному вiцi, самотужки зумiв здобути необхiдну освiту, чесно працював на рiзних посадах, захищаючи насамперед iнтереси знедолених, що завжди користувався повагою i у простолюду, i у своiх зверхникiв, спромiгся дати належну освiту синам i, зрештою, единий забезпечував велику родину.

В автобiографiчному нарисi «Доля», однак, О. Кобилянська так характеризуе його: «Строгий, жестокий мужчина, котрий лиш рiдко бував нiжним». А в листi до О.Маковея вiд 13 сiчня 1899 року напише: «Ви гадаете, що якби я бралася i до найгрубiшоi працi, то батько би сказав: дiвче, шкода часу та й тебе до того. Нiколи. Пiдлогу шурувати i писати – се все одно. В нього се не мае вартостi».

В окремих щоденникових записах О. Кобилянськоi йдеться про надмiрну ощадливiсть, навiть скупiсть батька. Через це донька неодноразово нарiкала на нього. Пiзнiше, щоправда, прийшло розумiння того, що Юлiан Якович постiйно був змушений думати про те, як прогодувати й одягнути велику сiм'ю, як вивести в люди дiтей. А риса ощадливостi, вмiння використовувати все без втрат характеризуватиме згодом i саму письменницю. У спогадах, позначених криптонiмом «М. Г.» [очевидно,Марiя Герасимович. – В. В.], прочитаемо: «Я завважила в письменницi великий господарський змисл. В еi домi не найдеться нiчого, що було би забагато, все обраховане, все потрiбне, все зуживаеться».

«В сiм'i Кобилянських панував старий, традицiйний, патрiархальний дух украiнськоi вiри, мови й звичаiв, на базi яких iснуе цей органiчний патрiотизм, що його можна назвати народно-психологiчним у порiвняннi до т. зв. рацiоналiстично-соцiологiчного патрiотизму модерних поступовцiв», – зауважив Ю. Мулик-Луцик.

Родинне середовище, умови життя й побуту сформували в О. Кобилянськоi розумiння необхiдностi наполегливоi працi для досягнення запланованого чи омрiяного. На доказ цього наведемо уривок iз ii щоденникового запису, датованого 8 квiтня 1884 року, де письменниця, описуючи свое захоплення творами Марлiтт (Євгенii Іон), якi прочитала «вже по чотири чи й по п'ять разiв», зауважуе: «Я збираю грошi, хочу придбати собi твори Марлiтт. Шию укривало з клаптикiв матерii, яке потiм продам для цього».

Сiмейнi традицii утвердили в нiй необхiднiсть з великою повагою ставитися до батька та матерi, що неодноразово змушувало Ольгу гамувати в собi навiть найсокровеннiшi бажання, переосмислювати власнi вчинки. Хiба не через це майбутня письменниця вiдмовилася вiд намiру стати професiйною актрисою? У ii щоденнику 1 квiтня 1886 року занотовано, що вона мала змогу потрапити до трупи украiнського театру, але вiдмовилася, зважаючи й на те, як би такий крок потрактував ii батько, i враховуючи сiмейнi обставини: «Менi вiдповiли, що ладнi мене взяти й чекають мого приiзду, якщо не буде заперечень з боку моеi родини. Я, звичайно, не могла татковi нiчого сказати, бо напевне спалахнула б нова буча. А крiм того, Генця виходить замiж, i я не можу залишити бiдолашну мамцю, бо вона часто хворiе i якось особливо мене любить. Татко теж нездужае, став сварливий i дратiвливий. Що б тут без мене було? Тому я вiдповiла, що батьки менi не дозволяють i я не можу здiйснити свого намiру. Лист мiй був дуже ввiчливий, я написала, що не кидаю думки пiти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пiшла, але тепер учитимуся спiву i колись таки поступлю до театру. Хто зна, якi ще можуть настати часи, тобто, що вони принесуть?»

Офiцiйна освiта О. Кобилянськоi, як знаемо, була початковою – чотирикласною. Пiдвищувати свiй освiтнiй рiвень iй довелося самотужки. А потяг до знань розвивали передусiм батьки. Чомусь бiографи письменницi оминають увагою рядки автобiографii 1927 року, якi мiстять iнформацiю про невелику, але добiрну бiблiотеку в Кiмполунзi, що з неi за незначну грошову заставу можна було брати книги: «Тут я загнiздилася; а що саме мiй батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я дiставала iх без перешкод, тим бiльше, що батько й мати пiддержували в нас, дiтей, дуже рано стремлiння i охоту до освiти» [пiдкреслення наше. – В. В.].

Треба також вiддати належне i старшим братам О. Кобилянськоi – Максимовi та Юлiановi, котрi також впливали на формування читацьких уподобань сестри: «Брати моi старшi, що пребували в школах i вертали на ферii, були моiми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академiю в Чернiвцях, де мали можливiсть час вiд часу достарчати менi доступнi й поважнi твори та нiмецьких класикiв, як Гете, Шiллер, вiдтак Шекспiр, що ставав менi щодалi милiшим, то знов твори Гейне, дещо з Гердера й iн.».

Перелiк творiв, якi майбутня письменниця прочитала в юностi, можна продовжити, до того ж найстарший брат Максим, навчаючись у Чернiвцях, привозив Ользi книги, ноти, допомагав займатися самоосвiтою, а найголовнiше – був ii першим критиком, порадником i помiчником на лiтературнiй нивi. Ознайомившись iз раннiми творами своеi сестри, вiн писав iй у листi вiд 29 грудня 1883 року: «Ти безперечно маеш талант, чого i найгострiшi критики тобi не зможуть вiдмовити. Старайся його використати, читай багато, щоб тим самим набути широких i рiзнобiчних знань. Змiст книжки повинен бути не забавним, а повчальним [пiдкреслення наше. – В. Б.]. Твоi речi багатi думками, читаються легко i без утоми. Зберiгай свою пристрасть, бо саме вона, на мою думку, дае життя мертвим буквам. Я б тобi радив зараз нiчого не писати, щоб мати бiльше часу для читання. Читаючи, роби виписки добрих, здорових думок, i з особливою увагою треба стежити за характерами окремих осiб, бо ж вони промовляють твоiми устами. Я постараюся придбати для тебе iсторiю лiтератури, щоб ти могла вирiшити, в якому напрямковi зможеш успiшно працювати. Ти ще молода, маеш досить часу для творчостi, крiпи свiй живий дух читанням… Не соромся передi мною, бо я твiй найщирiший друг i оборонець.

О! Щоб усi так думали, як ти, то на свiтi не потрiбнi були б юристи-правники».

Цi ж твори – очевидно, «Гортенза» (1880) i «Воля чи доля» (1883) – Максим давав читати також своему товаришевi, студентовi Адольфу Крамеру, добре обiзнаному з лiтературою. Про враження, що справив на Кобилянську згаданий лист Максима i наступний, де вiн повiдомляв, що передав Крамеровi ii твори, довiдуемось iз щоденника письменницi. Увечерi 30 грудня 1883 року вона занотувала: «Сьогоднi – власне, вчора – я отримала дуже гарного листа вiд Макса, де вiн, мiж iншим, пише, що прочитав усi моi новели, високо iх оцiнюе i заохочуе мене писати далi». А в записi вiд 5 сiчня 1884 року знову йдеться про старшого брата: «Нинi Макс написав менi, що вже був з моiми новелами в Крамера i що той сприйняв iх захоплено. Ох, усi Максовi листи такi гарнi, я iх зберiгаю. Тепер уже i я могла б написати Крамеровi, але як? Вiн такий освiчений, а я…»

Незабаром за сприяння Максима молода письменниця зустрiлася з Крамером, який, як можна зрозумiти висновок iз щоденникового запису вiд 30 серпня 1884 року, доброзичливо вiдгукнувся про один з ii творiв: «З Крамером справи стоять так: вiн прочитав новелу, сказав, що вона добра i я маю хист, проте ii треба поправити, i вiн це зробить. А ще вiн вважае, що моя нiмецька мова погана, видно, що я слов'янка. Я задоволена, бо якщо Крамер схвалив новелу, то це вже добре».

Щире, неупереджене сприйняття перших лiтературних спроб сестри найстаршим братом, його поради та консультацii А. Крамера (зберiгся також його лист до М. Кобилянського вiд 26 червня 1885 року з конкретними заувагами, що стосуються тодiшнього доробку О. Кобилянськоi) на ранньому етапi творчих пошукiв i сумнiвiв усе ж таки пiдтримували вiру молодоi письменницi в необхiднiсть присвятити себе художньому слову. Їi лiтературний хист принаймнi був помiчений.

Цiкаво, що творчiстю сестри зацiкавився i молодший брат Степан. О. Кобилянська записала у своему щоденнику 25 вересня 1886 року: «Недавно Стефцьо, коли я спокiйно розмовляла собi з ним i з Юльком, запитав, чи я не маю потягу до поезii i чи не пишу. Зайшла мова про те, чи я не хотiла б здати матуру. Згодом я розповiла Стефковi, що пишу, а ввечерi вiн прочитав «Вона вийшла замiж» i «Видиво». Вiн був дуже схвильований i довго не мiг заснути. Вранцi вiн щиро сказав менi, де я зробила помилки i на що менi, пишучи, завше треба звертати увагу, порадив неодмiнно писати далi й пообiцяв, що коли я ще напишу новелу, вiн пошле ii на суд своему приятелевi Швайгертовi…»

С. Кобилянський навчив сестру майстерностi верховоi iзди. «Я вчилася з ним верхом iздити, шаблюкою орудувати», – зазначить вона в автобiографii «Про себе саму». Що стосуеться верховоi iзди, то О. Кобилянська опанувала ii настiльки, що не всi чоловiки в Кiмполунзi могли позмагатися з нею. Мабуть, i так дiвчина утверджувала впевненiсть у собi, усвiдомлення своеi вартiсностi та несхожостi на пересiчне жiноцтво.

Склалося так, що кожен iз родини Кобилянських залишив певний слiд у життi письменницi. Усi в сiм'i захоплювалися народною творчiстю. У фондах Чернiвецького лiтературно-меморiального музею О. Кобилянськоi зберiгаються родиннi збiрники iз записами украiнських, росiйських, польських, сербських народних пiсень i пiсень лiтературного походження. У родинi панувала традицiя у визначнi днi занотовувати в альбом винуватця врочистостей улюблену пiсню, вiрш або ж уривок iз якогось твору. Найвартiснiший альбом – брата письменницi Юлiана. Вiн, як ми зазначали, допомагав Ользi добирати книги для читання, давав поради щодо творчостi, був палким поцiновувачем театрального мистецтва, грав у самодiяльних виставах, добре спiвав. Причому часто спiвав разом з Ольгою.

Парадоксально, але навiть у своiй згуртованiй щирiстю родинi О. Кобилянська вперше збагнула й нерiвнiсть чоловiка та жiнки, що була запрограмована ментальнiстю тогочасного суспiльства: батьки дбали, щоби вивести в люди синiв, бо ж вiд iхньоi освiти, вiд здобутого фаху залежатимуть створенi ними сiм'i, а дiвчата мусили знати три «К»: Kinder, Kirchen und K?chen (дiтей, церкву i кухню вiдповiдно). І п'ятеро братiв письменницi здобули вищу освiту, а вона, як i сестра Євгенiя, обмежилася початковою: «В хатi були старшi брати – iх треба було утримувати в гiмназii… i для дiвчат зачинились брами науки». Отже, сiм'я певною мiрою дала пiдстави О. Кобилянськiй в доповiдi «Дещо про iдею жiночого руху» наголосити: «Коли в родинi з'явиться синок – родичi тiшаться, коли з'явиться дiвчина – сумують. Чому то так? Чому воно, сиротятко, принесе уже малесеньким життям своiм сум з собою. Воно тому так, що доля його непевна. А непевна тим, що не знати, чи здобуде собi чоловiка, котрий мав би стати iй кормильцем i заступником вiтця й матерi, чи нi».

Так, О. Кобилянська не цуралася нiякоi домашньоi роботи, у неi, як було сказано, вже з юних рокiв сформувався обов'язок бути помiчницею, а з роками й порадницею, заступницею в сiм'i, але там, у родинному середовищi, можливо навiть пiдсвiдомо, у неi виникло прагнення обов'язково вирватися за межi трьох «К». Цьому сприяли i захоплення музикою, малюванням, театром, ковзанами, верховою iздою й – остаточно – лiтературою.

Але принагiдно, коли зайшла мова про доповiдь «Дещо про iдею жiночого руху», з якою письменниця виступила 14 жовтня 1894 року на установчих зборах «Товариства руських жiнок на Буковинi», згадаемо лист О. Кобилянськоi до Євгенii Ярошинськоi вiд 2 жовтня 1894 року, виявлений нещодавно в Центральному державному iсторичному архiвi у Львовi.

В установчих зборах товариства взяли участь i члени та симпатики москвофiльськоi партii з проросiйською орiентацiею, яких називали «твердими», i нечисленнi представники народовськоi партii – «м'якi», що i вважали себе представниками украiнського народу. Очолила товариство Марiя Матковська. Вона досить умiло маневрувала мiж багато в чому антагонiстичними таборами. О. Кобилянська як член цього товариства опiсля збирала грошi для дiтей-сирiт, навчала iх грамоти, украiнськоi мови, вiдкривала бiблiотеку. Важливе значення мала й органiзацiйна дiяльнiсть письменницi з об'еднання жiнок-русинок (украiнок), про що свiдчить такий фрагмент з ii листа: «Ласкава панi! З часописей довiдались Ви, певно, що тут, в Чернiвцях, зав'язалось товариство жiноче. Статути его писанi потроха так зв[аним] «язичiем», однай се товариство мае лучити оба табори <…>. Я, яко чиста украiнка, належу також до того товариства i бажаю з цiлого серця, щоб прилучилось i скупчилось якнайбiльше жiнок до него, бо нам румунки крадут дiвчат, румунiзуют, i пiд час, коли ми за фонетику i етимологiю сваримось, користают з того вороги нашi. Знаючи Вас (хоть не лично) яко високообразовану жiнку i добру, щиру патрiотку, покладаю i на Вашу силу надiю, надiючись, що i Ви прилучитесь до того товариства i прибудете на перше засiдання, котре мае вiдбутись 14 с[его] м[iсяця] о 3-iй годинi по обiдi в Салi Музичнiй. Буде нас бiльше украiнок, то возмемо ми керму в руки, а буде бiльше «твердих», то они. Інiцiяторкою того товариства есть панi Марiя Матковська. Вправдi, потрохи «тверда», але, зрештою, надзвичайно толерантна [пiдкреслення О. Кобилянськоi. – В. В.] i щира русинка. Грiх би було не пiдтримати еi в еi щирих замiрах. На жаль, мушу Вам заявити, що переконуюсь, що деякi украiнськi патрiоти мают замiр шкодити в своiй вузькоглядности тому товариству».

Письменниця постае мудрою, не зашореною догмами якоiсь однiеi партii, напрямку украiнкою. Очевидно, змiст листа був продиктований досвiдом життя в родинi. Завдяки батьковi всi в iхнiй сiм'i усвiдомлювали себе украiнцями, вдома звучала й украiнська мова, i украiнська пiсня. Саме вiн став iнiцiатором будiвництва греко-католицькоi церкви для украiнськоi громади в Кiмполунзi. «Перший почин забудови руско-кат. церкви в Кiмполунзi дав Юлiан Кобилянський, секретар при тамошнiм староствi, чоловiк чесний, руский патрiот, церквi своiй цiлою душею вiдданий», – вiдзначав його сучасник, дослiдник iсторii украiнськоi унii Іван Ших. Однак Ю. Кобилянський позицiонував себе як русофiл лiвого напряму i деякий час навiть був редактором газети такого ж спрямування «Православная Буковина». Осмислення поведiнки та поглядiв батька i сформували в О. Кобилянськоi таку толерантнiсть. До речi, Леся Украiнка писала про нього в листi до сестри О. Косач вiд 11 травня 1901 року: «75-лiтнiй патрiарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатнi подii в Росii зовсiм збивають його з староруського тропу, i вiн вже, очевидно, сам не знае, що робити з своiми «твердими» симпатiями)».

Отже, сiм'я видатноi украiнськоi письменницi вiдiграла визначальну роль у формуваннi ii особистостi, становленнi мистецького таланту. Рiднi О. Кобилянськоi – люди рiзних професiй, уподобань i захоплень – намагалися допомогти iй у життi, в лiтературних пошуках.

Мiж фантазiею та реальнiстю

У 1868 роцi Кобилянськi з Гура-Гумори переiхали до Сучави. Там заприятелювали з родиною Миколи Устияновича (священика, вiдомого украiнського письменника, автора слiв пiснi «Верховино, свiтку ти наш», яка ще за його життя стала народною). Помiтивши мрiйливу вдачу Ольги, своерiднiсть ii мислення й поведiнки, на що постiйно звертав увагу Ю. Кобилянського, коли той, пишаючись, розхвалював насамперед своiх синiв, М. Устиянович увiв дiвчинку у свiт украiнських i чеських казок, якi западали в дитячу душу, будили фантазiю. Пiд упливом цих казок вона згодом почала створювати рiзнi «фантастичнi оповiдання на власну руку», котрi озвучувала в дитячому товариствi. Давньою, найщирiшою ii подругою стала донька поета – Ольга Устиянович.

Перше помешкання Кобилянських у Сучавi було на тодiшнiй головнiй вулицi, що пролягала через мiсто в напрямку Фалтiчен. Потiм переселилися до будинку № 834, власниками якого були Прокiп i Терезiя Чайковськi. Вiн стояв неподалiк вiд Цiсарськоi дороги, десь за 100—150 метрiв од попереднього Кобилянських (в районi теперiшньоi вулицi Унiверситетськоi, навпроти парку бiля унiверситетського корпусу). На мiсцi сучасного парку була криниця Шипiт, iз якоi селяни, йдучи на базар, напували худобу. О. Устиянович у своiх спогадах про письменницю, зокрема, зазначила: «На краю мiстечка Сучави була при гостинцi велика керниця Шипiт. За нею простора толока, а близько неi стояв домик сiм'i Кобилянських».

Щоб хоч трiшечки збагнути дитячий свiт Ольги, вчитаемось у цi спогади: «На тiй толоцi двое дiвчаток, худенькi, чорнявi, бiгали з горба на горб, ручки пiднявши, мов крила, хотiли летiти з вiтром до сонця. Втомленi, вiдтак сiдали коло керницi й мовчки слухали, як водиця, безустанно спливаючи, щось усе шепоче i журчить. Бiльше дiвчатко, це була Ольга Кобилянська, а друга також Ольга. Часом позволяли нам браття нашi грати з ними в кiчку, що була дуже цiкава забава, або збiгати до мети, але в кiнцi звичайно нас виключали як нездiбних зi свого гуртка, не зважаючи неумолимо на всякi просьби i обiцянки поправки. Вечором кликала нас лагiдним милим голосом панi Кобилянська до хати, i тодi мене треба було вiдпроваджувати додому. При прощанню ми, малi товаришки, не могли розлучитись, пока одна другiй не обiцяла, що завтра прийде до неi. В дощовi днi ми бачились рiдко, але як бували ми тодi разом, то конче уряджували маскарад, цебто перебирались в плаття дамське з великим шлепом [шлейфом. – В. В.], в капелюхи з перами, вуальками, а вже вершок наших бажань – це було проходжуватись поважно з зеленою парасолькою по всiх кiмнатах i всiм присутнiм кланятись, махаючи головою. Стiльки непорядку в шафах, по столах i лiжках ми полишали – не знаю, бо нас нiхто не сварив. Все тиха, добра мама Ольги скоренько запрятала i на свое мiсце поставила.

Довкола пiчки сидiли ми зимою з сестрами, i тодi Ольга просила iх казки казати. А вони такi страшнi оповiдали про дiда з дукатами в палицi, про бабу-чарiвницю, котра пастушка убила i лише його голову з'iла, а тiло закопала, та як його костi зачали говорити, бабу оскаржувати, тодi оповiдачка голосом гробовим повторяла: «Ти з'iла! Ти з'iла!»

А ми, переляканi, дрижали i тулились одна до другоi, мов птицi в гнiздечку, i далi хотiли слухати, але сестри смiялися з нас i казали чекати до завтра».

Мiж будинками Кобилянських i Устияновичiв по Цiсарськiй дорозi була вiдстань, може, трiшечки бiльша за кiлометр, ii залюбки долали й О. Кобилянська, i ii сестра Євгенiя, i старшi брати. Ходили, звiсно, в гостi i родинами однi до одних. Кобилянськi, зрештою, були парафiянами греко-католицькоi, або ж рутенськоi, якщо дотримуватися узвичаеноi назви, церкви Святого Воскресiння, а настоятелем у нiй був до 1885 року саме М. Устиянович. Церква, яку побудувала 1551 року сербiянка Олена, дружина господаря Петру Рареша, збереглася.

За часiв Кобилянськоi стояла вона за будинком Устияновичiв. Про той дiм пiд № 385 у центрi мiста, на вулицi Святого Івана (майже поруч iз монастирем Святого Івана Сучавського), О. Кобилянська писала: «Се був перший правдивий руський дiм, у який увiйшли ми, дiти, й почули, крiм у рiднiй хатi, i деiнде руську (так звали тодi украiнську мову) мову й руськi пiснi; де, так сказати б, розумiлися усi й жили одним духом: малi й дорослi, старшi й меншi».

Є в Сучавi також iншi споруди, що збереглися такими ж, якими iх бачила наша видатна землячка. Це – i Сучавська гiмназiя, де навчалися ii старшi брати Максим та Юлiан, i руiни Палацу господарiв, i Церква Мирування, де похована дружина Стефана Великого Євдокiя, i мури Сучавськоi фортецi, де прийняв нерiвний бiй Тимiш Хмельницький. Не зазнала якихось iстотних змiн i територiя монастиря Івана Сучавського, майстерно змальована письменницею в нарисi «У св. Івана».

З 1874-го по 1889 рiк сiм'я Кобилянських живе в Кiмполунзi.

Ознайомлення з iсторичними джерелами, особливо з працею вiденського священика І. Шиха «Історiя церковноi унii на Буковинi вiд початку еi засновання аж до 1901 року», допомагае уявити, яким було це мiсто наприкiнцi XIX столiття. Розташоване воно в глибинi гiр пiвденноi частини Буковини й тягнеться вздовж рiчки Молдови майже шiсть кiлометрiв. Кiмполунг у перекладi украiнською – Довге Поле. Зi сходу навис довжелезний скелястий хребет гори Рарив, найбiльшоi вершини тамтешнiх гiр, що е своерiдним кордоном помiж Буковиною i Молдовою. Із захiдного та пiвнiчного бокiв пiдносяться розлогi лiсистi верхи. «Кiмполунг, за свiдченням І. Шиха, – мiстечко чистеньке, гарне, принадне; населення, котре налiчуе близько 7000 жителiв, – переважно румуни, евреi, нiмцi та нечисленнi украiнцi. Є там повiтове староство, суд, податковий уряд, три православнi, одна греко-католицька, одна римо-католицька парохii, п'ять храмiв Божих i три народнi школи. З 1888 року сполучений Кiмполунг залiзницею з Чернiвцями».

У Кiмполунзi Ольга навчалася в чотирикласнiй нiмецькiй школi. Цiкаво, що ii перша шкiльна вчителька – Берта Мiллер – стала для дiвчини порадницею, навiть подругою, окремi риси, притаманнi iй, колишня учениця використала у змалюваннi Маргарети з «Людини», панi Марко з повiстi «Царiвна». «Вона-то була не лише моею вчителькою в школi, але вчителькою i приятелькою i поза нею. Імпозантна, достойна жiнка, що могла мiрятися в дискусii хоч би з ким. «Панi Сталь» називала я ii в своiй душi – через ii велику освiту, повагу i дар мови. Побираючи науку в народнiй (початковiй) школi, я вчилася З – 4 мiсяцi ще й окремо по-украiнськи в одноi вчительки-украiнки, на iм'я – Процюкевич. Повчилася писати, читати, граматики небагато i – перестала – не було засобiв давати далi вчитися», – читаемо в автобiографii письменницi. Далi, як знаемо, довелося займатися самоосвiтою, а про дуже слабеньке володiння украiнською письмовою мовою (усно спiлкувалася вiльно) свiдчать здiйсненi О. Кобилянською в Кiмполунзi записи украiнських народних пiсень: украiнськi тексти вона занотовувала латинськими лiтерами, тобто звичними для себе зi студiй у нiмецькiй школi. У дiвочих альбомах, у щоденниках, проте, е записи окремих вiршiв украiнських i росiйських авторiв такими ж, як iх подавали тогочаснi видання. Примiром, 11 травня 1884 року, глибоко схвильована красою довкiлля, дiвчина записала своi враження в щоденник нiмецькою мовою, а щоб краще вiдтворити власний настрiй, хвилювання, уплела в текст першi строфи вiрша Т. Шевченка «Закувала зозуленька»: «Тiльки двi великi луки вiддiляють наш садок вiд лiсу, а звiдти долинае щебет пташок, куе зозуля, шумлять стрункi ялини й смереки. А ось десь у лiсi хлопець грае на сопiлцi. Тут я ii рiдко чую, тiльки внизу, в долинi, сопiлку можна часто почути. В менi тодi прокидаеться глибока туга й смуток, хочу кудись полинути… В садку завше пануе святоблива тиша… А тим часом до мене долинае: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку». Я тихо смiюся. Менi завше, як куе зозуля, спадае на думку Шевченкiв вiрш: