скачать книгу бесплатно
Четверта республiка: Чому Європi потрiбна Украiна, а Украiнi – Європа
Володимир Федорiн
Борис Є. Ложкiн
Можливо, через рокiв 20 подii, пережитi Украiною у 2014–2016 роках, сприйматимуться не як низка випробувань, а як початок новоi епохи. Один з ключових дiячiв цього перiоду – глава Адмiнiстрацii Президента Украiни Борис Ложкiн розповiдае у цiй книжцi про те, як будувалася нова украiнська держава, вiльна вiд спадщини радянськоi влади i панування олiгархiв. «Четверта республiка» – книжка про повернення Украiни до европейськоi сiм’i народiв, про те, що вже зроблено, i про те, що доведеться ще зробити.
Борис Ложкiн, Володимир Федорiн
Четверта республiка: Чому Європi потрiбна Украiна, а Украiнi – Європа
© Б. Є. Ложкiн, 2016
© С. Лисенко, художне оформлення, 2016
* * *
Моiм батькам
Передмова
Серпень 2015-го. Третiй рiк економiчноi кризи, що поглиблюеться. Другий рiк вiйни за незалежнiсть – нашоi Вiтчизняноi вiйни. Другий рiк, як я очолюю Адмiнiстрацiю Президента Украiни.
Моя дружина, Надiя Шаломова, раз у раз питае:
– Я не бачу тебе тижнями. А де результат твоеi працi?
Де реформи – одне з основних питань, яке ми обговорюемо. Все, як i в будь-якiй украiнськiй родинi.
Мiй робочий день починаеться о десятiй ранку. Закiнчуеться – о другiй-третiй ночi.
Президент працюе ще бiльше. Причому у бiльш виснажливому режимi – йому доводиться багато iздити краiною i свiтом. Раз на мiсяць, а то й частiше, вiн бувае на лiнii фронту.
Де результат нашоi працi?
Що в нас вийшло, а де ми припустилися помилки?
Коли у червнi 2014-го Петро Порошенко запропонував менi очолити його адмiнiстрацiю, я взяв на роздуми кiлька днiв. У минулому ми були бiзнес-партнерами. Нашi погляди на те, що вiдбуваеться, спiвпадали з бiльшостi питань. Я вважав, що зможу виконувати обов’язки глави адмiнiстрацii як мiнiмум не гiрше, нiж будь-який iнший вiдомий менi керiвник.
Я розумiв, що ситуацiя погана. Однак уся глибина проблем, що стоять перед Украiною, вiдкривалася менi лише iз зануренням у матерiал.
Краiна, населена дивовижними людьми – самовiдданими, талановитими, смiливими, – зазнае найсерйознiшого випробування у своiй новiтнiй iсторii. Стара держава функцiонуе дедалi гiрше. Побудова новоi тiльки починаеться. За рiк з’явилися лише окремi ii елементи – поодинокi острiвцi в морi неефективностi, iнертностi й корупцii.
Коли Надiя запитуе, заради чого я затримуюся на роботi за пiвнiч, я вiдповiдаю:
– Украiна воюе. Уяви, що мене призвали до армii.
Завдання виявилося набагато складнiшим, нiж я гадав, але я не шкодую про рiшення пiти на держслужбу.
Якось я запитав Джонатана Пауелла, що обiймав аналогiчну моiй посаду в командi британського прем’ера Тонi Блера, якою головною якiстю мае володiти chief of staff[1 - Керiвник апарату (англ.).] полiтичного лiдера.
– Вiн повинен умiти говорити «нi», – вiдповiв Пауелл.
Я вмiю наполягти на своему. Вмiю створювати й перебудовувати складнi структури. За той час, коли я перебуваю бiля самоi вершини владноi пiрамiди, я навчився iдентифiкувати й вирiшувати проблеми, про iснування яких не пiдозрював. Цей досвiд, без перебiльшення, е унiкальним. Буде нечесно – i перед Украiною, i перед ii союзниками й друзями, – якщо це знання не вийде за межi вузького кола моiх колег, соратникiв та опонентiв.
У рiшення написати цю книжку е й iнший мотив. 2014 року Украiна стала однiею з найважливiших краiн свiту. Їi бiльше не плутають з Росiею. Весь свiт знае, що Украiна веде боротьбу за незалежнiсть вiд iмперii, за право самостiйно визначати свою долю, за перемогу мiжнародного права над правом сили. Украiна е, у цьому вже нi в кого немае жодних сумнiвiв. Але – яка вона? Та чи можна з нею мати справу?
Ось як я вiдповiв би на цi запитання.
Украiна – це европейська полiтична нацiя. Вона i стара й молода водночас.
Украiна – така ж, ну або майже така ж давня, як будь-яка европейська краiна. Найдавнiшi сторiнки ii iсторii – як i у випадку Францii, примiром, – написанi давньогрецькими колонiстами, що опановували ойкумену в серединi першого тисячолiття до нашоi ери. У шкiльних пiдручниках з украiнськоi iсторii стiльки ж роздiлiв, скiльки й у пiдручниках будь-якоi iншоi европейськоi краiни.
Украiна – одна з наймолодших европейських нацiй.
Розпад СРСР, ключову роль в якому вiдiграв украiнський референдум про незалежнiсть у груднi 1991 року, вiдкрив свiтовi краiни, культури й народи, про iснування яких було вiдомо лише фахiвцям. Для багатьох це вiдкриття було шоком. Згадайте промову Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 року в Киевi. Президент США застерiгав украiнський полiтичний клас вiд спокус «самовбивчого нацiоналiзму, породженого мiжнацiональною ненавистю».
Британський iсторик Ендрю Вiлсон назвав Украiну «несподiваною нацiею». І хай поява на мапi Європи новоi краiни дiйсно для багатьох була несподiванкою – вона точно не була випадковiстю.
Украiна – найбiльша в Європi краiна, в якiй розмовляють рiзними мовами i вiдвiдують храми рiзних конфесiй. У 1990-х – 2000-х вона одночасно зазнала декiлькох трансформацiй: полiтичноi (демократизацiя), економiчноi (перехiд вiд адмiнiстративно-командноi моделi до ринковоi), державноi (утворення основних iнститутiв незалежноi держави) та нацiональноi. «Нацiя – це етнос, який бере вiдповiдальнiсть за самого себе», – сказав якось автор грузинських лiберальних реформ Каха Бендукiдзе. На мою думку, Революцiя гiдностi 2013–2014 рокiв стала фiнальним акордом становлення сучасноi украiнськоi нацii.
Я народився й вирiс в Украiнськiй РСР, тiсно iнтегрованiй у загальносоюзнi вiдносини i структури, а досяг успiхiв у незалежнiй Украiнi. Історики й публiцисти називають Украiну 1991–2013 рокiв Третьою республiкою. Першою була Украiнська Народна Республiка, проголошена 1917-го й знищена Червоною армiею 1919-го. Другою – Украiнська РСР, одна iз засновниць Органiзацii Об’еднаних Нацiй.
Революцiя гiдностi показала, що завдання створення полiтичноi нацii в Украiнi вирiшене. Завдання Четвертоi республiки – побудувати сучасну державу й потужну економiку, забезпечити консолiдацiю та стале функцiонування украiнськоi демократii.
Один з адресатiв цiеi книжки – свiтове спiвтовариство. Я хочу довести, що в Украiни е майбутне, показати, яким я його уявляю, й розповiсти, що саме робиться й мае бути зроблене для того, щоб майбутне було досягнуто.
Украiна потребуе союзникiв та друзiв. Чеснiсть – найкраща полiтика. Я не бачу сенсу нi применшувати труднощi, нi перебiльшувати досягнення. Ключовий факт очевидний: незважаючи на крах Третьоi республiки i пiдступний удар у спину вiд «стратегiчного партнера», Украiна встояла. Тисячi украiнцiв загинули, десятки тисяч пораненi, окуповано Крим i частину територii на сходi, рiвень життя вiдкинутий на десятирiччя назад – i все ж таки ми встояли.
Чи стане полiтичний клас у рiвень з найважчими завданнями реконструкцii краiни? Ключова тема в наших дискусiях з партнерами по правлячiй коалiцii – темпи й глибина реформ. Частина елiти, що програла i яку разом з Януковичем скинув Майдан, безнадiйно дискредитована, молодi полiтики поки що не становлять загрози для тих, хто прийшов до влади пiсля революцii, тому тi, хто обiйняв команднi посади в державi, не схильнi драматизувати ситуацiю. «Куди поспiшати? – запитують досвiдченi полiтичнi бiйцi. – У 1990-х Украiна пережила й не таке – i нiчого».
Вважаю заспокiйливi аналогii з 1990-ми вкрай небезпечними. Слабкiсть Третьоi республiки була помiж iншим запрограмована надто повiльними й непослiдовними реформами позаминулого десятирiччя. Замiсть сучасного ринкового капiталiзму нашi попередники збудували нестiйку, несправедливу й неефективну олiгархiчну модель. Ми в жодному разi не повиннi повторити iхнi помилки.
Ця книга – не campaign biography i не полiтична автобiографiя. Я не бачу себе в публiчнiй полiтицi i не вважаю за необхiдне ретушувати свiй образ для майбутнiх полiтичних битв. Мое завдання – розповiсти про глибоку трансформацiю, яку переживае Украiна. Цьому задуму пiдпорядкована й структура книги.
У двох перших роздiлах я розповiдаю про себе i про подii, якi зробили Украiну такою, якою вона е зараз. Перший роздiл («Смак влади») присвячений подiям 2013–2014 рокiв, коли украiнське суспiльство знайшло в собi сили скинути ненависну владу, а автор – несподiвано для себе – включився в роботу з будiвництва нових державних iнститутiв. Другий («Без мапи») – це коротка iсторiя Третьоi республiки крiзь призму моеi особистоi долi.
Украiна не вистояла б у сутичцi з набагато сильнiшим супротивником, якби не готовнiсть ii громадян жертвувати всiм заради захисту Батькiвщини. Третiй роздiл («Революцiя цiнностей») присвячений бiйцям, волонтерам, громадським активiстам. Їхня жертва – це справжнiй атестат зрiлостi, пiдтвердження того, що в Украiнi склалась сучасна полiтична нацiя.
Президент Петро Порошенко ввiйде в iсторiю як лiдер, який у найчорнiшi днi 2014–2015 рокiв вiдстояв суверенiтет Украiни. Глибокий аналiз цього перiоду – справа майбутнього, я ж вважав за необхiдне дати короткий нарис перших пiвтора року його президентства (роздiл четвертий «Пан Президент»).
Крах режиму Януковича та военна агресiя проти моеi краiни показали неспроможнiсть багатьох державних iнститутiв. Їх перезавантаженню й кадровому оновленню присвяченi п’ятий i шостий роздiли («Побудова сучасноi держави» i «Спецназ реформ»).
Полiтичну й економiчну структуру, що склалася в Украiнi у 1990-х – 2000-х роках, часто називають олiгархiчною. Це не публiцистичне перебiльшення, а серйозний обмежувач, що перешкоджае модернiзацii краiни. Про масштаби проблеми та про шляхи ii подолання – сьомий роздiл («Сутiнки олiгархiв»).
У першi десятилiття незалежностi Украiна не змогла створити успiшну модель економiчного розвитку. У восьмому роздiлi («Украiнська економiка: що пiшло не так») я аналiзую причини вiдносного вiдставання краiни вiд наших сусiдiв, у дев’ятому («Боротьба за реформи») розповiдаю про те, як забезпечити успiх i незворотнiсть радикальних реформ, якi створять передумови для стiйкого i динамiчного економiчного зростання.
Украiна зробила свiй геополiтичний вибiр у надзвичайно непростий iсторичний момент. Європейський Союз, з яким вона зв’язала себе Угодою про асоцiацiю, перебувае в пошуку оптимальних моделей поведiнки вiдразу в декiлькох ключових сферах життя. Про те, що Украiна, яка вiдповiдае сама за себе, – це не тягар, а пiдмога для будiвництва спiльного европейського дому, я пишу в десятому роздiлi («Повернення в Європу»).
Якби три роки тому менi хтось сказав, що украiнцi гинутимуть пiд росiйськими кулями й снарядами, я б тiльки покрутив пальцем бiля скронi. Жахливi фантазii лiтераторiв-маргiналiв стали дiйснiстю. Одне з ключових завдань украiнського державного будiвництва – дати переконливу вiдповiдь на виклик, кинутий Росiею. Одинадцятий роздiл («Загроза зi Сходу») описуе мiй пiдхiд до вирiшення цього завдання.
Роботу над книгою я закiнчив у сiчнi 2016 року. Менi неодноразово хотiлось доповнити ii, врахувати бiльш пiзнi подii, але ситуацiя в краiнi розвиваеться так стрiмко, що, наздоганяючи новини, я нiколи не змiг би поставити крапку.
На завершення я хотiв би подякувати всiм, без кого не було б цiеi книжки.
Моiй дружинi, Надii Шаломовiй, – за терпiння. Це були найскладнiшi 20 мiсяцiв нашого життя.
Президенту – за довiру i неймовiрний виклик.
Командi Адмiнiстрацii Президента – Олександру Данилюку, Олексiю Днiпрову, Костянтину Єлiсееву, Вiталiю Ковальчуку, Юрiю Онищенку, Ростиславовi Павленку, Андрiю Таранову, Олексiю Фiлатову, Святославу Цеголку, Дмитровi Шимкiву – за працездатнiсть i завзятiсть.
Катерина Котенко, Олена Мартинова, Тетяна Телятникова, Ірина Чеботаева доклали чимало зусиль, аби ця книжка побачила свiт.
Хочу висловити вдячнiсть усiм, хто, прочитавши рукопис, висловив цiннi зауваження та критику: Борису Грозовському, Сергiю Гурiеву, Денису Денисенку, Геннадiю Курочцi, Олександру Пасхаверу, Наталцi Попович, Ігорю Федюкiну, Григорiю Шверку.
Сирлибай Айбусiнов ретельно перевiрив факти.
Всi помилки та недолiки – на совiстi автора.
Роздiл 1
Смак влади
Якщо на початку лiта ви вирiшили прокататись кам’янистою пустелею Вадi Рам в Йорданii, виiжджати треба рано-вранцi. На прогулянку пiд слiпучо-синiм небом, серед звiтрiлих рожево-червоних скель та сiруватого, з жовтим вiдтiнком, пiску матимете кiлька годин – поки не накрила спека.
Це було 1 червня 2014 року. В Украiнi щойно вiдбулися президентськi вибори. Роз’iжджаючи пустелею на позашляховику, ми з друзями iз запалом обговорювали перспективи, що вiдкривалися перед краiною. Центральна виборча комiсiя ще не пiдбила офiцiйних пiдсумкiв, та було зрозумiло, що в першому турi перемiг Петро Порошенко. Близько полудня ми повернулися на базу.
Задзвонив телефон. У слухавцi почувся веселий голос Порошенка. Пiсля привiтань вiн запитав, чи не хочу я стати главою його адмiнiстрацii.
– Звичайно, i главою адмiнiстрацii готовий, – вiдповiв я у тон спiврозмовниковi.
– Нi, ти не зрозумiв, – сказав вiн. – Я не жартую. На роздуми – 5 хвилин.
Домовилися про зустрiч. Через день я був у Киевi. Розмова тривала кiлька годин. У мене були десятки запитань до п’ятого Президента Украiни. Якою вiн бачить майбутню краiну? Наскiльки рiшуче налаштований на реформи? Що вiдбуваеться на Донбасi i як вiн збираеться погасити конфлiкт? Полiтичних амбiцiй у мене нiколи не було, тому робота в адмiнiстрацii могла мене зацiкавити лише в тому разi, якщо Президент налаштований на радикальнi змiни й готовий надати менi достатню самостiйнiсть. Так i буде, – пiдтвердив вiн.
На сходi починалися боi. Я вiдразу попередив, що нiчого не розумiю у военних питаннях, менi до душi – побудова нового.
У недiлю, 8 червня, наступного дня пiсля iнавгурацii Президента, я зайшов до свого кабiнету на Банковiй.
* * *
На початку листопада 2013 року я завершив продаж Украiнського Медiа Холдингу – компанii, яку будував усе свое життя.
Ситуацiя в краiнi видавалася безпросвiтною: насувалась економiчна криза, а президент Вiктор Янукович, за всiма ознаками, був готовий пiти на все, аби через пiвтора року домогтися переобрання. Для занять бiзнесом прогноз на 2014 рiк був цiлковито несприятливим, тому я планував присвятити його вiдпочинку й самоосвiтi.
21 листопада почали справджуватися моi найгiршi побоювання. Уряд Миколи Азарова оголосив, що призупиняе пiдготовку до пiдписання угоди з Євросоюзом про асоцiацiю. Угода сприймалася в украiнському суспiльствi не стiльки як перший крок на шляху до членства в ЄС, скiльки як единий спосiб зупинити дрейф до економiчноi та полiтичноi диктатури. Активнi громадяни того ж самого вечора вийшли з протестами на майдан Незалежностi, пiсля Помаранчевоi революцii вiдомий всьому свiтовi як просто Майдан. У перший вечiр iх було кiлька сотень, за кiлька днiв – декiлька тисяч. У мiтингу за евроiнтеграцiю, що вiдбувся у недiлю, 24 листопада, взяло участь кiлька десяткiв тисяч дюдей.
У тi днi було важко зрозумiти, наскiльки серйозними виявляться наслiдки протестноi хвилi. Все ж таки зрив угоди про вiльну торгiвлю не виглядав достатнiм приводом для змiни режиму – менi принаймнi не вiдомi подiбнi iсторичнi прецеденти. А наступними днями почало здаватися, що протест видихаеться.
29 листопада Янукович повернувся з вiльнюського самiту «Схiдного партнерства», де пiдтвердив позицiю уряду: пiдписання угоди вiдкладаеться мiнiмум на пiвроку. «Ви залишили мене сам на сам з дуже сильною Росiею», – кинув вiн у кулуарах лiдерам Євросоюзу. Вiд лiта Москва докладала величезних зусиль, щоб зiрвати угоду Киева з Брюсселем. Застосовувалися погрози, торговельнi обмеження, умовляння. Перед Вiльнюсом Янукович провiв кiлька зустрiчей з Володимиром Путiним. Остання з них вiдбулася 9 листопада. Зi скупих витокiв у пресу було вiдомо, що Путiн настiйливо радив колезi вiдмовитись вiд угоди з Європою.
Один з членiв украiнськоi делегацii у Вiльнюсi нещодавно розповiв менi, що вiдбувалося в литовськiй столицi. Голова Європейськоi комiсii Жозе Мануел Баррозу разом iз колегами протягом двох з половиною годин фактично вмовляв Януковича пiдписати угоду. Украiнськi дипломати довгi роки мрiяли про той момент, коли европейцi розпочнуть нас умовляти. І ось цей момент настав. Європейцi наводили всi можливi i неможливi аргументи на користь пiдписання. Бесiда затягнулася. Янукович, iгноруючи протокол, просив дати ще час для розмови. А тим часом лiдери 28-ми краiн очiкували украiнську делегацiю на вечiрньому прийомi. Коли вiдкладати початок прийому було вже неможливо, европейцi ще раз запитали: «Може, все ж таки, пiдпишемо?», але отримали негативну вiдповiдь. Лiдери Нiмеччини та Литви, Ангела Меркель i Даля Грiбаускайте, пiд час вечерi намагалися переконати Януковича. Вiн знову вiдмовив.
У нiч пiсля повернення Януковича з Вiльнюса загiн мiлiцii особливого призначення «Беркут» жорстоко розiгнав кiлька сотень студентiв, що залишалися на Майданi.
Новина про це застала мене у Стамбулi, де я брав участь у засiданнi виконкому Всесвiтньоi газетноi та новинноi асоцiацii WAN-IFRA. Опублiкованi в YouTube сцени побиття беззахисних дiтей на порожнiх вулицях неможливо було дивитися без гнiву i здригання.
Настрiй був пригнiчений. «Все, – подумав я. – Це – диктатура».
Увесь день я жадiбно стежив за новинами з Киева, де на Михайлiвськiй площi зiбралися тисячi розгнiваних городян.
1 грудня, у недiлю, на Хрещатик та прилеглi вулицi вихлюпнулось людське море. Протестувальники легко змели заслони мiлiцii i знову зайняли Майдан. Сотнi тисяч киян скандували: «Банду геть!» i «Ре-во-лю-цi-я!».
Надвечiр менi зателефонував Сергiй Курченко, новий власник UMH. Його голос був стурбованим:
– Що скажете з приводу того, що вiдбуваеться? Дайте пораду…
– Схоже, режимовi кiнець, – вiдповiв я.
– Та що це ви…
– Побачите.
Розслiдування злочинiв, скоених старим режимом на Майданi, на жаль, не завершене – надто багато документiв було знищено 19–23 лютого 2014 року, коли причетнi до цих злочинiв вже розумiли, що режим руйнуеться. З того, що нам вiдомо, можна вiдновити такий ланцюг подiй, що передував кровопролиттю.
Янукович прилiтае з Литви. Лише кiлька тижнiв тому всi очiкували, що Вiльнюський самiт стане його трiумфом. Навiть опозицiя готова була, згнiтивши серце, змиритися з тим, що асоцiацiя з ЄС перетворить Януковича на лiдера нацii, який повернув Украiну в ii европейський дiм.
Замiсть трiумфатора до Киева повернувся iзгой. У Вiльнюсi европейськi лiдери сахалися вiд Януковича, як вiд прокаженого.
Як я уявляю цю сцену?
Президент не в настроi. Збирае наближених i кидае злiсно
– Набридли цi, на Майданi. Треба провчити[2 - За версiею Генеральноi прокуратури, наказ про силовий розгiн студентського Майдану вiддав безпосередньо четвертий Президент Украiни. Див.: «Наказ про розгiн Майдану в нiч побиття студентiв дав особисто Янукович». zn.ua, 17.11.2015, http://dt.ua/POLITICS/nakaz-pro-rozgin-maydanu-v-nich-pobittya-studentiv-dav-osobisto-yanukovich–191295_.html (http://dt.ua/POLITICS/nakaz-pro-rozgin-maydanu-v-nich-pobittya-studentiv-dav-osobisto-yanukovich%E2%80%93191295_.html).].
Як стверджуе начальник управлiння спецрозслiдувань Генеральноi прокуратури Сергiй Горбатюк, ключову роль у розгромi студентського мiстечка на Майданi вiдiграли 50-рiчний мiнiстр внутрiшнiх справ Вiталiй Захарченко i 49-рiчний секретар Ради нацiональноi безпеки та оборони Андрiй Клюев – один iз найближчих соратникiв Януковича[3 - Див.: «Розгiн Майдану органiзували Янукович, Захарченко i Клюев – ГПУ». Украiнська правда, 17.11.2015. http://www.pravda.com.ua/news/2015/11/17/7089079/ (http://www.pravda.com.ua/news/2015/11/17/7089079/). Горбатюк: «Як встановлено слiдством, безпосередне рiшення про розгiн Майдану та саме силовим способом приймалося безпосередньо колишнiм президентом (Вiктором Януковичем. – Ред.). Доручення на реалiзацiю цього плану було дано колишньому мiнiстру внутрiшнiх справ (Вiталiю Захарченку) та секретарю РНБО Клюеву».]. У депешах американського посольства в Киевi, оприлюднених Wikileaks, Клюева називали бiзнес-партнером Януковича у часи його перебування на посадi губернатора Донецькоi областi.
Безпосереднi пiдлеглi Януковича дають команду, а далi беруться до дiла бiйцi «Беркуту», котрi, як кажуть, розважили душу.
Бiльшу частину грудня я залишався у Киевi. Майже щовечора бував на Майданi. Ходив на недiльнi вiча. Розмовляв зi знайомими, спостерiгав. Я не вигукував гасел, не брав участi у сутичках. Але в мене з’явився якийсь драйв, упевненiсть, що цих людей – якщо не пiдведуть лiдери – неможливо зупинити.
У 20-х числах грудня ми з дружиною вiд’iжджали з Киева. Перед вiд’iздом я зайшов до Порошенка. У нього саме вiдбувалося обговорення, що робити з Майданом. Протестна активнiсть знову вщухала, людей на Майданi залишалося дедалi менше. Переважила думка в жодному разi не розходитися, зробити все можливе, аби розпалити цей жар. Режим треба дотискати.
Незадовго до того Путiн кинув Януковичу рятiвний круг – кредитну лiнiю у $15 мiльярдiв та зниження цiн на газ. План Москви легко зчитувався: не допустити фiнансовоi катастрофи в Украiнi, яка означатиме змiну режиму i втрату всiх позицiй союзниками й агентами Кремля в украiнськiй владi. Ходили чутки, що Путiн наполягае на жорсткому зачищеннi Майдану. Янукович був обережним.
Точкою зламу стало голосування 16 сiчня у Верховнiй Радi за пакет так званих «диктаторських законiв». Обмежувалася свобода слова i зборiв, розширювалися повноваження репресивних органiв. Майдан було, по сутi, поставлено поза законом.
Янукович показав, що готовий iти на загострення. Вважаю це його фатальною помилкою. Забувши про елiтний консенсус, який зробив його президентом i на який вiн спирався до осенi 2012 року, Янукович вирiшив «дотискати» опонентiв, що були йому вже не по зубах.
На Майданi проти режиму згуртувалася коалiцiя середнього класу, елiти й частини бюрократii. Постiйнi поступки Януковича Москвi, iнфiльтрацiя в украiнську владу ставленикiв i союзникiв Кремля надали цьому протесту нацiонально-визвольного забарвлення.
