скачать книгу бесплатно
Хрещення Русi
Володимир Павлович Духопельников
Знаменитi подii iсторii Украiни
В iсторii Киiвськоi Русi 988 рiк став визначальним. У цьому роцi великий князь Володимир Святославич хрестив киян. Вiн поклав початок подальшому i всеосяжному процесу християнiзацii всiх земель Русi.
З прийняттям християнства також пов'язана поява слов'янського письма, богослужбових християнських книг, народження системи освiти; починае розвиватися архiтектура, iконопис, лiтература й духовна музика, тобто вiдбуваеться становлення традицiйноi культури Русi.
З цього часу Киiвська Русь як рiвноправний партнер входить в коло християнських держав Європи.
Володимир Духопельников
Хрещення Русi
Хрещення Русi
988 рiк став знаменним в iсторii Русi. Цього року великий киiвський князь Володимир Святославич, якого пiзнiше назвали Великим i Святим, хрестив киян. Цей рiк поклав початок подальшому i всеосяжному процесу християнiзацii всiеi Руськоi землi. 1988 р. в СРСР Православна церква урочисто вiдзначила тисячолiття цiеi подii, яка була не лише церковним святом, але й за рiшенням ЮНЕСКО вiдзначалася як ювiлейна дата свiтовоi культури.
Володимир, вводячи християнство, змiцнював мiжнароднi зв’язки Русi. Держава як рiвноправний партнер увiйшла до числа християнських держав Європи. З цього часу Русь починае черпати багату спадщину Стародавньоi Еллади й цивiлiзацiй Сходу. На Русь приходить загальнослов’янська кирилична писемнiсть – з лiтописного зерна, принесеного з Вiзантii, в колi книжникiв киiвськоi митрополii виростае могутне багатовiкове дерево руського лiтописання. У цьому слiд шукати витоки руськоi лiтератури, професiйноi архiтектури, живопису, музичного мистецтва. Культура рiзних цивiлiзацiй, i перш за все християнськоi, зливалася з народною культурою слов’янства, його традицiями, мiфологiею, iсторичною пам’яттю, створюючи той грунт, на якому зiйдуть першi паростки не лише руськоi, але й украiнськоi та бiлоруськоi культур.
Зародження релiгiйних вiрувань
Релiгiйнi[1 - Релiгiя (от лат. religio – побожнiсть, святиня, предмет культу) – свiтогляд свiтосприйняття, а також вiдповiднi поведiнка й специфiчнi дii (культ), що грунтуються на вiрi в iснування бога чи богiв.] вiрування виникли практично з зародженням людського суспiльства багато тисячолiть тому, коли людина ще тiльки розпочала пiзнавати свiт i сфера пiзнаного була невеликою. Ученi називають цей етап перiодом архаiчноi свiдомостi. Найважливiшою рисою такоi свiдомостi й стало прагнення пояснити явища природного i суспiльного життя дiею надприродних сил, богiв i демонiв. Саме вони й були основними дiйовими особами стародавнiх релiгiй i стародавнiх мiфiв.
Важливою рисою архаiчноi свiдомостi, що проявляеться в первiснiй мiфологii, е iдеологiчний синкретизм (синкретизм – вiд грецьк. «з’еднання», «зрощення») – нерозчленованiсть уявлень про природу й суспiльство. Поява сонця та iнших елементiв природи трактуеться, наприклад, у мiфах як результат дiяльностi тих же самих творцiв-демiургiв (боголюдей), що й поява ковальського промислу та iнших елементiв людськоi культури. Надiленi надприродною могутнiстю мiфiчнi iстоти обожнювалися й ставали предметом релiгiйного поклонiння. грецькi мiфи, наприклад, розповiдають, як Прометей вилiпив людей з глини i надiлив талантами. Вiн подарував людям вогонь, «передав iм премудрiсть чисел i вигадав для них складання букв – матiр всiх мистецтв i основу пам’ятi». Вiн привчив тварин до ярма, винайшов колесо й оснастив судна вiтрилами.
З розвитком людського суспiльства в усiх куточках Землi змiнювалися уявлення про природу i суспiльство, з’являлися мiфи про нових богiв.
Обожнювання тварин, поклонiння зооморфним божествам було лише першим етапом у розвитку вiрувань древнiх, а потiм настала черга божеств мiксантропiчних, тобто тих, що iх уявляли фантастичними iстотами, у яких одна частина тiла була людською, а iнша – як у тварини. До таких божеств, наприклад, вiдносилися сатири – напiвлюди (наполовину козли) або кентаври (напiвлюди-напiвконi) тощо.
I нарештi, богiв почали уявляти (i зображувати) у людському виглядi. Вiдтепер молитви стали пiдноситися не водi, вогню, деревам або землi, але божествам у людському виглядi, що панують над водою, вогнем i всiм, що е на землi. Такими були боги Стародавньоi Грецii.
Бiгли роки, грецьке суспiльство розвивалося. Поступово сформувався пантеон найбiльш шанованих, значущих олiмпiйських богiв на чолi зi всемогутнiм Зевсом («денне сяюче небо», «свiтле небо»).
На честь Зевса Олiмпiйського влаштовували Олiмпiйськi iгри – символ еднання й злагоди грецьких полiсiв (земель). На мiсцi проведення Олiмпiйських iгор син Зевса Геракл заснував святилище. Потiм тут побудували храми Гери (цариця богiв, дружина Зевса) та iнших богiв.
З такого антропоморфiчного уявлення про Божество розвинулися й поняття про культову статую бога, якiй можна було поклонятися, i про храм, де ця статуя стояла i де жерцi день у день несли службу богу або богинi, слухаючи 'iх вказiвки й виконуючи 'iхню волю.
Спочатку храми не були мiсцем молитовних зборiв вiруючих. Це було лише житло божества. А для молитов стародавнi жителi Еллади стiкалися на площу перед храмом, де знаходився й вiвтар, на якому вiдбувалися жертвоприношення.
Разом iз храмами з’явилися жерцi i жрицi, якi мали дбати про святилище, де мешкав бог, тримати в порядку священне приладдя, приймати дари й жертви, принесенi божеству. Вони вiд iменi всiеi громади пiдносили до неба молитви, влаштовували урочистi жертвоприношення й здiйснювали iншi обряди.
У I ст. до н. е. в мiстах Грецii, Риму, Малоi Азii культи стародавнiх античних божеств стали занепадати. Як писав англiйський iсторик В. Тарн, «багато причин сприяло вирiшенню долi олiмпiйцiв. Вони належали мiсту-державi й падали разом з нею: фiлософiя вбила iх в очах освiчених, а iндивiдуалiзм – в очах простих людей». Те ж вiдбувалося й на територii близькосхiдних краiн, де пiсля завоювань Александра Македонського поширилися грецькi вiрування й грецька культура.
На свiтову арену вийшов Стародавнiй Рим. його завойовницькi походи, змiни в соцiальнiй структурi, змiцнення органiв влади та управлiння привели до створення на початку I ст. н. е. Римськоi iмперii. Римляни майже повнiстю сприйняли грецьку мiфологiю. Жителi Апеннiнського пiвострова в бiльшостi випадкiв змiнювали iмена грецьких богiв i героiв на латинський лад, а також додавали сюжети, пов’язанi з мiсцевостями на Італiйському пiвостровi та споконвiчно мiсцевими персонажами. Крiм основних божеств римляни шанували безлiч божкiв i духiв, якi, за iх уявленнями, керували кожним кроком, кожною дiею людини.
Поступово мiсце античних божеств у вiруваннях жителiв iмперii почали посiдати стародавнi схiднi божества, що вмирали та воскресали, як-от египетський Осiрiс або фрiгiйський Аттiс. З’являлися релiгiйнi союзи шанувальникiв Ісiди i Серапiса (божества, в якому злилися риси низки грецьких i египетських божеств, у тому числi Осiрiса). Шанувальники цих божеств вiрили, що шляхом особливих обрядових дiй – мiстерiй, пiд час яких представлялися сцени смертi i воскресiння бога, вони самi стають спiвучасниками бога й знаходять безсмертя. Так, пiд час святкувань на честь Аттi-са жрець проголошував: «Утiштеся, благочестивi, бо подiбно до того, як врятований бог, спасетеся й ви…»
Ще в I ст. до н. е. в Малiй Азii з’являються громади шанувальникiв iранського бога сонця Мiтри, якого вважали борцем проти сил зла, богом-спасителем. Серед шанувальникiв Мiтри переважали низи населення. З грецьких божеств особливо шанували стародавнього бога виноградарства Дiонiса, його ототожнювали з За-греем, сином Зевса, який був розтерзаний титанами, але потiм вiдроджений Зевсом з iм’ям Дiонiс. З цим культом пов’язанi релiгiйнi союзи орфiкiв (названих так по iменi шанованого героя грецьких мiфiв Орфея, який зiйшов був у пiдземне царство мертвих, щоб вивести звiдти свою померлу дружину Еврiдiку). Союзи орфiкiв iснували здавна, але власне на рубежi нашоi ери вони набули поширення, увiбравши в себе цiлу низку схiдних обрядiв i вiрувань. Орфiки вважали, що душа людини може досягти миру вiчного блаженства i безсмертя, якщо ця людина виконуватиме певнi установки (аскетизм, презирство до плотi) i справляти магiчнi обряди. Вони влаштовували таемнi релiгiйнi свята, якi називалися мiстерiями, а також створили свою складну релiгiйно-фiлософську систему, в якiй об’еднали етичнi вимоги, мiстику, розгалужену обрядовiсть, пов’язану з культом Дiонiса, Аполлона, Орфея. Багато iдей, що народилися в громадах мiтраiстiв i орфiкiв, вчинили потiм вплив на християнство, але замкненiсть цих громад, складнiсть iх учень не могли залучити до них великого числа послiдовникiв.
Слiд сказати, що такi союзи замiнювали iх членам общинну i громадянську спiльнiсть, що руйнувалася. Але вони не давали надii на порятунок, а скорiше сприяли вiдходу вiд труднощiв життя. Такi союзи нiчого не могли протиставити полiтичному i духовному гнобленню з боку iмперii. Анi гаряча релiгiйна вiра, анi складнi релiгiйно-фiлософськi вчення численних фiлософiв i теологiв з iх розгалуженими обрядами, недоступними для непосвячених, не могли вказати людям шлях до спасiння.
Становлення i поширення християнства
До цього йшлося про язичництво, тобто багатобожжя. Але до цього перiоду вже iснувала релiгiя, яка визнавала единого Бога-Творця, – iудаiзм. Їi сповiдував народ, що жив у Палестинi. головним святилищем Бога юдеiв був Єрусалимський храм.
У 6 р. н. е. Юдея i Самарiя (нинi селище Себастiя в йорданii) стали iмператорською провiнцiею, тобто провiнцiею, яка управлялася намiсниками, що iх безпосередньо призначав iмператор. Щоправда, у жрецтва Єрусалимського храму i синедрiону – ради, до якоi входили жерцi i представники свiтськоi знатi, деякi права збереглися. На чолi синедрiону стояв первосвященик Єрусалимського храму. До компетенцii синедрiону входили питання внутрiшнього управлiння, вiн мав деякi судовi та полiтичнi повноваження. Водночас, уся дiяльнiсть синедрiону контролювалася римлянами.
Ситуацiя в краiнi залишалася напруженою протягом усього I столiття. Римськi властi далеко не завжди брали до уваги мiсцевi звичаi. Так, прокуратор i префект Понтiй Пiлат при своему вступi на посаду наказав вiйськам увiйти в Єрусалим i нести зображення iмператора, що образило релiгiйнi почуття ортодоксальних iудеiв; той же прокуратор використав грошi з храмовоi скарбницi на будiвництво водопроводу. Дii Пiлата посилювали антиримськi настроi в Юдеi. Однак всерединi палестинськоi громади не було едностi: iснували рiзнi угруповання i течii, якi сперечалися одне з одним з полiтичних питань (ставлення до римлян) i з питань вiровчення. Наприклад, до суспiльноi верхiвки належали так званi садукеi. Вони вимагали суворого дотримання настанов, записаних у священнiй книзi iудеiв Торi, не визнавали нiяких усних учень i доповнень. При цьому садукеi сприймали греко-римську культуру й до певноi мiри пiдтримували римлян. Значний вплив в iудейському суспiльствi мали також фарисеi. Вони займалися тлумаченням священних книг, витягуючи з них i формулюючи норми, придатнi для умов тогочасного громадського життя. Фарисеi визнавали воскресiння мертвих, загробну вiдплату, що вiдкидали садукеi. Однак серед фарисеiв також не було едностi. Деякi з них виступали за скрупульозне дотримання всiх зовнiшнiх норм поведiнки, за що в християнськiй i талмудичноi лiтературi отримали закиди в лицемiрствi й святотатствi. Прихильниками вiровчення фарисеiв були середнi верстви населення (торговцi, ремiсники, шкiльнi вчителi).
У цей же час тут склався вкрай радикальний рух зелотiв i си-карiiв (кинджальникiв), якi виступали за непримиренну боротьбу з Римом. Зелоти й сикарii взяли найбiльш активну участь у Першiй iудейськiй вiйнi – потужному антиримському повстаннi 66—70 рр. Вони складалися головним чином iз представникiв низiв населення й декласованих елементiв; пiд час Іудейськоi вiйни до них приедналися й раби.
Крiм перерахованих вище груп у Палестинi в I ст. н. е. була велика кiлькiсть бродячих проповiдникiв, якi сповiщали швидкий прихiд спасителя, месii – помазаника Божого, який звiльнить народ i стане справжнiм «царем iудейським».
Серед релiгiйних течiй, груп, сект того часу осiбно стояли ессеi (етимологiя слова точно не вiдома). У науковiй лiтературi громаду ессеiв часто називають кумранською (на iм’я мiсцевостi Вадi-Кумран, де вперше арабськi пастухи випадково знайшли захованi в печерi арамейськi рукописи). Як повiдомляють сувоi, члени цiеi релiгiйноi громади пiшли в пустелю й створили замкнену релiгiйну органiзацiю. Вони сповiдували iудаiзм, але вважали, що жрецтво опоганило Єрусалимський храм нечестям i спотворило божественне вчення. Саме тому кумранiти розiрвали стосунки з Храмом i почали називати себе «новим союзом» (або «Новим Заповiтом»), оскiльки старий союз з Богом, Старий Заповiт, був, на думку кумранiтiв, порушений прихильниками ортодоксального iудаiзму. Двi iншi самоназви громади, що зустрiчаються в кумранських рукописах, – «громада жебракiв», або просто «жебраки», – свiдчили про ii соцiальний склад i ставлення до багатства членiв громади. Кумранiти називали себе «синами свiтла» – на противагу «синам темряви», до яких вони зараховували все iнше людство, а також «простаками», «немудрими», на вiдмiну вiд професiйних законовчителiв (фарисеiв), якi брали на себе смiливiсть трактувати закони й приписи священних книг.
Кумранiти жили замкненою громадою, мали спiльне майно. Для всiх членiв громади були обов’язковими праця, спiльнi трапези, вивчення релiгiйних текстiв. Щоб вступити до громади, бажаючi протягом двох рокiв проходили випробувальний термiн. Новий член передавав громадi «усi знання, працю й майно». Члени громади уникали контактiв з навколишнiм свiтом. Згiдно зi статутом, вони мусили «вiдокремитися вiд людей кривди». Життя кумранiтiв було суворо регламентоване: бiльшу частину доби вони працювали, брали участь у загальних трапезах, а «третину ночi» присвячували вивченню священних текстiв. У громадi iснували ритуальнi обмивання. Причому, перед цим член громади здiйснював обряд покаяння. Кумранiти негативно ставилися до обряду жертвоприношення. Для них «дух святостi» був важливiшим за «м’ясо цiло-палення i жертовний лiй», а «досконалiсть шляху» дорiвнювалася «дарам благоволiння».
Метою кумранiтiв i всiх 'iх установ, як вважае дослiдник І. Д. Амусiн, була пiдготовка до вирiшальноi боротьби «синiв свiтла» з «синами темряви», яка мае закiнчитися перемогою «синiв свiтла». Водночас вчений видiляе такi характернi риси iхнього релiгiйного вчення: дуалiзм (уявлення про боротьбу в свiтi двох засад – зла й добра); обранiсть членiв громади як «синiв свiтла», передпризна-чених Богом; вiра в кiнець свiту – есхатологiзм (вiд грецького слова «есхатос» – кiнець) i месiанiзм – вiра в прихiд божественного Спасителя, помазаника Божого.
Люди, невдоволенi своiм життям, йшли до кумранiтiв. Римський письменник Плiнiй Старший (І ст. н. е.) повiдомляв: «День у день кiлькiсть 'iх [есеiв] збiльшуеться через появу маси стомлених життям прибульцiв, що iх хвилi фортуни притягають до звичаiв есеiв».
Вчення ессеiв мало великий вплив на формування християнства. Уявлення про кiнець свiту, про боротьбу добра зi злом, месiанiзм, рiзкi виступи проти багатства, своерiдне переплетення вчення про попередне встановлення Богом усiх подiй у свiтi й уявлення про свободу волi людини, яка може обрати шлях спасiння, – все це притаманно як есейству, так i ранньому християнству.
Однак християнство, взявши багато чого у вченнi есеiв, вже на ранньому етапi свого становлення пiшло iншим шляхом. Найголовнiшою вiдмiннiстю була вiра християн у вже звершений прихiд месii – Ісуса, який постраждав за людей i по тому вознiсся на небо. Саме це ставало головним у проповiдi християнства. Крiм того, для християнськоi проповiдi головним була ii вiдкритiсть, що з самого початку вiдрiзняло групу послiдовникiв проповiдника Ісуса з Назарета вiд кумранськоi громади. Надалi цi вiдмiнностi посилювалися мiрою розвитку християнського вiровчення, мiрою його перетворення на свiтову релiгiю.
Згiдно з християнським ученням, весь шлях людства, аж до явлення i викупноi жертви Христа, був наперед установлений i пророкований. У той же час кожна людина мае свободу обрати шлях спасiння, тобто прийняти християнське вчення, або вiдмовитися вiд нього, як тi люди, у яких «клопоти цьогосвiтнi й омана багатства та рiзнi бажання, ввiходять, та й заглушують слово, i плоду воно не дае[2 - Євангелiе вiд Марка 4:19. – Прим. перекл.]».
У Посланнi Якова чiтко сказано, що Бог «злом не спокушуеться, i нiкого Вiн Сам не спокушуе. Але кожен спокушуеться, як надиться й зводиться пожадливiстю власною»[3 - Якова 1:13,14. – Прим. перекл.]. Загалом, першi християни, що з’явилися в схiдних провiнцiях Римськоi iмперii, не мали ще анi розробленоi теологii, анi визначеноi етики. Їх гуртувала насамперед пристрасна вiра в можливiсть вiчного спасiння поза тим свiтом i часом, у якому вони жили.
Першим християнам доводилося переживати великi труднощi. Їх переслiдували влада й ортодоксальнi iудеi. Зiбрання вони часто проводили в будинках одновiрцiв, якi не приховували своеi прихильностi до нового вiровчення. Вони вiдкрито надавали допомогу своiм побратимам, називали себе братами й сестрами. На зборах християни казали проповiдi, повторювали «вислови Ісуса», читали послання апостолiв, виголошували пророцтва про швидкий кiнець свiту. Пророки вiдiгравали величезну роль у ранньохристиянських екклесiях (букв. народних зборах). Християни вiрили, що на пророках – благодать Божа, що iх вустами вiщае Дух Святий, тому спiлкування з пророками було для християн священнодiею. Кожна громада мала свого пророка: пророкували i чоловiки, i жiнки. Але були й мандрiвнi пророки, якi ходили з громади до громади. Крiм пророкiв з громади до громади переходили апостоли. Християни вживали це слово в значеннi «посланець Божий». Мандрiвнi апостоли проповiдували Євангелiе – добру звiстку. Як ясно видно з послань Павла, слово «Євангелiе» стосувалося спочатку усноi проповiдi. Апостолiв було багато, кожен з них вважав, що саме йому вiдкрита божественна iстина. Пiдтримати усвiдомлення обраностi серед нечисленних послiдовникiв нового вчення, якi протиставляли себе стихii язичницького свiту, могла лише глибока, заснована не стiльки на розумi, скiльки на почуттi вiра. Кожен проповiдник прагнув згуртувати християн навколо свого «благовiстя», тому мали мiсце суперечки, пов’язанi з вiровченням. Крiм сперечань щодо вiровчення, християни могли вступати в рiзного роду конфлiкти, наприклад, майновi i т. д. Природно, що в початковий перiод iснування християнських громад проблема регулювання стосункiв мiж вiруючими стояла дуже гостро. Ще бiльш загострювалася вона мiрою того, як вiдбувався вiдхiд християн вiд нормативного iудаiзму, що регулював не лише релiгiйне, але й повсякденне життя. Християни, щоб не розчинитися серед безлiчi релiгiйних течiй i спiлок, а зберегти свою еднiсть i окремiшнiсть, мусили створити бiльш чiтко оформленi органiзацii; вони потребували авторитетiв, яким можна було б довiряти i в питаннях вiровчення, i в життевих конфлiктах.
Апостол Павло в Першому посланнi до Коринтян пiдкреслюе, що християни мають рiзнi дари вiд Бога i мають чинити вiдповiдно до свого покликання: одних Бог поставив апостолами, iнших – пророками i вчителями, «потiм дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управлiння, рiзнi мови»[4 - 1-ше Послання до Коринтян 12:28. – Прим. перекл.].
Християнськi громади потребували й спецiальних людей, якi б керували повсякденним життям громад: збирали пожертви, розподiляли допомогу, готували притулок для переслiдуваних, вiдвiдували хворих i ув язнених. Так з являються старшшини-пресвiтери. До iхнiх функцiй входили органiзацiйно-господарськi питання життя громади. Їх обирала громада i вводили в посаду апостоли (обряд висвячення). У «Дiях апостолiв» i в посланнях Павла пресвiтери називаються також епископами, тобто наглядачами (в украiнському перекладi – опiкунами[5 - 1-ше Петра 2:25. – Прим. перекл.]), пiзнiше iх стали називати владиками.
Окрiм посади епископа в громадах з’являються й служителi нижчого рангу – диякони. Вони мали бути непорочними, не багато вiдданими вину, не срiблолюбними. Диякони прислужували пiд час трапез причастя. Пiсля трапези вони вiдносили освяченi дари хворим братiям i тим, хто потрапив до в’язницi.
Змiни в суспiльнiй структурi Римськоi iмперii II—III ст. не могли не вплинути на соцiальну психологiю та iдеологiю рiзних верств населення. Це був час кризи i зживання античного свiтогляду, заснованого на уявленнi про розумнiсть свiтоустрою. Людям найрiзноманiтнiшого походження й стану свiт почав здаватися втiленням зла й несправедливостi. Для масовоi свiдомостi того часу стала характерною вiра в чаклунство, магiю, вiщунiв, ревнi сподiвання дива. Розпад колективних – громадських i родинних зв’язкiв призводив до того, що люди намагалися визначити свое мiсце в свiтi через встановлення особистих контактiв з надприродними силами. З’явилася величезна кiлькiсть не лише проповiдникiв, але й «чудотворцiв». Багато знатних римлян стали звертатися до них за прорiканнями. Серед народних мас iмперii здобули поширення рiзнi неофiцiйнi релiгiйнi союзи шанувальникiв певного божества, яке в iхнiх очах було единим i наймогутнiшим. Так, вiд Малоi Азii до Британii можна було зустрiти прихильникiв iранського бога сонця Мiтри, культ якого став поширюватися ще в I ст. День зимового сонцевороту – 25 грудня – вважався головним святом Мiтри (його називали також Непереможне Сонце). Мiтру шанували деякi римськi iмператори й протегували цьому культу. Однак через свою замкнутiсть ця релiгiя не стала всезагальною.
Протягом розвитку багатонацiональноi Римськоi iмперii та змiн в економiчному i суспiльно-полiтичному життi вiрування в рiзних богiв не забезпечували бажаноi едностi. Були потрiбнi новi iдеали, новi боги. На межi I ст. до н. е. i початку I ст. н. е. iмператор Август проголосив померлого Юлiя Цезаря богом Юлiусом i присвятив йому особливий храм. Як «сина зарахованого до лику богiв Цезаря» Августа обожнювали в народi, що в подальшому призвело до виникнення культу iмператора. А ось iмператор Дiоклетiан наприкiнцi III ст. н. е. не побажав чекати смертi, аби стати богом, i зажадав, щоб йому за життя вiддавали божественну шану. Бюст iмператора зайняв мiсце пiд орлами легiонiв, i бiля вiвтаря його iменi приводили воiнiв до присяги. Такоi ж честi пiзнiше удостоiвся й iмператор Костянтин, названий Великим.
А що в цей час вiдбувалося в середовищi християнських громад? Ідеi християнства поступово поширюються й у римських провiнцiях. У громадах почали з’являтися заможнi люди. Їхня поява змiнювала ставлення християн до багатства, до можливостi отримати рiзнi державнi посади. У християнських громадах також опиняються освiченi люди, знайомi з греко-римською фiлософiею й наукою. Таким чином, поширення християнства серед найрiзноманiтнiших верств населення призводило до змiни й ускладнення християнського вiровчення. З одного боку, освiчена елiта створювала християнську фiлософiю й теологiю, далеко не завжди зрозумiлу для бiльшостi вiруючих, з iншого – низи населення, особливо з сiльськоi мiсцевостi, де сильними були традицiйнi мiсцевi вiрування, привносили в християнство елементи язичницьких уявлень, наiвно об’еднуючи риси своiх мiсцевих божеств з образом християнського Бога. У такiй ситуацii багато фiлософiв, вчителi красномовства почали шукати сполуки фiлософii й релiгii саме в християнствi. З’являються першi теоретичнi твори, де обгрунтовуються переваги християнського вiровчення.
Потреба в еднаннi, з одного боку, i поширення християнства – з iншого, породжували серед вiруючих переконання, що якщо окремий християнин може бути слабким i нетвердим у вiрi, якщо в окремих громадах можуть бути чвари й негаразди, то об’еднання християн в цiлому надiлене Духом Святим i Божою благодаттю. Вiдбуваються змiни в поняттi екклесii. Екклесiя – уже не просто конкретна громада християн певного мiста, як це було в часи створення Об’явлення Івана Богослова, а всезагальна Церква, мiстично пов’язана з божеством (уперше вислiв «всезагальна» – «католицька» церква було вжито в листах Ігнатiя Антiохiйського). Сприйняття церкви як певного абстрактного поняття, вiдмiнного вiд людей, що ii складають, зустрiчаеться вже в деяких новозавiтних творах, зокрема в найбiльш пiзньому з усiх послань Павла – Посланнi до Ефесян. Там сказано, що Христос «полюбив Церкву, i вiддав за неi Себе, щоб ii освятити, очистивши водяним купелем у словi, щоб поставити ii Собi славною Церквою, що не мае плями чи вади, чи чогось такого…»[6 - Ефесян 5:25—27. – Прим. перекл.]
Наступним кроком у розвитку поняття мiстичноi церкви стала iдея ii непогрiшимостi: помилятися можуть окремi християни, Церква помилятися не може. Цю iдею висунув Тертуллiан (християнський теолог i письменник II – початку III ст.), який обгрунтовував ii тим, що Церква одержала Святий Дух вiд самого Христа через апостолiв, якi заснували християнськi громади. Саме на межi II—III ст. починають посилено поширюватися перекази про заснування кожноi великоi християнськоi громади безпосередньо якимось учнем Ісуса; починають укладатися списки керiвникiв цих громад, що сходять до апостолiв. iриней, епископ лiонський, у своiй книзi «Проти ересей» говорить про заснування християнськоi громади Риму Петром i Павлом. Так стала створюватися нова – церковна – традицiя, що вiдрiзнялася вiд давньоi традицii перших християнських проповiдникiв.
Паралельно з абстрагуванням поняття «церква» вiдбувалося посилення влади клiру всерединi громад. Єпископ отримуе одноосiбне право здiйснювати обряд причастя, висвячувати iнших пресвiтерiв i дияконiв, представляти свою громаду в зносинах з iншими християнськими громадами. Пiднесення епископа пояснюеться необхiднiстю подолати розбрiд, зосередити особливий авторитет у однiеi особи, досягти едностi. Але едностi можна було досягти тiльки за умови iснування однiеi вiри, однiеi церкви, одного порядку. Цей порядок, вiдповiдно до мiстичного уявлення про Церкву, мав вiдповiдати порядку небесному: один Бог – один епископ. По сутi, це вiдкривало можливiсть зосередити в руках епископа функцii вчителя вiри, пророка, наглядача. iстиннiсть християнського вчення тепер визначалася не усною традицiею i навiть не писанням апостолiв, а словом i рiшенням епископа, на якого перейшла «апостольська благодать».
Поступово з поширенням християнства збiльшуеться кiлькiсть епископiв. Єпископ з головного мiста провiнцii зайняв нiбито чiльне положення над iншими. До початку IV ст. видiлилися епископи Риму, Александрii, Антiохii, а згодом i Константинополя. Вони отримали юрисдикцiю над клiриками великих округiв, могли скликати помiснi собори. Таких епископiв стали називати митрополитами (вiд грец. «людина з головного мiста», метрополii). Звичай називати римського епископа папою поширюеться з V столiття. Паралельно з ускладненням iерархii вищих служителiв церкви збiльшуеться й кiлькiсть рiзних нижчих ii чинiв: з’являються помiчники дияконiв, читцi, рiзноманiтнi служки. Церква перетворюеться на iерархiчну багатоступеневу органiзацiю, де нижчi чини залежать вiд вищих.
Зовнiшнiм проявом змiн, якi вiдбулися в християнських громадах, була поява особливих будiвель для богослужiнь. Єпископальна церква прагнула до особливоi урочистостi богослужби, яка замiнила б палке слово мандрiвного пророка. Необхiдно було створити обстановку, яка вiдрiзнялася б вiд обставин повсякденного життя. Для зборiв християн стали використовуватися спецiальнi примiщення, де проходили богослужiння й здiйснювалися обряди. Такi будiвлi називалися «Господнiм домом» (по-грец. «кiрiакон», звiдси пiшло украiнське слово «церква» й нiмецьке «кiрха»).
Здавалося б, що в Римськiй iмперii вже були створенi умови для визнання християнства офiцiйною релiгiею. Однак на практицi все було iнакше: посилилися гонiння на християн. Що ж стало причиною цього? Християнство на початку III ст. починае поширюватися в середовищi солдатiв; багато з них, прийнявши християнство, продовжували службу в армii, оскiльки ця служба була единим джерелом iхнього iснування, але сам факт появи таких солдатiв, брати яких по вiрi часто не бажали служити в армii, не мiг не турбувати iмператорiв. Також iще однiею причиною посилення негативного ставлення iмператорiв до християнськоi церкви в серединi III ст. була економiчна i полiтична криза, що настала в краiнi. Справа в тому, що ця криза збiглася зi змiцненням церковноi органiзацii християн i певною мiрою чимсь сприяла iй (органiзованi християнськi громади могли краще зберегтися i навiть ставати притулком для всiх постраждалих пiд час смут i мiжусобних воен); зростало й багатство Церкви. Ця органiзацiя почала видаватися небезпечною iмператорам, якi найчастiше приходили до влади за допомогою армii, не були впевненi в мiцностi своеi влади й побоювалися безперервних змов i виступiв. У серединi III столiття починаються офiцiйнi гонiння, спрямованi виключно проти християн. Однак цi репресii, незважаючи на всю свою масовiсть, не принесли бажаного результату.
У 311 роцi iмператор Галерiй, якого за часiв iмператора Дiоклетiана вважали головним переслiдувачем християн, змушений був цi переслiдування скасувати. За два роки два правителя iмперii – Костянтин i Лiцинiй пiдписали Мiланський едикт, який, по сутi, легалiзував християнську церкву. Згiдно з Мiланським едиктом, християни отримували право вiдкрито правити своi богослужiння, церковнi органiзацii могли володiти будь-яким майном, у тому числi й нерухомим. Навiть ранiше конфiсковане майно повертали християнам. Таким чином, формально християнство ставало лише одним з численних дозволених культiв iмперii. Причому сам Костянтин, який став на той час одноосiбним правителем iмперii, християнином не був. При ньому, як i ранiше, вiддавалися божественнi почестi статуям iмператора. Можна припустити, що його союз з християнською церквою носив насамперед полiтичний характер. Саме з часу його правлiння християнство починае набувати вирiшального значення в iдеологiчному життi iмперii, а християнська церква поступово перетворюеться на церкву панiвну. Костянтин явно протегував християнськiй церквi. Можливо, вiн зрозумiв, що саме така релiгiйна органiзацiя може надати йому бiльш iстотноi пiдтримки, анiж не пов’язане мiж собою жрецтво численних античних божеств. При ньому сьомий день тижня був оголошений ринковим (тобто вiльним вiд роботи). Цей день, за вченням астрологiв, вважався днем Сонця. Християни ж присвятили його Христовi. З IV ст. 25 грудня – свято народження Непереможного Сонця – почали вiдзначати як свято Рiздва Христового.
У 325 р. в мiстi Нiкея в Малiй Азii було скликано собор епископiв. Учасники собору прийняли християнський символ вiри (головнi положення вiровчення). Основним догматом у вiровченнi затверджувалася троiстiсть Бога – «единого в трьох особах». Константинопольський собор епископiв в 381 р. остаточно затвердив цей догмат. У рiшеннi собору записано: «Вiра 318 батькiв, що збиралися в Нiкеi Вiфiнськiй, не буде скасованою, але нехай пробувае панiвною».
Здавалося, що всi проблеми у вiдносинах iмператора i християнськоi церковноi органiзацii вирiшено. Але це було не так. Мiж епископами рiзних мiст в рiзних частинах iмперii розгорiлася боротьба за першiсть, за право тлумачити символ вiри. Найбiльше цi суперечки загострилися пiсля 395 року – подiлу единоi Римськоi iмперii на Захiдну i Схiдну. Вiдповiдно й християнська церква стала називатися Захiдною i Схiдною. Остаточний подiл церков вiдбувся 1054 року. Захiдна церква зберегла стару назву – католицька (загальна, всесвiтня). Схiдна церква закрiпила за собою назву православна (вiрна, правильна думка). Не будемо тут зупинятися на розбiжностях у тлумаченнi основних догматiв християнства православними i католиками. На цi розбiжностi ще в XI ст. вказав Киiвський митрополит Георгiй.
Як бачимо, на той час, коли великий князь Володимир приймав рiшення про введення на язичницькiй Русi однiеi зi свiтових релiгiй, Русь межувала з краiнами, що сповiдували iслам, iудаiзм, захiдне (католицьке) i схiдне (православне) християнство.
Язичницькi вiрування схiдних слов’ян
У цих вiруваннях вiдбилося первiсне уявлення людей про те, що в оточуючому свiтi дiють злi i добрi духи. Цi духи перебували в станi безперервноi боротьби один з одним. До злих духiв слов’яни вiдносили упирiв – мерцiв, що оживають, вампiрiв, якi нападають на людей i ссуть iх кров i здатнi перевтiлитися у дорослу людину, в дитину, в тварину i спричинити тим, хто живе на землi, серйозноi шкоди. Упирям протистояли добрi духи – берегинi, якi охороняли життя i спокiй людини, плоди його дiяльностi.
Слов’яни поклонялися i приносили жертви криницям, озерам, рiчкам, гаям тощо.
Нашi далекi предки божествами родючостi вважали Рода i Рожаниць. Слов’яни шанували Рода як творця Всесвiту. Вiн давав людям життя, правив небом, розпоряджався дощем, посилав на землю блискавки, керував пiдземним царством. Разом з Родом зазвичай виступають Рожаницi – богинi родючостi. Їх день – 9 вересня – вiдзначався щороку пiсля завершення сiльськогосподарських робiт. Потiм на змiну Родовi прийшли iншi боги. Небо опанував Сварог, якого почали вважати верховним володарем Всесвiту. Бог Ярило став уособлювати собою весну, природу, що пробуджуеться вiд зимовоi сплячки. Свято Ярила в деяких слов’янських народiв вiдзначалося на початку весни, у iнших – наприкiнцi весни, на початку лiта.
Свято Купали припадало на 24 червня i було присвячено благодатнiй дii дощу. Святу передували «русалii» – урочистостi, присвяченi нiмфам полiв i вод. За слов’янськими вiруваннями, русалки викликали дощ, який напував землю. Слов’яни супроводжували свято Купали барвистими дiйствами. Напередоднi свята на висотах запалювали багаття, через якi стрибали разом юнак i дiвчина. Потiм спускали з гiр палаючi колеса, прагнучи, аби вони згасли тiльки тодi, коли досягнуть води.
Не менше шанували слов’яни й бога Велеса (Волоса), покровителя худоби й скотарства. У X ст. iм’ям Велеса клялися руськi князi, iх дружинники i посли при укладаннi мирних договорiв з вiзантiйськими монархами. До свята Велеса, яке вiдзначали 2 i 6 сiчня, випiкали особливе печиво у виглядi свiйськоi худоби. Люди надiвали звiринi маски, зодягалися у вивернутi кожухи.
Володарем неба слов’яни вважали Сварога. Син Сварога – Сва-рожич – бог вогню, покровитель ковалiв i ковальськоi справи. Слов’яни шанували вогонь, вважаючи, що вiн проганяе нечисту силу темряви, морок, холод. Вогню приписувалися очиснi i цiлющi властивостi. Пiд 1114 роком у лiтописi Сварог названий батьком Дажбога (також бог сонця). У легендi, наведенiй у «Повiстi минулих лiт», Дажбог охороняе закони, встановленi Сварогом, i розправляеться з iх порушниками.
У «Словi о полку Ігоревiм» йдеться про «дажбожих», «велесо-вих» i «стрибожих» онукiв. Тут Дажбог, Велес i Стрибог виступають як творцi, тобто всемогутнi боги-творцi, i в той же час як родоначальники, знаменитi предки. Автор «Слова о полку Ігоревiм» називае й iнших богiв, що визначають долi людей: серед них злобного Дива й Образу (богиню смертi й нещасть).
Становлення давньоруськоi держави
Поступово схiднослов’янськi племена утворюють союзи племен, вiдбуваеться iх знайомство з захiдноевропейськими та схiдними краiнами. Про це досить докладно говорить автор «Повiстi минулих лiт»: У далекi часи, пише лiтописець, «поляни жили особ-но по горах сих [киiвських], то була тут путь iз Варягiв у Греки, а iз Грекiв [у Варяги]: по Днiпру, а у верхiв’i Днiпра – волок до [рiки] Ловотi, а по Ловотi [можна] увiйти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витiкае Волхов i впадае в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дiйти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Царгорода, а вiд Царгорода прийти в Понт-море, у яке впадае Днiпро-рiка. Днiпро ж витiкае з Оковського лiсу i плине на пiвдень, а Двiна iз того самого лiсу вибiгае i йде на пiвнiч, i входить у море Варязьке. Із того ж лiсу витiкае Волга на схiд i вливаеться сiмдесятьма гирлами в море Хвалiйське. Тому-то iз Русi можна йти по Волзi в Болгари i в Хвалi-си, i на схiд дiйти в удiл Симiв, а по Двiнi – у Варяги, а з Варягiв – i до Риму, од Риму ж – i до племенi Хамового. А Днiпро впадае в Понтiйське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побiля нього ж учив святий апостол Андрiй, брат Петрiв»[7 - Тут i далi – переклад Л. Махновця.].
Як бачимо, Днiпро був найважливiшою сполучною ланкою чотирьох частин свiту. Іноземнi купцi, як, можливо, i слов’яни, спiлкувалися один з одним, передавали свою культуру, в тому числi й розповiдали про своiх богiв. Автор повiстi вказуе й на те, що в тi далекi часи береги Днiпра вiдвiдав святий Андрiй. Про його перебування на слов’янськiй землi лiтописець пише так: «Коли Андрiй учив у Синопi i прийшов у [город] Корсунь, вiн довiдався, що од Корсуня близько устя Днiпрове. І захотiв вiн пiти в Рим, i прибув в устя Днiпрове, i звiдти рушив по Днiпру вгору, i за приреченням Божим прийшов i став пiд горами на березi. А на другий день, уставши, сказав вiн ученикам своiм, якi були з ним: “Бачите ви гори сi? Так от, на сих горах возсiяе благодать Божа, i буде город великий, i церков багато воздвигне Бог” І зiйшов вiн на гори сi, i благословив 'iх, i поставив хреста. І, поклонившись Богу, вiн спустився з гори сеi, де опiсля постав Киiв, i рушив по Днiпру вгору. І прибув вiн до словен, де ото нинi Новгород, i, побачивши людей, тут сущих,– який 'iхнiй обичай, i як вони миються i хвощуться,– здивувався iм. І пiшов вiн у Варяги, i прибув у Рим, [i] повiдав, скiльки навчив i скiльки бачив, i розказав iм: “Дивне бачив я в землi Словенськiй. Коли йшов я сюди, бачив банi дерев’янi. І розпалять вони 'iх вельми, i роздягнуться, i стануть нагими, i обiллються мителем, i вiзьмуть вiники, i почнуть хвостатись, i [до] того себе доб’ють, що вилiзуть ледве живi. А обiллються водою студеною – i тодi оживуть. І так творять вони повсякдень. Нiхто ж 'iх не мучить, а самi вони себе мучать, i творять не миття собi, а мучення”». З цiеi розповiдi ми дiзнаемося, що вже на початку новоi ери на територii майбутньоi держави, яка називатиметься Руссю, побував християнський проповiдник. Вiн не тiльки передбачив народження держави, а й описав деякi язичницькi обряди, якi збереглися до теперiшнього часу. Усi цi племена, продовжуе лiтописець, «мали ж своi обичаi, i закони предкiв своiх, i заповiти, кожне – свiй норов. Так, поляни мали звичай своiх предкiв, тихий i лагiдний, i поштивiсть до невiсток своiх, i до сестер, i до матерiв своiх, а невiстки до свекрiв своiх i до дiверiв велику пошану мали. І весiльний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [ii] ввечерi; а назавтра приносили [для ii родини те], що за неi дадуть. А деревляни жили подiбно до звiрiв, жили по-скотськи: i вбивали вони один одного, [i] 'iли все нечисте, i весiль у них не було, а умикали вони дiвчат коло води. А радимичi, i вятичi, i сiверяни один обичай мали: жили вони в лiсi, як ото всякий звiр, iли все нечисте, i срамослiв’я [було] в них перед батьками i перед невiстками. І весiль не бувало в них, а iгрища межи селами. І сходилися вони на iгрища, на пляси i на всякi бiсiвськi пiснi, i тут умикали жiнок собi,– з якою ото хто умовився. Мали ж вони по двi i по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потiм розводили великий вогонь i, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А пiсля цього, зiбравши костi, вкладали [iх] у невеликий посуд i ставили на придорожньому стовпi…»
Лiтописець, розповiдаючи про характер i побут слов’ян, не забув згадати i про те, що «жили особно i володiли родами своiми». Тут же йде розповiдь про виникнення на землях полян м. Киева: «Було три брати: одному iм’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, i сестра iх – Либiдь. І сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Боричiв, а Щек сидiв на горi, яка нинi зветься Щековицею, а Хорив – на третiй горi, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [i] на честь брата iх найстаршого назвали його Киевом… Були ж вони мужами мудрими й тямущими…» Потiм автор наводить i iншу легенду, можливо, поширену в його часи: «Іншi ж, не знаючи, говорили, нiби Кий був перевiзником, бо тодi коло Киева перевiз був з тоi сторони Днiпра. Тому казали: “На перевiз на Киiв”». Проте цю версiю вiн вiдкидае, кажучи: «Коли б Кий був перевiзником, то не ходив би вiн до Царгорода. А сей Кий княжив у роду своему i ходив до цесаря… Велику честь, як ото розказують, прийняв вiн од цесаря… при котрiм вiн цесарi приходив». Помер Кий, як i його брати, i сестра, у Киевi.
Пiсля смертi Кия i його братiв, за версiею руського лiтописця, у життi схiдних слов’ян настае «чорна смуга». Повз Киева проходять то болгари, то обри, то угри (угорцi). На княжiння схiдних слов’ян нападають кочiвники – хазари. У Новгородськiй землi господарюють нормани – варяги (жителi пiвнiчних краiн). Лiтописець записуе: «Варяги, приходячи iз замор’я, брали данину з чудi, i з словен, i з мерi, i з весi, [i з] кривичiв. А хозари брали з полян, i з сiверян, i з в’ятичiв; брали вони по бiлiй вивiрцi[8 - Дослiдники тлумачили це мiсце по-рiзному; найiмовiрнiше нове твердження, що бiла вивiрка – це зимовий горностай, бо в тi багатi на звiрiв часи данина бiлкою вiд диму (оселi) була б мiзерною. – Прим. перекл.] – стiльки вiд диму». Схiднi слов’яни воюють i один з одним. Боротьба вiдбуваеться й усерединi кожного княжiння. Особливо гостро вона розгорiлася на пiвнiчному заходi, серед населення, яке мешкало поблизу озера Ільмень. Саме тодi новгородцi й запросили до себе на княжiння, за свiдченням лiтописця, князя Рюрика з племенi Русь. Серед дружинникiв Рюрика перебували, за свiдченням лiтописця, Аскольд i Дiр. Пiд 862 р. ii автор записуе: «І було в нього два мужi, Аскольд i Дiр, не його племенi, а бояри. І вiдпросилися вони до Царгорода з родом своiм, i рушили обидва по Днiпру. Ідучи мимо, узрiли вони на горi городок i запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, [тамтешнi жителi], сказали: “Було трое братiв, Кий, Щек [i] Хорив, якi зробили город сей i згинули. А ми сидимо в городi iхньому i платимо данину хозарам”. Отже, Аскольд, отож, i Дiр зостались удвох у городi цьому, i зiбрали багато варягiв, i почали володiти Полянсь-кою землею. А Рюрик княжив у Новгородi». Аскольд i Дiр не сидiли в Киевi склавши руки: вони збирали данину з пiдвладних земель.
За свiдченням вiзантiйських джерел, у 860 р. русичi здiйснили похiд на Царгород. (Лiтопис руський датуе цей похiд 866 р. i каже, що його очолювали Аскольд i Дiр.) І тут виникае одна з загадок в iсторii Русi. Справа в тому, що низка сучасних росiйських i украiнських iсторикiв стверджуе, що нiякого Дiра не iснувало i похiд очолив Аскольд. Вони посилаються на свiдчення вiзантiйських джерел, якi твердять, що похiд вiдбувся в 860 р., тодi, звiсно, Ас-кольд не мiг бути боярином Рюрика, оскiльки останнiй прийшов в Новгород лише 862 року. Саме цi розбiжностi в датах дозволяють деяким украiнським i росiйським iсторикам сумнiватися в тому, що Аскольд був скандинавом. Але час повернутися до конкретноi подii, шо описуеться. Адже ще 839 р. до французького iмператора Людовiка Благочестивого прибуло посольство вiд грецького iмператора Феофiла. При посольствi перебувало кiлька людей з народу Русь. Не пiзнiше 842 р. потужнi загони варягiв-русiв, як розповiдаеться в житii святого Георгiя Амастридського, з’явилися на Чорному морi бiля мiста Амастриди[9 - Нинi м. Амасра в Туреччинi – Прим. перекл.]. Незабаром вiдбувся грандiозний похiд на Царгород, про який своi свiдчення залишили руськi лiтописи i вiзантiйськi хронiки. Щоправда, вони розходяться мiж собою не тiльки в датуваннi походу, але й у характеристицi слов’ян – ру-сiв. Лiтопис руський цей похiд описуе так: «Рушив Аскольд i Дiр [866 р.] на Грекiв, i прийшов [туди] в чотирнадцятий рiк Михайла-цесаря». Тут лiтописець дотримуеться хронологii, оскiльки ранiше вiн згадував: «У рiк 6360 [852], Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля». Далi лiтопис оповiдае: «А цесар був у походi на агарян… А цi [руси], в середину Суда [передмiстя Царгорода] увiйшовши, вчинили убивство багатьох християн i Царгород двомастами кораблiв оточили… Була тиша, i море заспокоiлось. [А тут] одразу знялася буря з вiтром, i знову встали великi хвилi, i кораблi безбожноi Русi розметало, i до берега пригнало, i побило iх [так], що мало iх вибавилося з такоi бiди i до себе повернулося».
Вiзантiйське ж джерело повiдомляе, що близько двохсот суден варварiв, що вийшли з гирла Днiпра, припливли до Босфору: «Було навала варварiв, росiв – народу, як усiм вiдомо, найвищою мiрою дикого i грубого, який не носить в собi жодних ознак людинолюбства. Звiрячi за звичаями, нелюдськими вчинками, виявляючи свою кровожерливiсть самим своiм виглядом, нi в чому iншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивствi, вони – згубний i в справах, i по iменi народ… порубав нещадно всяку стать i всякий вiк, не жалiючи старцiв, не залишаючи поза увагою немовлят, але супроти всiх однаково озброюючи смертовбивчу руку i поспiшаючи скрiзь принести загибель, скiльки на це в них було сили. Храми руйнють, святинi оскверняють: на мiсцi iх [нечестивi] вiвтарi, беззаконнi узливання й жертви, то стародавне таврiйське побиття iноземцiв, що в них зберiгае силу. Убивство дiвиць, чоловiкiв i жiнок; i не було нiкого, хто мiг би допомогти, нiкого, хто готовий був протистояти…»
Взяти Царгород тодi росам не вдалося, але вони страшенно спустошили околицi столицi Вiзантii i, уклавши мир, вiдправилися геть. Можливо, саме тодi Аскольд i частина його дружини прийняли в Вiзантii християнство. (Принаймнi пiзнiше княгиня Ольга над могилою Аскольда поставила дерев’яну церкву на честь св. Ми-колая, тобто, князь був християнином.) Пiсля цього Аскольд (i Дiр?) продовжували княжити в Киевi.
Тим часом у Новгородi подii розвивалися таким чином: 879 р. «помер Рюрик. Княжiння свое вiн передав Олеговi, що був iз його роду, вiддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий». Олег i його вiйськова дружина, ймовiрно, на той час уже добре розумiли вигоди володiння Днiпром. Це дозволяло впливати на полiтичне життя всiх схiдних слов’ян: полян, древлян, кривичiв, в’ятичiв – i сусiднiх неслов’янських земель. Крiм того, по Днiпру вели активну торгiвлю як руськi, так i iноземнi купцi.
У 882 р., записуе лiтописець, «вирушив Олег [у похiд], узявши багато своiх воiв – варягiв, чудь, словен, мерю, весь, кривичiв. І прийшов вiн до Смоленська з кривичами, i взяв город Смоленськ, i посадив у ньому мужа свого. Звiдти рушив вiн униз [по Днiпру] i, прийшовши, узяв [город] Любеч i посадив мужа свого. І прибули [Олег та Ігор] до гiр киiвських, i довiдався Олег, що [тут] Аскольд i Дiр удвох княжать».
Лiтописець продовжуе свою розповiдь: «І сховав вiн воiв у човнах, а iнших позаду зоставив, i сам прийшов [на берег Днiпра], несучи Ігоря малого. А пiдступивши пiд Угорське [i] сховавши воiв своiх, вiн послав [посла] до Аскольда й Дiра сказати, що, мовляв: “Ми – купцi есмо, iдемо в Греки од Олега i од Ігоря-княжича. Прийдiть-но оба до рiднi своеi, до нас” Аскольд же й Дiр прийшли. І вискочили всi iншi [воi] з човнiв, i мовив Олег Аскольдовi й Дiровi: “Ви оба не е нi князi, нi роду княжого. А я есмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюрикiв” І вбили вони Аскольда й Дiра, i вiднесли на гору, i погребли [Аскольда] на горi, яка нинi зветься Угорське i де ото нинi Ольмин двiр. На тiй могилi поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи. А Дiрова могила – за святою Ориною».
Олег, чиi руки були заплямованi кров’ю нi в чому не винних князiв, увiйшов в мiсто як переможець. Городяни, нажаханi його злом i численним вiйськом, визнали в ньому свого законного князя. «І сiв Олег, князюючи, в Киевi, i мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були в нього словени, i варяги, й iншi, що прозвалися Руссю».
Для iсторикiв стало традицiею вважати захоплення Киева Олегом у 882 р. датою заснування держави Русь, оскiльки в руках Олега виявилися землi новгородських слов’ян i днiпровських полян. Сам же Киiв, «мати городам руським», розташовувався на судноплавному Днiпрi, у центрi схiднослов’янських племен. Князь, володiючи Киевом, отримував можливiсть контролювати торгiвлю пiвночi з пiвднем, заходу зi сходом i здiйснювати вiйськовi, часто грабiжницькi походи на сусiднi племена i вiддаленi краiни. (Перiод в iсторii Русi з 882 р. до середини XII ст. iсторики називатимуть Давньоруською державою, або Киiвською Руссю.)
Лiтописець про правлiння Олега оповiдае стисло, коротко повiдомляючи, що вiн здiйснив кiлька походiв на слов’янськi племена й примусив iх, де силою, де погрозами, платити данину Киеву.
Почав вiн 883 р. з древлян, наступного року пiшов на сiверян, потiм майже двадцять рокiв пiшло на пiдкорення дулiбiв, хорватiв i тиверцiв, але кривичiв пiдкорити не вдалося. Вiдвiдування Олега говорять про те, що землi схiдних слов’ян в той час мали досить слабкi полiтичнi та економiчнi зв’язки як з Киевом, так i мiж собою. Втiм, у той перiод це характерно було i для багатьох краiн Європи. Але до 1991 р. у жодного з iсторикiв не з’являлося сумнiвiв, що у всiх слов’янських племен, якi входили до складу Давньоруськоi держави, була одна мова, однi (язичницькi) вiрування i що вони були одним народом. Що ж стосуеться варязького елемента в Киiвськiй державi, то бiльшiсть варягiв асимiлювалася, а решта, прослуживши кiлька рокiв у киiвського князя, вiдправлялася служити до Вiзантii, а в деяких випадках поверталася на iсторичну батькiвщину. Але в варязькому походженнi князiвськоi династii мало хто сумнiвався.
Зараз важко сказати, зайняв би язичник Олег гiдне мiсце в творах руських християнських письменникiв, якби вiн не здiйснив на початку X ст. свiй славнозвiсний похiд на Вiзантiю i не прибив «щит до ворiт Царгорода», оскiльки, можливо, коли писався руський лiтопис, вiдносини Русi з Вiзантiею не були безхмарними. До того ж включення до лiтопису розповiдi про звитяжний похiд язичникiв на Вiзантiю свiдчило не лише про подвиги дружини й князя, але пiдкреслювало також мiць Давньоруськоi держави. Лiтописець це описуе так: «У рiк 6415 [907]. Пiшов Олег на Грекiв, Ігоря зоставивши в Киевi. Узяв же вiн множество варягiв, i словен, i чудi, i кривичiв, i мерi, i полян, i сiверян, i деревлян, i радимичiв, i хорватiв, i дулiбiв, i тиверцiв, котрi е пособниками. Цi всi називалися “Велика Скiфiя”».
У похiд вирушили, коли Днiпром зiйшов лiд. Рiка вкрилася двома тисячами легких суден, на кожному з яких знаходилося по сорок чоловiк. Берегом просувалася кiннота. Ця армада досягла днiпровських порогiв, найнебезпечнiшого мiсця на рiцi. З води виступали гострi скелi, якi омивали бурхливi потоки води. Потрапляння в цi потоки не давало можливостi утримати човен, i смiливцiв чекало зiткнення зi скелею, тобто смерть. Тому перед порогами найсмiливiшi кидалися в воду, шукали гладке дно i проводили судна мiж камiнням. А в деяких мiсцях воiни витягали човна з рiчки, тягли по березi волоком або несли на руках. У той же час частина дружини готова була вiдбити напад кочiвникiв. Успiшно подолавши цю небезпечну перешкоду, дружина рухалася вниз по Днiпру (так само чинили й каравани купцiв). Досягнувши лиману, дружина зупинилася, щоб вiдпочити пiсля тяжкого й небезпечного шляху, полагодити судна. Завершивши приготування, величезна армада пiд вiтрилами вийшла в море i, тримаючись його захiдних берегiв, незабаром досягла грецii.
Там у цей час правив iмператор Лев, прозваний Фiлософом, який, за висловом М. М. Карамзiна, бiльше «думав про обчислення астрологii, анiж про безпеку держави». Коли руськi судна досягли Босфору, греки лише перекрили ланцюгами i колодами вхiд до затоки Золотий Рiг. Тодi, розповiдае лiтопис, «вийшов Олег на берег i повелiв воям виволокти кораблi на берег. І попустошив вiн довкола города, i вчинив убивство багатьох грекiв. i палат багато вони розбили, i церкви попалили. а котрих же брали як полоняникiв, [то] одних вони посiкали, а других мучили, iнших же розстрiлювали, а [ще] iнших у море кидали. І багато iншого зла творили руси грекам, як ото [звичайно] вороги творять». Далi, можливо для уславлення таланту полководця Олега, лiтописець розповiдае легенду: «І повелiв Олег воям своiм колеса зробити i поставити кораблi на колеса. А коли настав попутний вiтер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, i пiшов [Олег] до города. Побачивши ж, греки убоялися i сказали, виславши до Олега: “Не погубляй город. Ми згоджуемось на данину, як ти ото хочеш”. І зупинив Олег воiв…» греки погодилися виплатити Олегу «на двi тисячi кораблiв по дванадцять гривень на кочет» (одна гривня = 170 г срiбла), крiм того, дали данину для руських мiст: Киева, Чернiгова, Переяслава, Полоцька, Ростова, Любеча «i на iншi городи, – бо по тих городах сидiли князi, пiд Олегом сущi… І повiсив [Олег] щита свого на воротах, знаменуючи побiду, i пiшов од Царгорода… І прибув Олег до Киева, несучи золото, i паволоки, i овочi, i вина, i всяке узороч-чя. І прозвали [кияни] Олега – “Вiщий”..»
