скачать книгу бесплатно
В КІРОВОГРАДІ – МУКАЧЕВО
Тiльки що атаковано декiлька дiльниць 100-го сумновiдомого округу. Розбито 92 та 93 виборчi дiльницi. Не виключено, що напади продовжуються i на iншi дiльницi. В Кiровоградi перемагае Ющенко.
Перед нападом мiлiцiя швиденько зникла. Пiсля – з’явилася i засвiдчила, що дiльницi розбито. На дiльницях побито спостерiгачiв та членiв комiсiй.
Очевидно, вони дiяли з бандитами в зв’язцi, для того щоб визнати результати недiйсними.
КУЧМАНОЇД БОЇТЬСЯ
До адмiнiстрацii президента стягуються пiдроздiли спецназу. Зараз на Лютеранськiй зi сторони Хрещатика виставлено заслiн з беркутiвцiв в костюмах космонавтiв (бояться…).
Банкова з обох бокiв перекрита залiзними щитами, у подвiр’ях стоять автобуси, двигуни у бiльшостi з них працюють (мабуть, щоб встигнути драпанути).
Отож вiтаю всiх – ми iх налякали!
З ЛИСТІВ НА МАЙДАН: ЛІДЕРИ, ЩО ВИ РОБИТЕ?
Прочитав, начебто Ющенко й Тимошенко розпустили людей до 9-оi ранку, коли мае розпочатися мiтинг.
Якщо так, то це – безумство! За цей час вкрадуть перемогу i пiдтягнуть озброенi формування, так що зранку зробити щось буде неможливо.
У сiчнi 1991 року у Вiльнюсi люди стояли пiд парламентом масово, круглодобово, тижнями – незважаючи на погоду, роботу й таке iнше!..
Іван Юзич, час торонтський.
Несподiвано вимкнулося свiтло, а з ним i комп’ютер. За мить свiтло з’явилося знову, але я вже не мав сил заходити в комп’ютер, а тим бiльше щось читати. Я мовчки, з п’яно-патетичним пафосом побажав удачi невiдомому Івановi Юзичу, який живе за торонтським часом, геть чисто забув про студентку, яку мали привести до Орлова, i вирiшив йти додому спати.
Якби мене хтось спинив дорогою, я би, мабуть, бився за свою свободу. Але спиняти було нiкому. Орлов куняв за столом. Іншi члени штабу щось тихенько гомонiли мiж собою. Здавалося, навiть нiхто й не помiтив, що я пiшов геть.
3
Степан Сосновський не зрозумiв, як вiн опинився перед дверима своеi квартири. Не знав вiн i котра година. Втiм, це не було зараз головним. Важливо, що вiн живий i що хочеться малювати. Ось поспить декiлька годин i сотворить щось воiстину генiальне.
Пив з друзями всеньку недiлю, десь вешталися мiстом, про щось говорили у якихось квартирах. Вiн навiть не пам’ятав, чи ходив голосувати. Здаеться, ходив, але все було в туманi. Компанiя була звичною: вiн, поет i одночасно музикант Йосип Старосольський, бутафор з театру та колишнiй художник Костя Плiш. Де вони зараз? Як добралися додому?
Пам’ять поверталася до нього i знову зникала. Сосновський згадав, що лежав на лавцi бiля пам’ятника фiлософу в центрi Дрогослава, замерз i кудись пiшов, потiм знову нiчого не пам’ятав, аж ось стоiть перед дверима своеi квартири.
Звiсно, дверi були замкненi, а ключа вiн не мав. Довелося дзвонити, хоча вiн цього не хотiв, i чекати, доки дружина вiдчинить.
Цей процес тривав довго. Степан нiби й тиснув на гудзик дзвiнка, але робив це нерiшуче, вiдтягуючи неодмiнну зустрiч з дружиною, пiд час якоi та скаже йому все, що про нього думае, i навiть бiльше, а це негативно вплине на подальший розвиток його творчоi самобутностi. Сосновський це усвiдомлював – як i те, яку високопарну думку щойно закрутив. Вихiд iз цiеi ситуацii був простий: не пити. Тодi би дружина не лаяла, а вiн би писав своi генiальнi картини. Але вiн не мiг обходитися без друзiв, а зустрiч з ними неодмiнно закiнчувалася пиятикою. Пiсля цього в нього вiдбувався активний творчий процес. Щоправда, дружина своiми несправедливими словами притлумлювала його генiальний шал, але загалом це не заважало Степановi потiм творити декiлька днiв на самотi у своiй майстернi, не допускаючи до себе нiкого, – до наступноi зустрiчi з друзями, а, значить, i до наступноi пиятики. Це було замкнене коло його життя, вiн ходив по ньому, як слiпий кiнь, що помпуе воду, усвiдомлював це, але нiчого не мiг вдiяти, а з роками уже й не хотiв нiчого змiнювати.
Сосновський став рiшучiше натискати на гудзик дзвiнка, бо захотiв у туалет, i це бажання переважило необхiднiсть неодмiнноi зустрiчi з дружиною i невiдворотнiсть вислуховування ii разючих i несправедливих, на його думку, слiв.
На диво, Зоя була не такою, як завжди. Вона вiдчинила дверi, глянула на чоловiка, як на важкохворого i, одночасно, як на малу дитину, котра не вiдае, що творить, i з болем у серцi сказала:
– Доп’ешся ти, Степане. Помий морду, бо вся борода у винi.
Ошелешений, Сосновський добiг до туалету, вилив з себе, здаеться, все до останньоi краплi, бо вже не мiг стерпiти, вiдтак заскочив до ванни i сам жахнувся свого вигляду. Все обличчя й борода були залитi червоним вином, яке нагадувало кров, куртка й сорочка пiд нею були бруднi. Степан довго вдивлявся у власне обличчя, яке щораз то бiльше ставало йому ненависним. Але треба жити навiть iз цим. Вiн поскидав з себе увесь мотлох, довго вмивався холодною водою (добре, що вона була цiеi ночi!), намагаючись вигнати навiть натяк на хмiль, i постановив негайно працювати. Треба надолужувати те, що втратив минулого дня i ночi.
Вiн пiшов у спальню, де лежали його недописанi картини, i став думати, з якоi би продовжити роботу. Степан так робив упродовж багатьох рокiв, одночасно працюючи над багатьма роботами. Такий стиль виробився випадково. Декiлька рокiв тому йому запропонували вiдкрити персональну виставку в мiсцевому краезнавчому музеi «Дрогославщина». Вiн кинувся до своiх картин, яких не встиг роздарувати, i зрозумiв, що практично нема що виставляти. Нi, малюнкiв, пейзажiв, портретiв було багато, вистачило би не на одну персональну виставку не те що в якомусь задрипаному Дрогославi, а навiть в обласному центрi чи Киевi. Але то були твори, якi вiн сам розумiв. Пересiчний же дрогославець прийшов би на виставку, походив би залами i сказав, що Степан маляр, а не художник.
Сосновський добре знав смаки та вподобання пересiчного дрогославця. Це не була пихатiсть, погорда ним, зовсiм нi. Але все вiн писав для себе, генiального, а тут вiд несподiваноi пропозицii виставитися вперше у рiдному мiстi пiшла голова обертом. Мабуть, вiн ховав це вiд себе дуже довго i дуже глибоко, але йому хоч на старостi рокiв захотiлося сподобатися дрогославцям, не лише тим пиякам i бомжам, якими вiн не гребував, бо розумiв, що сам належить до тiеi вишуканоi когорти людей, а й тим, хто з погордою ставився до нього, хто не давав йому декiлька копiйок, коли душа просила самогону, хто вiдвертав свою морду вiд смердючоi його одежi, неохайноi бороди. Йому захотiлося сподобатися, втрафити смакам i вподобанням цих людей, а для цього треба було зробити все можливе й неможливе.
Вiн вiдiбрав декiлька картин, якi йому не конче подобались i якi вiн мав намiр дарувати друзям i знайомим, сподiваючись заробити на самогонку чи просто так вiд доброти своеi душевноi вiддаючи народжене в муках. На його думку, саме ця базгранина могла сподобатися пересiчному дрогославцевi. Але цього було мало. Решту треба малювати. У нього в головi зароiлися образи. Закриваючи очi, вiн бачив цiлiсну картину, композицii видавалися йому якщо не генiальними, то талановитими. Поки малював одну картину, народжувалася в головi iнша. Вiн кидав першу i приступав до другоi, не закiнчував i ii, переходив до наступних, а потiм повертався назад, до тих картин, з яких починав.
А потiм прийшов Йосип Старосольський, поет i музикант. Вiн давно не бачив Сосновського i скучив за ним. У нього була чвертка самогонки. Сказав, що на вулицi чекае бутафор i колишнiй художник Костя Плiш. Степан довго не пручався. Пiшов за покликом друзiв. Випили, потiм пiшли ще за самогонкою – а картини чекали кращих часiв.
Персональна виставка Сосновського не вiдкрилася – i не тому, що Степан не дописав картин. Наступного дня пiсля зустрiчi зi Старосольським i Плiшем Сосновський, увесь п’яний, вiд п’ят до лисини на головi, зустрiв бiля ратушi директора краезнавчого музею «Дрогославщина», який i запропонував йому свого часу влаштувати персональну виставку. Щось мимрячи i вiдводячи погляд, Вiталiй Загiрський говорив, що не зможе викроiти для Степана хоча би декiлька днiв для персональноi виставки, бо дуже щiльний графiк, ось незабаром привезуть якiсь картини з Киева, потiм американський художник Марк Карп, уродженець Дрогослава, буде виставлятися. Одним словом, мовляв, вибачай, Степане, але зробимо цю справу дещо пiзнiше.
Сосновському було байдуже. Вiн попросив у директора краезнавчого музею «Дрогославщина» декiлька гривень. Той з радiстю вiддав йому п’ятку, щасливий з того, що так легко вдалося вiдв’язатися вiд п’яного художника. Степан обiцяв вiддати грошi завтра, вiд сили – пiслязавтра, але Загiрський вдав, що не почув цього, i, вибачаючись за iнерцiею, а не через повагу до Сосновського, сказав, що поспiшае на дiлову зустрiч – i справдi майже побiг геть вiд художника, хоча в найближчi години i навiть днi таких зустрiчей у нього не було.
Роздивляючись недомальованi картини й вирiшуючи, з якоi мав би почати, Степан раптом вiдчув як втома несподiвано навалилася на нього, очi самi злипалися, хотiлося спати, а думка про незавершенi генiальнi картини видавалася йому дрiб’язковою порiвняно з можливiстю лягти в лiжко.
… Степан, здаеться, не проспав й п’яти хвилин i не встиг зрозумiти, чи сниться йому щось, чи нi, як у дверi гучно задзвонили, а потiм стали гупати кулаками. Вiн, нiчого не тямлячи, прокинувся.
Дружина, лаючись i маючи намiр нарештi сказати все його колегам-пиякам, що вона про них думае, рiшуче посунула вiдчиняти дверi.
4
Юля Василiв навiть зовнiшньо, не кажучи вже про ii внутрiшнiй революцiйний стан, була схожа на Юлiю Тимошенко. Таке ж миле на вигляд, тендiтне дитятко, що ледве перевищувало пiвтора метра зросту, такi ж ображено-наiвнi оченята, в яких глибоко зачаiвся страх. Ось тiльки коси, справжньоi коси ледi Ю, iй бракувало. І була ж коса у Юльки ще рiк тому, коли зустрiчалася з тим Сашком з паралельноi групи й по вуха закохалася в нього. Юльчина коса йому не сподобалася, й заради того, аби зберегти кохання, дiвчина одного вечора перед дзеркалом рiшуче позбулася ii. Сльози лилися, мов iз вiдра, але робила це для того клятого Сашка, аби не втратити його, а ще бiльше – щоб не осоромитися перед подругою, яка так i стелилася перед ii хлопцем, та й вiн, здавалося, вiдповiдав iй взаемнiстю. Але i кохання розбилося вщент, i коси не стало. А так би пасувало зараз перед тими прихильниками Януковича та й перед своiми похизуватися в косi вiд Тимошенко!
Юлька була слабкою на передок i нiчого не могла з тим вдiяти. Як у п’ятнадцять рокiв ii звабив хлопець, який щойно прийшов з армii, так i пiшло, i поiхало. Дiвчисько вже саме не чекало, поки на неi кинуть оком, а ладне було переспати з будь-ким i будь-де. Нi, звичайно, це було перебiльшенням, бо чiплялися до неi п’яницi i бомжi, з якими б вона не займалася коханням за нiякi грошi, i солiднi вуйки з великими пивними животами, з якими б потрахалась, якби заплатили. Здавалося, пiсля Сашка, який таки пiшов до ii подруги, щоб через якийсь мiсяць кинути i ii, зв’язавшись з рудою фiфочкою з iсторичного факультету, – здавалося, що пiсля цього Юльцi остогиднуть чоловiки як фiзичнi особи. Але, пiдлазячи пiд чергову жертву своеi чарiвноi привабливостi, вона вкотре мстила Сашковi, одночасно (чого грiха таiти!) отримуючи шалене задоволення вiд статевого акту, як прiсно сказав би вчений муж, що пише науковi трактати на цю тему. Вона б розповiла йому мовою тiла, що таке статевий акт, вiн би або з науки пiшов настоятелем у жiночий монастир (цю фразу любив повторювати падлюка-Сашко), або повiсився би на жiночому лiфчику (теж Сашковi слова). Любовнi пригоди вливали Юльцi адреналiну до кровi, i життя видавалося суцiльною святковою прогулянкою.
Мала Василiвка не одразу второпала, що з нею коiться. Нiби вона лiтае по своiй кiмнатi в студентському профiлакторii. Коли ж отямилась i розплющила очi, зрозумiла, що ii, мов мiшок, перекинув якийсь дужий хлопчисько, i несе вниз по сходах. Вона надумала було звиватись i вичавити з себе голосний крик, але одразу ж дiстала мiцний удар по дупцi ще вiд одного, якого не бачила, i почула його слова: «Будеш вимахуватися – рота солдат тебе згвалтуе». Це ii якось мало засмутило, хоча було би цiкаво поспiлкуватися з ротою, а ось усвiдомлення того, що на сiдницi з’явиться чималенький синяк, розлютило Юльку. Вона вкусила у плече того, хто нiс ii. Той вiд несподiванки i гострого болю зойкнув i впустив полонянку на землю. Поки Юлька падала, вона побачила того, хто йшов ззаду, впiзнала в ньому одного з охоронцiв зi штабу Януковича i десь на пiдсвiдомому рiвнi пожалкувала, що затiяла цю колотнечу. Не тому, що боялася стусанiв юнака, а тому, що ще вчора хвильку помрiяла про те, як би добре було з ним зайнятися коханням. Справдi коханням, а не черговим траханням заради спортивного iнтересу. Але це була мить i роздумувала Юлька не словами, мозок iз блискавичною швидкiстю оформив ii слова в сексуально-страхiтливий розряд i вибив з неi здатнiсть до будь-якого спротиву, коли вона боляче вдарилась об пiдлогу.
Охоронцi без зайвих роздумiв пiдхопили ii пiд руки i поволокли коридором. Дiвчина ще пручалась, але це не була рiшучiсть приреченоi на страту, а лише намагання остаточно не втратити власну людську гiднiсть, коли з тобою поводяться, як iз бидлом.
Їi тягли до штабу Януковича, i вона це швидко усвiдомила, намагаючись розтлумачити хлопцям, що все прекрасно розумiе i пiде сама. Проте вони неправильно зрозумiли ii поведiнку й ще мiцнiше вхопилися за неi, так що до вечора ii руки були в суцiльних синцях.
5
Дрогослав був звичайнiсiньким захiдноукраiнським мiстечком, у якому галицький провiнцiалiзм, помножений на наполеонiвську п’емонтоманiю, давав гримучу сумiш. З одного боку, дрогославцi доходили мало не до божественного екстазу, возносячи до небес рiзноманiтних кумирiв i кумирчикiв. З iншого, пiетет до них минав аж занадто швидко, щоб людина зi здоровим глуздом могла оговтатися, що ж трапилося. Кумири i кумирчики з небес гепалися на землю, аби iхне мiсце на п’едесталi пошани зайняли iншi пройдисвiти.
Усе вiдбувалося з дивною перiодичнiстю, так що вченi давно могли би вирахувати траекторii та формули людськоi любовi й ненавистi, але, очевидно, мало кому на тому розходилося. Процес тривав, i в ньому були зацiкавленi обидвi сторони: i тi, хто рвалися бути пошанованими людьми, зневаженi злою долею, i тi, хто без пошанування iнших уже не мислили свого iснування. Нi пошанованi, нi тi, хто пошановував, не усвiдомлювали своеi взаемноi залежностi одне вiд одного.
Це було якесь дике рабство у його первiсному варiантi, коли раб хоче бути рабом i свобода для нього смертi подiбна. Правда, все вдягалося у шати демократii, навiть вiльнолюбства, але сутнiсть цього мерзенного явища вiд цього не змiнювалася. Першими iз порочного кола рабства мали би вирватися мудрiшi – тi, кого пошановували. Але свiй розум вони втрачали вiдразу пiсля того, як на iхню адресу лунали, можливо, й заслуженi похвали, але здебiльшого авансованi на майбутне, коли люди хотiли щось бачити у своему черговому кумирi, але того не було, i вони йому приписували такi чесноти, що й сам улюбленець долi починав вiрити в те, яка вiн велика цяця. Мови про те, щоб з порочного кола рабства вирвалися зневаженi люди, й бути не могло, бо це, принаймнi раз на чотири роки, ставало сутнiстю iхнього життя, i вони, власне, готовi були вiддати здоров’я i чимало рокiв свого земного iснування, аби лише у них не забирали цiеi цяцянки поклонятися кумиру, брати участь у виборах, усвiдомлювати, нiби вiд тебе залежить майбутне Украiни.
Коли на полiтичнiй аренi з’явився Вiктор Ющенко, вiн став для дрогославцiв, як i для мешканцiв багатьох украiнських мiст i мiстечок, особливо на Заходi Украiни, своерiдним громовiдводом iхньоi людськоi недалекоглядностi. Ще вчора вони голосували за Леонiда Кучму, збадьоренi своiми заслiпленими й захланними поводирями, котрi на кожному кроцi волали: краще Кучма, нiж Симоненко! Звiсно, комунiстiв не хотiли як тi, хто пам’ятав звiрства енкаведистiв, так i молодь, що рвалась у Європу. Похмiлля наступило дуже швидко, i зi з’явою Ющенка у дрогославцiв, здаеться, вiдкрилося друге й, можливо, останне, як жартують письменники-сатирики, дихання. Що би там не казали, але насамперед кожен хотiв забути свiй вимушений крок, коли голосував за Кучму. Це вже потiм прийшло усвiдомлення, що набридло жити у бандитськiй державi, коли бiльший чи менший чиновник вважае тебе за бидло. Тодi справдi в Ющенку побачили своi нездiйсненнi мрii i, як це часто бувае, стали приписувати своему новоявленому месii чесноти, яких i близько у нього не було. Але завжди повинен бути iдеал, до якого прагне людина. Це як жiнка, коли покохае красеня-чоловiка, а потiм усвiдомлюе, що не може з ним жити, бо той хропе увi снi. Важке похмiлля вiд ющенкiвського хропiння-зомбування прийде значно пiзнiше, а у той час, про який ми говоримо, Ющенко був мало не Шевченком у кожнiй хатi дрогославця – нацiональним пророком, звичайно, а не футболiстом.
