скачать книгу бесплатно
Прокурорка
Анатолiй Власюк
У мiстi з’являються чорнi чоловiки, якi знищують окупантiв i iхнiх прислужникiв.Письменник дiзнаеться, що серед партизанiв е прокурорка, його сусiдка. Вона перейшла на пiдпiльну роботу. Саме прокурорка рятуе письменника, коли спецслужбiвцi хотiли вiдправити його до концтабору…
Анатолiй Власюк
Прокурорка
Вiкторii Нiкольськiй
1
Ця iсторiя в нашому мiстi розпочалася з убивства прокурора.
Звiстка про це розповсюдилася доволi швидко. Чого грiха таiти, багато хто зрадiв, що ненависного прокурора вже нема на бiлому свiтi. Чимало вiн попив кровi нашим людям ще за попередньоi влади. Коли прийшли путiнцi, залишили його на попереднiй посадi. Це викликало мовчазний осуд, але нiхто не смiв суперечити новiй владi.
Уже до вечора поповзли чутки, що прокурора прибрали чорнi чоловiки. Наше мiсто вже давно гомонiло про них, хоча, здаеться, нiхто в очi iх особисто не бачив. Жартiвники казали, що не треба шукати чорного кота в темнiй кiмнатi, тим бiльше, коли його там нема. Але навiть вони не були впевненi в тому, що цю китайську мудрiсть можна застосувати в нашому мiстi.
Чорних чоловiкiв боялись, але були iм вдячнi за те, що не стало прокурора.
2
Влада, мабуть, зробила найбiльшу дурницю, на яку була спроможна, оголосивши винагороду в мiльйон рублiв тим, хто дасть достовiрну iнформацiю про мiсцезнаходження убивць прокурора. Оскiльки в людськiй свiдомостi вони вже були остаточно пов’язанi з чорними чоловiками, то незабаром у полiцii почали лунати першi телефоннi дзвiнки вiд пильних громадян, якi називали конкретнi мiсця проживання чорних чоловiкiв. Щоправда, в них вони асоцiювались з чорними костюмами, чорними автомобiлями i взагалi з усiм, що мало чорний колiр.
Коли справа дiйшла до абсурду i до чорних чоловiкiв зарахували мера, який iздив на чорному «Мерседесi» i ходив у чорному костюмi з чорною краваткою, оголошення про винагороду за мiсцезнаходження убивць прокурора зняли, хоча й пiсля цього дзвiнки до полiцii не переставали лунати. Все-таки забагато в нас людей, якi задарма хочуть отримати мiльйон рублiв.
Всi потрохи стали забувати про вбивство прокурора, змирилися з тим, що зловмисникiв не знайдуть, як у нашому мiстi знову сталося гучне вбивство.
3
Цього разу жертвою чорних чоловiкiв став мiський священик отець Павло. Влада вiдразу зробила його великомучеником, стверджуючи в офiцiйному повiдомленнi, що чорнi чоловiки не гребують нiчим, аби знищити нашу духовнiсть.
Уперше винуватцями вбивства отця Павла були названi чорнi чоловiки, а тому люди остаточно прив’язали до них i попередню – прокурорську – смерть.
Насправдi мало хто шкодував за тим, що не стало отця Павла. Батюшка був ще той фрукт. З’явився вiн на нашiй парафii за попередньоi влади, вiдразу наiв пузо, купив «Мерседес» – до речi, теж чорний, збудував хатинку, яка нагадувала палац.
Але найбiльше люди нiяк не могли йому пробачити те, що вiн спiвпрацював зi спецслужбами. Робив отець Павло це ще за попередньоi влади, а пiд час цiеi взагалi сказився. Не встиг йому хтось сповiдатись, як уже бiдного чоловiка тягали до полiцii чи прокуратури. Батюшка навiть не приховував, що спiвпрацюе зi спецслужбами, i мало не щодня навiдувався до примiщення цiеi структури в сiрому похмурому будинку.
4
Вiд природи я цiкавлюся мало не всiм, куди нормальна людина не суне носа, i люблю розплутувати хитромудрi клубки будь-яких злочинiв. Дружина каже, що в мене дуже розвинена iнтуiцiя, хоча це бiльше притаманне жiнкам. Мабуть, я тому й не надаюсь до хатньоi роботи. Вiдремонтувати кран, забити цвях, пофарбувати пiдлогу – все це лягае на тендiтнi плечi моеi дружини, i вона вже навiть не витикае менi, що я не здатен виконувати роботу справжнiх чоловiкiв. Ну, про справжнiх чоловiкiв я вже давно не веду з нею жодних дискусiй, бо думку кожного з цього приводу ми знаемо i почути щось iнше – свiже i нове – не сподiваемося.
Чорнi чоловiки не просто зацiкавили мене. Чого грiха таiти, вони викликали в мене шалену симпатiю, i я дуже хотiв з ними познайомитися. З одного боку, звiсно, було страшно, бо все ж мова йшла про озброених людей, якi оголосили вiйну нинiшньому режиму. Проте слiд було вiддати iм належне, адже вони не зачiпали мирних громадян, а знищували негiдникiв. Я вважав, що не належу до негiдникiв, а тому мав моральне право пiдiйти до чорних чоловiкiв бодай на вiдстань простягнутоi руки.
5
Мабуть, ви вже зрозумiли, що я письменник, тобто живу у вигаданому мною свiтi. У нормальноi людини навiть не виникне думка бути близько до озброених чоловiкiв, якими б чорними вони не були.
Звичайно, я мiг би написати фантастичний роман – у значеннi щось нафантазувати про чорних чоловiкiв. Я ще не знайшов, що справдi може вийти з цього роману, хоча був упевнений, що в нас його не надрукують. Правда, була надiя на Захiд, де вiн мiг би вийти пiд псевдонiмом, аби я не завдав шкоди собi й родичам.
Але вiд цiеi затii я швидко вiдмовився, бо мене все бiльше стали цiкавити реальнi подii, а не те, що я мiг нафантазувати в своiй головi. Тут теж була певна небезпека. Я розумiв, що якщо наближусь до розв’язання таемницi чорних чоловiкiв, а тим бiльше напишу про це, то спецслужби зацiкавляться моiм романом i питатимуть, звiдки в мене такi данi. Я нiколи не вважав, що там працюють глупi люди, якi шукають мiфiчних шпигунiв. Потрапляти в iхнi лапи менi не хотiлось.
Проте, як це вже не раз траплялось у моему життi, цiкавiсть знову взяла гору.
6
Я ще не знав, як маю приступити до виконання свого карколомного плану. Чудернацькi думки витали в моiй головi, але всi вони видавалися менi нереалiстичними. Скажiмо, я хотiв ходити нiчними вулицями нашого мiста в надii, що рано чи пiзно натраплю на чорних чоловiкiв. Щоправда, вже через секунду я розумiв, що можу стати жертвою або вiйськового патрулю, або тих самих чорних чоловiкiв. І першi, й другi не питатимуть мене, чого це в комендантську годину я прогулююсь нiчним мiстом.
