скачать книгу бесплатно
Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…
…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».
Скоропадський П. П. Спогади: кiнець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.
П. Скоропадський мав рацiю. Менше нiж за мiсяць пiсля цiеi подii генерали Я. Гандзюк i Я. Сафонов потрапили в полон до бiльшовикiв i були розстрiлянi. 1-й Украiнський корпус припинив свое iснування. А сам П. Скоропадський навеснi 1918 року став лiдером опозицii, що готувала державний переворот проти УНР. Пiсля його приходу до влади тiла Я. Гандзюка i Я. Сафонова були вiднайденi в однiй з братських могил жертв червоного терору та з вiйськовими почестями перепохованi на територii Видубицького монастиря. Мала Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави 27 червня 1918 року постановила видати iхнiм удовам грошову допомогу в розмiрi пiврiчного утримання чоловiкiв. За радянських часiв могили зрiвняли iз землею. Тiльки у 1990-х роках зусиллями нащадкiв Я. Гандзюка та киiвських краезнавцiв над його похованням встановили надгробок.
Всеукраiнський православний церковний собор
20 сiчня в Киевi з урочистого богослужiння в соборi Святоi Софii вiдкрилася перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирiшити основнi питання церковного життя, що назрiли з початком революцii. А саме: визначити статус православноi церкви в Украiнi, обговорити можливiсть отримання автокефалii, вiдновлення традицiй соборноправностi (тобто устрою, в якому церковним життям керують всi разом – iерархи, нижче духовенство й миряни). Востанне до того православнi церковнi собори Киiвськоi митрополii вiдбувалися в XVII столiттi, коли вона ще пiдпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патрiархату.
Проведення собору було пiдготовлене Всеукраiнською православною церковною радою. Проте iнiцiатори цього заходу наштовхнулися на активну протидiю киiвського митрополита Володимира (Богоявленського) та епископату, що стояли на позицiях збереження едностi з Московським патрiархатом i категорично не сприймали iдею украiнськоi автокефалii.
Уряд Украiнськоi Народноi Республiки визнав Всеукраiнську православну церковну раду. В структурi генерального секретарства внутрiшнiх справ з’явилася посада комiсара у справах iсповiдань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Украiнськоi партii соцiалiстiв-федералiстiв. Хоча в цiлому соцiалiстичне керiвництво УНР виявляло досить кволу зацiкавленiсть у церковних справах.
Головою Всеукраiнського православного церковного собору було обрано епископа Пимена (Пегова). В керiвних органах собору переважали представники Всеукраiнськоi православноi церковноi ради, якi наполягали на автокефалii. Собор створив низку комiсiй:
– урядову (розробляла положення про Вище церковне управлiння в Украiнi);
– з питань епархiального управлiння i парафiяльного життя;
– з проблем украiнiзацii церкви;
– з проблем духовноi освiти;
– економiчну (питання матерiального забезпечення духовенства);
– особового складу (мандатна).
Пiд час засiдань собору було виразно помiтно протистояння проукраiнського i проросiйського духовенства. 24 сiчня единий раз перед делегатами собору виступив комiсар у справах iсповiдань УНР О. Карпинський. Вiн оголосив курс на розбудову самостiйноi церкви у самостiйнiй державi та заявив: «Генеральний Секретарiат не допустить московськоi гвардii у нашiй церквi».
Перша сесiя Всеукраiнського православного церковного собору, вiдбувши дев’ять пленарних засiдань (iхнi матерiали не збереглися), так i не ухвалила найважливiших рiшень. В умовах розгортання бiльшовицько-украiнськоi вiйни проросiйськi делегати зайняли вичiкувальну позицiю. 2 лютого 1918 року робота першоi сесii була припинена. В цей час у середмiстi Киева точилися запеклi боi мiж вiйськами УНР i повсталими прихильниками бiльшовикiв, а з лiвого берега до столицi наближалися червоногвардiйцi Михайла Муравйова. Проукраiнське крило собору встигло хiба що ухвалити спецiальну постанову iз заявою, що через оголошення бiльшовицькою Росiею вiйни УНР будь-якi зв’язки з росiйськими iнституцiями слiд припинити, фiнансовi вiдрахування залишати в Киевi, створити тимчасову епархiальну церковну раду для вирiшення епархiальних справ, вести документацiю украiнською мовою, духовенство та епархiальнi школи мають утримуватися за державнi кошти УНР.
Друга i третя сесii Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулися вже за Гетьманату П. Скоропадського. Невдовзi пiсля гетьманського перевороту, 18–20 травня 1918 року, вiдбувся киiвський епархiальний елекцiйний собор. Вiн обрав митрополитом Киiвським i Галицьким Антонiя (Храповицього), який, за словами Сергiя Єфремова, мав репутацiю «найзапеклiшого обрусителя й реакцiонера». Характерно, що анi Гетьман П. Скоропадський, анi його мiнiстри не були в захватi вiд такого рiшення i не визнавали митрополита Антонiя до затвердження на Всеукраiнському соборi, але й не вважали за можливе тиснути на делегатiв або вимагати перегляду результатiв виборiв. 4 червня московський патрiарх Тихон i Священний Синод затвердили Антонiя митрополитом Киiвським i Галицьким – попри протест гетьманського уряду. Всi украiнськi епархii визнали його главою церкви.
Проросiйське крило в середовищi церковникiв намагалося вiдтермiнувати або й взагалi скасувати другу сесiю Всеукраiнського собору. Вони побоювалися, що проукраiнськi сили будуть активно боротися за автокефалiю та скористаються пiдтримкою з боку гетьманського уряду, насамперед, чиновникiв мiнiстерства iсповiдань. Та все ж, за погодженням iз владою, 20 червня – 11 липня вiдбулися засiдання другоi сесii. На ii проведення Рада мiнiстрiв Украiнськоi Держави асигнувала мiнiстерству iсповiдань 1 117 600 карбованцiв.
Із самого першого дня роботи другоi сесii, так само як i на першiй, позначилося протистояння проросiйськоi бiльшостi та проукраiнськоi меншостi делегатiв. 7 липня членiв Всеукраiнськоi православноi церковноi ради позбавили мандатiв, i вони були змушенi припинити участь в сесii собору. Це дало змогу проросiйському крилу 8 липня безперешкодно ухвалити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi». Воно зберiгало юрисдикцiю московського патрiарха над украiнською церквою та фактично нiвелювало вплив органiв державноi влади на церкву. Так, московський патрiарх мав затверджувати Киiвського i Галицького митрополита та всiх епископiв. Богослужбовою мовою в Украiнi залишили церковнослов’янську, зважаючи на ii «багатство i придатнiсть висловлювати iстини Христовоi вiри, душевну потребу всiх народiв молитися не буденною розмовною мовою», а також те, що «вiд часiв Кирила i Мефодiя церковно-слов’янська мова об’еднуе усi слов’янськi церкви i народи». Украiнською дозволялося виголошувати проповiдi за бажанням прихожан. Матерiальне забезпечення духовенства та духовних шкiл було вирiшено покласти на державу.
Третя сесiя Всеукраiнського православного церковного собору вiдбулася в Благовiщенськiй церквi Киево-Печерськоi лаври з 28 жовтня до 16 грудня 1918 року – в умовах загострення полiтичного становища в Украiнi, кризи й повалення гетьманського режиму. Проукраiнськi сили на нiй знову опинилися в меншостi: 60–70 представникiв iз загальноi кiлькостi в 351 делегата (тобто, менше 20 %).
Вiдповiдно, питання про украiнську автокефалiю знову було провалене, хоча на автокефалii наполягав гетьманський уряд, який також вiдмовився затвердити «Положення про Вище церковне управлiння на Украiнi».
14 листопада перед собором виступив мiнiстр iсповiдань Украiнськоi Держави Олександр Лотоцький. Вiн вимагав якнайшвидше проголосити автокефалiю, запевняючи, що держава в подальшому намагатиметься не втручатися в церковнi справи. Пiд впливом заяви О. Лотоцького собор поставив питання про автокефалiю на голосування, але «за» висловилися тiльки трое делегатiв. Решта проголосувала за збереження залежностi вiд Росiйськоi православноi церкви. А крiм того, в той самий день вiдбулася змiна уряду Федора Лизогуба на проросiйський кабiнет Сергiя Гербеля. Мiнiстр iсповiдань О. Лотоцький вiдправлений у вiдставку i замiнений на Михайла Вороновича. Такi зрушення були до вподоби бiльшостi делегатiв собору, вони звернулися до населення Украiни iз закликом «об’еднатися навколо Гетьмана i його нового уряду заради спасiння всiеi Росii i на славу православноi вiри та церкви».
12 грудня, всього за два днi до зречення вiд влади, П. Скоропадський вiдвiдав засiдання собору. Пiсля його вiзиту делегати ухвалили постанову про першiсть православноi церкви з-помiж iнших конфесiй в Украiнi. Шлях до украiнiзацii церкви знову рiшуче заперечили. Сакральною мовою залишалася церковнослов’янська. Украiнська, як «розмовна» мова, вважалася непридатною для богослужiнь. До того ж, делегати вимагали вiд уряду повернути духовнi школи i Киiвську духовну академiю в пiдпорядкування духовнiй владi, цiлковито зберегти церковну власнiсть на землю (священникам по 8 десятин6, псаломщикам i дияконам – по 6).
6 1 десятина = 1,0925 гектара.
Та вже 16 грудня засiдання третьоi сесii собору були перерванi через падiння гетьманського режиму та вiдновлення Украiнськоi Народноi Республiки. Нова влада урядовим законом вiд 1 сiчня 1919 року проголосила автокефалiю православноi церкви в УНР, але втiлити його в життя у надзвичайно складних умовах того часу не вдалося.
Четвертий Унiверсал. Проголошення самостiйностi УНР
Вночi проти 25 сiчня Мала Рада Украiнськоi Центральноi Ради ухвалила текст IV Унiверсалу, яким проголошувалася державна самостiйнiсть Украiнськоi Народноi Республiки. Щоправда, пiд цим iсторичним документом стояла iнша дата – 9 (22) сiчня 1918 року. Саме ii частiше вказують в iсторичнiй лiтературi.
Питання про остаточний розрив державних зв’язкiв iз Росiею актуалiзувалося на початку 1918 року. Основною причиною стало розгортання збройного конфлiкту мiж УНР i бiльшовиками. Справдi, як далi можна було залишатися у складi держави, яка вже бiльше мiсяця здiйснювала проти Украiни збройну агресiю?
Хоча на початку сiчня 1918 року ще здiйснювалися спроби порозумiння мiж Киевом i Петроградом, але найбiльше вони нагадували спробу Петрограда потягнути час i продемонструвати своi «миролюбнi намiри». Скажiмо, 3 сiчня бiльшовицький Раднарком надiслав пропозицiю розпочати переговори у Вiтебську або Смоленську. Проте як неодмiнну умову бiльшовики висували розрив будь-яких контактiв мiж УНР i Вiйськом Донським, яке на чолi зi своiм Отаманом Олексiем Каледiним чинило збройний опiр «бiльшовизацii». У вiдповiдь 6 сiчня Генеральний Секретарiат УНР надiслав до Петрограда ноту за пiдписами В. Винниченка i О. Шульгина з вимогою негайно припинити наступ бiльшовицьких вiйськ в Украiну i не втручатися у внутрiшню й зовнiшню полiтику УНР. Ця нота залишилася без вiдповiдi.
Крiм того, на часi було питання про укладення миру мiж Украiнською Народною Республiкою i Центральними державами та вихiд iз Першоi свiтовоi вiйни. Нiмецькi дипломати акцентували на обов’язковiй умовi для пiдписання мирного договору – проголошеннi повноi незалежностi УНР. Адже учасники Четверного союзу, як сувереннi держави, могли пiдписати мирний договiр тiльки з такою ж суверенною державою, а не з автономною частиною неiснуючоi (!) федеративноi демократичноi Росiйськоi республiки. Украiнський уряд вiдчував, що без цiеi угоди та без подальшоi пiдтримки Центральних держав дати вiдсiч бiльшовицькiй агресii не вдасться. На думку полiтика Дмитра Дорошенка, «самостiйнiсть… явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже ранiше постановленого домагання, а просто як неминуча полiтична комбiнацiя, як вимушений обставинами акт». Хоча вiн i визнавав, що бiльшовицьке вторгнення призвело до зростання самостiйницьких настроiв серед украiнськоi громадськостi, зокрема вiйськових.
Четвертий Унiверсал Украiнськоi Центральноi Ради про незалежнiсть (в термiнологii того часу – самостiйнiсть) УНР ухвалили близько 1-i години ночi 25 сiчня 1918 року, на засiданнi Малоi Ради в будинку Украiнськоi Центральноi Ради по вулицi Великiй Володимирськiй, 57.
Однак датували Унiверсал 22-м сiчня з тiеi причини, що саме того дня мали розпочати роботу Украiнськi Установчi збори. Проте через обставини военного часу вибори до них вiдбулися лише в неокупованих бiльшовиками районах, i з 301 депутата вдалося обрати тiльки 171. У призначений час збори не розпочали роботу. Тому керiвники Центральноi Ради взяли на себе вiдповiдальнiсть за один iз найбiльш доленосних крокiв в iсторii краiни.
Засiдання Малоi Ради тривало понад двi доби – узгодження партiйними фракцiями тексту Унiверсалу завершилося тiльки близько опiвночi на 25 сiчня. Перед тим як зачитати текст iсторичного документу, М. Грушевський виголосив промову. Голова Украiнськоi Центральноi Ради звернув увагу на те, що Украiнськi Установчi збори не змогли зiбратися 22 сiчня через «всякi заколоти», наголосив на потребi укладення негайного миру з Центральними державами й акцентував на тому, що бiльшовицький Раднарком веде збройну агресiю проти УНР, яку М. Грушевський назвав «братовбивчою вiйною».
Пiсля цiеi промови голова Центральноi Ради зачитав текст Четвертого Унiверсалу. Присутнi вислухали його стоячи, в абсолютнiй тишi.
«Народе Украiни. Твоею силою, волею, словом стала на землi украiнськiй вiльна Народна Республiка. Справдилась колишня давня мрiя батькiв твоiх – борцiв за вольностi i права трудящих.
Але в тяжку годину вiдродилась воля Украiни. Чотири роки лютоi вiйни знесилили наш край i люднiсть. Фабрики товарiв не виробляють. Заводи спиняються. Залiзницi розхитанi. Грошi в цiнi падають. Хлiба зменшуеться. Насувае голод. По краю розплодились юрби грабiжникiв i злодiiв, особливо, коли з фронту посунуло вiйсько, зчинивши криваву рiзню, заколот i руiну на нашiй землi.
Через усе це не могли вiдбутися вибори в Украiнськi Установчi збори в приписаний нашим попереднiм Унiверсалом час, i цi Збори, призначенi на нинiшнiй день, не могли зiбратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революцiйну владу над Украiною, установити лад в Народнiй Республiцi нашiй i органiзувати нове правительство.
А тим часом Петроградське правительство народних комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Украiнську Республiку, оповiстило вiйну Украiнi i насилае на нашi землi свое вiйсько, красногвардейцiв-бiльшовикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякоi плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство.
Ми, Украiнська Центральна рада, зробили всi заходи, щоб не допустити цеi братовбивчоi вiйни двох сусiднiх народiв, але петроградське правительство не пiшло нам назустрiч i веде далi криваву боротьбу з нашим народом i Республiкою.
Крiм того, те саме петроградське правительство народних комiсарiв починае затягати мир i кличе на нову вiйну, називаючи ii до того ще "священною". Знов польеться кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти свое життя.
Ми, Украiнська Центральна рада, обрана з’iздами селян, робiтникiв i солдатiв Украiни, на те пристати нiяк не можемо, нiяких вiйн пiддержувати не будемо, бо украiнський народ хоче миру i мир демократичний повинен бути якнайшвидше.
Але для того, щоб нi руське правительство, нi яке iнше не ставали Украiнi на перешкодi встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свiй край до ладу, до творчоi роботи, до скрiплення революцii та волi нашоi, ми, Украiнська Центральна рада, оповiщаемо всiх громадян Украiни:
Однинi Украiнська Народна Республiка стае самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою украiнського народу.
Зо всiма сусiднiми державами, як то Росiя, Польща, Австрiя, Румунiя, Туреччина та iншi, ми хочемо жити в згодi й приязнi, але нi одна з них не може втручатися в життя самостiйноi Украiнськоi Республiки.
Власть у нiй буде належати тiльки народовi Украiни, iменем якого, поки зберуться Украiнськi Установчi збори, будемо правити ми, Украiнська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робiтникiв i солдатiв, та наш виконавчий орган, який однинi матиме назву Рада народних мiнiстрiв.
Отож, насамперед приписуемо правительству Республiки нашоi – Радi народних мiнiстрiв – вiд цього дня вести розпочатi вже нею переговори про мир з Центральними державами цiлком самостiйно й довести iх до кiнця, незважаючи нi на якi перешкоди з боку яких-небудь iнших частин бувшоi Росiйськоi Імперii, i установити мир, щоб край наш розпочав свое господарське життя в спокою й згодi.
Що ж до так званих "бiльшовикiв" та iнших напасникiв, що нищать та руйнують наш край, то приписуемо правительству Украiнськоi Народноi Республiки твердо й рiшуче взятися до боротьби з ними, а всiх громадян нашоi республiки закликаемо: не жалiючи життя боронити добробут i свободу нашого народу. Народна Украiнська Держава повинна бути вичищена вiд насланих з Петрограда найманих насильникiв, якi топчуть права Украiнськоi Республiки.
Незмiрно тяжка вiйна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кiнець!
З тим, як армiя буде демобiлiзовуватись, приписуемо вiдпускати воякiв, пiсля пiдтвердження мирних переговорiв – роспустити армiю зовсiм, а потiм замiсть постiйноi армii завести народну мiлiцiю, щоб вiйсько наше служило охоронi робочого народу, а не бажанням пануючих верств.
Поруйнованi вiйною й демобiлiзацiею мiсцевостi мають бути вiдновленi за помiччю й заходам державного нашого скарбу.
Коли вояки нашi повернуться додому, народнi ради – волоснi й повiтовi та мiськi думи мають бути переобранi в час, який буде приписано, щоб i вояки нашi мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на мiсцях таку власть, до якоi б мали довiр’я й яка спиралась на всi революцiйно-демократичнi верстви народу, Правительство повинно закликати до спiвробiтництва з мiсцевими самоврядуваннями ради селянських, робiтничих i солдатських депутатiв, вибраних з мiсцевоi людностi.
В справi земельнiй комiсiя, вибрана на останнiй сесii нашiй, вже виробила закон про передачу землi трудовому народовi без викупу, прийнявши за основу скасування власностi й соцiалiзацiю землi, згiдно з нашою постановою на сьомiй сесii. Закон цей буде розглянено за кiлька день в повнiй Центральнiй радi, i Рада народних мiнiстрiв вживе всiх заходiв, щоб передача землi в руки трудящих уже до початку весняних робiт через земельнi комiтети неодмiнно вiдбулась. Лiси ж, води i всi багатства пiдземнi яко добро украiнського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народноi Украiнськоi Республiки.
Вiйна також вiдiбрала на себе всi трудовi заробницькi сили нашоi краiни. Бiльшiсть заводiв, фабрик i майстерень виробляли тiльки те, що було потрiбне для вiйни, i народ зостався зовсiм без товарiв. Тепер вiйнi кiнець! Отож приписуемо Радi народних мiнiстрiв негайно приступити до переведення всiх заводiв i фабрик на мирний стан, на вироблення продуктiв, потрiбних насамперед трудящим масам.
Та сама вiйна наплодила сотнi тисяч безробiтних, а також iнвалiдiв. У самостiйнiй Народнiй Республiцi Украiни не повинен терпiти нi один трудящий чоловiк. Правительство Республiки мае пiдняти промисловiсть держави, мае розпочати творчу роботу у всiх галузях, де всi безробiтнi могли б знайти працю i прикласти своi сили та вжити всiх заходiв до забезпечення скалiчених та потерпiвших од вiйни.
За старого ладу торговцi та рiзнi посередники наживали на бiдних пригноблених класах величезнi капiтали. Однинi Народна Украiнська Республiка бере в своi руки найважнiшi галузi торгiвлi i всi доходи з неi повертатиме на користь народу.
Торг товарами, якi будуть привозитись з-за кордону i вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такоi дорожнечi, яку терплять найбiднiшi класи через спекулянтiв. Правительству Республiки на виконання цього приписуемо розробити i представити на затвердження закони про це, а також про монополiю залiза, угля, шкури, тютюну i iнших продуктiв i товарiв, з яких найбiльш бралося прибуткiв з робочих класiв на користь нетрудящихся.
Так само приписуемо встановити державно-народний контроль над всiма банками, якi кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудовi. Однинi позичкова помiч банкiв мае даватися, головним чином, на пiддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Украiнськоi Народноi Республiки, а не [на] спекуляцiю та рiзну банкову експлуатацiю (визиск).
На грунтi безладдя, неспокою в життi та недостачi продуктiв росте невдоволення серед деякоi частини людностi. Тим невдоволенням користуються рiзнi темнi сили i пiдбивають несвiдомих людей до старих порядкiв. Цi темнi сили хочуть знов пiдвернути всi вiльнi народи пiд едине ярмо Росii. Рада народних мiнiстрiв повинна рiшуче боротися зо всiма контрреволюцiйними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду.
Всi ж демократичнi свободи, проголошенi 3-м Унiверсалом, Украiнська центральна рада пiдтверджуе i зокрема проголошуе: в самостiйнiй Народнiй Украiнськiй Республiцi всi нацii користуватимуться правом нацiонально-персональноi автономii, признаним за ними законом 9 сiчня.
Все, що з вичисленого в сiм Унiверсалi не встигнемо зробити ми, Центральна рада, в найближчих тижнях, певне, довершать, справлять i до останнього порядку приведуть Украiнськi Установчi збори.
Ми наказуемо всiм громадянам нашим проводити вибори до них як найпильнiше, вжити всiх засобiв, щоб пiдрахунок голосiв закiнчено якнайскорше, щоб за кiлька тижнiв зiбрались всi нашi Установчi збори, найвищий господар i впорядчик землi нашоi i закрiпили свободу, лад i добробут конституцiею нашоi незалежноi Украiнськоi Народноi Республiки на добро всього трудящого народу ii, тепер i на будуче. Сьому ж найвищому нашому органовi належатиме рiшити про федеративний зв’язок з народними республiками бувшоi Росiйськоi держави.
До того ж часу всiх громадян самостiйноi Украiнськоi Народноi Республiки кличемо непохитно стояти на сторожi добутоi волi та прав нашого народу i всiма силами боронити свою долю вiд усiх ворогiв селянсько-робiтничоi самостiйноi Республiки Украiнськоi.
Украiнська Центральна рада
У Киевi
9 сiчня7 1918 р.»
7 За юлiанським календарем. За григорiанським – 22 сiчня.
Украiнська Центральна рада: Документи i матерiали: У двох томах / Упорядники: В. Ф. Верстюк (керiвник) та iн. – К.:
Наукова думка, 1997. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – С. 102–104.
За ухвалення Четвертого Унiверсалу було проведено поiменне голосування членiв Малоi Ради. В ньому взяли участь 49 осiб. «За» проголосували 39 – всi представники украiнських партiй та депутат Корсак вiд революцiйноi фракцii Польськоi партii соцiалiстичноi. «Проти» було подано 4 голоси – меншовики i бундiвцi. Утрималися шестеро – росiйськi есери i частина представникiв еврейських i польських полiтичних сил.
Пiсля оголошення результатiв голосування М. Грушевський проголосив: «Четвертий Унiверсал Центральноi Ради принято. Украiну проголошено самостiйною i незалежною Народньою Республiкою». Присутнi заспiвали гiмн «Ще не вмерла Украiна». Далi вiдбулися виступи голови уряду В. Винниченка i представникiв партiйних фракцiй.
Таким чином, IV Унiверсал став iсторичним документом, який вперше у XX столiттi проголосив Украiну самостiйною, суверенною державою. Було заявлено незмiннiсть курсу на скликання Украiнських Установчих зборiв, укладення мирного договору з Центральними державами, здiйснення земельноi реформи в iнтересах селянства, переведення промисловостi з «вiйськових рейок» на мирне виробництво, одержавлення торговельноi i банкiвськоi сфер, забезпечення постраждалих вiд вiйни. Задекларовано прагнення до налагодження партнерських вiдносин iз усiма сусiднiми державами. Громадян УНР закликано до збройноi боротьби з бiльшовицькими агресорами.
Водночас, iдеали соцiальноi революцii настiльки домiнували серед переважноi бiльшостi полiтикiв УНР, що навiть в умовах вiйни з бiльшовиками вони задекларували такi плани на майбутне, як замiна регулярних збройних сил на народну мiлiцiю.
Та й власне незалежнiсть УНР ще не сприймалася як доконаний факт. Укладачi Унiверсалу сподiвалися, що бiльшовицький уряд не зможе надовго втриматися при владi, федеративна демократична Росiйська республiка все-таки буде створена, а Украiнськi Установчi збори вирiшать справу щодо приеднання (або неприеднання) УНР до цiеi держави. Проте, оскiльки Украiнськi Установчi збори так нiколи й не зiбралися, постанова Четвертого Унiверсалу про незалежнiсть Украiни перегляду не зазнала.
Маловiдомий факт: 24 сiчня 1919 року Рада народних мiнiстрiв УНР ухвалила закон про встановлення щорiчного святкування 22 сiчня Дня Самостiйностi Украiни – на честь роковин ухвалення Четвертого Унiверсалу. До першоi рiчницi самостiйностi приурочили й об’еднання УНР i ЗУНР (Акт Злуки), завдяки чому 22 сiчня святкуемо також День Соборностi Украiни.
Бiй пiд Крутами
30 (за iншими даними – 29) сiчня поблизу залiзничноi станцii Крути на Чернiгiвщинi вiдбувся бiй мiж вiйськами Украiнськоi Народноi Республiки та бiльшовиками.
Цiй подii випало стати найбiльш вiдомим боем не тiльки украiнсько-бiльшовицькоi вiйни, але й всiеi Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв. Цей бiй – символ героiчноi боротьби за незалежнiсть Украiни, приклад жертовного подвигу украiнськоi молодi та юнацтва. Водночас, бiй пiд Крутами до сьогоднi залишаеться однiею з найбiльш мiфологiзованих подiй в iсторii Украiни. Серцевиною цього мiфу е легенда про 300 студентiв i гiмназистiв, якi дали бiй кiлькатисячному бiльшовицькому вiйську, i майже всi при цьому загинули.
Формування легенди почалося невдовзi пiсля бою. Активно проводилася аналогiя з 300-ми спартанцями, через що про Крути почали говорити, як про «украiнськi Фермопiли» (або ж «Украiнськi Термопiли»). Бiй пiд Крутами неодноразово порiвнювали i з подвигом 300 украiнських козакiв пiд Берестечком у 1651 роцi, якi прикривали вiдступ козацького вiйська, i з героiзмом 300 воiнiв-арагвiнцiв у Крцанiськiй битвi 1795 року, якi захищали Тбiлiсi вiд перськоi навали.
В умовах наступу на Киiв бiльшовицьких вiйськ пiд проводом Михайла Муравйова украiнська студентська та учнiвська молодь виявила справжнiй патрiотизм. 18 сiчня 1918 року на зборах студентiв молодших курсiв Киiвського унiверситету Святого Володимира i новозаснованого Украiнського народного унiверситету було ухвалено приступити до створення добровольчого Студентського куреня сiчових стрiльцiв (отаман – студент С. Король) для участi у боротьбi проти бiльшовицьких вiйськ. Крiм студентiв, до складу куреня було залучено учнiв двох старших класiв 2-i Украiнськоi iменi Кирило-Мефодiiвського братства гiмназii.
Проте далеко не тiльки вони стали на захист Украiнськоi Народноi Республiки пiд Крутами. Насправдi, украiнське командування припустилося помилки: воно очiкувало наступу противника з полтавського напрямку, тодi як вiйська М. Муравйова наступали пiвнiчнiше – через Конотоп i Бахмач. Та все ж, i на бахмацький напрям були вiдправленi сили. Внаслiдок бою 25–27 сiчня бiльшовикiв вдалося затримати на три днi. Захисники Бахмача вiдступили залiзницею до станцii Крути (зараз Нiжинський район Чернiгiвськоi областi), приблизно за 130 км на пiвнiчний схiд вiд Киева.
Станцiю обороняли вiд 300 до 500 юнкерiв (за тодiшньою термiнологiею – «юнакiв») 1-i Киiвськоi юнацькоi школи iменi Богдана Хмельницького, близько 120 добровольцiв 1-i сотнi Студентського куреня сiчових стрiльцiв, до 80 вiльних козакiв i 20 офiцерiв («старшин»). На озброеннi було до 16 кулеметiв та одна гармата на залiзничнiй платформi. Отже, основний тягар бою винесли не студенти i гiмназисти, а вихованцi юнкерськоi школи, якi мали певну вiйськову пiдготовку, а дехто й встиг повоювати на фронтах Першоi свiтовоi вiйни. Загальне командування украiнськими силами здiйснював 27-лiтнiй сотник Аверкiй Гончаренко, який мав за плечима трирiчний досвiд участi у бойових дiях.
Необхiдно зазначити, що в тилу украiнських вiйськ, у Нiжинi, розташовувався курiнь iменi Тараса Шевченка (800 бiйцiв). Однак вони вимагали передати всю владу радам i вiдмовилися допомогти оборонцям Крут. Ба бiльше, оголосили протест проти «братовбивчоi вiйни з великоруським пролетарiатом», а стосовно муравйовцiв вирiшили «прийняти революцiйний загiн з належною пошаною i вiтати його як борцiв за трудовий народ i надавати йому всiляку пiдтримку».
Безпосередньо проти украiнськоi залоги станцii Крути виступали московськi й петроградськi червоногвардiйцi зi складу 1-i революцiйноi армii Павла Єгорова та матроси Балтiйського флоту зi складу 2-i революцiйноi армii Рейнгольда Берзiна, за пiдтримки двох бронепотягiв. Загальна чисельнiсть бiльшовицьких сил становила вiд 1000 до 3000 воякiв.
До наших днiв на офiцiйному державному рiвнi днем бою пiд Крутами вважаеться 29 сiчня 1918 року, i саме цього дня щороку вiдбуваються заходи на вшанування пам’ятi Героiв Крут. Однак окремi учасники бою (наприклад, Борис Монкевич) та iсторики як минулого, так i сучасностi (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Вiталiй Скальський) обгрунтовують, що бiй насправдi вiдбувся не 29-го, а 30 сiчня. Так, старший науковий спiвробiтник Інституту украiнськоi археографii та джерелознавства iменi М. С. Грушевського НАН Украiни i вiдомий вiйськовий iсторик Михайло Ковальчук доводить: «29 сiчня сталася сутичка на станцii Плиски, що неподалiк Крут. Не розiбравшись в топографii мiсцевостi, радянський штаб М. Муравйова у своему бойовому зведеннi вiдзвiтував про зайняття станцii Крути… Насправдi ж бiй пiд Крутами вiдбувся 30 сiчня 1918 року, за новим стилем».
Отже, 29 сiчня украiнськi пiдроздiли зайняли позицii перед станцiею Крути. Лiворуч вiд залiзничного насипу розташовувалися студентська i 2-га юнацька сотнi, праворуч – 3-тя i 4-та юнацькi сотнi. 1-ша юнацька сотня залишилися у резервi правого флангу украiнськоi позицii.
Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28–30 осiб. Три чоти розмiстилися на позицiях, де почали окопуватися. Одна чота, яка складалася з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiею.
Наступ бiльшовикiв на станцiю розпочався зранку 30 сiчня. На лiвому фланзi наступали переважно матроси-балтiйцi з 2-i армii Р. Берзiна. Правий фланг штурмували в основному петроградськi й московськi червоногвардiйцi з 1-i армii П. Єгорова. Несподiвано для себе вони натрапили на щiльний вогонь юнкерiв i студентiв. Тому атака почалася з неочiкуваних i вiдчутних втрат, особливо на правому фланзi.
Справжнiм героем бою пiд Крутами став уродженець Луганщини, 25-рiчний сотник Семен Лощенко. Пiд сильним ворожим обстрiлом разом iз чотирма iншими артилеристами вiн влучно i швидко вiв вогонь з единоi гармати, поставленоi на залiзничну платформу, не даючи змоги бiльшовикам розбити високий залiзничний насип i перервати зв’язок мiж украiнськими частинами по обидва боки залiзницi. Сотник Армii УНР Никифор Авраменко у своiх спогадах назвав його «незрiвняним артилеристом, людиною великоi одваги i правдивим героем бою».
Пiсля запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, украiнськi сили органiзовано вiдступили зi станцii Крути до своiх ешелонiв. До того ж вони отримали звiстку про те, що курiнь iменi Тараса Шевченка в Нiжинi оголосив про пiдтримку радянськоi влади. Оборонцi Крут могли опинитися в оточеннi.
Одна студентська чота, якi перебувала в резервi, пiд час вiдступу заблукала у темрявi i вийшла до станцii Крути в той час, коли ii вже зайняли бiльшовики. Студенти i гiмназисти потрапили в полон, i бiльшiсть з них наступного дня пiсля нелюдських тортур були розстрiлянi. За твердженням мемуаристiв Михайла Баталiна та Ігоря Лоського, сiмох поранених полонених вiдправили у тил. На розподiльчому пунктi в Харковi вони були помилково призначенi до харкiвського дворянського шпиталю, звiдки втекли за допомогою медичного персоналу.
Пiсля бою пiд Крутами М. Муравйов надiслав переможну реляцiю Володимиру Антонову-Овсiенку та в Петроград членам бiльшовицькоi Ради народних комiсарiв, практично повнiстю перекрутивши в нiй факти i, звичайно, не згадуючи про вбивство полонених: «После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах. Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».
Водночас, деякi бiльшовики не приховували факту розправи над полоненими студентами й гiмназистами. Особливо ж вiдвертими вони стали тодi, коли менше нiж за пiвроку М. Муравйов виступив проти бiльшовицькоi влади i був оголошений «зрадником i ворогом народу». Так, Сергiй Мойсеев – член комiтету 1-i революцiйноi армii П. Єгорова – свiдчив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самым беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».
А ось свiдчення iншого члена комiтету тiеi ж армii, Єфима Лапiдуса: «На ст. Круты, при взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдамаков – большинство было студентов, один из них – прапорщик… На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, почему их расстреляли. Егоров, покуривая папиросу и улыбаясь, ответил, что разрешил он красногвардейцам потому, что они настаивали на этом. Одного гайдамака, убежавшего от красногвардейцев в деревню за 4 версты, по дороге сбросившего с себя одежды, красногвардейцы вытащили из-под печки в одной избе, куда он скрылся, избили и, приведя к месту, где были расстреляны другие, расстреляли, несколько раз, не попав в него смертельной пулей».
Пiсля повернення Чернiгiвщини пiд контроль УНР, тiла загиблих пiд Крутами студентiв i гiмназистiв були ексгумованi й перевезенi до Киева. 19 березня iх поховали на Аскольдовiй могилi – старовинному кладовищi на Днiпровському схилi. Велелюдний жалобний похiд вирушив вiд залiзничного вокзалу вулицями Безакiвською (нинi Симона Петлюри), Бiбiковським бульваром (бульвар Тараса Шевченка), Великою Володимирською (повз будинок Центральноi Ради), Фундуклеiвською (Богдана Хмельницького), Хрещатиком, Олександрiвською (Михайла Грушевського), Микiльською (Івана Мазепи), Миколаiвським узвозом (алея Героiв Крут) до церкви Святого Миколая на Аскольдовiй могилi. Саме тодi М. Грушевський виголосив промову, яка починалася зi слiв «Dulce et decorum pro patria mori!» («Солодко i прекрасно вмерти за отчизну»), Павло Тичина написав знамениту поезiю «Пам’яти тридцяти», а Людмила Старицька-Черняхiвська – есе «Пам’яти юнакiв-героiв, замордованих пiд Крутами». В цьому творi е такi рядки: «Поки iсторiя людська буде iснувати, доти будуть всi, i далекi нащадки нашi, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик". Каiн, Іуда i большевик – три людськi потвори, три звiра, що викинула на свiт Божий якась страшна безодня. Нi, i то порiвняння неправдиве! Каiн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства i як безумний, кинувся тiкати вiд братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпiв муки сумлiння i "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрiлом одрiзав носи, вуха, проколював очi, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по головi, мов скажених собак, i тiшився муками своiх братiв».
