скачать книгу бесплатно
Казки зi Львова
Юрiй Павлович Винничук
Дитячий свiт
У цiй веселiй, з кумедними малюнками книжцi вiдомого украiнського письменника Юрiя Вин-ничука розповiдаеться про те, як поводяться примхливi львiвськi комини i що бувае, коли комин образиться; про старого, який мешкав на Клепаровi й щодня грав на катеринцi, та про шпака Дiо-низiя i львiвське радiо; а також про те, як велика родина левiв у Африцi скуштувала смачнючого пирога з вишнями, що спекла Лесикова бабуся у Львовi, вiдмовилася вiд м'яса i вчинила демонстрацiю, вимагаючи лише бабусиних пирогiв.
Ілюстрацii до «Казок зi Львова» намалювала чудова художниця Ірина Борисова.
Юрiй Винничук
Казки зi Львова
Казка про львiвськi комини
На кожному львiвському будинковi е дах. А на кожному львiвському даху височить цегляний комин. А над комином вже нiчого нема, тiльки небо. І бувае воно рiзне – коли веселе, коли сумне. Тiльки комин завше однаковий.
Комин поводиться так, мовби був не знати який старий. Виглядае на старого дiда, який курить люльку. Дим з нього валить подеколи густий-прегустий, а деколи такий, що ледве видно. Але не дай Боже вам назвати комин димарем. Вiн цього страшно не любить i може образитися.
А знаете, що бувае, коли комин образиться? О, вiн тодi перестае курити люльку i затримуе дим у собi. Дим не мае куди подiтись i вертаеться до хати, стелиться по кiмнатах, i всi в хатi одразу мусять затуляти носи, вiдчиняти вiкна i кликати сажотруса.
Але стiйте! Ще не кличте сажотруса, доки я вас не попередив, що не дай Боже назвати сажотруса сажотрусом – вiн може гiрко образитися. Сажотруси люблять, аби iх називали коминярами. І то ще аби казали: «Прошу пана коминяра, чи були б ви такi ласкавi почистити нам комина?»
Сажотруси, маючи справу з чорною сажею, в себе вдома надають перевагу всьому бiлому. Тому коли завiтаете до сажотруса, не дивуйтеся, що вiн вас зустрiне в бiлому костюмi i в бiлiй сорочцi. І в хатi у нього усе геть бiле-бiле, так що попервах самого сажотруса навiть важко розгледiти. Коли вiн у бiлому костюмi сидить на бiлому диванi i читае свою бiлу сажотрусячу газету, можете навiть не придивлятися, все одно не побачите нiчого. Мусите кричати:
– Агов! Пане коминяре! Агов!
І не бiйтеся кричати голосно, бо сажотруси то люблять. Це, можна сказати, iхня улюблена розвага.
Але коли вони йдуть трусити сажу, то вбираються в усе чорне. Кожен комин дуже любить, коли його чистять. Бо то так, як би вам спину чухали. Комин тодi просто млiе вiд щастя, вiн одразу перестае гнiватися i починае поволi випускати дим. Але не весь одразу, а так потрохи, щоб не показати вам, як скоро вiн роздобрiв, коли його почали чистити.
Комини, що стоять на старих будинках, вважають себе великими панами, бо ще пам'ятають князiв та королiв. iм е що розповiсти молодим коминам, i тi iх уважно слухають. А розмовляють комини не чим iншим, як димом. Дими над коминами увесь час мiняються, i коли уважно вдивлятися в них, то можна помiтити обриси рiзних фiгур. Та це мало що нам дае, навiть коли пiзнаемо в тих фiгурах вершникiв, лицарiв або панiв у каретах, бо мова диму нам незрозумiла.
Колись iз цих старих коминiв вилiтали вiдьми на своi гуляння на Лисiй горi. Вночi полюбляли сидiти на коминах домовики й перегукуватися: «Пугу-пугу! Пугу-пугу!» Тепер тiльки ворони сидять i грiються коло диму.
Старi комини дуже не люблять, коли хтось iх порiвнюе з новiтнiми димарями на багатоповерхових будiвлях.
– Нiякi це не комини, а так собi – будки, – бурчать старi комини. – Тiльки й того, що високо видерлися i мало не цiле мiсто оглядають. А чим вони димлять? Ну хiба то дим? Та це ж сором тiльки: нi запаху, нi кольору…
Одне слово – будки. І що цiкаво, назвеш такий новiтнiй димар будкою, а вiн i образитись не вмiе. Не те що старий прокурений комин, який пахне вудженими ковбасами й шинкою. Постоiш бiля нього кiлька хвилин, то враз i сам пропахнеш, мов справжнiй сажотрус… пробачте, коминяр.
Катеринка
Жив собi у Львовi на Клепаровi чоловiк, який усе життя з ранку до вечора швендяв дворами i грав на катеринцi:
Грай, грай, грай,
Серце звеселяй,
Смуток i журбу
Грою розганяй.
Його катеринка мала далеко не привабливий вигляд, проте з неi вдавалося добувати майже привабливi звуки. Деколи, правда, катеринка торохтiла i скрипiла, наче незмащений вiз, i тодi становище рятував шпак Дiонизiй. Вiн завше сидiв на лiвому плечi старого й, коли катеринка затиналася, починав спiвати. Старий якось так розчулився, що навiть купив йому бiлого метелика. Дiонизiй почепив його на шию i вiдтодi вже з ним не розлучався. Навiть уночi. Адже йому так хотiлося бути схожим на справжнього артиста.
