скачать книгу бесплатно
Дiви ночi
Юрiй Павлович Винничук
Повiсть «Дiви ночi» – один з найвiдомiших бестселерiв украiнськоi лiтератури. Вiн був надрукований ще 1992 року, декiлька разiв перевидавався, але знову швидко зникав iз полиць. …Подii книги розгортаються у 1978 роцi. Герой повертаеться з армii i з головою поринае у шалений вир життя – такого, якого вiн ще не знав. «Фарцовка», друзi-сутенери, проститутки, стара панi, що у своiй «школi» готуе дiвчат для певних послуг, – за всiм цим свiтом герой спочатку лише споглядае. Але швидко стае у ньому «своiм»…
Юрiй Винничук
Дiви ночi
Книга перша
Вступ
Вони з’являються разом iз сутiнками – нiчнi троянди наших вулиць. Виповзають зi шпар i трiщин, вилiтають iз димарiв, випiрнають з каналiзацiй i смiтникiв – дiти ночi.
Тiльки тодi, як смеркне, зможеш iх розпiзнати безпомилково. А вдень вони не помiтнi. Вдень вони – як усi. Як ти або я.
У величному храмi ночi минае iхне життя. Жрицi любовi, древнi як свiт, – з вулиць вузьких Вавилона, Єгипту й Ізраiлю, з афiнських передмiсть i римських сутерин, з площi Пiгаль i Бродвею, дiви ночi з Академiчноi – прошу, дозвольте пiзнати свiт ваш таемний, проникнути у ваш храм, аби знати, якому богу ви молитесь i чи вартий вiн вашоi вiри.
Одеськi гастролери
Історiя ця трапилася 1978 року i тривала рiвно 18 днiв. То було неймовiрно шалене лiто.
Минуло пiвроку, як я повернувся з вiйська, i перше, що я повинен був зробити, це з’явитися у вiйськкомат i замельдувати свiй дембель. Заодно отримати пашпорт, якого в мене забрали перед вiдправкою на службу. А з’явитися на яснi очi пана коменданта я мав у повному обмундируваннi – себто у парадовiй формi i в шинелi. І ось замiсть того, щоб як нормальна людина прийти туди вiдразу по приiздi до Львова, взимку, я закинув i форму, i шинелю в комiрку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у вiйську. Почав я з того, що зробив рейд по кiнотеатрах, переглядаючи iнколи по три фiльми на день. Я, як i бiльшiсть львiв’ян, надавав перевагу закордонним фiльмам, за винятком iндiйських, арабських та з краiн соцiалiстичноi спiвдружностi. Багато переглянутих фiльмiв були тупими i безпросвiтними. А ще я жадiбно ковтав книги, якi замовив поштою, i за рiк служби чекала на мене iх уже цiла гора. По п’ятницях, суботах та недiлях я з кимсь iз кумплiв водив козу по кнайпах, пiдриваючи дiвчат. А iх було море, i кожна свiжа дiвчина видавалася менi гiршою за ту, яку я можу мати пiсля неi. Тому я нiколи не зупинявся на досягнутому. Грошi я заробляв, перепродуючи манатки, купленi в полякiв. Бажання влаштовуватися на сталу роботу в мене не виникало, i пашпорт менi був поки що нi до чого. Вiйськовий квиток з успiхом його замiняв на поштi чи деiнде.
За цi пiвроку я випив цистерну вина i зо три вiдра рiзноманiтних коктейлiв. Переважно без закуски. При цьому нiхто мене нiколи не бачив п’яним. Бо я мав свою мiрку. Точнiше, мiрка мала мене. Я навiть при великому бажаннi не вдую бiльше як двi пляшки вина. Щось раптом у менi перемикаеться, i все, клямка. Чорнила я не пив категорично. Горiлки для мене не iснувало. Я не любив дешевих мiцних вин, лiкерiв, коньякiв, одеколону, полiтури й денатурату. Я пив тiльки вишуканi напоi, якi тодi коштували смiшнi грошi, а продавались на кожному кроцi. Я смакував чудеснi напiвсухi вермути з Югославii в лiтрових пляшках – бiлi й червонi. Особливо «Бадель» та «Істру». Вiд них не вiдставали також вермути мадярськi – особливо вишневий. Я в лiричнiй задумi цмулив сухi бiлi словацькi вина в пузатих лiтрових пляшках, часто змiшуючи iх iз «Баделем» у пропорцii три до одного. Молдавський червоний «Ізвораш» у парi з шампанським уставляв будь-яку панну за лiченi хвилини. Дорогi тепер грузинськi вина коштували чотири карбованцi, i я пiднiмався у небеса, перекочуючи по пiднебiнню терпкуватiсть iхнього смаку. Грузинськi вина мiг оцiнити тiльки такий гурман, як я. Публiка iх купувала рiдко, надаючи перевагу «бiомiцину» – бiлому мiцному шмурдяку. Мадярський «Токай» у присадкуватих пiвлiтрових пляшках з роком урожаю, румунськi напiвсухi бiлi вина «Котнарi» та «Мурфатляр» у пляшках iз видовженими шийками, у якi дуже важко було загнати корок, я мiг пити й на самотi i завше тримав у запасi на випадок, якщо приведу панну додому. Алжирськi червонi, аж чорнi, суперсухi i супертерпкi вина чудово надавалися для глiнтвейну – я нагрiвав iх на вогнi, додавши меду i гвоздикiв. Вiд склянки португальського портвейну в мене крутилася голова – вiн мав щось чи не 25 градусiв. Пляшки на двох було цiлком достатньо, аби вiдчути себе крутим чуваком.
Я пив за своi i на шару, пив сам i з друзями, пив у кнайпах, сквериках, парках, брамах, пив у кiнотеатрах i на стадiонах, пив у пiдвалах i на дахах, в автах i потягах, на деревах i бальконах, в травах i житах, в озерах, морях i рiках, в лiсах, полях i кущах, в майстернях художникiв i в помешканнях ледь знайомих менi людей. Інколи я, прокидаючись уранцi в чужому примiщеннi, не мiг навiть пригадати iменi господаря чи господинi. В таких випадках я намагався непомiтно щезнути, аби уникнути обов’язкового похмеляння. Синдром похмiлля був менi невiдомий. Я пив з класними письменниками, якi не мали змоги надрукуватися, i з модерними художниками, якi демонстрували своi картини лише в майстернях. Кращi з них поволi вiдходили в iншi свiти, бо не дотримувалися мiри у випитому, залишаючи мене напризволяще.
І ось одного сонячного липневого дня я вiдчув, що з мене уже всього цього досить i пора братися за розум. Пора влаштуватися де-небудь художником-оформлювачем i продукувати транспаранти, стенди, стiннi газети та iншу байду, як це робив Грицько Чубай. Заробiток непоганий i, головне, не вiдбирае багато часу. Коли менi спала на думку ця мудра iдея, я раптом згадав, що й досi не замельдувався у вiйськкоматi й не маю пашпорта, а без пашпорта я нiхто. «Без бумажкi ти букашка, а с бумажкой челавек», – вiстила советська приказка. Я полiз до комiрки, витягнув на свiт божий вiйськову форму разом з шинелею, розгорнув – i вжахнувся. Їх поточила мiль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвiллю, бо в комiрцi було вогко. Шинель постраждала менше, але вона вся сипалася i бiлiла личинками молi. Я заходився ii чистити i за годину таки привiв до ладу, але з мундиром був гиблий варiант. У такому мундирi я нiяк не мiг заявитися у вiйськкоматi. В такому мундирi я мiг хiба порпатися в смiтниках у пошуках порожнiх пляшок. Але якщо вбрати поверх вiйськовоi форми шинель, то буде все в порядку. Я так i зробив, але прихопив ще з собою течку зi штанами i сорочкою, аби перебратися пiсля вiдвiдин вiйськкомату.
І от уявiть собi картину. Лiто. Сонце. Дiвчата в мiнi-спiдничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами. А тут суне якийсь вар’ят у важкiй довгiй до п’ят шинелi, застiбнутiй на всi гудзики. Добре хоч вiйськову шапку-вушанку вiн не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сiдае до трамвая «чвiрки», висiдае бiля Оперного i далi чимчикуе у напрямку Кракiвського базару. Але тут уже в центрi вiн таки натягае на себе шапку-страшилку, бо якщо вiн буде вбраний не по формi, без «головного убору», його вмить замете вiйськовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядае дико. За пiвроку в нього вiдросли патли, i вiн уже нiчим не нагадуе солдата славноi Червоноi армii. Вiн хутше нагадуе бiйця iз армii Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатськi черевики чи чоботи, а… сандалi. Черевики вiн встиг уже подарувати свому татовi.
На превелике мое щастя, я не зустрiв дорогою нiкого знайомого. Моя поява у вiйськкоматi викликала чималий ажiотаж, секретарки не могли надивуватися:
– Ти шо, на пiвнiчному полюсi служив? А пiд шапкою снiгу нема?
Комендант ошелешено гортав мiй вiйськовий квиток i не мiг зрозумiти, чому я так довго – цiлих пiвроку – не мiг до нього дiйти. Я щось белькотав, впрiваючи пiд шинелею, яка мене грiла в найлютiшi морози, i не смiв розстiбнути жодного гудзика, аби не зганьбитися до решти своiм мундиром. Посопiвши, комендант поставив у квитку печатку, видав менi пашпорт, i я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пiрнувши у першу-лiпшу браму, я скинув шинелю i шапку та повiсив на поруччя сходiв – комусь знадобиться. Потiм вийняв iз течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену мiллю, запхав у течку й лишив ii там-таки у брамi. За хвилю я уже чимчикував центром мiста, нiчим абсолютно не вiдрiзняючись вiд оточуючого середовища. Ви собi не уявляете, яка це полегкiсть – отак взяти й розчинитися в натовпi, ти йдеш i нiкому нема до тебе дiла, ти стаеш людиною-невидимкою.
Але, не маючи жодних справ у мiстi, я вирiшив вернутися до хати. І от на зупинцi «четвiрки» сталася пригода, яка стала початком цiлоi смуги життевих катавасiй.
– Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообiдати?
Я вмить виринув iз глибини своiх дум – передi мною розквiтли двi фантастичнi кралi, iхня врода належала до того типу, за яким завше всi озираються, милуються i палко прагнуть здобути, але одружуватися остерiгаються.
Не знаю, який мене чорт пiдкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собi жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли бiля вас такi запашнi iстоти – «шанель» число три било в нiс iз вiдстанi метра. Запитання звучало росiйською мовою, але я, вважаючи, що передi мною моi землячки, вiдповiв украiнською:
– У мене, – ще й вишкiрив зуби, як це люблять робити американськi актори у тих фiльмах, якi ми купуемо.
Панночки хихикнули:
– У вас? Ви що – офiцiант?
– Нi, я поет. Але живу поруч i можу вас нагодувати кишкою.
– Кiшкою? – перепитали вони i перезирнулися.
І тодi я зрозумiв, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третiй годинi ночi i спитай про кишку, то вона тобi вмить протарабанить усi вiсiм способiв ii приготування.
– Еге, – кивнув я, – кишкою. Це смаколик, який вам i не снився.
– Смакалiк? – знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарiвнi англiйки, коли зустрiчали чарiвного аборигена.
Тодi вже я перейшов на свою ламану росiйську i пояснив, про що йдеться, описавши, звiсно, i тi вiсiм способiв. Ясно, що тут i камiнь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидвi скочили зi мною у трамвай i навiть милостиво зафундували талона.
Заки ми дiсталися моеi хати на Голосковi, милi дiвчата повiдомили, що вони з Одеси i працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролi.
Мешкав я на ту пору сам у привiтному будиночку, який належав колись моему дiдовi. А кишку та iншi смачнющi речi передали менi зi Станiслава батьки, бо там, де вони жили – на благословеннiй Софiiвцi, – трималося не тiльки гусей, качок, кролiв, свиней, кiз, а навiть корiв.
І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: нiякi вони не циркачки. Просто приiхали до Львова погуляти. Нiде не працюють, але кожна мае однокiмнатну квартиру в Одесi.
– Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?
Панночки не могли натiшитися моею наiвнiстю:
– Який же вiн милий, правда?
Щось несмiливе i туманне почало засвiчуватися в моiй головi, неясний здогад ставив усе на своi мiсця, але одразу ж знаходив опiр при думцi: а що сказала б моя ненька, якби дiзналась, що гордiсть ii кулiнарного мистецтва – найкращу кишку всiх часiв i народiв – цямкають оцi… оцi… е-е… не знаю, як i сказати, бо те смачненьке слiвце, яке мае моя мама для даного хобi (нагадую: це був 1978 рiк, коли професiею таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, i якщо ви ненароком iсте зараз вареник, то лiпше менi стриматись.
– Так, вiн дуже милий, – пiдтвердила друга панночка i провела теплою долонею по моiй щоцi.
У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший вiд своiх гостей. Насправдi було навпаки. Я мав тодi двадцять шiсть рокiв, а дiвчата – по вiсiмнадцять. Однак почувалися вони впевненiше й розкутiше, анiж я, вони сипали дотепами, говорячи цiлком культурно, i лише деколи вставляли якесь одеське слiвце. Одну звали Марiанна, а другу Лена (насправдi Олександра, що iй дуже не подобалося). Я iх вiдразу перехрестив Марунькою i Леською, на що вони вiдреагували божевiльним реготом, але не заперечували.
Попоiвши та запивши львiвським пивом, моi кралi повмощувалися на канапi, закурили «Маlborо» i почали розповiдати.
Історiя одного грiха
Шлях на панель для кожноi з панночок пролягав своерiдно. Марунька у восьмому класi «втрiскалася» у спортсмена-десятикласника i вiддалася йому на природi. Але, як виявилося, для цього спортсмена вона була лише черговим рекордом, досягнувши якого вiн заспокоiтися не мiг i рушив на подолання нових бар’ерiв. Ну а Марунька, винятково з бажання забутися, закохалася вдруге. А потiм утрете i вчетверте.
У дев’ятому класi вчитель фiзики показав на свою долоню i проголосив, що скорiше у нього там волосся виросте, анiж Марунька перейде до десятого класу. Тодi наша Марунька, не довго думаючи, «випадково» застае фiзика в його кабiнетi пiсля урокiв i так жалiбно-жалiбно, опустивши соромливо очка, просить консультацii. Учитель не був iз залiза i тут-таки зловив таксi й повiз палаючу любов’ю до фiзики дiвчину на свою хату. Рiвно о вiсiмнадцятiй нуль-нуль урок було закiнчено, бо мала повернутися з роботи вчителева дружина, а вона чомусь не любила хатнiх урокiв. Учитель тицьнув Маруньцi два карбованцi на таксi, висловивши переконання, що однiеi консультацii буде малувато.
Марунька щасливо переповзла в десятий клас, хоч долоня фiзика так i не покрилася волоссям.
Згодом, уже маючи досвiд, вона домовилася на консультацii ще й з iншими вчителями. Ба, навiть iз самим завучем. Можна, правда, було консультуватися i в директора, якби це не була жiнка.
Гадаю, ви не здивуетесь, якщо я скажу, що Марунька вступила до Одеського унiверситету на заочне вiддiлення i на час нашого знайомства закiнчила перший курс. Консультацii iй давали охоче, а деякi викладачi, «врубавшись в струю», уже самi заганяли Маруньку в глухий кут незадовiльними оцiнками, провокуючи таким чином хатнi уроки. Слухняна студентка не вiдмовляла анi тридцятилiтньому, анi шiстдесятилiтньому.
З цього приводу пригадую, що була i в Станiславському педiнститутi теж отака Марунька. Один професор у лiтах побився об заклад у компанii, що охоче проведе нiч з цiею панною. Заклад був прийнятий одноголосно. Якби викладач не справився, то мав подарувати дамi норкове хутро, а якщо б опинився на висотi, йому мали завезти «на хату» десять ящикiв шампанського.
Отже, двое розiмлiлих вiд спеки голубочкiв замкнулися в готелi, i Венера благословила iх усмiхом. Як на те, дурний хлоп наковтався перед тим якогось чортовиння, бо на власнi сили не розраховував, i от пiд час апогею пiшла в нього горлом кров i залила лебедину шийку нещасноi студентки. Скандал був неабиякий, але, як той казав, пiд ковдрою. Його хутко погасили, бо викладач читав далеко не географiю.
У Маруньки подiбних ексцесiв не було, але розповiдала, що один професор поважного вiку запрошував ii до себе щотижня, поiв заморськими винами i годував iз ложечки рiзними кремами, а потiм гладив кiстлявою рукою по колiнi й, вiдкинувшись на подушки, блаженно засинав. Усе це задоволення обходилося йому дуже дешево, бо Марунька, крiм вина i крему, не дiставала анi ламаноi копiйки. Зате усi сесii минали на одному диханнi.
Такий спосiб проституцii у советськi часи був популярнiшим, анiж звичайний, за грошi. Крiм навчальних закладiв, де практикувалися подiбнi «консультацii», рiзноманiтних Маруньок культивували й на пiдприемствах. Їх тримали завше напоготовi, аби кинути в останнiй наступ, бо коли пiдводили усi iншi методи, вдавалися до цього. «Секретарка» йшла на штурм черговоi «нездоланноi фортецi», яку не брав навiть хабар. І ось уже з тiеi фортецi зоставалися самi руiни…
Вийшовши замiж, окремi з них продовжували займатися улюбленим фахом. Я знаю один трафунок, коли чоловiк зловив свою жiнку на гарячому точнiсiнько, як у банальному анекдотi, повернувшись достроково з вiдрядження. Ясна рiч, билися писки, юшило з носа, рвалася нiчна сорочка, i летiла на пiдлогу масивна кришталева ваза, про яку заздалегiдь було вiдомо, що не розiб’еться. Клiент у шоковому станi згрiбав манатки i чкуряв мало не через вентиляцiйний отвiр. А потiм… потiм люба жiночка, коли iй вдалося перекричати чоловiка, почала тицяти пальчиком i в те, i в се, i в оце, i в оте, ба навiть витягла потаемну скриньку, набиту перстениками, шпурнула пiд ноги чоловiковi його джинси, костюмчик «Мiстер Д» i п’ятнадцять таких же сорочок, i дублянку, i ще Бог знае що, а тодi спитала так нiжно-нiжно: «А чи задумувався ти, мiй кохасику, звiдкiля усе це взялося? Чи не за твою iнженерську платню?… А оце?» – І тут вона давай викидати з холодильника сальцесони, ковбаси i бляшанки з чорним кав’яром та ще рiзнi там марципани, якi багатьом з нас i не снилися. А ще бар вiдкрила та хрясь фiгурною пляшчиною бананового лiкеру об паркет: «А це звiдки? За твоi мiдяки?»
Чоловiк, сьорбаючи з паркету дорогоцiнний лiкер, починае гатити себе в груди i клястися, що такого бiльше не повториться, а потiм обое полягали в ще теплу постiль, i вiн, тепер уже сьорбаючи носом, потихеньку заспокоiвся i попросив пробачення.
На радiсть закордонних туристiв, советськi повii були найдешевшими в Європi. Меншою була такса тiльки в повiй В’етнаму чи Фiлiппiн, де iснував до iноземцiв такий самий пiетет. Колись африканки та полiнезiйки вiддавалися бiлим за всiлякi брязкальця, люстерка, шкатулочки, намиста. В Союзi ж iноземець отримував нiч кохання за помаду, бюстгальтер, духи, панчохи чи просто за набiр протизаплiдних пiгулок. Зате громадянин Краiни Рад у себе вдома мiг мати любов за шампанське або, як говорилося, «за стiл».
Проте iснували повii i значно вищого гатунку, набагато дорожчi. Їх було менше, називались вони путанами i були справжнiми майстринями своеi справи, до них зверталися за консультацiею, щоб перейняти досвiд. Московськi путани цiнилися найвище, оскiльки мали змогу побувати за кордоном та пройти практику на площi Пiгаль або в iнших вiдповiдних iнституцiях. Нашi ж провiнцiйнi повii особливими талантами не вiдзначалися i лише завдяки урокам у путан та переглядовi порнокасет сяк-так пiдняли свою квалiфiкацiю.
Улiтку, коли повii усiх можливих гатункiв котяться на пiвдень, кожне курортне мiстечко вiдразу оживае i на очах молодiе. Це всесоюзний симпозiум жриць любовi розпочав свою роботу. Йде широкий обмiн iнформацiею, розповсюджуються порножурнали, вiдеокасети, порнофотографii i таке iнше.
Історiя другого грiха
Розповiвши про Маруньку, ми нарештi дiйшли до того мiсця, де читач повинен дiзнатися, як i чому вона з Леською опинилася у Львовi.
Отже, Лесьчина кар’ера мала сiмейнi традицii – повiею «працювала» ii мама, а коли Леська досягла п’ятнадцяти рокiв, матiнка змусила ii лягти з клiентом за двi пляшки шампанського. Однак донька хутко зметикувала, що заробляти можна далеко бiльше, i втекла з дому. В якомусь барi познайомилась з бурмилом рокiв тридцяти п’яти, який запропонував пожити в нього. Називався Фiма Прiцкер на прiзвисько Шкаф, по-нашому Шафа. Був грубий i широкий. У Шафи «на хатi» виявилися всi умови для прискореного статевого дозрiвання – велика колекцiя порножурналiв, якi постiйно були в русi, бо Шафа ними гендлював. Пройшовши курс навчання, Леська зрозумiла, що не любов керувала самаритянським вчинком Шафи, а звичайнi грошi. Шафа виявився ще й сутенером.
Вони й далi мешкали разом, i Шафа навiть виявляв ознаки нiжностi, але тепер уже Леська заробляла грошi i була годувальницею «сiм’i». Шафа сам вибирав клiента, домовлявся з ним, здавав йому на руки Леську мало не пiд розписку i приймав назад. Вiдводив на роботу i приводив з роботи. Грошi дiлили порiвну. Чим не iдилiя?
І була б ця iдилiя безконечна, якби Шафу одного разу не «поставили на перо» – себто пригрозили ножем. Рiч у тiм, що Шафа мав один недолiк: грав у преферанс на грошi. Раз виграе, раз програе – рiзне бувало. Це коли грав зi своiми. Але якось програв невiдомим особам чотири тисячi. Думав – по ставить ресторан та й обiйдеться. Аж нi. Тi особи увiмкнули «лiчильник», щодня росли проценти, а хитрi хлопцi спокiйно чекали, поки Шафа метався, як загнаний лев. Леська навiть спробувала спокусити тих осiб, але з цього нiчого не вийшло. «Чотири тисячi або перо в печiнку», – вiдказали вони.
Одного вечора Шафа повернувся побитий. Леська змивала кров, мастила йодом i кремами, а Шафа гiрко плакав:
– І де менi взяти такi грошi? Що вони думають? Вони думають, що Шафа мiльйонер? А Шафа бiдний еврей. У Шафи часом нема навiть трьох копiйок на трамвай.
Його велике волохате тiло здригалося вiд плачу. Леська плакала теж. Шафа був добрий i ставився до неi, як брат.
А наступного разу Шафа кудись щез i не повернувся додому. Такого з ним не бувало, Леська обдзвонила всiх знайомих, потiм почала видзвонювати по лiкарнях, але все даремно. І тiльки вранцi голосний стукiт у дверi сповiстив, що сталося щось злого. Стукала сусiдка. Вона щойно опустилася у пiдвал, а там… там…
Леська щодуху помчала вниз. У пiдвалi, загородивши вузький прохiд, лежав мертвий Шафа. Потовчений i в кровi. У скривавленiм ротi було повно скла.
Вернулася назад зателефонувати його родичам, поки сусiди викликають мiлiцiю, i що ж вона побачила? Та сама сусiдка, яка знайшла тiло, хазяйнувала тепер у квартирi. На пiдлозi валявся одяг, висунутi шухляди, постiль… Леська кинулась на сусiдку i шарпнула ii за волосся. Та зашипiла:
– Дурна! Зараз приiде мiлiцiя! Все пропаде! А тут грошi! Великi грошi!
– Якi грошi? Шафа не мав на трамвай! Його вбили за грошi!
– Дурна! Шафа – буржуй!
Леська остовпiла. Сусiдка, користуючись цим, поновила розкопки i таки знайшла, що шукала. В корзинi з брудним шматтям було подвiйне дно. А там – пакунок. Рахувати не було коли. Сусiдка на око роздiлила грошi на двi половини, тицьнула одну дiвчинi, а з другою щезла. За хвилину вона повернулася i помогла прибирати.
– Це ще не все. Мае бути й золото.
– Але як же так? Як же так? – хлипала Леська. – Винен був чотири тисячi… Мiг же вiддати…
– Ти Шафи не знаеш. Вiн так любив грошi! Жив для них. Не раз прийде до мене: «Тьотю Сiмо, у вас не буде двох копiйок? Менi треба з мiста потелефонувати…» Нiколи не повертав… Душевний був чоловiк… Тiльки де ж вiн золото приховав? Усе ж пропаде…
– Боже, що ж менi робити?
– Я б на твоему мiсцi, голубко, тiкала свiт за очi. Замотае тебе мiлiцiя, закрутить… Бiда буде.
Леська, недовго думаючи, спакувала валiзочку i, благословляючи розважливiсть та непоквапливiсть нашоi мiлiцii, випурхнула з будинку.
За кiлька днiв разом зi своею подругою Марiанною покинула й Одесу. Мала з собою шiсть тисяч – спадок по Шафi.
Я – сутенер
Досхочу потелiпавши язиками, дiвчата повiдомили, що iм пора б уже вийти кудись на люди, скажiмо, до ресторану.
– Який тут у вас у Львовi ресторанчик з iнтуристами?
Я подумав, що в «Інтурист» (теперiшнiй «Жорж») ми можемо й не потрапити i запропонував «Львiв». Дiвчата запросили мене з собою, аби я мiг наочно побачити, як виглядае iхня «праця». Я охоче погодився на пропозицiю. На ту пору я жадiбно вивчав життя. Дiвчата пильним оком оглянули мiй невибагливий гардероб i зупинили свiй вибiр на джинсах i светровi. З мештами в мене було невесело. Фiрмою не пахло. Витвiр рiдного «Прогресу» мiг вiдлякати клiента.
Дiвчата вирiшили розiграти невеличкий спектакль. Разом ми мали вдавати студентiв-грекiв, якi навчаються у Львовi. Така затiя менi припала до смаку. Дарма, що грецькою знав я лише загальновiдомi термiни на зразок «альфа» та «омега». Зате обидвi «гречанки» мали напохватi кiльканадцять необхiдних для iхньоi професii фраз, яких вони набралися в одеському порту. По дорозi вони навчили мене кiльком з них та ще десятковi слiв, якi мали для нас кодове значення (так – ясу, нi – охi, шляк би тя впiк – гамота панагiя).
Отже, менi, як грековi, фiрмовi мешти були просто життево необхiднi.
– Нiчого, йдемо, – сказала твердо Марунька, яка виявляла до мене якесь особливе, ледь не материнське почуття.
І ми пiшли. Майже навпроти готелю «Львiв» був скверик i автостоянка, де паркувалися польськi авта. Тут завше крутилися фарцiвники, скуповуючи в полякiв рiзне манаття. Однак це був не надто спокiйний бiзнес, бо час вiд часу робила набiги мiлiцiя, i коли iй вдавалося когось прилапати за купiвлею джинсiв чи сорочок, то вiдразу загрiбала у вiддiлок. Тому всi торги вiдбувалися блискавично, чим, звичайно, користалися поляки i деколи пiдсовували шмельц.
– Ви обое посидьте у скверику, а я зараз повернуся, – сказала Марунька i попростувала до польських авт.
Ми сiли з Леською на лавi i пригорнулися, наче парочка закоханих. Але я не спускав очей з Маруньки, яка почала переговори з водiями, жваво жестикулюючи i тицяючи пальцем кудись в неозору далечiнь. Нарештi якийсь поляк вилiз iз авта, вдавано байдуже роззирнувся i попрямував у браму, а моя люба подруга за ним.
– От дае! – засмiялася Леська.
– Як? Вона що… там… у брамi? – пробелькотiв я з неприхованим жалем, у якому вчувалися ледь не ревнощi.
– Обставини вимагають, – сказала Леська i простягнула менi сiрники, аби я запалив iй цигарку, а коли я хотiв повернути пуделко, додала: – Тримай у себе. Вчися обслуговувати дам. Ти тепер грек, а не рагуль.
Я недбало розвалився на лавi i подумав: «Я грек, а не рагуль. А до цього часу я був рагулем i нiчого не знав про справжне життя. А воно ось – поруч. І я грек. І бiля мене моя гречка». Я поклав руку Лесьцi на плече i засвистав «Гуцулку Ксеню». Попри нас пройшов мiлiцiонер, i всi, хто ще кiлька секунд тому прилип до польських авт, враз повiдлипали i стали заклопотано дивитися хто куди з такими мiнами, начеб у кожного з них з-пiд самого носа втiк трамвай.
Я й незчувся, як раптом перед очима вигулькнула Марунька i кинула на колiна пакунок.
– Ну, скидай своi шузи.
У пакунку лежали чудовi кавовi фiрмовi мешти. Тiльки ледь зачовганi.
– «Саламандра». Чого придивляешся? Це навiть добре, що поношенi. Природнiше виглядатиме.
Тут вона нагнулася, пiдхопила моi «прогресiвськi» анти-мешти й грацiйно опустила у смiттярку.
– І це ж треба, ще тiльки вчора я купив до них новi шнурiвки, – зiтхнув я, взуваючи «Саламандру».
Мешти були як влитi. Ось так, моi любi, i стають альфонсами.
