скачать книгу бесплатно
Отаман Іван Сiрко
Євген Биба
І. А. Коляда
Знаменитi украiнцi
Іван Сiрко (1605 (1610) – 1680) – один з найвидатнiших полiтичних дiячiв i полководцiв Украiни. Своею iнiцiативою, енергiею i военною вдачею Сiрко здобув на Запорiжжi небувалу шану. Вiсiм разiв Запорозька Сiч обирала його кошовим отаманом. Вiдчайдушно, iз усiм козацьким заповзяттям протистояв вiн татарсько-турецьким нападам, що загрожували геноцидом украiнському народовi. Узявши участь у 55 битвах, Сiрко майже завжди виходив iз них переможцем, що й уславило його серед нащадкiв навiки.
Саме з його iм'ям пов'язують появу знаменитого листа запорожцiв турецькому султану.
І. А. Коляда, Євген Биба
Кошовий отаман Іван Сiрко
Роздiл перший
Повернення iз забуття
Роки, десятилiття нашого iсторичного безпам'ятства у кривавому XX сторiччi далися взнаки. Славного козака-запорожця, поборника православноi вiри, захисника простого люду вiд турецько-татарськоi неволi, полiтика та полководця, перед талантом якого схиляли голови европейськi монархи, стали називати i «нацiоналiстом», i «петлюрiвцем», i «ворогом народу», i «ворогом радянськоi влади»… Могила захисника православного украiнства, однiеi з бiльш непересiчних постатей у вiтчизнянiй iсторii, була занедбана та поросла бур'яном. Могло навiть статися так, що вона, як i могили багатьох наших гетьманiв, як i тисячi могил наших дiдiв та прадiдiв, канула б у забуття.
У 60-х роках XX столiття сотнi украiнських сiл iз iхнiми найродючiшими у свiтi чорноземами, а також iз церквами та цвинтарями були поглинутi водою витворених людськими руками штучних морiв. Будуючи Каховське водосховище, не полишили у спокоi поховання славетного кошового на кладовищi Чортомлицькоi Сiчi, яке частково збереглося через столiття вiйн, протистоянь, руйнацii й атеiстичного забуття. Могила Івана Сiрка, як, зрештою, i все кладовище, була настiльки занедбаною та спаплюженою, що, за свiдченнями сучасникiв, поруч iз нею паслися кози. Проте в народi пам'ятали про мiсце поховання славного кошового. Були спроби привести могилу до ладу. У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останкiв кошового отамана І. Сiрка на так звану Сторожову Могилу, що стоiть поблизу колишньоi Сiчi, неподалiк села Капулiвка.
Виконання цiеi постанови було покладене на комiсiю в складi дев'яти осiб. Увечерi 24 листопада 1967 року, коли починало снiжити, поспiхом, при свiтлi фар колгоспного трактора, могила кошового була розкопана. Виявилося, що І. Сiрко лежав у дубовiй трунi, на ньому були шапка з бобрового хутра, рештки одягу та червона китайка, якою за звичаем козаки накривали свого отамана, проводжаючи в останню путь.
У ходi розкопок був складений акт, який, зокрема, зафiксував таке: «…Скелет похованого лежав випростано на спинi, головою на захiд, права рука зiгнута в лiктi так, що кисть ii була на грудях, лiва також зiгнута в лiктi, кисть – у дiлянцi живота… Череп частково ушкоджений, розтрощена лицева частина, що збереглася у фрагментах… У верхнiй щелепi немае жодного зуба, ямки зубiв позаростали, окрiм двох, з лiвого боку. На нижнiй щелепi збереглося два останнiх зуби, тобто зуб мудростi й останнiй кутнiй. Ямки решти зубiв позаростали повнiстю… Плечовi кiстки обох рук у мiсцях прикрiплення м'язiв мають значнi горбки, внаслiдок чого тут дiаметр кiстки бiльший на один сантиметр. Як на правiй кистi, так i на лiвiй бракуе деяких фаланг пальцiв».
Вiзуальне обстеження черепа показало, що йому властивий дуже сильний розвиток м'язового рельефу. Крiм того, для нього характернi рiзка брахiкранiя, низьке обличчя, широкi вилицi, невисокi орбiти i дещо випуклий нiс. Поеднання брахiкранii та значноi ширини вилиць, на думку сучасного антрополога С. Сегеди, дае пiдстави припустити, що серед предкiв І. Сiрка могли бути степовики-кочовики. Разом iз цим у зовнiшностi отамана безумовно переважають риси центральноукраiнського типу.
Останки кошового склали, а череп вiддiлили вiд тiла для проведення антропологiчних дослiджень. Не бажаючи зайвого розголосу щодо дiй над останками небiжчика, вночi череп кошового пiдмiнили черепом тридцятирiчного чоловiка з поховання доби бронзи.
Згодом останки І. Сiрка були перенесенi до кургану доби бронзи бiля села Капулiвка пiд Нiкополем, туди ж перемiстили й надмогильну плиту.
27 листопада 1967 року череп І. Сiрка був переданий до лабораторii пластичноi антропологiчноi реконструкцii вiдомому вченому М. Герасимову, та смерть професора перешкодила виконанню складноi роботи з вiдтворення рис обличчя кошового. Справу М. Герасимова продовжила його талановита учениця, кандидат бiологiчних наук Г. Лебединська. «І. Д. Сiрко, – зазначала вона, – помер зовсiм не молодим. Про це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А поки що вже вiдтворено риси Івана Сiрка в профiль та анфас – саме такими, якими вони були в останнi днi його життя».
Отже, череп І. Сiрка протягом наступних 20 рокiв перебував не в Украiнi, а на чужинi – у Ленiнградi. Так i покоiлися б останки отамана у чужiй могилi, при чужiй головi, якби про нього у другiй половинi 1980-х рокiв, у перiод нашого нацiонального пробудження, не згадав украiнський письменник Ю. Мушкетик, який звернувся до вiдповiдних установ iз закликом повернути череп та перепоховати запорозького лицаря.
У 1988 роцi украiнський антрополог С. Сегеда привiз череп І. Сiрка до Киева. Але ще протягом двох рокiв науковцевi довелося тримати його в себе вдома. Лише у квiтнi 1990 року, пiсля численних звернень та прохань, владнi чиновники вирiшили повернути череп до могили. Але й мертвим запорозький лицар наганяв страх на сучасних безбатченкiв, якi не боялися нi людського осуду, нi Божоi кари. Тому й вирiшили вони без належних урочистостей, гiдного лицарського шанування, як i тридцять рокiв тому, таемно, по-злодiйськи вночi зробити пiдкоп пiд бетон i через нього пiдкинути череп до останкiв небiжчика. Лише втручання небайдужих нацiонально свiдомих патрiотiв перешкодило втiленню цього задуму. Проте спокою останки І. Сiрка не знали ще кiлька рокiв. Знову не в могилi знайшов собi притулок череп кошового, а в сейфi ще одного чиновника, з когорти тих, хто завзято руйнував народну пам'ять у минулому та не хотiв, щоб молоде поколiння мало нацiональнi святинi.
Лише в липнi 2000 року, коли археологи вилучили з могили чужий череп i замiнили його справжнiм черепом Сiрка, нарештi скiнчилися посмертнi поневiрення останкiв запорозького кошового, а його прах здобув спокiй.
У серпнi цього ж року на могилi славетного кошового отамана Івана Сiрка вiдбулася панахида.
Роздiл другий
Родовiд. Першi вiдомостi
Упродовж двох столiть iсторики намагаються з'ясувати як дату та мiсце народження, так i походження кошового отамана Івана Дмитровича Сiрка – одного з найвидатнiших полiтичних дiячiв i полководцiв Украiни.
Народнi перекази та першi дослiдники життя легендарного запорозького кошового твердили про його незнатне походження. Сучаснi ж iсторики вважають, що І. Сiрко належав до давнього православного шляхетського роду, представники якого вiдомi ще з другоi половини XVI столiття.
Не меншу кiлькiсть суперечок серед iсторикiв викликае питання про мiсце народження майбутнього звитяжця. Однi твердять, що вiн народився на Слобожанщинi, зокрема Д. Яворницький, вiдомий дослiдник запорозького козацтва, мiсцем народження І. Сiрка називае Мерефу, козацьке поселення, яке нинi розташоване в Харкiвськiй областi. Іншi ж, серед них i сучасний iсторик Ю. Мицик, мiсцем народження кошового вважають Подiлля, зокрема колишне сотенне мiстечко Мурафу (Мурахву) Брацлавського полку, що нинi е селом на березi однойменноi рiчки в Шаргородському районi Вiнницькоi областi.
Деякi iсторики вважають, що на Слобожанщинi родина Сiрка з'явилася в добу «великого згону», коли за наказом гетьмана І. Самойловича населення Правобережноi Украiни змушене було самостiйно переселятися на лiвий берег Днiпра. До сьогодення дiйшли лише деякi вiдомостi про батькiв майбутнього отамана. Так, вiдомо, що Іван народився приблизно 1605 року в родинi православного шляхтича Дмитра Сiрка. Ім'я ж матерi залишаеться й до сьогоднi невстановленим. Крiм Івана, Д. Сiрко мав ще одного сина.
За легендою, народився Сiрко на свiт iз зубами, i тiльки-но баба-пупорiзка пiднесла його до столу, вiн одразу ж ухопив звiдти пирiг та з'iв його. Так, за народними повiр'ями, упродовж свого життя вiн мав «гризти та бити ворогiв своiх».
При хрещеннi його нарекли iм'ям Іван на честь святого Іоанна Хрестителя, в перекладi iм'я Іван означае «Божий дар».
Документальних вiдомостей про дитячi та юнацькi роки життя майбутнього кошового немае. Сучаснi iсторики схильнi вважати, що Іван отримав належну шляхтичевi освiту.
Покозачення народних мас i вiдмова селян виконувати повинностi на користь польських магнатiв та шляхтичiв торували iм стежки на Запорожжя. Прагнення справедливостi для свого уярмленого народу, а можливо, i приклад батькового життя не могли не вiдбитися в душi юнака та не могли не визначити його майбутню козацьку долю. Імовiрно, не давала йому спокою i слава запорожцiв, якi виступали проти татар i туркiв, ходили в походи Чорним морем та поверталися звiдти, здобувши багатства та вдячнiсть людей, що iх вони визволяли з неволi.
Як зазначае Д. Яворницький, причиною появи Сiрка в козацьких лавах було те, що «вiн пiшов на Сiч, бо не можна було вiд татар жити на Вкраiнi i що татари захопили його близьких родичiв до Криму в полон (як вiн сам писав царю)».
Отже, у часи бурхливих змiн, як i сотнi iнших, Іван подався в козаки. Згодом сучасники скажуть про нього: «У душi й на дiлi вiн був справжнiм запорожцем-християнином. Як заповзятий козак, завжди боронив православну вiру, православний люд, свято вiрячи в Христа-Бога. Саме тому ввiйшов у народну пам'ять як лицар-визволитель iз татарсько-турецькоi неволi всiх християн: чи то росiянина, чи то поляка, чи то брата-украiнця».
Серед запорожцiв побутувало повiр'я: що бiльше вб'еш «бусурманiв», то певнiше ввiйдеш до Царства Божого, а Сiрко вiрив у це сильнiше, нiж будь-хто iнший. Тому вiдчайдушно, i з усiм козацьким заповзяттям, i з усiею душею, i всiм щирим козацьким серцем протистояв татарсько-турецьким нападам.
У запорозькому товариствi Іван Сiрко мав заслужений авторитет i пошану, бо вдачею та дiями вiн був людиною мудрою, цiлеспрямованою. Талант полководця, мудрiсть полiтика й особиста хоробрiсть поставили його на одне з чiльних мiсць серед тогочасних можновладцiв.
Про нього, як про справжнього вiйськового полководця, вмiлого стратега й тактика, в рiзнi часи однаково позитивно вiдгукувалися всi: i друзi, й недруги.
«Сiрко – воiн славний i в ратнiй справi великий мастак», «мае велику довiру в козацькому вiйську», – писав про нього польський король Ян III Собеський.
«Це був той iхнiй справний i щасливий вождь, який iз молодих лiт аж до старостi бавився военними промислами… Його все вiйсько дуже любило i за батька свого шанувало», – писав С. Величко. Козацькi лiтописцi ще називають його сильним, великим i славним кошовим отаманом.
Татари ж називали його «урус-шайтаном» – «руським дияволом», а татарськi матерi лякали його iменем своiх дiтей.
Турецький же султан наказав молитися в мечетях, щоб загинув той козацький отаман Сiрко, який дошкуляв йому постiйними набiгами на Крим та ногайськi степи.
Узявши участь у 55 битвах, вiн майже завжди виходив iз них переможцем, що й уславило його серед нащадкiв на вiки. Сучасники й iсторики вiдзначають його вмiння швидко орiентуватися в змiнних обставинах битви та походу i швидко приймати неординарнi рiшення.
Тогочасне полiтичне життя, братовбивча вiйна, боротьба можновладцiв сусiднiх держав за панування в Украiнi вимагали вiд І. Сiрка навичок не лише вiйськового стратега, а й далекоглядного полiтика, якому хвилинне захоплення якоюсь iдеею чи прийняття неочiкуваного рiшення не заважало рiзко змiнити останне та вчинити зовсiм iнакше. Тому ми можемо його бачити союзником то московського царя, то польського короля. І. Сiрко мiг допомогти росiйському царевi в боротьбi проти турецького султана й кримського хана або ж мiг виступити проти царя спiльно iз султаном i кримським ханом; мiг пiдтримувати гетьмана П. Дорошенка, а мiг блискавично швидко перейти на бiк його ворогiв – П. Суховiя та М. Ханенка, а потiм знов i знов виступав проти двох останнiх, пiдтримуючи П. Дорошенка. Така поведiнка кошового аж нiяк не свiдчила про брак принциповостi у важливих полiтичних питаннях чи у ставленнi до можновладцiв, а, навпаки, засвiдчувала його пересiчне вмiння прораховувати ситуацiю, правильно орiентуватися в обставинах, що склалися, приймати оптимально можливi та необхiднi рiшення. Полiтичним кредо отамана була народна мудрiсть: «Нужда закон мiняе». І тому, як вiдзначають сучасники та iсторики, вiн часто дiяв вiдповiдно до своеi улюбленоi приказки.
Незважаючи на протекцiю росiйського царя в перiод Украiнськоi революцii середини XVII столiття, очоленоi Богданом Хмельницьким, запорожцi продовжували вважати себе людьми вiльними й нi вiд кого не залежними. Вони були лицарями, якi залишали за собою право в разi необхiдностi, виходячи з iнтересiв та потреб запорозького товариства, самостiйно вирiшувати питання оголошення вiйни чи укладання миру з державами та налагоджування вiдносин iз володарями сусiднiх краiн. Саме тому, що кошовий отаман Іван Сiрко з дiда-прадiда належав до лицарського товариства, вiн, поважаючи сiмейнi традицii, завжди залишався вiрним лише козацькiй правдi та свободi.
Запорожцi були переконанi, що рiвного iхньому кошовому отамановi звитяжця в цiлому свiтi не було й бути не може. За козацькими переказами сам Бог посприяв І. Сiрковi в тому, що вiн не тiльки перемагав у двобоi з ворогом, а мiг здолати й нечисту силу. Народна легенда твердить, що «рiчка Чортомлик через те й зветься так, що в нiй Сiрко убив чорта: той тiльки мелькнув догори ногами, коли кошовий луснув його з пiстоля. Убивши чорта, вiн звiв на тому мiсцi свою Сiч».
Такий авторитет І. Сiрка серед козацтва був невипадковим. Сучаснi iсторики наголошують на його участi в козацькому повстаннi 1637—1638 рокiв, очоленому П. Павлюком, Д. Гунею та Я. Остряницею. Саме пiд час запеклих боiв пiд Жовнином, утративши надiю на успiх, Я. Остряниця з кiлькома сотнями повстанцiв переправився через Сулу в межi Московськоi держави. Так, І. Сiрко опинився на Слобожанщинi, де й займався протягом декiлькох рокiв осадництвом – заснуванням нових козацьких слобод. Вiн командував мiсцевим козацьким гарнiзоном, постiйно вiдбиваючи татарськi напади.
Знову ми зустрiчаемося з Іваном Сiрком у вереснi 1644 року пiд час переговорiв у Варшавi козацьких старшин (серед яких був i вiйськовий писар Б. Хмельницький) iз послом Францii графом де Брежi. Саме граф порадив кардиналовi Дж. Мазарiнi взяти козакiв на службу.
У жовтнi 1645 року полковник Сiрко, або, як його називали французи, «Seri», у складi 2,5-тисячного запорозького вiйська разом з армiею принца Конде бере участь в успiшнiй облозi фортецi Дюнкерк у Францii, захопленiй iспанськими вiйськами. Повернувшись iз-пiд Дюнкерка на Слобожанщину, вiн продовжуе перебувати на царськiй службi, займаючись осадництвом.
Вiрогiднi iсторичнi вiдомостi про дiяльнiсть кошового пов'язанi з подiями Украiнськоi революцii середини XVII столiття та його участю в битвах пiд проводом Богдана Хмельницького.
Іван Сiрко був найтиповiшим представником козацького стану i втiлював найхарактернiшi риси й особливостi справжнього запорожця. Розумiючи це i справедливо вбачаючи в ньому лiдера, козаки дванадцять разiв поспiль обирали його своiм кошовим отаманом. Але запорозька вольниця, що не терпiла будь-яких обмежень, хоча й дуже часто дозволяла собi позбавляти Сiрка посади кошового, знову й знову зверталася до нього, як «притомленi дiти до могутнього орла», з проханням очолити iхне товариство, стати iхнiм командиром на час военного походу.
Роздiл третiй
І. Сiрко: людина й особистiсть
Ім'я кошового Івана Сiрка завжди було оточене ореолом непереможностi, мужностi та слави. Його часто порiвнюють iз Чингiзханом або Тамерланом. Д. Яворницький так описуе запорозького отамана: «І за характером, i за всiма своiми дiями Сiрко являв собою тип справжнього запорожця. Вiн був хоробрим, вiдважним, завзятим, не завжди стiйким, не завжди вiрним своiм союзникам; вiн любив iнодi погуляти, i добре пiдвипити, i в хмелю показати свiй козацький запал…»
І хоча вiрогiдного портрета кошового iсторiя не зберегла, антропологiчнi дослiдження його останкiв дозволили вченим минулого столiття бiльш-менш точно вiдтворити основнi риси його зовнiшностi.
На зрiст вiн був трохи вищий вiд середнього (174—176 см), мiцноi статури. Мав правильнi риси дещо вилицюватого обличчя. Нiс прямий iз горбинкою. У нього було рудувате волосся. Сучасники зазначали, що Сiрко мав «Божий знак»: на нижнiй губi кошового отамана з правого боку була родима пляма червоного кольору.
Тож подав з милосердя, iз Божоi ласки, i сприяння
Козака iм одного, поклавши свiй знак – карбування:
З боку правого знак на губi, як червоний плат, сяе,
Тож Сiрком i назвали, як сторожа-пса, що усяк зневажае.
Отак Бог його вибрав…
Великий гетьман коронний, майбутнiй король Речi Посполитоi Ян Собеський, який добре знав Сiрка, писав: «Сiрко – чоловiк дуже тихий, поступливий, лицарський i, здаеться, дуже зичливий…»
Славнозвiсний козацький ватажок був глибоко релiгiйною людиною, безсрiбником, навiть аскетом, рiдко споживав мiцнi трунки. Вiн робив пожертви на храми та монастирi, зокрема опiкувався Свято-Покровським храмом на Сiчi та Спасо-Преображенським Межигiрським монастирем у Киевi. Сiрко добре знав Святе Письмо: у своiх листах вiльно цитуе псалми. У повсякденному життi намагався дотримуватися християнськоi заповiдi всепрощення. Повертаючись iз военних походiв на Сiч, як свiдчить козацький лiтописець С. Величко, кошовий отаман «спершу вiддав хвалу Всесильному своему помiчниковi Богу й молебну подяку з усiм вiйськом Пресвятiй Дiвi Богородицi».
За джерельними свiдченнями, Сiрко був фiзично сильною людиною, мав глибоке почуття власноi гiдностi й вирiзнявся почуттям гумору та дотепнiстю.
Одного разу на бенкетi, влаштованому польським королем Яном Собеським у Ладижинi, Сiрко, пообiдавши, вийшов iз-за столу. Повернувшись, вiн побачив, що його мiсце зайняв полковник Павло Лисиця, мабуть позаздривши тiй шанi, з якою ставилися до вiдважного козацького старшини. При цьому полковник зауважив на адресу Сiрка: «Завжди була важливiшою лисяча шуба, нiж гостра шерсть куделя чи вовка, така груба». На такий закид заздрiсника отаман вiдповiв:
«Правда, що лис е хитрiшим, нiж будь-який домашнiй звiр, але, звичайно, лисиця перед Сiрком мусить смердiти у своiй шкурi, а якщо хто е невдячним, той i не гiдний пошани». Сiрко взяв зарозумiлого полковника П. Лисицю за плече й викинув iз-за столу, промовляючи: «Лисицi треба ховатися зi страху у нору, iнакше Сiрко ii розкудлить!»
І хоча життя кошового позначене участю в постiйних вiйнах, звитяжних битвах iз ворогом, супроводжуваних неабиякою жорсткiстю, вiн залишався великодушним i безкорисливим. Нiколи в запалi битви не переслiдував ворога, що вiдступав, а в позавоенний час нiколи не брав здобичi й не чинив розбою. Нi сучасники, нi народнi перекази не звинувачують Сiрка в жорстокостi заради жорстокостi.
Не чинив вiн нiчого для слави й пожитку свойого —
Все для Бога та вiри, для бранця i все для Хреста пресвятого!
Вiн вiдпускав бранцiв-немусульман без викупу, вимагав доброго ставлення до бранцiв-мусульман i евреiв. С. Величко повiдомляв, що пiд час одного з походiв полоненим, якi прийняли християнство, І. Сiрко дарував волю, частину передав на викуп, а решту вiдрядив до гетьмана І. Самойловича або царя. Сучасники наводять й iнший приклад його доброго ставлення до бранцiв. Так, за кривду, завдану полонянцi-туркенi, чи татарцi, чи черкешенцi, вiн засудив козака-винуватця до смертноi кари. Вiдповiдно до iншого свiдчення, за наказом Сiрка багатодiтнiй татарцi повернули худобу, а дiтям подарували сукно на одяг.
Кошовий отаман Вiйська Запорозького був самовiддано хоробрим i досить винахiдливим: очолюючи кiлька десяткiв козакiв, громив сотнi ворогiв, а iз сотнями козацьких молодцiв перемагав багатотисячне вороже вiйсько.
Сучасники І. Сiрка говорять про нього як про чуйного, обережного, терплячого козацького ватажка, який водночас мiг бути рiшучим та невблаганним у боротьбi з ворогом. Вiн не любив марнувати час, упадаючи бiля жiноцтва.
І. Сiрко був непересiчною особистiстю, надiленою неабиякими талантами: мiг чудово орiентуватися в безмежних степах, був влучним стрiльцем, бив птаха в небi, а звiра в полi, рiдко коли вони могли врятуватися вiд нього; коли пускав навмання стрiлу пiд час походу, то, повертаючись, легко мiг знайти ii. Тогочаснi джерела говорять про нього як про людину з розвиненою iнтуiцiею:
Як початок або ж як кiнець припадав на час вдатний,
Чи, як кажуть астрологи: час, що у бiзi сприятний,
На вiйну не iшов, коли мав засторогу якусь, наче з неба,
Потiм раптом казав: «Це година пригожа, ударити треба!»
А коли помилявся у виборi часу, бувало,
В снi правдивiм знак проби для нього нерiдко з'являло.
Не циганськi ворожки чи бабськi, кривi людськi плiтки,
Що тлумачать сни простим, трiщать, мов чечiтки,
А при розумi добрiм вiн проби всiлякi вчиняе,
В дарi Божiм цнота християнська людину вславляе!
Отже, доля дала йому «щастя, i розум, i мужне серце, i зброю, i славу».
Роздiл четвертий
І. Сiрко-сiм'янин. Родина отамана
На вiдмiну вiд гетьмана Івана Мазепи, кошовий отаман Іван Сiрко не уславився романтичними iсторiями, в народну пам'ять увiйшов як вiрний чоловiк, добрий сiм'янин, турботливий батько та дбайливий господар.
Як свiдчать джерела, дружину Івана Сiрка звали Софiя. Вона, ймовiрно, була молодшою вiд свого чоловiка, оскiльки народила двох синiв i двох доньок, коли йому було вже за сорок.
Однак, е версiя, що Софiею звали одну з доньок кошового.
Про Софiю як дружину І. Сiрка наявнi згадки в народних думах та пiснях.
В городi Мерефi жила вдова,
Старенькая жона Сiрчиха-Іваниха.
Вона сiм лiт пробувала,
Сiрка Івана в очi не видала…
Вiдомо, що вона сильно хворiла i ii возили до одного з киiвських печерських монастирiв для «зцiлення тiла та духу». Лише в 1654 роцi Софiя, приiхавши до Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що пiд Лубнами, отримала зцiлення вiд мощей Константинопольського патрiарха святого Афанасiя.
Дума про Сiрчиху змальовуе важку долю Софii, дружини козака, який довгi мiсяцi й навiть роки перебував у военних походах та на Запорожжi.
За народною думою, Софiя Сiрчиха була письменною.
Варто вiдзначити й те, що в народнiй думi Софiю називають удовою, тож стае зрозумiло, що вона поховала свого чоловiка.
Історик Д. Яворницький з'ясував, що доньки кошового вийшли замiж i, отже, Іван Дмитрович мав i двох зятiв: «один – Іван Сербии, а другий – Іван Артемiв, перший – козак з лiвоi сторони Днiпра, а другий – козак Харкiвського полку, обидва мешканцi слободи Мерефи».
Дослiдники вважають, що зятем Івана Сiрка був Іван Федорович Сербии, лубенський полковник (1657—1658). Проте е й iнша версiя, згiдно з якою зятем отамана був Іван Юрiйович Сербии, згодом сотник Мерефи. Вiн був родом iз Правобережноi Украiни. Як свiдчать документи, у 1682—1684 роках вiн прагнув повернутися в батькiвськi краi, але московськi воеводи, взявши в заручницi його дружину, змусили його вiдмовитися вiд цих намiрiв. Вiдомо, що Іван Юрiйович Сербии керував будiвництвом укрiплень на Ізюмськiй лiнii, обiймав посади соколовського сотника та харкiвського полковника (1687—1691).
В І. Сербина лишилася дочка Євдокiя.
Друга донька кошового була одружена з мереф'янським козаком Харкiвського полку Іваном Артеменком, вихiдцем iз Правобережжя. У посаг вiд свого тестя вiн отримав слободу, яку згодом стали називати його iм'ям – Артемiвка бiля Мерефи.
Будучи мереф'янським сотником Харкiвського полку, Іван Артеменко виконував особистi доручення свого тестя І. Сiрка до белгородського воеводи Григорiя Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича.
На початку 90-х рокiв XVII столiття, пiсля спустошення Мерефи татарами, переселився на Воронежчину, де обложив слободу Битюг. Дослiдники також установили, що вiн iнколи навiть називав себе Сiрком, мабуть прагнучи посилити свiй авторитет i вказуючи на родиннi зв'язки з вiдомим та шанованим отаманом.
Помер Іван Артеменко, найiмовiрнiше, на початку XVIII столiття.
Дума про Сiрчиху-Іваниху говорить, що славний кошовий отаман мав двох синiв – старшого Петра та молодшого Романа:
Тiльки собi двох синiв мала:
Первого сина – Сiрченка Петра,
Другого сина – Сiрченка Романа.
Вона iх до зросту держала
І ще од них слави-пам'ятi по смертi сподiвала…
Архiвнi джерела засвiдчують, що старший син Петро Іванович Сiрко був одружений iз донькою представника молдавськоi знатi Мiхая Хiнкула, гармаша, сердара, одного з керiвникiв повстання проти молдавського господаря Георгрiя Дуки.
У липнi 1673 року козаки здiйснюють вдалий похiд на Крим, але для сина кошового Івана Сiрка вiн став трагiчним: пiд час цього походу вiн загинув недалеко вiд «трьох зелених байракiв», що були аж за рiчкою Тор, через зраду свого джури Голуба Волошина. Дума ж описуе пошуки Петром разом iз його джурою та, ймовiрно, товаришем на iм'я Пилип Мерефiянський свого батька – Івана Сiрка. Дума iсторично правдиво повiдомляе про загибель Петра Сiрка. Разом iз ним гине i його товариш:
