скачать книгу бесплатно
FакiR
В’ячеслав Васильченко
Початок 90-х рокiв. У Грецii пiдступно обiкрадено доньку мiльйонера. Вкрадено ii незлiченнi коштовностi. Викрадача знаходять мертвим. Поруч – напис його ж кров’ю: «Мiстер Чужi Обличчя». Хто вiн, цей таемничий «мiстер», i якi сюрпризи приготували йому «коштовностi Пенелопи», належить дiзнатися молоденькому аспiранту Богдану Лисицi i лондонському поету Марку Тейлору, що випадково опинилися в пансiонатi «Прерiя» на островi в Егейському морi i взялися розплутувати неймовiрний клубок хитросплетiнь… Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014).
В’ячеслав Васильченко
FакiR
Завжди е хтось розумнiший за тебе…
ПРИМІТКА АВТОРА
Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами чи подiями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
ФАКІР – 1. Мусульманський або iндуiстський мандрiвний чернець, що дав обiтницю жити з жебрацтва; дервiш. 2. Європейська назва мандрiвного фокусника, який демонструе нечутливiсть тiла до болю, незвичайну силу, вмiння приборкувати гадюк тощо (Словник украiнськоi мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551).
ПЕРЕДМОВА
Цей роман для мене – особливий. Хоч усi вони такi. Але цей – найособливiший. Причому цих особливостей багато. Почну з тiеi, що вiн iшов до читача довгих двадцять чотири роки. Точнiше – йшов менше. Бiльше стояв. Лежав. Сидiв. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмiрковував: варто чи нi. А потiм зiбрався i – смiливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повнiстю зроблений) набагато досвiдченiшою рукою.
Його першi сторiнки писалися тодi, коли автор не вiрив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсоннi ночi у найманiй квартирi на Борщагiвцi, коли тiльки починалося сповнене цiкавих i небезпечних пригод Богдана Лисицi. Але тепер усе змiнилося. Змiнився час. Помiнялася держава. Змiнилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер вiн смiливо кидае улюбленого героя у найнебезпечнiшi пригоди i знае, що той його не пiдведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логiчний. Не завжди прямий. Але вiн обов’язково е. І герой на нього обов’язково вийде.
Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В iншому разi, можливо, не було б трьох попереднiх, а також десяткiв наступних, якi вже задумано. Залишаеться почекати, коли автор i Лисиця знайдуть час для втiлення все нових i нових iдей. А вони, повiрте, шикарнi. Також повiрте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрiбне для чергових «нескiнченних насолод вiд читання i Цього Прекрасного Свiту».
З повагою i глибокою вдячнiстю,
В’ячеслав Васильченко
Присвячуеться студентським рокам.
Вони того вартi.
А ще… зеленому чаю «Greenfield»…
З листа професора Богдана Лисицi
«Цiеi ночi менi приснився дивний сон. Чiткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого i яскравого не пригадую. За життя промайнули iх тисячi, але в пам’ятi нiколи не лишались. Захотiв би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось i згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскравi. Можливо, страшнi. Та все одно фрагменти. Не бiльше. І тут раптом – вiдразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художнiй твiр. З чiткими рельефними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамiчними епiзодами. Розвиненим сюжетом. Такий собi повнометражний художнiй фiльм. Для прокату в кiнотеатрах. З претензiею на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченiстю на успiх у глядача. Свiтового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територiя, куди менi вхiд суворо заборонено…
Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той i нестямно бив крильми, щоб вiдлетiти… І наче – ухопив…»
– Але… Перш нiж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тiм, що вмирае людина, цiле життя якоi – нiщо iнше, як дорога до смертi?» Хто це?
– Сенека.
– Смерть вас не вражае?
– Смерть – це моя буденнiсть.
Марек Краевський («Еринii»)
– Завжди одне i те ж, – думав вiн, – потрiбно обов’язково вторгнутися в iнтимне життя iнших людей i роз’ятрити iхнi рани, щоб визначити, чим же вони iнфiкованi. Потрiбно простежити зв’язки, що ведуть вiд жертви до ката. Мабуть, причиною тому вiчна цiкавiсть – природжений iнстинкт детектива, такий же потужний, як i iншi iнстинкти, i пов’язаний з одвiчним прагненням до iстини. Будь-яка загадка завжди викликае бажання розгадати ii.
Еухенiо Фуентес («У лiсовiй глушинi»)
Пошук рiшення – те ж саме полювання. Це радiсть дикуна, i ми надiленi нею з самого народження.
Томас Гаррiс («Мовчання ягнят»)
ПРОЛОГ
25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 18 хв.
«Нi, все-таки дивнi вони створiння, цi жiнки. Скiльки iх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нiчому й не навчилися. За стiльки часу. Поганi, виходить, учнi. Нестараннi… Ось i ще одна вскочила… Як же це все банально…»
Тонi лежав на готельному лiжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з лiпниною. Вигадливий барельеф – химернi викрутаси вниз-угору i з бокiв, що обрамляли густо засiяне вiзерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А нiби – над усiм майбутнiм життям. Яке залежало вiд усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – i все це «горiшне химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранiшньою дрiмотою. І на його уламках розквiтне…
Не спав i думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнiшою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омрiяним…
Думав i вичiкував. Вичiкував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарештi засне. Засне так, що буде можна…
Вичiкував i радiв. Точнiше – починав радiти. Скоро… Скоро… Скоро… У головi – нiби годинник вiдраховував останнi хвилини. Якiсь жалюгiднi останнi хвилини. Ще трохи i – буде можна…
Почувався рибалкою. Досвiдченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекае.
Вiд такого нi жодна тюлька не втiче, нi навiть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – i гачечка пiдступного… І вже не зiслизне…
Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумiв… Двi мачини сумлiння. Завалялись на денцi душi. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз пiдмести… Колючим вiником.
Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем.
Повiльно стягнув простирадло. Обережно пiднявся. Став поспiхом одягатися. Очi не вiдривались вiд Пенелопи.
Дiвчина мiцно спала. Найбiльше не хотiв, щоб прокинулась. Та побоювання марнi: чари снодiйного не слабли. Красуня мирно сопiла. І нi кисле, нi солоне не снилося.
Пiдiйшов до сумок, що стояли зiбранi. Туго набитi, нiби торпеди смертоносним вантажем. Тiльки показуй, куди. Наводь i тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нiкому не буде. І вiчний спокiй на днi моря гарантований.
З чотирьох рiзних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Двi великi лiтери. Першi з iмен «богiв». Вiдкрив, аби ще раз пересвiдчитись. Нi, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.
Закрив. Укинув до своеi. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’еднав «блискавку». Знову глянув на дiвчину. Та й далi безпечно спала, навiть не змiнюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушцi, випромiнюючи жiночий магнетизм. Е-е-ех….
Час.
Запрiгся. Мiцний ремiнь обiгнув плече. Але йти не поспiшав. Востанне пiдiйшов до лiжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловiкiв, а з самих – робити зомбi. На мить забув i про те, що треба зникнути, i що на нього вже чекають. Запустив у душу божевiлля. Нахилився, щоб поцiлувати. Але розум емоцiям дав щигля. Начуди!!!
На телефон наслав закляття (банально вiдiмкнув!).
Дверi плавно пiшли (розчиняв iх повiльно й акуратно!).
Вислизнув у довгий коридор (нi душi!).
На лiфт (останнiй поверх же!).
Майже не хвилювався. «Заключна дiя» проста. І безпечна. Головне – не засвiтитися. Хоча… Доставить вантаж, отримае свое (i чималеньке!), а там, за годину, вже летiтиме додому. Геть iз цiеi чужоi та набридлоi краiни. Туди, де кличе в обiйми насолода…
Викликав лiфт i замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кiлька мiсяцiв тому на пляжi пiдiйшов хлопчик рокiв дев’яти й повiдомив, що у барi на Тонi чекають. Не одягаючись, вiдразу почимчикував. Любив повигравати статурою напiвбога. І робив це завжди. При першiй же лiпшiй нагодi. Пам’ятае все, як зараз. Липкi жiночi погляди… Прихований скрегiт зубовний рогоносцiв… Безжалiсне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали мiцнi ноги у пляжних капцях.
Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепiреними двома пальцями. Ось вiн, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемнiший закуток…
25 вересня 1993 року, Афiни, 01 год. 33 хв.
Лiфт м’яко загальмував.
Пластиковi стулки гайнули врiзнобiч. Рiшуче ступив. Дiдько! Не сам! Лiворуч, у заглибинi, чоловiк i жiнка. «Попалили», потвори!
Лiфт зачинився й рушив. Тонi подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спiноза недороблений!..
А «свiдкам» до «дебелика» й байдуже. Навiть не глянули. Жiнка – стовiдсоткова повiя. Кого-кого, а iх за цi роки набачився. З чоловiком складнiше. Ледь тримаеться на ногах, i розiбрати, якою мовою белькоче, не легше, анiж одним пострiлом зробити двi дiрки в мiшенi. Та й не професор лiнгвiстики. Однак мимохiть подумалось: у кишенях не гори золотi. Бо така стара й негарна жiнка коштувала небагато. А може… Звичайний скнара. І за п’ятдесят центiв повiситься на чужiй краватцi. Компанiя, вiдверто кажучи, не дуже…
Перший поверх.
Лiфт зупинився, подумав i дзенькнув. Тонi поспiхом вийшов i рушив холом. Залишайтеся здоровi!
Портье, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотiв покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другiй мусив з’явитися бiля кам’яного Байрона, якого дiва-Грецiя нагороджуе пальмовою вiттю. Теж кам’яна.
Треба поспiшати.
Нiч зустрiла байдужiстю. Що е ти, що нема. Кульгай собi мовчки, якщо треба. А нi – тодi спи. Вiдпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. І – бiгти, бiгти, бiгти…
А за рiзнобарв’ям неонових написiв ховалися несмiливi подихи майбутнiх холодiв.
Пiшов швидше…
06 серпня 1993 року, Афiни, 12 год. 15 хв.
Незнайомець на вигляд ще молодий – трохи за тридцять. Доволi немалого розмiру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очi за великими старомодними окулярами.
– Будь ласка, – запропонував вiн сiсти жестом i зняв «раритета».
Тонi сiв, але, глянувши на вiзавi, здивувався. Чоловiк аж надто нагадував Гоффмана. Дастiна Гоффмана[1 - Американський актор (голлiвудська зiрка), володар Оскара («найкращий актор», фiльми «Крамер проти Крамера» (1979), «Людина дощу» (1988).]. Нiчого ж собi. Яка схожiсть. Двiйник? Хоч зараз на конкурс… Чи… справжнiй???
Тонi пильно рентгенив вiзавi. Але той немов не помiчав. Удавав спокiйного. Упевненого. Розслабленого. На вiдпочинку ж!
З пiд землi вирiс кельнер. У непристойно бiлiй сорочцi з чорним «метеликом». Класика! Та вiд неi повiяло казеннiстю. А цього Тонi не любив.
– Що будемо? – поцiкавився ненайомець, простягаючи меню.
– На ваш смак, – байдуже вiдповiв Тонi, навiть не подумавши взяти «палiтурки».
– Два морозива з горiхами та шоколадом, – повернув меню незнайомець, не глянувши на офiцiанта.
Той уклонився («зробимо»!) й неспiшно пiшов виконувати.
Незнайомець не поспiшав говорити. Тонi теж. Але вiчно так тривати не могло.
– Може, розпочнемо, мiстере… так i хочеться сказати «Гоффман»? – нарештi iронiчно вичавив Тонi. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, i гнiтюче очiкування, i марнування життя. Останне – найбiльше. Цього вiн теж не любив.
– А раптом я й справдi Дастiн Гоффман? – Вiзавi усмiхнувся. І знову надiв окуляри. – І на головну роль у новому фiльмi обрав саме вас?
– Для цього не треба iхати до Грецii й вишукувати потрiбний типаж на пляжi. – Тонi показав, що дурних хай шукае де-iнде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успiхом можна зробити i в Штатах. Та й навiщо йому непрофесiонал?
Тонi подивився на стiйку: де ж той кельнер?
– Усе логiчно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаете, якщо приймете мою пропозицiю, анiж пiсля угоди зi справжнiм Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мiй проект, який пiсля вашого «так» стане «нашим», застрахований вiд фiаско, але чи змiг би це обiцяти друзяка Дастiн? Усi пiд Богом. І безсилi перед часом та обставинами.
– Ви говорите загадками, – вiдрiзав Тонi, бо ненавидiв фiлософування нi з гарнiром, нi без. – І я не зовсiм розумiю. А вiд незрозумiлого шаленiю. Тому маете перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному словi. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а пiсля того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж мае гострi! – А… І одразу ж застерiгаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмiшка пiдробна та ехидна настiльки, що й малюк трирiчний зрозумiв би ii нещирiсть.
– В одному цiкавому романi, – вiв далi «мiстер Гоффман», наче й не чув нiчого, – е красномовний епiзод… Гадаю, що таке букви ви вiд когось таки чули. І навiть знаете, що таке книжка.
А ось i друге попередження! Мало б бути. Але Тонi його не зробив. Як i того, що обiцяв пiсля нього. Гаразд! Випробовуеш? Демонструеш силу? Хочеш покласти собi до нiг? Тодi граймо у твою гру. Це вже стае цiкавим. Побачимо, хто кого.
– Це такi зшитi докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тонi подарував спiврозмовниковi те, чого той прагнув. Вiн прийняв правила.
– Так ось, – менторським тоном повiв незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двое сидять на лавцi, один увечерi повинен (i впевнено збираеться) вести збори лiтераторiв, але раптово потрапляе пiд колеса трамвая, позбуваеться голови, i збори, природно, не вiдбуваються…
– Надзвичайно цiкаво. – Тонi навiть не намагався приховувати сарказм, хоч i слiд було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, нiяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для фiлософських бесiд ви не змогли знайти когось iншого? Скажу вiдверто: фiлософii – отого безглуздого переливання з пустого в порожне – не люблю. Краще б квiти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…
Тонi замовк. За мить – уздрiв кельнера з морозивом. Повернувся i додав, дивлячись на окуляри вiзавi, за якими той ховав очi:
– У свiтi (я твердо в цьому переконаний), е одна-едина фiлософiя. Спiльна для всiх. Ідеалiстiв-матерiалiстiв. Фiлософiя шлунку. І крити тут нiчим.
«Мiстер Гоффман» вiдповiдати не поспiшав.
Кельнер поставив морозиво й зник.
– Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум i накачанi м’язи – речi непоеднуванi, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в бiлу пiрамiду, обсипану горiхами й шоколадом. – До речi, горiхiв у цьому барi кладуть менше, нiж слiд. Не помiчали?
– Вiд солодкого не фанатiю.
– А я, знаете, «маю таку ваду».
«Мiстер Гоффман» вагався i тому – тягнув час. Не заради ж морозива та фiлософських розмов покликав вiн Тонi.
Заграла приемна заспокiйлива музика. Побiльшало вiдпочивальникiв. Вiльних столикiв майже не лишилось. Бiля стiйки кiлька чоловiкiв дружньо розмовляли й пили. Три пари повiльно крутились.
«Мiстер Гоффман» продовжував iсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, якi збирався сказати.
Тонi це дратувало. Багато думае про себе цей «дiло-вар». Виграе на чутливих струнах нервiв. І карти вiдкривати не поспiшае. Навмисне?
