скачать книгу бесплатно
Лебедина зграя. Зеленi Млини (збiрник)
Василь Сидорович Земляк
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Василь Земляк (1923–1977), украiнський письменник, кiносценарист, прийшов в лiтературу у 1950-х роках разом iз поколiнням письменникiв-фронтовикiв. Його першi повiстi присвяченi темi повоенного села, подiям Вiтчизняноi вiйни i часто базуються на особистому досвiдi.
«Лебедина зграя» i «Зеленi Млини» – найбiльш вiдомi твори Василя Земляка. Вони складають дилогiю i були вiдзначенi 1978 року Державною премiею Украiни iм. Т. Шевченка. Автор зобразив iсторiю украiнського селянського Побужжя, починаючи з пореволюцiйних подiй, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кiнчаючи визволенням краю навеснi 1944-го вiд фашистських окупантiв. Кожен iз героiв роману – i головних, i навiть зовсiм епiзодичних – постае перед зором читача як живий, думае, говорить i дiе по-своему, за велiнням тiльки йому притаманноi «природи». А разом узятi, вони й утворюють ту цiлiснiсть, iм’я якiй – украiнський народ.
Василь Земляк
Лебедина зграя. Зеленi Млини (збiрник)
© О. В. Земляк (правонаступниця), 2013
© О. В. Данiлiна, пiслямова, примiтки, 2013
© С. В. Кривенченко, iлюстрацii, 2013
© А. В. Кiсель, художне оформлення, 2013
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Лебедина зграя
Наш старенький, многогрiшний, та в чомусь, проте, i немеркнучий Вавилон, що, окрiм назви, запозиченоi з Дворiччя, не мае нiчого спiльного з Вавилоном месопотамським, стоiть, як i стояв здавен, над рiчкою Чебрецем, маловiдомою притокою Пiвденного Бугу, майже нечутною в повiнь та хлюпотливо-тривожною в сушу. На високiй береговинi все лiто синьо та сумно цвiте чебрець, найменша квiтка з-помiж квiток, вiд чого й названо рiчку. Чебрець вабить до себе гаi – ясеновi, берестовi, черемховi, й сам губиться в них, однак ненадовго – зразу ж за Вавилоном вигулькуе з-пiд старих вiльх i вже вiльно тече собi у не такi вже й незнанi краi – до Журбова, де його перепиняють греблею, а вже звiдтiля полиновим степом до Глинська, де впадае в Пiвденний Буг i де ми з вами побуваемо неодмiнно…
Уздовж того водного шляху, безнадiйно заплутаного в очеретах та камiннi, на кiлькох горбах, що немовби вiчно i ворогують мiж собою, завис Вавилон, старий та пiзнiший, з’еднаний водне досить-таки ветхою греблею, котру щовесни з’iдае повiнь i ii доводиться насипати майже заново. Цiеi весни гребля вистояла чи не вперше, i на неi зiперся чималенький став, на якому щойно вiдсвятковано Івана Купала, а взимку, коли став скують водохреснi морози, тут справляють йордань, перетворюючи се льодове свято на щось веселе та незабутне. Як у Польщi в старовину, тут кожен двiр вважае себе «морською державою», бо ж мае бодай невеличкий вихiд до «моря», цiлком достатнiй, аби поставити кладку для прання бiлизни й понад самою водичкою насiяти конопель. А як тi пiднiмаються, прагнучи будь-що обiгнати сусiдськi, тодi один iз тутешнiх дивакiв цап Фабiян (саме iм’я вже проливае деяке свiтло на його особу) обирае найвищi та найпролазнiшi й влаштовуе там своi лiгва, де не лише ховаеться од палючоi пообiдньоi мушви, а й заодно може подумати на самотинi про цю конопляну державу, iсторiя якоi нiби й не мае вимiру в часi…
Фабiянiв у Вавилонi два – цап i чоловiк, знаменитий тутешнiй трунар та мудрець, послуг якого так чи iнакше декому з вавилонян не уникнути. За метрикою вiн Левко Хоробрий, а походженням нiбито з мудрецiв вавилонських, хоч i не мае на те якихось незаперечних доказiв. Отож, за свiдченням цього ревнивого знавця рiдноi iсторii, колись наш Вавилон був двоярусним городом, оточеним валами, рештки яких збереглися й донинi; мав вiн двi вежi – пiвнiчну та пiвденну, – на яких вдень i вночi чатувала сторожа. А в центрi Вавилона, на самiм принебессi, з якого все постае в дещо iншому свiтлi, нiби стояв колись так званий Сонячний камiнь, як у древнiх iнкiв; по тому каменю вiдлiчували плин часу – мiсяцi та роки, хоч як те робили – втрачено на обох континентах. Переказують безлiч iнших подробиць про минуле цього раннього поселення, начебто заснованого ще напiвмiфiчними таврами, коли тих витiснили чужинцi з теплих берегiв Понтiю й примусили шукати iншого пристановища. Фабiян не йме вiри, щоб цiлий народ мiг щезнути безслiдно, робить припущення, що таври могли обернутися на якийсь iнший народ i ще озовуться колись iз небуття, – нехай, навiщо розраювати чоловiка, у загиблих народiв i без того обмаль прихильникiв.
А тим часом Вавилон розвiяв свою колишню велич, давно не стало в нiм анi веж, анi двоярусного города; на мiсцi Сонячного каменя стоiть вискнiле розп’яття з часiв ордену босих кармелiтiв, якi колись панували тут, аж доки не вигнав iх полковник Богун. Що й казати, похитнувся i збарахлiв Вавилон, запропастилася кудись остання гармата, з якоi ще не так i давно палили на йордань у бiк уявного ворога, хоч той визрiвав усерединi самого Вавилона.
Казано ж древнiми про тлiннiсть свiтотвору: «Час iде, а з ним усе стае зужите й нетривале». Лишень стожильний люд вавилонський, у якому здавен змiшувалася кров далеких i близьких народiв, залишився собою й не остудив душi своеi до рiдного Вавилона, так нiби час не заподiяв йому жодноi шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звiдки такi гарнi конi, чи воли, чи й парубки, то вiдповiдали на те з почуттям власноi переваги: «Ми – вавилонськi», – нiби й справдi добродiй приiхав поярмаркувати хтозна з якоi давнини…
Отакий Вавилон. То спалить себе нi за що, то знову бундючно засяе цинковими дахами зi своiх горбiв уперемiжку з бiдацькими стрiхами; то заведе сiрих волiв iз такими рогами, що нiяк не розминутися на дорозi, то зведе iх дотла i вкинеться в маленьких, тягучких монгольських коненят, на яких прийшли колись завойовники; то нараз забуруе на горi цiлою родиною роботящих вiтрякiв; то, опалений вiтрами таврiйськими, переходить на жорна, бiдуе i навiть старцюе стиха, але й тодi жебракiв своiх тримае в чорному тiлi й не пускае iх по свiту ганьбити великий народ. Котре ж непутяще, було, i визорiе на миру, то мусить мовчати, звiдкiля прибилось, або ж на крайнiй випадок назвати Чупринки, чи Козiв, чи й сам Глинськ… Що не кажiть, а робила свое причетнiсть до Сонячного каменя й до всього iншого, чого не стало давно, але що здатне по край вiку бентежити уяву гордих вавилонян.
Не знаемо достеменно, чого прагли засновники Вавилона[1 - Вавилон по-ассирiйськи означае Ворота бога. (Примiтка автора.)], прибравши для свого поселення таку претензiйну назву. Пройти крiзь самi Ворота бога, пронести крiзь них усе краще, що мали тодi за душею?.. Можливо, й так, можливо, тим невiдомим запраглось пiднятися над довколишнiм свiтом аж так високо. Тепер мимоволi згадуемо про них, коли лебедина зграя, наче самий лише дух непоборний, кигиче над нами з мороку ночi, долаючи кругосвiтню втому, або ж звитяжно кричить, промiрюючи провислими вервечками осiнне небо. І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та, як твердить тутешнiй фiлософ, у годину випробувань вони й самi чимось схожi на лебедину зграю в дорозi. Чи, бува, не отим своiм пiдсвiдомим прагненням до якогось, справдi незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кiнця?.. Про суть того кожному властиво мати своi вимiри, нiхто, однак, не годен претендувати на доконечнiсть чи всетривалiсть. За те ми й цiнуемо одне одного, що про одну i ту ж рiч мислимо неоднаково. На iншого i наш Вавилон може не справити враження з першого погляду, то чи слiд за те вiдразу ж ганити байдужого чи неуважного, тим паче, що сам Вавилон вiд того не померкне нiскiлечки. Не доскочивши анi слави, анi розкошi свого великого попередника, вiн усе ж стоiть, тодi як той iснуе лише в легендах та мiфах, надмiрнiсть яких, гадаемо, очевидна для кожного.
Сонячний камiнь на принебессi мiг би засвiдчити наближення тридцятих рокiв цього неспокiйного вiку. Але почнемо з малого, можливо, тим колись вiдкриемо i велике. Сподiваючись довести сей життепис до наших днiв, все ж не виявлятимемо аж занадто великого поспiху, пам’ятаючи, що дерзновенний труд бувае також i непоспiшливим, хоч кiнця його прагнути будемо всiею душею.
Частина перша
Роздiл перший
Нiбито з деяких пiр тi вавилонськi дiвчата, що безнадiйно засиджувались у дiвках, знаходили собi чоловiкiв на гойдалцi. Цей найпростiший заколисуючий винахiд належить Орфею Кожушному, нинi вже покiйному, а колись незмiнному тутешньому агентовi по розповсюдженню швейних машинок «Зiнгер» однойменноi нiмецькоi фiрми, яка по всiй Європi мала своiх людей, отож для престижу не могла залишити без агента i наш Вавилон, чи не сплутавши його з Вавилоном месопотамським. В одному з листiв якийсь клерк iз фiрми запитував пана Орфея, чи збереглася знаменита Вавилонська вежа. Пан Орфей вiдповiв ствердно, гадаючи, що це щось важливе для його кар’ери. Орфей Кожушний i гасав по свiту, щоб збути тих виробiв якомога бiльше. Кажуть, вiн ходив до Сибiру i далi, кiлька разiв побував у самiй Маньчжурii, та поки звiдтiля дiставався до рiдного Вавилона, де жодного «Зiнгера» так i не спромiгся продати, то заставав тут кожного разу по дiвчинцi, одну з яких було названо Мальвою.
Коли ж Орфей постарiв у своiх гендлярських блуканнях, то фiрма, досягши небувалого розквiту десь у Нiмеччинi, забула про нього. Дiвчата ж попiдростали, всi як перемитi – одна одноi краща, але женихи не вельми кинулись на те добро, бо Кожушний нiчого не мiг дати за ними, окрiм них самих. Тодi й спало на думку хитрому агентовi облаштувати гойдалку на своему подвiр’i, а «покупцiв» уже мали взяти на себе самi дiвчата. Було iх щось п’ять чи й усi шiсть (середульша, кажуть, найвродливiша, потiм зiрвалася з гойдалки разом iз землемiром, який квартирував у них). Обiйшлося без калiцтва. Закiнчивши землеустрiй, вiн одружився на нiй, виiхав з нею i бiльше нiколи не появлявся у Вавилонi. Та чи не найвище лiтали на нiй iз вродливими Зiнгерками (так прозивали iх) будьонiвцi. Одну вони забрали з собою в польський похiд, i там вона стала дружиною якогось великого командира. Нiчие серце не могло залишитися байдужим перед легкою, як крило птаха, кленовою дошкою на чотирьох вервечках.
То вже факт, що з часу Сонячного каменя Вавилон не зробив якогось бiльшого винаходу за цей. Мiсце для гойдалки обрано чудове, над самим урвищем, мiж двома старовинними в’язами, якi панують над Вавилоном вiддавна. Пiзнiше, як не стало Орфея, гойдалка перейшла у вiдання сiльради, й доглядав за нею виконавець Савка Чибiс. Їi знiмали на зиму й чiпляли, ледь застугонить весна. На вiдкриття гойдалки сходились усi, хто прагнув до височини мiжв’язовоi. Тут пилось, дурiлось, лiталось над Вавилоном, а коли хто i вбивався, то смерть на гойдалцi не вважали за смерть у ii звичному розумiннi. На що вже мiсцевий фiлософ Фабiян, i той з усiх можливих смертей хотiв би мати найлегшу – розбитись на гойдалцi. Для його ж цапа вона взагалi була дивом iз див, яке вiн так i не збагне до скону.
Довше за iнших Зiнгерок вигойдувалася над урвищем Мальва – з усiма, хто полюбляв це романтичне мiсце i урвища пiд ним не страхався, аж поки не вигойдала собi мого дядька Андрiяна, високого, чубатого i майже безпорадно доброго. Було плачу та лементу в хатi Валахiв (так прозивали наш рiд), коли вiн назвав свою суджену. Дядько був уже немолодий, мав усi сорок, посивiв у нiмецькому полонi, перебачивши свiту та люду, i на всi отi кусючi теревенi про Мальву вiдповiдав досить категорично: «У Європах на те не зважають».
Йому вiддали хатину[2 - Менша половина хати.], пробили до неi окремi вхiднi дверi з глухого причiлка. Андрiян припасував до них ганок iз червоним дашком, сам вибiлив хату всерединi та знадвору, поставив пiч, вивiв од неi свого лежака, щоб не залежати вiд нас, i привiв Мальву Кожушну на все готове. Жили вони тихо, красиво, дядько не давав волоску впасти з ii голови, хоч у другiй половинi хати iхне подружжя вперто не визнавали. Щонедiлi ходили до тестя, на гойдалку та на пироги з рибою по-сибiрському, звiдтiля Андрiян вiв Мальву пiд ручку (набрався в Європi культури), повертався Зiнгерiв зять настроений войовниче. У стайнi вiдгородив свого коня вiд нашого, не хотiв iз нами спрягатись, погрожував подiлити навпiл подвiр’я, а затим i все iнше, що примикае до хати, i ми всi здогадувалися, що то давалася взнаки робота хитрого й пiдступного агента, в якого були з нашим родом рахунки давнi й незавершенi. Наш дiд Левон перехопив колись в оренду десятину, яку до нього тримали Кожушнi у капiтана Сiрошапки, великого морехода. Той мандрував по свiтах, а землю здавав в оренду мiсцевим селянам, а ще охочiше орендарям iз Глинська, тi справнiше за неi платили, а головне, не мали жодних iлюзiй, що вона iхня, бо ж самi на нiй нiколи не працювали, наймаючи знову ж таки мiсцевих селян. Капiтан Сiрошапка перейшов на бiк революцii разом iз командою фрегата, який був потоплений, а наш завбачливий дiд устиг вчасно померти вiд сипного тифу, причому в один день iз бабою. Землю Сiрошапки усуспiльнили i невдовзi ж надiлили з неi i Валахам, i Кожушним, кiлька рокiв i в них, i в нас вона вакувалася – неорана та несiяна, але селяни – люди злопам’ятливi й вiками проношують стару ворожнечу.
Поступово Андрiян зовсiм перекинувся до Зiнгерiв, зажадав iз дiдовоi спадщини половину садка при хатi та половину левадки, й саме ту, на якiй стояли плодючi грецькi горiхи, бо ж Мальва, бачите, з такого роду, що також полюбляе лущити горiшки взимку. Дядько погрожував, що коли йому добром не вiддадуть бодай трьох горiхiв iз семи, то одноi прекрасноi ночi iх не стане, вiн повалить усi до единого, аби не було тоi розкошi нiкому. А вони ж, анафемськi, тiеi осенi вродили, як нiколи, падали й вилущувались самi, а потiм пахли на горищi зимовою казкою нам на лихо. Зима сталася люта, дерева вимерзли самi i повсихали, але ж хто мiг повiрити, що тут обiйшлося без втручання Орфея та його зятька. Не було й дня, щоб у нашiй половинi не проклинали Кожушного. Рикошетом перепадало й нiмецькiй фiрмi «Зiнгер», що, мовляв, виховала на горе Валахам такого агента.
Час вiд часу, а до смертi ближче, – старого Орфея вдарив кiнь у груди, вiн помучився який тиждень та вже й не пiдвiвся, а запопадливий зятьок, втративши свого совiтника, притих, осмирiв, хоча й ще не раз хапався за вила. Одного разу таки звелися битись iз батьком бiля обмерзлоi криницi. Андрiян саме повернувся з Журбова, з нiчноi змiни, де пiдробляв на цукровому заводi. Напуваючи слiпого Каштана, батько запитав родича: «З ким це твоя вигойдувалася цiеi ночi?» Гойдалку знiмали на зиму, i батько, певна рiч, робив цим прозорi натяки на Мальвину вiйнуватiсть.
Дядько ж носив свою Мальвочку на руках, не давав узятися iй за студену воду, але ж хотiв багатiти й частенько пускався на побiчнi промислування – був майстер на всi руки: чинбарював, столярував, умiв складати лежанки та печi, але всесвiтньоi слави зажив на криницях, яких викопав безлiч у Нiмеччинi, а потiм тут, у самiй Вавилонii та навколишнiх селах. У помiчники брав собi Фабiяна або ще кого iз вольних людей, не прикутих до землi, й добував вiчнi джерела з глибин, iнодi запаморочливих. Кажуть, вiн наперед угадував, де заб’ють ключi, а де iх нiколи не вчути.
Якщо десь не могли дошукатися води, то кликали його. Інодi приiздили по нього iз далеких степових сiл, iз найлютiшого безводдя. Вiн перейняв вiд одного степовика, з яким був у полонi, забутий усiма спосiб, котрим начебто ще користалися скiфи, обживаючи Пiвдень. Воду шукав з допомогою соломи. На мiсце, де хотiлося б мати криницю, на нiч розкладав солому, а ще краще – рогозянi кулi. На свiтанку iх оглядав та нiби бачив по них, що дiялося пiд землею. Щоб не всi кулi однаково проймалися вiльгiстю, то ночi для того обирав безросянi. На заповiтне мiсце вказував найвологiший куль… Те чаклування iнодi доводилося повторювати по кiлька ночей пiдряд, переходити з одного мiсця на iнше. На низинi простiше, там можна побачити все по деревах, по травах, на високому ж суходолi вiдшукати джерело нелегко, а ще важче добутися до нього крiзь руду товщу Пiвдня. Й нiчим так не страшне пiдземелля, як отiею латочкою неба, яка щодень меншае над тобою так, нiби мае зникнути зовсiм. А зате потiм даруеться тобi щаслива мить, коли раптом з вiчноi тишi озветься ключ тривожно, наче саме серце землi, i вмить з’еднае тебе з небом, на якому виколисуеться собi Мальва Кожушна.
Коли ж вiн запропащувався надовго, то Мальва не вельми тужила за ним. Ходила собi на вечiрню гойдалку, пускалась у недавне свое дiвування. Не чужалася й циганськоi вольницi, коли та ставала табором над Чебрецем, – табором веселим, багатим, iз кованими возами, шовковими шатрами та вогненними кiньми – кожне плем’я переживае за свою iсторiю епохи злету й занепаду, а поготiв циганське. Вони тодi вiльно кочували по свiту, прибивалися до Вавилона з Бессарабii та мало не з самоi Сербii, й кожного лiта iншi. Похвалялися, що люди вони чеснi та гордi, а не такi, за яких мае iх Вавилон. Вабили Мальву невiдомi свiти. Та лишалася за нашою стiною Андрiяновi на втiху. Повертаючись зi своiх криниць, любив ii iще бiльше, землi не чув пiд собою, здiймався душею кудись високо. «Божечку, що робить Європа з чоловiком?» – дивувалися в нашiй хатi. Не хотiли признати, що то творить таке Мальва.
З мiсцевих, ще до замiжжя, вiддавала перевагу хiба що Даньковi Соколюку, в якому також знаходила щось циганське чи сербiянське – вибухнуло воно в Соколюковому роду незнано й негадано, i та давня жилка в нiм вабила Мальву. Андрiяна ж нашого, сивочубого, гарного, помiтно онiмеченого в манерах велетня, вона, напевне, нiколи й не любила i видалась за нього лише Валахам наперекiр. Але ж розквiтала за ним, i хоча й була не така вже висока на зрiст, та вмiла пiднiмати себе на каблучках, коли в тому виникала потреба, очi у неi якiсь незвичайнi, синющi й глибокi, мов Андрiяновi криницi, хода наче вимiряна – то вже суто жiноче надбання, оскiльки дiвчат вавилонських нiхто нiколи не навчав красиво ходити, а тее, як говорив Фабiян, для жiнки чи не найпереднiше. Мальва не належала до реготух вавилонських, але вмiла смiятися на гойдалцi так нестримно й заразливо, з такими пустотливими нотками, що незахищенi парубки в’янули вiд самого ii смiху, а чоловiки приносили той смiх у собi додому чи не для своiх-бо дружин. Мабуть, не було чоловiка, щоб не мрiяв полiтати з нею на гойдалцi, незважаючи на всю ii неславоньку. Лише дiти, вiд яких у Вавилонi вмiли оборонитися зiллям скидучим, могли б загодити ii вдачу. Андрiян уже в перший рiк iхнього подружжя власноручно змайстрував високу горiхову колиску з вигадливими бильцями, на манiр тих, якi бачив у Нiмеччинi, стояла вона на осоннi й чекала променя, якому так i не судилося впасти в неi.
У якогось багатинi на хуторi суходольному, яких чимало на Побужжi, вiн копав iз Фабiяном свою чи не найглибшу криницю, добувся в нiй до вiчного холоду, простудився там i невдовзi злiг на скоротечнi сухоти. Лiкар, привезений iз самого Бердичева, якийсь великий генiй по сухотах, обслухавши його, не сказав нiчого втiшного, лише натякнув Мальвi, що вона може вважати себе вдовицею – через шiсть тижнiв, а може, через шiсть мiсяцiв, не бiльше. Генii не вмiють промовчати, навiть коли роблять найжорстокiшi вiдкриття. Те сказано оповеснi, як облiтав яблуневий цвiт.
А вiн жив i кохав ii любов’ю дедалi страшнiшою, ревнивiшою, на яку здатнi лише приреченi. Де й дiлася ота його неподразливiсть, усе частiше чiплявся вiн до Мальви за те, чого й не було, на що не зважав ранiше, вимагав сповiдей, обiцяв помститися за все, як тiльки знову зiпнеться на ноги. Знемiчнiлий бiльше вiд ревнощiв, нiж од сухот, прикутий до лiжка, всiлякими хитрощами дiставав ii до рук i бив люто, до червоних паскiв – нам чути було тее биття, яке вона зносила без жодного зойку. Тодi кричав з розпуки: «Згинь, каро моя вавилонська!» – проганяв ii геть i знову залишався один подовгу, бувало, й по кiлька днiв пiдряд, але ж родичiв також не хотiв признавати: «Радiете?! А як вона повернеться, якоi заспiваете?» Вона й справдi поверталася, та тiльки знову ненадовго. Мене ж Андрiян переконував, що то вiн сам пораяв iй перебратися до Зiнгерiв, аби його сухоти не перекинулися й на неi.
Одного разу Андрiян сам постукав у нашу стiну, пiд якою лежав. Послали мене, я з ним дружив потай од усiх i не подiляв ворожнечi до Мальви, що ii роздмухували в нашiй половинi. Бiля хворого сидiв Фабiян у своiх золотих окулярах i читав для нього вголос якусь книжечку не по-нашому. Потiм я довiдався: читалось «Пана Тадеуша» в оригiналi. Фабiян дуже пишався, що мiг читати не по-нашому. Так я принiс iм свою першу вечерю на двох, третiй, цап, стояв на подвiр’i i розглядав свiжий малюнок на мiсяцi, який щойно завис над вiтряками.
Старшi родичi не вельми вчащали до Андрiяна, чи не побоювалися сухот, а менi вони байдуже, i Фабiян сказав якось мiж читанням «Пана Тадеуша», що з мене вийде колись великий лiкар. А поки що дядько Андрiян користався моiми вiдтак не лiкарськими послугами. Я приносив йому снiданки, обiди й вечерi. Посуд для нього глядiвся окремий, бiльше нiхто не користався ним, окрiм мене i Фабiянового цапа, котрий частенько приходить сюди послухати премудрих речей або ж розважитися «Паном Тадеушем» з уст свого хазяiна. Щоб не носити неспожитi харчi додому, я вiддавав iх цаповi. Той смакував маминими борщами, iнколи iв вареники просто iз макiтерки i нiяк не годен був збагнути, як то на таких харчах можна ще думати про смерть. А втiм, дядько також про неi думав дедалi менше. Вiн лежав на лiжку якийсь урочистий, умиваний, виголений Фабiяном, у бiлiй сорочцi, яка нiколи на ньому не м’ялась, висотаний сухотами i любов’ю. А ще ж не так i давно приносив зi своiх криниць непочату[3 - Перша вода з новоi криницi.] воду для Мальви, вiд тiеi води непочатоi бачила дивнi сни – вона вмiла оповiдати iх з усiма подробицями, i за те ще бiльше любив ii Андрiян.
Я помiтив, що вiн соромився своеi хвороби, вибирався надвiр лише вночi, в бiлому, ставав пiд хатою i довго дивився на Вавилонську гору, де мешкала тепер його Мальва. Потiм чути було, як десь за пiвнiч тупотiв у чоботях до хати, i з його вiкна ще довго, мабуть, до самiсiнького свiтанку, струменiло свiтло, вихоплюючи з шалини лавочку, яку вiн змайстрував невдовзi пiсля одруження. Щоправда, я рiдко бачив його на тiй лавочцi з Мальвою, зате ii саму доводилося бачити там частенько, коли дядько подавався на далекi села й пропадав там який мiсяць-другий. Зараз менi було дуже цiкаво, що дядько робить уночi, не могло бути, щоб вiн спав при свiтлi (тодi гас не марнувалось на будь-що, до кооперацii його завозили рiдко i тратили ощадливо). Якось я вибрався з хати тихцем i пiдгледiв через вiкно: вiн лежав, заклавши руки пiд голову, i дивився кудись поперед себе. Довго стояв пiд вiкном, але вiн навiть не поворухнувся, i в тому була якась велика i давня людська печаль. Вiн, напевне, вiдривався од тих своiх всенощних дум тiльки для того, аби пiдкрутити гнота у гаснику на скринi, бiля читаних i перечитаних Фабiянових книжок, якi той приносив для хворого. Менi великодушно дозволялося розглядати малюнки в тих книжках. Пан Тадеуш був моiм лицарем, але пiсля дядька, з яким нiхто в моiй уявi не мiг зрiвнятись.
Окрiм мене та Фабiяна, iнколи його провiдував ще Клим Синиця, комунар iз Семивод. Вiн приiздив сюди вечорами на однокiнному вiзку i засиджувався в Андрiяна до пiзньоi ночi. Це був також високий на зрiст, худорлявий пiвторарукий чоловiк iз мужнiм смаглявим обличчям i великими добрими очима, в яких промiнилася усмiшка. Носив вiн галiфе та синю вельветову сорочку з пояском. Багато курив, а говорив мало, i то здебiльшого вiдповiдав на запитання Андрiяна. Дядько, мабуть, знав Клима Синицю, коли той був словоохочiший, прощав йому нинiшню мовчкуватiсть i дуже пишався тими його вечоровими вiзитами. Кожного разу комунар привозив хворому або полив’яну банку меду iз щойно викачаного в комунi, або фунт масла у виглядi пирiжечка, по-селянському загорнутого у вологу бiлу шматинку, або ж червону головку сиру, який варили в комунiвськiй сироварнi.
– Вважай, хлопче, що тепер я вже вичухаюсь, – похвалявся дядько, коли я приносив йому снiданок другого дня пiсля вiдвiдин Клима Синицi. – Знову Клим пiдкинув менi лiкiв. Хочеш свiжого меду?
Вiн наточував менi в чистий полумисок i казав:
– Занеси Валахам, хай не думають, що я вже зовсiм пропав би без них. Цiла комуна за мене взялася. От який, хлопче, чоловiк оцей Клим… Іншому б яке дiло до мене?..
Зiйшлися вони в Журбовi на цукроварнi Терещенка перед самою вiйною, щосезону ходили туди на пiдробiтки. Клим стояв на рiзцi, а наш Андрiян – за кочегара у паровичнi. Вавилонський пан збирався придбати паровика, то дiд Левон, прочувши про це, заслав сина у заводську паровичню, щоб той навчився дiла й перехопив вигiдне мiсце. Журбiв недалеко, за десять верстов од нас, то кожнi свята хлопцi приходили погостювати в дiда. Окрiм сина, дiд ще мав трiйко дiвчат на виданнi. Але жодна з них не збентежила серця молодого сезонника, i дiд нiскiлечки не побивався з того, вiн не вельми подiляв бунтарськi настроi синового товариша. А ще коли довiдався, що батько Клима – бiдак iз Козова, який возить по свiту червону та бiлу глину, то й зовсiм охолов до парубка. Дiд сам борсався, як кiт на глинi.
Тiльки той недаремно вчащав до Вавилона, тут знайшов вiн обраницю серця, одиначку Рузю, далеку родичку Валахiв. Була то меланхолiйна мовчазна красуня, едина в батькiв. Вона закохалася в Клима безрозсудно й вiдважно, i коли той довго не появлявся у Вавилонi, то сама крадькома ходила до нього в Журбiв на завод. Але Рузинi батьки не схотiли iхнього шлюбу i спiшно, супроти ii волi, знайшли для Рузi iншого приймака, якогось Петра Джуру iз Пихова. Джура був старший за неi рокiв на десять, коли не на бiльше, вона називае його на «ви» й досi, вiн зайняв мiсце на панському паровику, якого саме виписали з Одеси, а дiд з Андрiяном залишились у дурнях, бо з’ясувалося, що Андрiян не мав до машин жодного хисту, не пiдступав до них ближче, як на вiдстань кочегарськоi лопати, не терпiв запаху машин i навiть боявся паровика, коли той починав свою навiжену роботу. Невдовзi паровика було спалено разом з економiею Тисевича, проте Рузин приймак виявився чоловiком дiяльним та вiдчайдушним. Вiн дуже вправно покiнчив iз Рузиними батьками – iх обох було поховано в один день (потiм ходили здогадки, що Джура потруiв iх), спустив на грошi iхне майно – волiв, овець, ясеновий лiсок на левадi – й невдовзi по тому виписав собi трактора з самоi Америки. На превелике диво вавилонян, виорав ним власне поле, а далi спрiгся з хазяiном молотарки iз Козова, i кожнi жнива вони металися по навколишнiх селах, обмолочували хлiб машиною – один заробляв на молотарку, а другий на трактора, щоб у наступнi жнива роздiлитися.
Рузя ж, полишена на себе з усiма печалями, дедалi бiльше вiдчужувалась од нелюба, почала й на день завiшувати вiкна ряднами, перестала появлятися на людях, з усiх родичiв провiдував ii лише Андрiян, доки був здоровий. Рузин дiм, досить просторий, iз високими вiкнами, стояв недалеко вiд нас, через греблю, на вогкому пониззi; й не вiрилося, що десь у пiтьмi того дому, поки Джура метався по свiту в пошуках роботи для свого «фордзона», живе Рузя, недавня вавилонська красуня i перша любов Клима Синицi. Дивувало, що той нiколи тепер не згадував про Рузю, як i дядько Андрiян про свою Мальву, та коли комунар проiздить повз ii дiм, то серце, напевне, калатае в нього, як у птаха, – вiн i досi був неодружений, а вигаслий Рузин дiм стояв, як докiр людям.
Цього разу Клим Синиця приiхав до друга майже опiвночi – в комунi жнива йдуть нерiвно, то вiн не мiг вибратись за дня. Не привiз йому нiчого iз своiх лiкiв, а тiльки в’язочку перепелиць, котрих заполював на пшеницях, що iх докошували сьогоднi. На крилах перепелиць виднiлися зашерхлi краплини кровi. Андрiян передав менi в’язочку, попрохав приготувати для нього печеню на снiданок. Вигляд вiн мав цiеi ночi зовсiм кепський, важко дихав, саме лютувала задуха, а подаватися до Сибiру вже пiзно, Фабiян каже, що сухоти не люблять Сибiру i зникають там за одну зиму. Клим посмiхнувся з такого запiзнiлого вiдкриття.
У нашiй половинi вже поснули, коли я повертався вiд дядька з трофеями, i тут привидiлось менi якесь чорне манячiння, схоже на жiнку. Я зовсiм забув про Рузю i подумав – то смерть прийшла по дядька. Лячно зафоркав у вiзку кiнь Клима Синицi, манячiння зникло, побiгло ялиновою дорiжкою вниз, до греблi; на мое щастя, дверi в сiнях були вiдчиненi, як завжди, i я стрiмголов метнувся в сонну хату, в якiй порозкидалося на сiнi чималеньке сiмейство та ще батьковi родичi, що нагодилися в гостi зовсiм не в пору з далекого i ще на той час i маловiдомого менi «царства», котре було за тридцять i п’ять кiлометрiв од Вавилона.
Клим Синиця ще побув часинку, а далi я чув, як його вiзок заторохтiв до греблi, потiм перебрався на Вавилонську гору, там вiн мав би повернути додому, на Семиводи, як завше, та цього разу вiзок затих ранiше звичайного, затих бiля гойдалки, чи не на подвiр’i Зiнгерiв. Саме так… Потiм вiзок той знову вибрався на свою звичну дорогу.
Вранцi, коли я принiс перепелину печеню для дядька, то застав коло лiжка Мальву. Вона стояла, як стоять над померлими, втирала кiнчиком хустинки сльози, i я подумав, що «скiфський цар», як називала його колись Мальва бозна за вiщо, перестав любити ii лише цiеi ночi. Поставивши на столi гарячу печеню, я вибiг з хати, щоб сказати нашим про смерть Андрiяна, та побачив Рузю в чорному. Вона пiднiмалася по ялиновiй дорiжцi розгублена, нiби причинна. Важко сказати, звiдки причиннi довiдуються про смерть своiх близьких. Рузя йшла до людини, що колись привела до Вавилона Клима Синицю, а потiм одна з небагатьох не забувала приходити й вiдчиняти вiкно до ii потемок. Постоявши на ганку, Рузя боязко вступила до хати, хоч знала напевне, що зараз там не може бути Клима Синицi, зустрiчi з яким боялася над усе, бо то була б зустрiч з любов’ю, на яку вона вже негодна.
Уранцi вдарив заупокiйний дзвiн у старенькiй церковцi, до якоi вряди-годи наiжджав батюшка з Глинська (свiй отець Сошка помер у пiст). Фабiян звичним жестом змiв iз верстака стружку, заклав складаного метра за халяву й, сяк-так причинивши оселю, котроi нiколи не замикав, вирушив у супроводi свого вiрного товариша горiшнiми вуличками у найвiрогiднiшому напрямку. Вiн нiколи не знiмав зi своiх клiентiв мiрки заздалегiдь, чим грiшив до нього старий Панкрат, i все ж нiчия смерть не заставала його зненацька, бо розглядалася ним як доконаний факт, проти якого гарячковiсть уже нiчого не варта.
Ранiше про смерть оповiщував сам Сошка, який не хотiв тримати в приходi зайвого чоловiка й принагiдно сполучав високий сан з обов’язками дзвонаря. Нинi ж те перебрав на себе Савка Чибiс, сiльрадiвський виконавець, на тiй единiй пiдставi, що сiльрада мае такий самий стосунок до смертi вавилонян, як i до iх народження. Інколи Савка випереджав подii, здебiльшого щодо заможних вавилонян, i тим ставив фiлософа-трунаря в досить смiшне становище. А може, й цього разу божевiльний Савка усе переплутав. Адже пiдмiчено, що i найветхiшi з вавилонян рiдко помирають у жнива. За роботою iм просто нiколи зважитися на таке. Вiд того оселя Фабiянiв залишалася такою порожньою о цiй порi, а безробiття таким тривалим, що Вавилон нiтрохи не здивувався б, якби одного пречудового дня заупокiйний дзвiн озвався по одному з них… Нi, цього разу сумнiву не могло бути. Фабiяна пойняв туск по друговi, але обов’язок кликав його на Чаплiчеву гору, де здавна селилися Валахи.
У вуличцi неподалiк вiд дворища Валахiв угледiли Рузю. Вбрана в чорне, збентежена, боязка, вона простувала туди ж, куди й вони. Несла жоржини для Андрiяна, густо-червонi, аж темнi, iще в крапельках смутку. Сказала: «Тепер я, Левку, зовсiм посиротiла».
До жiночоi половини Вавилона, як i скрiзь, дуже впливовоi, обидва Фабiяни ставились iз певним упередженням. Одному минулися роки, коли вiн мiг вiльно обрати собi будь-яку з прекрасних вавилонянок за дружину, тодi як другий цю самотнiсть фiлософа, певне, витлумачив по-своему й затаiв проти них почуття, близьке до зневаги.
Жiнки платили цаповi такою самою неприязню, декотрi вiдверто глумилися з нього, тому мусив остерiгатися iх, надто затяжiлих жiнок, якi при зустрiчi з ним на вулицi, в сiльрадi чи деiнде хрестились i пiдводили очi до неба.
З усiх жiнок лише Мальва Кожушна, здаеться, ставилась до цапа прихильно i навiть вiталася з ним, як нiби з самим фiлософом, щоразу запитуючи при зустрiчi: «Як живеш, Фабiяне?»
Андрiян непорушно лежав на лiжку горiлиць, суворий, мовчазний, у бiлiй сорочцi, й довгий – вiд бильця до бильця.
Ховали Андрiяна спокiйно, тихо, як ховають великих людей, за якими не прийнято вголос упадати. Домовину несли на руках, а за нею два хлопчаки вели коня з чорною стрiчкою у гривi. З деяких пiр коня доглядав мiй батько, i той на чужих руках помiтно змарнiв, але ще й зараз здавався достоту незалежним, як при хазяiнi, i ступав грацiозно, не знав той коник, що вiднинi вiн переходить на жiночi руки.
Рузя в чорному всмiхалася всю дорогу, а коли Клим Синиця, що йшов з непокритою головою, привiтався з нею, вона вiдсахнулась i зникла в юрбi. Мальва заплакала лише на кладовищi, коли Фабiян забив першого гвiздка в домовину товариша. На вiцi не було змальованоi Мальви, на яку стiльки хисту вiн витратив. «Скiфський цар» забажав було мати ii зображення на вiцi, але потiм вiдмовився. Клим Синиця не залишився на вечерю, подався на своему вiзку в комуну. Коли захмелiли, то Рузя спiвала на поминках забутоi всiма пiснi «Ой зацвiли фiялочки».
Лише кiнь плакав у стайнi, не брав поминального сiна, яке поклали йому за драбину. Та я не мiг примиритися з думкою, що бiльше не доведеться ходити на Андрiянову половину, в якiй, попри хворобу, творилося щось незбагненно чудове для мене, особливо ж коли збиралося все оте вечiрне товариство.
Наступного дня спалювали все Андрiянове: постiль, бiлизну та його бiлi сорочки, яких вiн не доношував до ганчiр’я, бо не терпiв латок на одежi. Спалювали посеред двору, на споришi, де мали б бiгати колись Андрiяновi дiти. Окрiм Мальви, яка це затiяла, на спаленнi був Фабiян, помiтно розгублений та опечалений тим, що Мальва не здогадуеться запропонувати йому ще добрi Андрiяновi сорочки, в яких можна пофрантувати, а тi, ветхiшi, нехай би просто лишалися собi як згадка про друга. Валахи також не дали б нiчому пропасти. Ну, а цап дивився на все iще практичнiше, серед речей небiжчика вiн не знайшов для себе нiчого пiдходящого. Фабiян прийшов рятувати книжки, якi приносив хворому. Інквiзиторка хотiла i iх спалити – боялася, щоб вони не рознесли по Вавилону сухот. І коли Фабiян, обтяжений книжками, на сторiнках яких ще не вистигли слiди пальцiв ii чоловiка (дядько слинив пальцi перед кожною новою сторiнкою, дарма що мав европейське виховання), досить делiкатно запитав ii, як вона тепер житиме одна, то Мальва мимохiть зиркнула на вишиваний Андрiянiв комiрець, що догоряв на вогнищi: «Хтось отак спалить i мене, якщо помру вiд сухот…» Найдовше тлiла брезентова роба, в якiй вiн копав своi криницi. Я потайки радiв, що iх Мальва не зможе спалити, криницi згоряють останнiми…
Людський Вавилон часто здаеться Фабiяновi лебединою зграею, коли з ватагом, а коли й без ватага, тодi як там взагалi нема iснування без ключового, без ведучоi пари. Один смiливець завше мае визначитись з-помiж звичайних рядових iстот, iнколи це робиться лише на той випадок, щоб застерегти зграю вiд смертi, не дати загинути iй у непролазному туманi, не дати розбитись об скелi або ж довчасу забратися занадто далеко на пiвнiч, куди вiчно пориваються первольотки в безумствi своiм. У критичну хвилину щось подiбне вiдбуваеться i тут, у Вавилонi, кожна доба висувае свого смiливця, свою ключову пару. Але щось i рiзнить Вавилон од лебединоi зграi, щось дуже iстотне, чи не те, що зароiлося в головi фiлософа сьогоднi, на спаленнi його товариша.
Там непорушна, майже фатальна моногамiя, приреченiсть особи як такоi: коли в парi гине одне, то за ним мае загинути i друге; у Вавилонi ж особа звiльнена вiд цього, коли гине в парi одне, то друге не конче мусить кидатися грудкою на грiшну землю, а лишень мае надiю обрати собi нового товариша, вигойдати собi на вавилонськiй гойдалцi нову любов, може, й бiльшу за попередню, а коли ж цього не вдаеться зробити i якась пара щезне зовсiм, то ii мiсце заступае iнша. Лише Мальвi не скоро дiждатися пари, бо хто захоче бути спаленим, як Андрiян?..
Тут наш фiлософ мимоволi посмiхнувся зi своiх почуттiв, якi охопили його, коли творив Мальву у повний зрiст на берестовiй дошцi для вiка. Творив навмання, однак було щось вчаровуюче в ii постатi, викроенiй iз самого повiтря за найкращими фламандськими зразками, в ii непокiрних вигинах талii, де рiзьбяр перебрав норми, i в ii обличчi, де вiн досяг чистоти та смирення всупереч правдi. Андрiян вiдмовився од неi в останню хвилину, i тепер те творiння стоiть у Фабiяновiй хатi, зiперте на стiну… Лебiдки гинуть разом iз чоловiками, а вавилонськi вдови залишаються для iнших. Мальва розмрiялась, розпашiла бiля багаття, пiдгортала його рогачиками, щоб воно швидше творило свою роботу, нiби звiльняючи ii вiд останнiх обов’язкiв дружини…
Фабiян повертався додому з чималенькою в’язочкою книжок, у яких не було мудростi на даний випадок, у супроводi цапа, але спалений i самотнiй, як нiколи. Туск його обiйняв великий, коли вiн вибрався на самий челепочок Вавилона i зупинився перепочити бiля розп’яття, звiдкiля цiлий свiт нiби опиняеться пiд ногами.
Вавилон жив унизу своiм звичайним життям, деренчали порожнi гарби, квапились за снопами, а з поля скрипiли повнi, врубльованi, кректали, як бiлi дiди, вибираючись на гору; в кiлькох стодолах гупали цiпи навперейми, наче норовили тi звитяжцi замолотити один одного на смерть; десь чистив кабанцiв-переспiлкiв Панько Кочубей, чи не у Матвiя Гусака, i тi вищали до хрипоти, наче те могло iм зарадити; ледь вився прощавальний димок на Андрiяновiм згарищi й тягся сюди, до розп’яття, нiби рештки душi до старого товариша; поникло стояв пiд розп’яттям опечалений цап; а на порозi сiльради сидiв Савка Чибiс i смiявся нi з чого… «Мало iм Рузi, то вони зробили божевiльним ще й Савку, а далi, либонь, i моя черга», – подумав Фабiян. Запитав його через вигiн:
– З чого смiешся, Савко?
Той зиркнув на двох дивакiв пiд розп’яттям, одного з яких уже давно вважав макоцвiтним:
– А вам що до моiх смiхiв? Може, я з Вавилона смiюся. Ви ж бо не сiльрада, що все маете знати… – І далi смiеться собi…
Забившись у дровiтню, я плакав, коли Мальва залишала наше подвiр’я. Плакав не вiд того, що вже нiколи не буде в нашiм роду такоi вродливоi жiнки, а, певно, вiд того, що Валахи вже нiколи не матимуть другого дядька Андрiяна, який мiг би знову вiдвоювати ii вiд похiтливого Вавилона, i вона прикрасить собою чийсь iнший рiд, чиесь iнше обiйстя. Легше менi було б, якби i вона померла вiд сухот разом з дядьком i ми поховали iх в один день. Вавилонськi бабусi стоять на тому, що однаково ii пiсня недовга, бо чий чоловiк помирае вiд сухот, то невдовзi вiд того ж помирае й дружина. По iнквiзицii вона ще винесла на горище подушки в самих напiрниках, аби там вивiтрювались, тодi зiбрала до вузлика своi справунки (найцiннiше вже загодя перенесла до матерi), замкнула хату й, перехрестившись на дверi, за якими не зазнала великого щастя, пiшла до стайнi забирати коня. Кiнь з деяких пiр цiлком перейшов на нашi руки, а на тiй пiдставi його вважали як нiби й нашим. Тепер Валахи поприлипали своiми кирпатими носами до шибок, ще сподiвалися на те, що вона не посмiе забрати коня, а може, й мали надiю, що кiнь той сам не дасться себе забрати. Та вiн покiрно вийшов зi стайнi й побрiв за нею на поводi, так нiби вiв його сам Андрiян. Наш слiпий Каштан, втрачаючи не лише помiчника, набагато молодшого за себе, а й поводиря в дорозi, заiржав у стiйлi й потiм сумував за ним iще довго. То було, безперечно, найбiльше пограбування Валахiв, навiть бiльше за смерть Андрiяна, наше поле тепер буде стояти неоране, тодi як Мальвi той кiнь нi для чого. Яких тiльки прокльонiв не вигадано у Вавилонi на один лише цей випадок, зв’язаний iз кiньми! «А щоб вiн тебе поносив по бiлому свiтi сторч головою! А лiпше б ти опинилась пiд його вухналями!» (Хоч коня й разу не пiдковували.) Звiдкiля тiльки все те береться? Лише батько не проронив i слова, а дiстав з криницi вiдерце води й залив зачахле багаття, аби вночi, як дмухне вiтерець од вiтрякiв, не виникло з того пожежi. У тому, як вiн те робив, я вiдчув великого хазяiна, що не дасть загинути нам, пограбованим. А коли зiбралися присмученi Валахи до вечерi, якою цього разу знову був кулiш, затертий конопляним сiм’ям, то батько згадав про кларнет (едина коштовна рiч, з якою вiн пристав у прийми, скiнчивши службу в чонiвцях) i заграв для Валахiв щось вельми мажорне. Можна було б i порадiти з того, що бiльше нема за перестiнком Мальви Кожушноi. Але радостi не було. Запрацьованi Валахи все ж не могли не вiдчути, що позбулися якоiсь незвичноi для них душi, ледь доторкнувшись до неi цiлим своiм життям… Надалi тiльки випалений спориш у подвiр’i, що нiяк не заживав, повсякчас нагадував про неi, та ще хiба вiконце в хатинi, що безборонно оздоблювалося павутинням.
Роздiл другий
Народився Клим Синиця в мiсцях недалеких, якi в погожi днi, надто осiннi, коли повiтря бувае прозоре i нерухоме, можна легко побачити з Вавилонськоi гори; колись то був город Козiв, не так великий, як багатолюдний, з бiлими дзвiницями, з руiнами староi фортецi, ярмарками своiми доскочив, було, европейськоi слави. Згодом од них збереглася лише приказка: «Довгий, як козiвський ярмарок». Синицi торгували на тих ярмарках червоною глиною, невичерпнi запаси якоi залягали там же таки, пiд iхньою хатою, котру щовесни фарбували в оранжевий колiр для реклами свого товару. Коли Клим пiдрiс, батько i його залучив до того нелегкого промислу. Вони виробляли глину вручну, як виробляють хлiб, тодi просушували ii в холодку, щоб не трiскалась, мандрували з нею по навколишнiх селах i мiняли на хлiб, бо ж свого поля Синицi зроду-вiку не мали. Може, й розбагатiли б на тому промислi, якби в далеких селах, де Синицi збували свiй товар, не поширилися чутки про двох бунтарiв iз Козова – батька та сина, – котрi, мовляв, неспроста фарбують села та навiть цiлi мiста у макiв цвiт. Тi небораки були викликанi до урядника, i гадки не маючи, якоi слави вони зажили на глинi. Їм пригрозили реквiзувати глинище на користь казни, а iх самих справити до ведмедiв, коли вони не припинять червоноi агiтацii. Довелося Синицям шукати iншого хлiба. Та коли згодом ними зацiкавився перший ревком, то вони не вiдхрещувались од своiх заслуг, за якi батька було призначено головою комнезаму в самому Козовi, а сина взято до Першоi Кiнноi, коли та iшла на Варшаву. Самi ноги у Клима Синицi були налаштованi до коня, – довжелезнi й могутнi, вони затужавiли вiд глини, яку виносив на собi. В ескадронi смiялися, що у Клима такi ноги, як у самого Будьонного, якого i досi Синиця вважае найкращим кiннотником свiту пiсля наполеонiвського маршала Мюрата. Клим далеко мiг би зайти з тими командирськими ногами, якби якийсь полячок пiд Бродами не вiдтяв йому шмат лiвоi руки по самий лiкоть. Зопалу вiн ще помстився бiлополяковi, наздогнав i знiс його з бiлого коня, але руки, на якiй був Рузин перстенець, не знайшов на полi бою. Тепер носив напiвпорожнiй рукав у кишенi галiфе, й комунiвськi дотепники вiдразу ж охрестили його Пiвтораруким.
До нього комуною правив Соснiн Інокентiй Мстиславович, людина iнтелiгентна й високоосвiчена, листувався з великими людьми з центру, одного з яких вважав своiм близьким другом i навiть позаочi називав не iнакше, як Карлом Карловичем. Коли ж Карла Карловича зняли з високих постiв, то це чомусь торкнулося i Соснiна, вiн залишив комуну на роздорiжжi й вiдбув до Москви виручати товариша. Не знаемо, чим та вiдданiсть скiнчилася для нього, але вiн бiльше не повернувся в комуну, а його кiмната в колишньому палацi Родзiнських ще довгенько стояла незаймана, комунари сподiвалися, що Соснiн повернеться. І коли Клим Синиця вiдiмкнув ii, заступивши мiсце Соснiна, то знайшов там рушницю, не почищену пiсля останнього полювання, та невеличку бiблiотеку, яку Соснiн привiз iз собою в Семиводи, коли засновував комуну, а дечим поповнив уже тут, iз решток бiблiотеки Родзiнських. Новий господар виявив там чимало польських видань, якi залишаться без ужитку, бо ж польськоi Клим Синиця не знав i ставився до неi навiть дещо вороже через свое калiцтво.
То була iнкрустована кiмната на другому поверсi, з венецiанським вiкном у сад, на паркове озеро, та з балконом у двiр, з якого видно на горi село, де ще й досi декотрi хатинки нагадують Климу Синицi про його «революцiйну дiяльнiсть», бо й сюди свого часу заникували Синицi зi своiм товаром. Стiни в кiмнатi були залiпленi афоризмами, котрi новий мешканець знайшов пiдходящими i для себе. Соснiн писав iх навмання, без жодноi системи та послiдовностi, й розклеював на видних мiсцях, щоб завше бути з ними в контактi. Над балконом, на всю ширину скляних дверей, висiли слова: «Якщо у вас помешкання в мiстi та в селi й ви хочете залишитись у селi, то поспiшiть продати свое мiське помешкання, iнакше все скiнчиться навпаки». Та найбiльше Климу Синицi припали до душi ось цi слова: «Земля мае бути слабкiшою вiд хлiбороба, якщо в цiй боротьбi вона бодай один раз дiстане перевагу, хлiбороб загине»[4 - Афоризми належать карфагенському фiлософовi Магону, чиiми книжками про землю захоплювалися в давнину.].
Серед безлiчi тих афоризмiв Клим Синиця не знайшов жодного, яким мiг би скористатися для блага комуни. Вiн кинувся було шукати рецептiв у книжках свого великосвiтського попередника, але читання тих великих дивакiв-утопiстiв мало зараджувало всiм злигодням комуни, яка вже не раз, ще за Соснiна, опинялася на гранi банкрутства i зараз також була недалека вiд цього. Чимало випадкового люду, не заживши тут нi набутку, нi слави, вийшло з неi й кинулося багатiти самотужки, на власному полi, яким надiляли всiх, хто бажав його мати, мало клопочучись, у що це обернеться для загального блага. А тут хлiб стояв немолочений, мишi трубили його у скиртах. Непрорванi буряки стiкались, i пiдрятувати iх не було жодноi змоги, а на велетенську овечу ферму, яку завiв ще Соснiн, упала пошесть. Звiдси пошесть перекинулася на приватнi отари й викошувала iх до ноги, побiльшуючи й без того велике число недругiв комуни. Ще Соснiн жартував, що колись в Англii вiвцi поiли людей, а тут загрожують комунi. Климу ж було не до жартiв, вiн швиденько перерiзав овець, тих, що вцiлiли до його приходу, натопив кiлька бодень лою, а м’ясо пустив на комунiвську кухню. Шукав порад у самого Фур’е на цей випадок, та, не знайшовши, картав Соснiна за невиправдану пристрасть до овець, з допомогою яких той збирався уславити комуну.
Ось саме в такий неблагодатний для комуни час нагодилася сюди Мальва Кожушна. Вечiрньоi пори коня з подушечкою, що правила iй за сiдло, прив’язала бiля парадного ганку, а сюди пiднялася з хворостинкою, в червоних чобiтках, якi справив Андрiян за одну з останнiх своiх криниць; була в чорнiй газовiй шалi, пiд якою сама чистота, обвiтрена вiд iзди, черiдка вчепилася до ii зеленоi сукнi, що облягала отi iдеальнi лiнii, якi дощенту були завоювали фiлософа, коли той вiдтворював iх на берестовому вiцi для свого друга Андрiяна.
Клим Синиця саме кiнчав Фур’е, то був собi по-домашньому, в спiднiй сорочцi, запранiй у комунiвськiй пральнi, сторопiв i, замiсть того щоб зрадiти пiзнiй гостi та посадовити ii у глибоке шкiряне крiсло, в якому любив попивати чайок Соснiн, сам у цiлковитому розпачi впав у те крiсло. Кажуть, Соснiн запрошував на чай комунарок, що приходили в комуну на один сезон, а вiн – боронь боже, жодна жiнка, окрiм староi Сiповички, яка прибирала тут раз на тиждень, не переступала аскетичний порiг цiеi кiмнати з тих пiр, як у нiй оселився Клим Синиця. З його самiтництва пересмiхувалися дiвчата, злословили жiнки, але вiн сам не мислив комунiвського ватажка iншим, гордився своiм однолюбством до вiдлюднiлоi Рузi, ще сподiвався нишком, що до неi повернеться колись здоровий глузд, тодi кине вона свого осоружного Петра Джуру i прийде сюди, в комуну. І раптом Мальва з чiпкою черiдкою на сукнi i з червоною хворостинкою, якою поганяла коня. Їхня розмова, якби ii записати дослiвно, виглядала б чи не отак:
«Чого так прийшла? Всi поряднi люди вже сплять о такiй порi, а ти тиняешся по свiту, як неприкаяна. Шукаеш собi нову пригодоньку? Тодi це не тут…»
«Я не прийшла, а приiхала сюди на конику… Колись, ще дiвчиною, пасла батьковi конi разом iз хлопцями, гасала на них, як чорт, а цей Андрiянiв такий покiрний, як Андрiян. Не вiрите? То передалося йому вiд хазяiна. Це нiчого, що я прив’язала його бiля парадного ганку? Чого доброго, ще наслiдить там, i тодi дiстанеться вам вiд комуни не так за мене, як за мого коня… Ха-ха-ха!..»
«Тут довкола люди, натрудженi, спочивають, не смiйся так голосно. В цiй газовiй шалi тобi чудово, в нiй ти сама чистота, але ж я-то знаю, що ти за птаха, i завтра вся комуна знатиме, що ти побувала тут, у Клима Синицi, найстiйкiшого з комунарiв. Кажи, чого тобi вiд мене треба, сiдай на свого коника i лети собi геть. І не зиркай по стiнах, однаково ти з усього того нiчого не втямиш, крiм хiба що отого афоризму про землю й хлiбороба…»
«Колись тут жив справжнiй мужчина, менi подобаються його заклики, мiй Андрiян вимагав лише клятв, не залишив по собi нiяких нi написiв, нi листiв, але тодi – вночi, коли я прийшла до нього, то вiн ще жив i сказав менi, що я можу бути щаслива лише з одною людиною, з його товаришем, який залишився йому вiрним до гроба. От я й прийшла, певнiше, приiхала до вас на його конику, сама iхала. А ви ж знаете, що в ровi повно вбитих денiкiнцiв поховано й один генерал серед них…»
«Он як! Соснiн, напевне, зламав би перед тобою своi стрiлочки на штанях, якi сам прасував через день, коли вiрити комунарам. І я не картаю його за це. Але ж я з iншого тiста, мене замiшано на червонiй глинi, про яку i досi ходять легенди. Тому йди собi. Я вiдсилаю тебе заради комуни, заради Фур’е i Сен-Сiмона, дай довоюватися менi до високих iстин у любовi та революцii. А на те, що твiй Андрiян щось бовкнув про мене в агонii, не зважай, вiн i досi стоiть перед моiми очима, самотнiй та чистий, як його криницi».
«Їхала сюди, то вчувалася менi музика в залах цього палацу, ввижалися запаленi свiчки в канделябрах, жiнки в шовках, аж тут життя безрадiсне й таке, як скрiзь…»
«Горить хлiб у скиртах, гинуть вiвцi, вкинули куркулi якусь пошесть…»
«А ви в такiй запранiй сорочцi, що хочеться зняти ii й пiти з нею до рiчки, на кладку… Коли я вас вперше побачила тiеi ночi, як ви зайшли з батiжком, то видалось менi, що ви прийшли мене вiдшмагати. Я так багато наслухалась про вас вiд Андрiяна, що вважала вас ген яким лицарем, ще дiвчинкою чула вiд старших про вашу любов до Рузi, аж ви просто собi запраний, заклопотаний, буденний, такий собi дивак, вилiплений iз червоноi глини. Ха-ха-ха!» – смiялась у душi Мальва, вiльна, хтива, поятрена iздою на конику, вижатим степом та римською величчю цього палацу, де сподiвалася застати iнше життя…
«Нас не люблять, поширюють про нас рiзнi плiтки, що ми нiби у ворожiй облозi. Живемо скромно та тихо, оркестру мiдного не тримаемо, банкетiв не влаштовуемо, пiдлоги не натираемо воском – i навiть ворота комунiвськi вiдчиняемо не для всiх. З Денiкiнського рову вже двiчi стрiляли по менi, коли я вночi повертався з Глинська. Але ми колись вирвемось iз цiеi облоги й заживемо тодi iншим життям. Ми вже зараз маемо бiльше добра, нiж було в маетку Родзiнських. Паровик англiйський, молотарка бельгiйська, корiвок виписали з самоi Голландii, маемо свою сироварню, свого поета, i навiть бiлi лебедi прилетiли до нас цiеi весни, хоч не було iх кiлька рокiв, i вже ходили плiтки, що тi птахи зцуралися комуни».
Пiдвiв ii до вiкна, показав на паркове озеро – ледь-ледь маячiли там у бiлому снi…
«А що то вiд вас тхне нiби лоем овечим?»
«Бiлував овець усi цi днi, топив лiй, рук робочих у комунi бракуе… Тому й доводиться не зважати на свое вожацтво, а робити рiзну роботу нарiвнi з усiма. Молочу, скиртую, ходжу за плугом, от тiльки не взяв собi норми бурякiв, бо там п’яти пальцiв замало, потрiбно хоча б сiм».
«Усе життя мрiяла жити в цьому палацi, такий вiн менi гарний та загадковий iще з дитячих лiт. То чи не вступити менi в комуну? Андрiян жалкував, що не вступив сюди…»
«Я знаю, вiн говорив. Але пiзно… Нам потрiбнi, Мальво, люди хоробрi, самовiдданi та безкорисливi. Се асоцiацiя добровiльна, як Запорозька Сiч. Самiтних жiнок ми неохоче приймаемо, а паче таких-от. Забагато честi для вавилонськоi вiтрогонки. Нi, живи собi у своiм Вавилонi, тобi спокiйнiше буде без нас, а нам без тебе».
«Даруйте, що так пiзно завiтала до вас. Щоб менше бачили – ось чому. Може б, ви провели мене? Боюсь денiкiнцiв. Я iду, а вони так i встають з рову один за одним… У вас, певно, коник е, та й сiдельце знайдеться?..»
Жнивовi пахощi, поснулi будяки на денiкiнцях, конi стрижуть вухами, знайомляться, чорна шаль розвiваеться на вiтрi – хтозна, чим се може скiнчитися?
На мансардi жив комунiвський поет, совiсть i слава комуни, то Клим Синиця взяв рибальське весло, що одиноко стояло в кутку, вийшов на середину кiмнати й постукався ним у стелю.
Вдень Володя Яворський варить сир, а вночi пише вiршi. Соснiн був од них у захопленнi, новому ж ватажковi комуни бог не дав хисту розумiтися на тому, але не уявляе собi комуни не так без поета, як без сировара, гадаючи, що той не так прославляе комуну своiми вiршами, якi зрiдка друкуе мiсцева газета, як червоними головками сиру, що ними комуна торгуе одна на цiле Побужжя. По якiйсь хвилi, коли весло знову опинилось у кутку, почулися кроки на схiдцях, достоту тривожнi, й у дверях появився Володя Яворський. З вигляду це був зовсiм юнак, у кумачевiй сорочцi навипуск, у казенних штанях з ушитих галiфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських i щiльно облягали ноги поета, а взутий був у червонi черевички, переобладнанi на чоловiчий лад. Для того Володя зрiзав пiдбори (з високих зробив низькi) i вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати iх колишньоi приналежностi. В тих черевичках вiн скидався на iспанського гранда середнiх вiкiв, а до того ще мав високого, непокiрного чуба, в очах читалася суворiсть та незалежнiсть духу, а нiс також був настроений войовниче, колись його помiтно викривлено в боях за свободу, але так, що вiн не псував портрета, а лиш гармонiйно вписувався в нього i свiдчив про те, що майбутне для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставi його ще вiдчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором’язливiсть перед жiнкою. Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то вiн прибрав занадмiру гордоi пози й незалежно кинув ватажковi комуни:
– Якщо я вам потрiбен, то ви могли б пiднятися до мене. Товариш Соснiн це робив частенько, Климе Івановичу…
Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справдi не хотiв його нiскiльки применшити, а далi сказав:
– Пам’ятаеш, я колись говорив тобi про мого товариша, того, що копав криницi? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приiхала з Вавилона проти ночi. Менi вранцi до Глинська, то, може б, ти осiдлав коня й провiв цю жiнку до вiтрякiв, а то й у сам Вавилон?
– Я боюсь денiкiнцiв, – щиросердо призналася Мальва.
– Яких денiкiнцiв? – перепитав поет, чекаючи за одним приниженням iншого.
– Мертвих, – посмiхнувся на Мальву Клим Синиця. – В нашому ровi.
