скачать книгу бесплатно
Кiнець свiту. Том 2. Пiсля…
Василь Базiв
Василь Базiв – автор роману «Хрест», що вийшов друком у видавництвi «Фолiо» у 2011 роцi i готуеться до видання у Лондонi англiйською мовою, – знаний в Украiнi та за ii межами полiтик, дипломат, вчений, письменник, вiзiонер. Мае найвищий дипломатичний ранг Надзвичайного i Повноважного посла. Професор Мiжнародного унiверситету «Украiна».
«Кiнець свiту. До i пiсля…» – сага про космологiчну долю людства у двох томах, у якiй автор подае власну унiкальну версiю покликання Людини. Перший том, що вийшов на початку 2012 року, мiстить фундаментальне дослiдження створення свiту i людства, пропонуе ексклюзивну матрицю численних земних цивiлiзацiй.
У другому томi, що виходить напередоднi «кiнця свiту» за «Календарем майя», автор у процесi освоення цього феноменального вчення галактичних блукальцiв безпосередньо на iхнiй батькiвщинi на пiвостровi Юкатан, на основi аналiзу вершинних досягнень сучасноi науки, а також у царинi власних креативних вiзiй, приходить до висновку, що «кiнець свiту» – це Кiнець епохи здичавiлого роду гомо сапiенс i Початок на планетi Земля постлюдства, поiменованого люденами. Те, що вершиться на нашому вiку, за значимiстю дорiвнюе народженню життя на Землi i створенню Креатором Людини.
Василь Базiв
Кiнець свiту
2. Пiсля…
Сага про космологiчну долю людства у двох томах
Том 2
Синовi Андрiю
* * *
Наступае Час,
І настав уже.
Ісус Христос
Се ж остання вiйна!
Се до бою
Чоловiцтво зi звiрством стае.
Іван Франко
Майя
Репетицiя кiнця
Украiнець, як вiдомо, поки не помацае – не повiрить. Як можна писати трактат про земний кораблик iз 7-мiльярдним людством на борту в неозорому океанi Галактики, який мав би перекинутися саме 21 грудня 2012 року, не побувавши там, де це накаркали?
Був би автор не до кiнця сумлiнний перед собою, майя, людством i читачами, якби не здiйснив банальну рiч – не побував власними, справдi босими ногами на Землi майя, i саме не iнакше, як у 2012 роцi.
Із заколисаного берега Днiпра, на якому народжуються цi рядки, зриваюся враз – i в дорогу.
Вiд Киева до Канкуна – 10 000 кiлометрiв. В один бiк. 15 годин на висотi 10 000 метрiв над Землею i зi швидкiстю 1 000 000 метрiв за годину.
Немае ще такоi алюмiнiевоi труби, яку люди назвали лiтаком, котра би здолала це одним махом. Треба пересiсти бодай один раз. Перевести дух. Залити енергетичноi рiдини у нутрощi цiеi труби, щоб вона стала птахом. І уже за другим злетом iз украiнського Киева – у мексиканський Канкун.
По дорозi – авiастоп у Нью-Йорку. Якщо бути точнiшим – на островi Манхеттен.
Не плаваючий титанiк, на якому Людина продемонструвала пiк свого зодчого генiя. Скiльки конкурентiв виростають то тут, то там, – то Шанхай, то Дубай, але Нью-Йорк був, е i ще, напевно, довго буде найграндiознiшим земним мегапоселенням на планетi Земля.
Ви коли-небудь пробували порахувати кiлькiсть голок на iжаку? Так само – порахувати кiлькiсть хмарочосiв на Манхеттенi. Голова йде обертом не вiд того, що вони своiми шпицями протикають Небо, а тому, що iх – безмiр. Безлiч, як на iжаку.
Недруги цього дива земного кажуть – тут усi грошi свiту. Згоден, але потрiбне уточнення. Як ВВП рахують на душу населення, так i капiтал треба рахувати на кубiчний метр рукотворного простору на цiй цяточцi острiвного суходолу.
Я чомусь думав, що Уолл-стрит – серце свiтовоi економiки – мiсцина галаслива. Аж нi. Мало не гробова тиша. Звисають над тобою банкiвськi мури, за якими твориться те, вiд чого залежить усе суще на сушi i на водi.
США – то така держава, поза iнтересами якоi не може бути жоден квадратний метр Землi. Неважливо, чи це Аравiйська пустеля iз безцiнними нафтовими нутрощами, чи урбанiзований Донбас iз вугiльними надрами, чи просто морська безодня Бермудiв або катастрофiчно зникаючi льоди Арктики.
Нью-Йоркська бiржа – найбiльший у свiтi фiнансовий вулик. Тут дилерськi бджiлки збирають нектар зi всiх земних квiтникiв. У нас кажуть – як би то заробити грошi. Яму копати чи бетон заливати, одне слово, сiм разiв попотiти. Аби копiйчину заробити. А вони, американцi, сконструйованi iнакше. Вони кажуть: «Make money!» Робити грошi. А не заробити. Ви «пашiть», а ми тут, на Уоллстрит, порахуемо.
Зовнi бiржа – як музей. Тихо. Правда: грошi люблять тишу. Тим паче, коли це мiльйони. Мiльярди. Мiльярди мiльярдiв.
Коли надто довго затримуешся бiля мовчазного вулика, лiнивий полiсмен може, позiхаючи, пiдiйти i поцiкавитись – чого рота роззявив? Проходьте далi, мiстер. Не затримуйтесь.
А прямо через доволi вузьку дорогу тiеi самоi Уоллстрит дивиться прямо у вiкна бiржi Джордж Вашингтон. Пам’ятник батьку-засновнику.
Вiн i його «братани» масони, не виключено, що за походженням – спадкоемцi моiх рiдних тамплiерiв, придумали усе це. Придумали США. Нiколи в iсторii людства, вiд майя i аж до початку iхнього майже 4-тисячного календаря, не було ще жодноi держави, яка була би настiльки сильнiшою вiд усiх iнших.
Ми там, на хутiрцi обабiч Днiпра, завше зважуемо – тi чи цi? Америка чи Росiя? Проти кого дружити? Некоректна альтернатива. Бо Росiя – то чотири проценти США. Не за кiлькiстю випитого, а за кiлькiстю зробленого – за економiчною могутнiстю.
Я сильним i багатим не заздрю, на вiдмiну вiд 99 вiдсоткiв «моеi нацii». Я ними захоплююся. Із цим просто ультразахопленим почуттям я i провiв два днi пересадки по дорозi до майя.
Були у моему складаннi маршруту два резони – чому саме через Нью-Йорк. Якщо вже сповнюватися почуттям безмежного жалю за свiтом, який може згинути, то найкраще робити це у найкращому мiсцi на планетi. Як таку красу – i у прах!
Якби менi Всевишнiй заборонив народитися у селi Семигиновi Стрийського району Львiвськоi областi, я б пошкодував гiрко. І попросив би: на все воля Божа – якщо не Семигинiв, то давайте Нью-Йорк.
Зрештою, чому якраз це найперше – у моему сприйняттi – диво свiту – американське мiсто? Вселенське глобальне поселення. Вавилон. Усi тут гомонять «язици». Просто не можна уявити, як зi знанням тiльки своеi мови ти можеш пропасти у Нью-Йорку. То у Москвi ти будеш ходити Красною площею зi своею англiйською, як нiмий, а тут росiйська тебе заведе хоч на край Емпайр стейт бiлдинг. Украiнською теж можеш знайти спiльну мову з кожним другим на П’ятiй авеню – на головнiй торговiй вулицi планети, де у найпрестижнiшому магазинi «Сакс компанi» можеш купити костюм вiд Брiонi удесятеро дешевше, нiж у Киевi навпроти Бессарабки.
І другий резон – саме тут був недавно майже… кiнець свiту. Тодi я працював неподалiк – у Торонто – генеральним консулом Украiни. Канадцi дуже люблять сусiднього старшого брата. Розподiл iхнiй на держави на суспiльному рiвнi – умовний. Вони – одна пiвнiчноамериканська цивiлiзацiя.
Бiльшого страху i трауру, нiж у той вересневий день, я не бачив. Якби був прилад, який би вимiрював цей стан людськоi душi у момент кiнця свiту, то вiн би зупинився на тiй самiй позначцi, як це було тут 11 вересня 2001-го. Особисто мене якби ви запитали: коли свiт був найближче до кiнця, то для мене без варiантiв – 11 числа дев’ятого мiсяця першого року третього тисячолiття пiсля Христа.
Я свiдомо поселився у Нью-Йорку в готелi, з вiкон якого рукою подати до близнят Свiтового торгового центру. Руку iз вiкна «Хiлтона» можна висунути, але на мiсцi цих найвищих споруд у найграндiознiшому на планетi Нью-Йорку – порожнеча.
Внизу, на мiсцi тих знищених будiвель, неначе проступае вода. Там, де вони стояли, зробили меморiальнi фонтани. Як пам’ятники на могилах.
Тут загинули чиiсь сини i дочки, батьки i матерi. Хоча що тут нового – при збройному нападi гинуть люди. Дивно, якби вони не гинули.
Але збройний напад – на кого? На того, у кого зброi масового знищення бiльше, нiж в усiх iнших держав, разом узятих. На державу, громадян якоi захищае наймогутнiша у всi часи армiя свiту. На державу, на яку за усi столiття ii iснування нiхто нiколи не нападав. Окрiм хiба що божевiльних кремлiвських олiгофренiв, тут нiколи не уявляли собi iншого ворога.
І хто напав? Лахмiтники. Із дна глобального стакана, де осiв мусульманський мiльярд. Дно напало на вершок.
Нова ера пiсля 11 вересня означае, окрiм усього iншого, те, що страшнiшою зброею, нiж атомна бомба, е бомба-людина.
Людина, яка себе пiдривае жахливим вибуховим пристроем, що називаеться – затьмарена ненавистю свiдомiсть.
Бомба на поясi власного тiла, а навколо люди, якi не бояться тебе, бо ти теж людина. На мирнiй вулицi посеред мирного мiста у мирний час. Бомба-людина за штурвалом лiтака, для якоi важко й сказати, яка радiсть бiльша – вiдiбрати життя у себе чи у своiх ворогiв.
У своему готельному номерi я знайшов кольоровий проспект про Нью-Йорк, виданий ще у ту, минулу, еру. До 11 вересня… Є там фото тих самих близнюкiв. Але от текстiвка. Якщо ви будете сидiти на вершинi цього хмарочоса у ресторанi, який так i називаеться – «Вiкна свiту», то лiтаки будуть пролiтати повз цi вiкна нижче вiд вас, пiд вами.
Прочитавши, я здригнувся, дивлячись за вiкно. Може, це слово недоречне, але воно мае й таке значення – iдея могла народитися у божевiльнiй фанатичнiй головi саме у тому, вже неiснуючому ресторанi, при спогляданнi на тi самi лiтаки, якi пролiтали поруч, як птахи. А якщо поруч, то чому iх не спрямувати у тi самi вiкна…
Знищенi будiвлi-близнюки – не тiльки символи могутностi золотого мiльярда людства, який володiе 80 вiдсотками земних багатств. Тут працювали i загинули на робочих мiсцях люди, якi мали зарплату не менше мiльйона доларiв. Мозковий центр свiтовоi економiки. Креативний цвiт людства. Мудрiшi, а може, й наймудрiшi iз людей.
Згоден, що тих 80 вiдсоткiв у розпорядженнi 15 вiдсоткiв – так не мае бути, i треба робити висновки. Але нi людство в цiлому, нi цi тисячi головастикiв не заслужили смертi. Не заслужили, як за майя, бути принесеними у жертву. В iм’я чого? Що дала ця жертва? Облагородила, визволила, як жертва Христа?
Із апокалiптичного стану тепер, у 2012-му, мене виводять могутнi крани, якi цiлодобово повзають угору-вниз перед моiми вiкнами. Внизу, на землi, я бачу, як роiться людський мурашник. Як багато людей у стислому до мiлiметрiв просторi роблять спiльну роботу! Просто несамовитий вихор руху на велетенському будмайданi. Просто сказати, багатотисячна глобальна толока.
На мiсцi знищених фанатичною ненавистю близнюкiв – трiйня! Просто на очах неначе виповзають iз земноi шкаралупи нульового циклу i тягнуться зi страшною пiдйомною силою тепер уже трiйня Колосiв нью-йоркських.
Трiйця найвищих у найвищому i найбагатшому на планетi Манхеттенi нових хмарочосiв. Ще респектабельнiших, ще красивiших, ще вищих, нiж тi, що були…
Серед десяткiв тисяч будiвельникiв, якi метушаться без упину, – будiвельнi фiрми iз Дубая, Лондона, Тайпею, Буенос-Айреса, Франкфурта, Дублiна, Шанхая, Сiднея. Увесь свiт хоче залишити тут своi зодчi автографи. Спокутувати спiльну провину за тих, якi не вiдали, що робили. Чи показати м’язи сукупноi потуги, яку не здолати.
Але головне у тому, як у сонячних вiконницях гiгантських новобудов блискотить наймогутнiший iз людських феноменiв – незламна амбiцiя гордоi нацii, яка сотворила цю державу, яка е ii будiвельним каркасом i нiколи не дасть iй зламатися.
Ной вiдпочивае
Тепер ставимо питання руба – буде чи не буде кiнець? Кiнець усьому й уся. 21 грудня. Року Божого, поточного?
В однiй iз кiлометрових книгарень Вашингтона я нещодавно накупив цiлий чемодан книг на тему «кiнця». На цю тему написано мудрими, i не зовсiм, людьми стiльки, що справдi треба читати впродовж епохи довжиною у тисячолiття.
Нащо воно вам, стурбованим iграми в украiнськiй виборчiй пiсочницi? Але одну сенсацiйну книжчину процитую. Автор – Patrick Geral. Назва книги проста, як дверi, – «Як вижити у 2012 роцi». І пiдзаголовок – «Тактика i рятiвнi мiсця в умовах грядущого змiщення полюсiв».
Для автора солiдного фолiанта той самий реверс полюсiв, коли Земля черговий раз перевернеться, що уже бувало безлiч разiв на ii 4-мiльярднорiчному вiку, – як два рази по два. Чоловiк свято вiрить. Нема на те ради, як сказав колись 100-лiтнiй Станiслав Людкевич, коли в Галичину прийшли бiльшовики i почали вiдбирати у селян землю i творити колгоспи.
Тому на вiдмiну вiд попереднiх цивiлiзацiй, якi iз тотальноi загрози винищення усього живого, як i ми, хихикали, а тому не пiдготувались i нiчого для нас зi свого прогресу не зберегли, крiм пiрамiд, пан Патрiк, волаючи поодиноко у грядущiй пустелi, закликае готуватись. Вiн резонно радить вчитися на чужих помилках. А саме на зарозумiлiй Атлантидi, яка утворилася 35 712 рокiв до нашоi ери i проiснувала лише 5904 роки. Друга катастрофа знищила ii, як i все живе на Землi, у 21 312 роцi до нашоi ери.
12 тисяч рокiв тому, примiром, уся поверхня США, ЄС, Украiни, i не тiльки, – то льодовитий океан. Всеньке живе спочивало у льодовiй могилi саме на тiй мiсцинi, по якiй ми нинi ходимо собi нiвроку, тiшачись життям, а часом i нарiкаючи.
Донинi за Полярним колом Росiйськоi Федерацii знаходять у вiчнiй мерзлотi заморожених мамонтiв, якi жили там, як у Африцi нинi слони. Уцiлiли цiлковито мамонтенята на iм’я Люба та Маша i стали ретельно схованими «пiддослiдними кроликами» Росiйськоi Академii наук.
У деяких сибiрських ресторанах кмiтливi торгашi за дикi цiни пропонують крутим олiгархам страви iз замороженоi десятки тисяч рокiв тому мамонтятини.
26 липня 9792 року так само усiм, тодi сущим, крiм Ноя, здавалося, що настане для них i 27 липня. Помилилися. Бо цього липневого дня сталося те, що згодом зафiксують 400 релiгiй свiту всiх часiв i народiв. Це точна дата того, що називаеться ПОТОП.
Як конкретно iсторичний факт. Одного, напевно, теплого липневого дня це сталося, про що людство, жменька якого врятувалася, не могло забути.
Урок вiд Ноя: треба готуватись до найгiршого, щоб вижити. Не усiм семи мiльярдам, якi хихикають i у вус не дують, а бодай крихтам вiд нашого зарозумiлого людства, щоб стати поодинокими зернами у тiй самiй пустелi, – зернами, з яких зародиться – укотре – людство нове.
Мушу сказати, що хiд думок щодо порятунку в умовах «кiнця свiту» не вiдзначаеться особливою вишуканiстю. Усе просто, як усе генiальне. Наш спаситель радить дертися нагору. В гори! Там е хоч i мiнiмальний, але шанс!
Правда, не на всiлякi там говерли, монблани i джомолунгми. Цiлий роздiл наукових доказiв завершуеться резюме, що пiдходящими для спасiння е гори Пiвденноi Африки (саме тут, що вже доведено, зародився нинiшнiй людський рiд), а також вершини Індii i Таiланду.
Що взяти iз собою? Їжi, передовсiм. Як без неi? Я спостерiгав, працюючи у Канадi на дипломатичнiй роботi, коли пiсля 11 вересня 2001-го, пiсля нападу саудiв на Нью-Йорк, переляканi канадцi услiд за американцями ще кiлька мiсяцiв пiсля трагедii возили iз собою напханi консервами багажники. Про всяк випадок. Інстинкт самозбереження.
Але не той харч е головним для порятунку. Щоб зародити нове людство, треба за будь-яку цiну зберегти книги, якi мiстять фундаментальнi знання, здобутi людством нинiшнiм, що загине.
Настiльки нам було би тепер легше, якби тi недалекогляднi атланти десь та заховали для нас свою бiблiотеку. А те, що вони мали тих знань незмiрно бiльше, нiж ми, те, що вони за науково-технiчним прогресом заскочили незрiвнянно вище вiд нас, – факт. Тому ми новим дикунам, що плодитимуться пiсля нас, залишiмо бодай, скажiмо, iнформацiю про електрику. Пожалiймо iх – скiльки ж то вiкiв i сотнi поколiнь треба буде вiдмарширувати оновленою планетою, щоб народити десь там у п’ятому тисячолiттi клона Едiсона.
Але чому мiстер Герiл вирiшив, що для вiдновлення життя на Землi треба дертися якомога вище? Адже там теж, як розверзнуться пащi вулканiв, жодна високогiрна печера не врятуе.
Звичайно, не виключено, що й звiдтам знесе у безодню. Але шанси вижити там е, а на узбережжях, де в основному зосередженi оазиси сучасноi цивiлiзацii людства iз його Нью-Йорком i Лос-Анджелесом, iз Токiо i Сiднеем, iз Лондоном i Шанхаем, iз Римом i Дубаем, у цих вершинах земноi цивiлiзацii, що примостилася пiд боком Свiтового океану, шансiв – нуль. Багатомiльярднi красенi-мегаполiси першими пiдуть на дно.
А вiдтак аргумент уже науковий. Посилання на нашого генiального земляка Миколу Вавилова, якого Сталiн знищив. Цей генiй дослiдив генезу земних рослин у кiлькостi понад 50 000 видiв. Титанiчна праця, i що вона показала? Однозначний висновок – зародився нинiшнiй рослинний свiт у горах!
Точнiше, вiдродився пiсля Потопу. Нiщо не вiдродилося на рiвнi чи нижче рiвня моря. Тiльки вище над цим рiвнем – 1500 метрiв. Нагадую, пiсля Потопу 9792 року до нашоi ери.
Вижила флора, як i фауна, iз нашим людиноподiбним приматом, який у результатi Промислу Божого став людиною богоподiбною.
Там вижило життя, даруйте за тавтологiю. Там, у горах, життя воскресло. Так довiв уже не дивний американець, а свiтове iнтелектуальне свiтило на прiзвище Вавилов.
Сам же мiстер Герiл собi мiсце для виживання визначив. Гори Drakensberg mountain – Дракенгергськi гори – на батькiвщинi Нельсона Манделли, – гори, що сформувалися понад 2 мiльярди рокiв тому i не здригнулися в обiймах численних «кiнцiв свiту». Кiлька годин вiд тепловодного Йоганнесбурга, i снiжне плато, майже як оспiванi Кiлiманджаро, що, зрештою, неподалiк.
І знову магiя-загадка. Хто i чому мiстечко, з якого належить пiднiматися у майже пiднебеснi сховки вiд Апокалiпсису, назвав ВІФЛЕЄМ?!
Наводиться колосальна кiлькiсть геометричних дiаграм iз науковими доказами, що тут, на плечах цього Драконового хребта, неподалiк екватора, – найнадiйнiше.
Врештi, пошуки порятунку просто не можуть не привести до роздумiв про бiблiйного Ноя. Його вчинок не може не надихати будь-якого спасителя людства.
Автора бестселера вони привели у чарiвну Фландрiю, де, як вiдомо, починають плавати ранiше, нiж ходити. Запам’ятайте назву цiеi бельгiйськоi фiрми – ETAP. То справдi етап у самоосмисленнi усього й уся.
Фiрма вiникiв не в’яже, а виробляе яхти. І не просто плаваючi засоби, а такi, що не тонуть! Не те щоб могутне кораблебудування, але собi цiну знае, особливо серед тих наших олiгархiв, якi за озолочену яхтину за цiною не постоять.
Мiстер Герiл головного менеджера спитав прямим текстом:
– Якщо буде хвиля сорок метрiв висотою i швидкiсть вiтру понад 200 кiлометрiв за годину, чи витримае ваша яхта?
І сучасний бельгiйський Ной вiдповiв:
– Моя вiдповiдь – «так».
Його кораблики не тiльки не тонуть, а й не перевертаються. Як вiдома iграшка «Ванька-встанька». Не втопитися у вiдкритому морi, навiть коли воно стае горою не нижче, нiж Дракенгерськi вершини, – нинi не проблема.
А чи була така проблема для атлантiв? Майя у чому чесно зiзнавалися? У тому, що феноменальнi знання iм дали бiлобородi боги, що якось припливли на легких човнах до iхнього юкатанського берега. До речi, нащадки майя кiлька столiть опiсля сприйняли конкiстадорiв, якi причалили до бухт Пiвденноi Америки, за… богiв, що повернулися.
І як тут не виникнути версii, що атланти все-таки готувалися до Потопу, i виготовляти нетонучi човники для них було так само просто, як i для фламандцiв.
Анотований бестселер американського автора дае настiльки науково обгрунтованi iнструкцii – як вижити, коли настане кiнець свiту, що навiть не виникае додаткових запитань. Усе гранично ясно i коротко. За цими iнструкцiями не вижити просто неможливо. Виживання гарантуеться. Був би лише кiнець…
Залишаю право на скепсис щодо виживання за вами, шановний читачу. Зрештою, виживати чи нi – приватна справа кожного.
Мене однаковою мiрою вражае як апокалiптична вiра у кiнець, так i фанатична вiра врятуватися, коли все полетить у прiрву.
Можливо, наш нео-Ной не радить рятуватися у Карпатах лише тому, що нiколи не був тут, неподалiк вiд мого пiдкарпатського села. Але давайте спробуемо помислити на цю тему – як би виглядало оте спасiння тут, у нас, як виживати абсолютнiй бiльшостi населення, що нижче рiвня бiдностi i нижче навiть стандартiв життя африканцiв на пiвдень вiд Сахари?
