скачать книгу бесплатно
Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi
Василь Андрiйович Базiв
Графiтi
Василь Базiв – знаний в Украiнi та за ii межами письменник, вчений, дипломат, вiзiонер. У 2011 роцi «Фолiо» видало роман В. Базiва «Хрест», який було висунуто на Шевченкiвську премiю. Вiдтак «Хрест» став першим в iсторii нацiональноi лiтератури твором украiнського автора, що вийшов в англiйському перекладi у США. Роман-реквiем «Армагеддон на Майданi» був теж виданий англiйською i номiнований на престижну лiтературну премiю США за 2016 рiк. Також перу В. Базiва належить фiлософський трилер «Кiнець свiту: до i пiсля. Сага про космологiчну долю людства» i полiтичний сатирикон «Брати, або Могила для тушки», в якому правлячий клептократичний клас зображено у всiй його жалюгiдностi.
Бiографiчний роман «Канадiйський тестамент» – восьма книга Василя Базiва за останнi п’ять рокiв. В основу роману покладено реальнi подii iз бiографii автора пiд час його перебування на дипломатичнiй службi. Сенсацiйно звiльняють керiвника дипустанови. Причина – його протест проти використання дипломатичного статусу недоторканностi для мiжнародноi злочинноi дiяльностi, а саме: для мафiозного угруповання, яке ще з часiв СРСР привласнювало багатомiльйоннi спадки зарубiжних украiнцiв. Безпощадне зiткнення моральних цiнностей та матерiальних iнтересiв перетворюеться на криваву вiйну iз невинними жертвами, коли на перепонi, здавалося б, нездоланного зла стае всеперемагаюча духовна сила добра i справедливостi…
Василь Базiв
Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi
© В. А. Базiв, 2017
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2017
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2004
* * *
Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi
Моiй родинi
Розстрiл на прийомi
Виконання вироку вiдбулося прямо на трибунi, коли жоден з очевидцiв iз сотнi краiн свiту навiть i здогадуватися не мiг, що вiн став свiдком, як у краiнi, яка справляла на свiтовiй сценi свiй державний ювiлей, було ухвалене рiшення у найвищих столичних кабiнетах покласти голову генконсула на плаху просто пiд час спiчу перед усiм чесним людством. Мiжнародна дипломатична шахiвниця була обрана гiльйотиною для заокеанського гамбiту заради домашнiх мафiозних ферзiв.
На верхнiх поверхах сучасноi земноi цивiлiзацii, на вершинi одного iз незлiченних хмародерiв у центрi свiтового мегаполiсу, вершилось дiйство, на якому на протилежному березi Атлантики вперше за тисячу рокiв героем став «хрещений батько» Європи, киiвський князь Ярослав Мудрий.
Із його iменi розпочався спiч генерального консула Украiни перед пiвнiчноамериканським iстеблiшментом та сотнею глав дипломатичних мiсiй на офiцiйному святковому прийомi з нагоди 10-i рiчницi незалежностi найбiльшоi европейськоi краiни. Фешенебельний зал, у якому традицiйно збиралися першi особи списку журналу «Форбс», гув, як вавилонський вулик, вслухаючись у сенсацiйнi сентенцii з iсторii невiдомого племенi у центрi континенту.
– Донинi у Парижi знають, що 19 травня 1051 року у катедрi мiстечка Реймс вiдбулося вiнчання короля Францii Генрiха Першого iз дочкою Ярослава Мудрого – тодiшнього володаря наймогутнiшоi у Європi держави Киiвськоi Русi. Через дев’ять рокiв Анна Ярославна пiсля смертi свого чоловiка практично правила Францiею, оскiльки ii син – престолонаслiдник Пилип Перший був неповнолiтнiм. Водночас сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марiя Добронiга, вийшла замiж за польського короля Казимира Першого, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом ii син, онук Ярослава Андрiй, став угорським королем. На пiвдень подався син Ярослава Всеволод, який одружився iз грецькою князiвною Марiею, родичкою iмператора Костянтина Дев’ятого. Його ж дочка Євпраксiя-Пракседа-Аделейда згодом вийшла замiж за короля Генрiха Четвертого. Треба сказати, що Всеволод на поприщi европейського свата перевершив навiть свого знаменитого батька i був посвоячений мало не з усiма дворами Європи: по сестрах – iз королями Францii, Угорщини, Норвегii, по братах – з королями Польщi i Саксонii, дочка його, Євпраксiя, була нiмецькою iмператрицею, а син Володимир одружився iз дочкою англiйського короля Гарольда Другого Гiтою. Загалом тисячу рокiв тому Киiв мав бiльше нiж 60 шлюбiв iз християнськими дворами Європи. Завдяки фiлiграннiй дипломатii, зокрема й родинно-шлюбнiй, Киiвська держава була найсильнiшою iмперiею на континентi. Тому тут зiбралася глобальна родина европейськоi цивiлiзацii, бо 10-лiття вiдновленоi держави у Киевi – то наше спiльне свято, дорогi моi родичi, рiзнонароднi нащадки нашого спiльного «хрещеного батька» Європи Ярослава Мудрого.
Проголошене украiнським консулом i почуте практично усiм людством було вiдкриттям, яке потрясало глобальну свiдомiсть. Планетарне дипломатичне зiбрання презентувало розмаiту генерацiю модерноi земноi людностi у яскравих нацiональних дрес-кодах, включно iз ортодоксальними iудеями, бiлоснiжними арабами, екзотичними африканцями, харизматичними iндусами, колоритними японцями i китайцями.
А помiж посланцiв нацiй i континентiв, близьких i далеких, iскрилися усiма барвами веселки вишиванок – зарубiжнi украiнцi, вражаючи задивлених глобальних гостей нацiональною самобутнiстю етнiчного вбрання гуцулiв i бойкiв, лемкiв i подолян.
Зустрiчаючи за протоколом iз дружиною i сином гостей при входi, генконсул, ритуально вершачи нескiнченний шейкгенд i вислуховуючи гратуляцii мало не всiма мовами свiту, сповнювався по самi вiнця гордiстю за свое поневолене плем’я, яке упродовж кривавих вiкiв рабства i боротьби пiднiмалося на це пiднебесся земноi цивiлiзацii. Вiн належав до когорти Франкових «вiчних революцiонерiв», якi першими пiшли на прю iз iмперiею у 1990-му, тому його мiсiя – приймати гостей iменем Украiни – мала магiчний смисл, який часом оприлюднюе iсторична режисура.
Планетарний Вавилон приймае у своi глобальнi ряди нову, 10-рiчну, юну Украiну! І тобi судилося стояти тут у дипломатичнiй виправi перед щирими, як самi украiнцi, дiтьми Адамовими у всiй iхнiй расовiй, релiгiйнiй, ментальнiй розмаiтостi. Здавалося, посмiшка кожного iноземця, якою вiн обдаровував украiнського дипломата, промовляла непiдкупною приязню i неприхованою зацiкавленiстю – ну що ж, мовляв, ставайте поруч з нами у колi вiльних народiв свiту, у якому вас так довго не було. Якщо ви уже зголосилися на полiтичнiй мапi Європи, то радi вiтати вас з-помiж нас – тих, котрi насолоджуються нацiональною свободою – чи то як китайцi, впродовж тисячолiть, чи як нiгерiйцi чи малазiйцi, держави яких, як i ваша, нараховують лише десятки лiт.
Десь напередоднi центр мегаполiсу паралiзували демонстрацii тибетцiв, якi пiд час голосування на Мiжнародному олiмпiйському комiтетi за право бути господарем черговоi олiмпiади протестували проти Пекiна i за Торонто. А канадцi лише перепитували – хто вони, цi тибетцi, якi за нас iще бiльше, нiж ми самi за себе? Хто вони – курди i валiйцi, каталонцi й украiнцi? Бездержавна нацiя – абсолютна аномалiя ХХІ столiття iз його священною коровою прав людини i прав народiв. Мандруючи кривавими шляхами мачухи iсторii iз цим тавром бездержавностi, впродовж столiть нагадували про себе цi нащадки феноменального киiвського iмператора, про якого щойно розповiв його нащадок у дипломатичному фраку. Десь так роiлися асоцiативнi ряди у головах свiтового дипкорпусу, який iз цього чергового церемонiального прийому вийде зовсiм з iншою архiтектонiкою европейського дому в офiцiйних та власних уявленнях про свiт, який iм належить, як дипломатам, гармонiзовувати безнастанно за професiйним призначенням.
Вдарив, як вселенський дзвiн, Гiмн Украiни! Митець у вишиванiй сорочцi на американський манер затягнув соло, яке пiдхопило врочисте багатоголосся, вiд якого неначе вiдкривалися навстiж душi вiльних землян у барвистих вишиванках.
Мелодiя у виконаннi всесвiтньо вiдомого спiвака плавно переходила у промову повноважного посланця украiнськоi нацii i держави перед зiбраним тут людством.
– Рiвно десять лiт тому в епiцентрi континенту народилася найбiльша у Європi держава. На глобальну арену всесвiтньоi iсторii знову повернулася нацiя, яка за тисячi лiт до нинiшнього постмодерну була серед батькiв-засновникiв европейськоi цивiлiзацii. Столiття неволi поглинули у визвольних вiйнах, у голодоморi i геноцидi десятки мiльйонiв нескорених голiв i невпокорених душ. Вiдтак домiвкою для дiтей свободи стала уся планета, бо нинi поза межами Украiни проживае украiнцiв не менше, нiж вдома. І з-помiж усiх континентiв пiдноситься краiна, яка стала для нас другою Украiною, у якiй живуть мiльйони наших братiв i сестер. І один з тих мiльйонiв оселився тут, у Торонто. Торонто – це наш Киiв, але на берегах не европейського Днiпра, а американського Онтарiо. У цю благодатну мить нашого нацiонального воскресiння я схиляю голову перед щедрiстю канадськоi землi, яка пiд своiм материнським крилом дала притулок гнаним iз рiдноi землi i блукаючим по свiтах дiтям матерi Украiни.
Кожне речення промови за американською традицiею переривалося оплесками. Сентенцiя про Канаду супроводжувалася овацiями. Бо чомусь так сталося, що саме пiвнiчна краiна американськоi пiвкулi стала, як жодна iнша на планетi, справдi другою домiвкою для гнаноi збожеволiлим сусiдом нацii. Бо бути украiнцем вдома для московських колонiзаторiв – то вже злочин. Тому елiтарне суцвiття, яке не зрiкалося даного Богом нацiонального iменi, мусило шукати порятунку у Торонто, щоб не потрапити у Норильськ чи на Соловки.
Наприкiнцi ХХ столiття цi вiдомостi були вiдкриттям для глав дипмiсiй мало не усiх краiн свiту. Ну як iм було не реагувати жваво, зачаровано на те, що викладав так дивовижно блискучий речник своеi держави.
– Наша дорога до свободи пролягла крiзь столiття, яким, здавалося, нема кiнця. Минали вiки за вiками, але ми не сходили зi шляху. Нi спека, нi холод не могли спинити нас за покликом нашого Пророка. І тепер ми тут, мiж вами. Вiльнi, щасливi. Амбiтнi. Ми змогли це! Ми взяли свiй приз, який е найцiннiшим на цiй прекраснiй планетi. Свобода у наших руках i наших серцях. Слава Украiнi! – Зiбрання на цiй мажорнiй нотi осипало селезiянта градом оплескiв i гучних гратуляцiй. Консул чемним поклоном дякував людству, яке не вщухало. А вiдтак святочне море накрило його недипломатичними хвилями емоцiй. Не так за сценарiем, як за законами честi та гiдностi людськоi належало пiдiйти до кожного посланця своеi краiни, а iх тут – понад сотня, i бодай обмiнятися рукостисканням i двома словами, i був цей марафон визнання i поваги сповнений щирiстю, яка рiдко пробиваеться крiзь частоколи протоколiв мiждержавного спiлкування. Вони справдi радi, що ми е, що е така держава помiж них, – у блаженствi такого переконання перебував i сам украiнський дипломат, який у цiй збуренiй гарячими почуттями атмосферi переживав найсолодшi для кожноi людини миттевостi реалiзацii власного покликання.
На тлi вибуху емоцiй до промовця пiдiйшла якось непомiтно i нишком його секретарка i поклала перед ним файл iз документом. Поки людство гратулювало Украiну, Братiв пробiгав очима термiновий мiнiстерський циркуляр.
Поки гостi, поволi затихаючи, пiдходили до святкових столiв, якi вгиналися вiд знаменитих украiнських вареникiв в асортиментi, генконсул стояв як вкопаний. Його щойно трiумфуючим обличчям враз поповзла пелена скам’янiння, яка вiдтворювала назовнi нещадне душевне потрясiння. Повiдомлення, вручене прямо на ораторськiй трибунi, справило на консула ефект емоцiйноi бомби. Хитаючись вiд запоморочення та тримаючись навмання за кути святкових столiв i розпашiлих гостей навкруж кожного з них, вiн шукав виходу звiдси, мало не навмання ноги, так само задеревiлi, понесли його подалi вiд того мiсця, де щойно пiд цими ж ногами вивершувався, можливо, пiк його життя.
Григорiй, здаеться, уже не чув, як гомонить вселенський вулик. Його свiдомiсть переносилася прямо на очах iз пiку нацiонального i його особистого трiумфу в iнший свiт, невiдомий цьому торжествуючому людству.
Тризна в пансiонi
Прикарпатський санаторiй для ветеранiв визвольних змагань був сповнений гомоном та багатолюддям. Доволi розлогий майдан, який звiдусiль оточували готельнi корпуси, що неначе переростали в узвишшя навколишнiх карпатських бескидiв, мiг помiстити, як на авансценi, кiлька тисяч дiйових осiб iсторичного дiйства. Саме у такiй iпостасi й перебували тi, що зiйшлися тут однiеi нерядовоi днини.
Цiною неймовiрних зусиль, долаючи несамовите пручання столицi, мiсцева влада спорудила цю здравницю кiлька рокiв тому для тих, хто у всi роки московськоi окупацii, та й тепер, на десятому роцi iснування незалежноi Украiни, для бiльшостi зрусифiкованих та iнфiкованих бiльшовизмом громадян залишалися ворогами.
Санаторiй – i для бандерiвцiв? У кожнiй краiнi ця данiсть справдi звучала б як дань держави тим, хто за неi життя вiддавав. Але бацила московськоi пропаганди була настiльки глибоко впаяною у масову свiдомiсть, що вершила неймовiрне – ворогами у своiй краiнi залишалися тi, хто все життя боровся за неi.
Бандерiвцi. Невпокоренi нi партизанською вiйною упродовж десятилiття опiсля перемоги Сталiна над Гiтлером, нi пiвстолiтнiм мордуванням на нарах ГУЛАГу. Але сила iсторичноi справедливостi брала свое. Свобода невблаганно повертала на п’едестал своiх героiв. Коли в iсторичнiй механiцi закладено механiзм об’ективноi незворотностi, вона, ця пружина, неодмiнно розпрямиться, розкидаючи вусiбiч нiкчемних веслярiв супроти вiтру. Бо як би не мордувалися у безнадiйному заняттi впихання неотесаних палиць у змащене кров’ю колесо iсторii, вiз поiде далi.
З нагоди ювiлею Украiни, за яку воювали ii уже посивiлi сини, з’iхалася сюди, до пiднiжжя Карпат, на Всесвiтнiй збiр Булава ОУН-УПА зi всiх континентiв. Чи не вперше iх не таврували, а вшановували, iх не переслiдували, а iм вклонялися. Іменем Украiни, якiй вони присвятили життя. Вони практично вперше були у такiй ролi героiв, бо усе життя, вiд юних лiт до теперiшнiх, поважних, вони тiльки й чули у свiй бiк прокляття i погрози. А тут – пошанiвок i уклiн.
Як це заведено спокон вiкiв, пiсля офiцiйних урочистостей iз промовами i нагородами у дворi санаторiю накрили для ветеранiв-воякiв щедрi святковi столи. Зворушенi подiею та збудженi частуванням вояки поважного вiку не по лiтах жваво виспiвували повстанськi пiснi своеi ратноi молодостi:
Вже вечiр вечорiе,
А лента набоi поспiшно подае.
Лента за лентою набоi подавай,
Украiнський повстанче,
В бою не вiдставай!
А з iншого столу лунае:
Зродились ми великоi години,
З пожеж вiйни, iз полум’я вогнiв.
Плекав нас бiль по втратi Украiни,
Кормив нас гнiв i злiсть на ворогiв.
І ми йдемо у бою життевому,
Твердi, мiцнi, незламнi, мов гранiт,
Бо плач не дав свободи ще нiкому,
А хто борець – той здобувае свiт!..
Раптово гомiнку панораму сп’янiння вiд сердечного патрiотизму i аж надто сентиментального у поважному вiцi розчулення розiрвав жiночий вереск, що неочiкувано виявився гучнiшим за багатоголосе святкування. З одного iз балконiв прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторiю Гануська.
Їi голосiння, схоже на похороннi плачi, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так i не прийшло свято бодай раз, бодай запiзно на iхню повстанську вулицю? Невже до кiнця днiв ворог йтиме по кривавих слiдах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених воякiв?!
Із вiдчиненого вiкна та з рук збожеволiлоi жiнки звисала бiлоснiжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:
– Люди, рятуйте! Його зарiзали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Нiж у самому серцi! – несамовита жiнка виголошувала якiсь прокляття. Їi неохайне волосся рвiйно здiймав злий вiтер, кидаючи вiщунку у вiдьомський екстаз.
Роi застiлля мусили замовкнути. Вояки, втихомиренi переможним благом запiзнiлого пошанiвку, пiдносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитiй iстерицi ридала шокована жiнка. То була якась потойбiчна з’ява злоi вiщунки, яка з’явилася нiзвiдки, яка не вписувалася анi у тканину реального дiйства, анi у фантазiю живого люду, якому належало враз повiрити у зрячу чуму посеред банкету.
Найперше зiрвалися з мiсця офiцiйнi особи, що сидiли при головному столi. Що там у них пiд сухожиллями защемiло, але вони помчали, розганяючись i трясучи статусними животами. У супроводi мiлiцейського ескорту обласний державний провiд кинувся у примiщення, яке поглинала втаемниченiсть, що тривожним маревом насувалася звiдусiль i розходилась усiм периметром пошматованоi благодатi.
Вихор був настiльки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождiв нацiональноi непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зi стiн, якби оживали i рвалися у бiй, зачувши наругу, що нагрянула несподiвано опiсля кривавих десятилiть боротьби посеред мирного бiлого дня.
Аж нiяк така штабна одиниця, як санаторiй iз його атмосферою зцiлення та умиротворення, не годився на роль мiсця подii. Із номерiв висувалися переляканi обличчя вiдпочивальникiв, що уже задрiмали, заколисанi чи то миротворчим спiвом, чи то санаторною аурою оздоровлення.
Дверi номера, на порозi якого заламувала руки все та ж Гануська, були вiдчиненi навстiж. Першi прибульцi побачили посеред кiмнати картину, яка виринула десь iз тих, повстанських, часiв розвою смертi. На санаторному лiжку перебував статечний вояк Украiнськоi повстанськоi армii, обвiшаний численними орденами i медалями, помiж яких вбивчо стирчав велетенський нiж.
Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то дiеться з ним, iз його життям, яке вiн пронiс донинi, а от тут…
Калюжа кровi розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовiрнi потуги, щоб не покинути вражене тiло.
– Так то наш голова Булави iз Канади Петро Сабун! – вигукнув з-помiж онiмiлого товариства вусатий, зi стрiчкою предсiдника впоперек пояса, голова всесвiтньоi Булави УПА Омелян Буревiй. Вiн розштовхав наростаючий натовп i обiйняв пораненого побратима, як то було не раз лiт так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах i в лiсах вижив. І тут не дамо тобi…
На обличчi смертельно пораненого агонiя витворювала жахiтливу гримасу, у якiй перемiшалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозумiння i скорбота останньоi на цiй грiшнiй землi посмiшки людини, що покидае навiчно земну домiвку. Мозок ще не знав, що дiеться iз тiлом, тому свiдомiсть тримаеться до останнього:
– Видиш, як, друже Буревiю, война повернулася. У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись iз тим, що трапилось поза межами його духа, але iз його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тiлом.
– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – мiлiцейський полковник, який зi смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Вiн справдi хотiв почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнiзда цiеi незбагненноi феерii, що не вписувалася у жоднi вбивчi канони кримiналiстики.
Видко було, як Сабун, провадячи свiй останнiй бiй до кiнця, збирав останнi краплi життедайноi енергii. Вiн поманив пальцем мiлiцiонера ближче, неначе хотiв йому на вухо сказати те, що знав тут тiльки вiн.
– Вiн мене випитував. А потiм вийняв нiж…
Поранений заплющив очi, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволi затухаючи.
– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревiй, поклавши голову побратима на колiна.
– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востанне вдарило у дзвони душi, i голова вбитого на ювiлейнiй святочнiй академii похилилася.
Кiмнатою закружляла блискавка, що злетiла прожогом зi шпилю бескиду i, б’ючись об стiни, прагнула вирватись назовнi iз цього тiсного склепу. Заслiплено захитався свiт перед очевидцями, якi все ще перебували у станi шоку вiд зiткнення iз потойбiччям, коли очам своiм неможливо повiрити. Всевладний вiтер рiшуче зiрвав криваву штору i понiс ii понад сивими головами святочного застiлля, що враз перетворилося на траурну тризну.
Корумповане мовчання
У дипломатичних прийомiв е своi неписанi протоколи. Власне, для самих дипломатiв це не так врочисте частування, як робота. Бо офiцiйний спiч – то лише початок мiжнародноi комунiкацii, яка оволодiвае велелюдним зiбранням. Тут заведено пiдходити один до одного i зав’язувати розмову iз незнайомцем, як iз другом дитинства, без формальних прелюдiй ставити прямi запитання, якi не прийнято озвучувати з трибун або у мiждержавному листуваннi. На дипломатичних сходинах свiтова комунiкацiя прозора, як жодна iнша, обплутана умовностями i ритуалами, а часто попросту хитрощами публiчноi риторики.
Але цього разу сенсацiйна промова украiнського генконсула пiдняла спiлкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як iз щирих людських покликань iноземцi прагнули особисто познайомитись iз колегою, котрий вразив iх щойно своiм трiумфом.
Знову вишикувалася черга iз бажаючих запiзнатися iз колегою, осипати його неформальними комплiментами, домовитися про зустрiч, запросити в гостi на свою суверенну територiю, якою е кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братiв мусив, як актор на сценi, тримати посмiшку, що у цю мить була радше лише ширмою, пiд якою корчилася, приголомшена iнформацiйною блискавкою, його свiдомiсть.
По-своему не вгавали, однак, рiднi братове i сестри – канадськi украiнцi впали у якийсь очiкуваний десятилiттями патрiотичний екстаз, що оволодiв ними цiеi благодатноi митi:
– Браво!
– Ми пишаемося вами!
– Але ж то був спiч! Нi, ще не вмерла Украiна i не вмре нiколи! – промовляв, щоб усi чули, поважний джентльмен.
– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спiчами не здивуеш? – перепитував його iнший пан iз онтарiйським акцентом.
– Та нi, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував украiнського дипломата крiзь коридор трiумфу, який влаштували йому iмпровiзовано учасники прийому.
Знову все той же нескiнченний шейк-генд. Але було видно, що Григорiй уже не тут. Уже в iншому мiсцi, з якого його щойно поцiлили прямо у серце в момент iстини, яких не так багато трапляеться у життi людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислiв.
Його виучка мимоволi сприймати подii, навiть приголомшливi i прикрi, бiльше, анiж як подii, а як живi оболонки смислiв, несли непомiрний психологiчний тягар, бо кожен раз, окрiм того, що ти сприймаеш те, що вiдбуваеться усiма засобами свiтовiдображення, ти ще й запитуеш себе – що би це означало? В моменти зламу подiевоi траекторii життя вiн дуже часто не знаходив вiдповiдi, не мiг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долi був мало не смертельним ударом у спину. Люди, надiленi загостреним почуттям справедливостi до iнших, не позбавленi такоi слабкостi, як очiкування такого ж почуття i до самих себе. На кожному такому падiннi пiд хрестом вiн автоматично, як кожен смертний, сподiвався би радше на подяку за сходження услiд за Спасителем на Голгофу для вiдкуплення ближнiх, а вони, тi з них, котрi отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спинi.
Вирвавшись усе ж iз тiсних потокiв збудженого люду, вiн попрямував в офiсну кiмнату, що слугувала у ходi пiдготовки своерiдним органiзацiйним штабом. Рiшуче зачинив за собою дверi, вiдгороджуючись вiд вавилонського гомону.
У добре iзольованому офiсi враз стало тихо, як на нiчнiй переправi. Вiн знову сам iз собою. Неначе не було й нема вистави за дверима iз його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в iншу реальнiсть, що траплялося з ним доволi часто. Його карколомне життя було нашпиговане мiнами, здавалося, мало не на кожному кроцi. Деякi iз пасток вiн навчився оминати. А в iншi втрапляв. А потiм вiдчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким е життя кожного, хто не ходить манiвцями, а йде тiльки туди, куди веде совiсть. То важка дорога, але тiльки вона веде до самого себе.
Не без того, що вiн волiв би часом уникнути цього слалому над незлiченними прiрвами. Таким наче було i це дипломатичне вiдрядження, яке можна було бодай пробувати лелiяти в уявi як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боем там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не мае сили засунути собi кляп у рот, – вiчна вiйна. От i маеш перепочинок. Що було би, якби опiсля патетичноi промови вiн узяв i зачитав привселюдно i на весь свiт папiрець, який поклала йому на стiл секретарка Олена. Ювiлей держави, патрiотизм аж трiщить, Ярослав Мудрий iз його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усiх краiн, еднайтесь, бо витримати таку новину вашi слуховi рецептори не здатнi.
Братiв набрав телефон, перевiвши апарат у тоновий режим.
– Приймальня мiнiстра слухае, – озвався голос у селекторнiй слухавцi.
– Вiтаю, Оксанко, iз берегiв Онтарiо, – зберiгаючи спокiй, провадив розмову.
– О, це ви, Григорiю Андрiйовичу! Вiтаю вас зi святом, як ваш прийом? Хочете доповiсти мiнiстру?
– Просив би вас з’еднати iз мiнiстром.
– Звiсно. Звiсно. Ви ж знаете, Арсенiй Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.
Консул чекав з’еднання, не випускаючи слухавки iз рук. Пауза, що затягнулася понад всiлякi допустимi бюрократичнi норми, була бiльш нiж промовистою. Вiн телефонував у Центр рiдше, нiж це вважалося за необхiдне, щоб пiдтримувати зв’язки iз начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних спискiв. Можна було знайти привiд для виходу на зв’язок – висловити свое щире захоплення з приводу виступу мiнiстра у парламентi чи його неперевершено блискучого вiзиту у ключову краiну. Прийом банальний, але спрацьовував: тi, що вмiли давати високу оцiнку, дивлячись знизу вгору, потiм самi опинялися там, нагорi. Не скрiзь так бувае у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про пiдлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичноi кар’ери. Тому й ставалося так, що гору брали нездари i нiкчеми, якi перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою е дипломатiя, на пустопорожнiй пшик.
Таким архiтектором нацiональноi дипломатii i був черговий мiнiстр, з яким Григорiю доводилося мати справу. Вiдомчий начальник не брав участi у призначеннi канадського консула, який був висуванцем патрiотично-громадянського середовища, тому волiв триматися вiд нього подалi, на кожному кроцi демонструючи свою адмiнiстративну недосяжнiсть. Консула цiлком влаштовувала така начальницька iндиферентнiсть, бо похвал вiн не чекав i не любив, а мiнiстерська пихатiсть – рiч все-таки аж надто тимчасова, як i самi мiнiстри закордонних справ.
Тим часом у кiмнату зайшли розпашiлi дружина Мирослава i син Дмитро.
– Вiтаю, татку, це був вишак! – кинувся обiймати батька Братiв-молодший.
– Молодець, коханий! – iскрилася щастям дружина. – Але ти iнакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!
Селектор вiдтворив холодне клацання на тому кiнцi дроту. Вiдтак з’явилося вимушене зiтхання секретарки Оксани, що не мала куди подiтися iз цiеi, незбагненноi для неi ситуацii, i далi промовляла мало не з плачем:
– Вибачте, Григорiю Андрiйовичу, – схлипування неначе скапувало iз слухавки. – Ви знаете, як я до вас ставлюся. Як i весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Мiнiстр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви бiльше не дзвонили.
Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах i безжально обрiзаних стосунках якась спопеляюча логiка автоматних черг, що враз розстрiлюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.
Консульському сiмейству було не звикати до пострiлiв у спину, але щоб у таку мить… Украiна, 10 рокiв. Ювiлей. Гостi зi всього свiту. І одним снарядом iз телефонноi слухавки все пустити прахом.
Вiн був той, хто носив у собi Украiну, тому по ньому часто били. І щораз рiднi мусили переживати тягар неймовiрноi наруги, бо для смертних людей такою важкою е божественна правда, адже нагородою за твою правоту е тiльки терновий вiнець. Бо неможливо звикнути беззахиснiй людськiй душi до процедури – кидатися iз вершини трiумфу в безодню тривоги.
– Що сталося, коханий? – Мирослава ковтала слова, i дежавю минулих ран знову починали ятритися на днi свiдомостi. Вона, наче декабристка, стоiчно роздiляла тягарi, якi вiн наче шукав на свою невпокорену долю, однак, як нiхто, Мирослава, прагнула цього разу хоча б тут, у тихiй та безтурботнiй Канадi, отримати те, на що може розраховувати кожна людина, – на душевний спокiй чи хоча б на такий скупий i нетривкий час для себе i для родини. Слухаючи цей дiалог iз мiнiстерською приймальною, вона розумiла, що мрii про родинне блаженство, напевно, знову понесли хвилi Атлантики у протилежний бiк.
Консул дивився у вiкно, наче намагаючись пiднятися над цiею скаженою дiйснiстю, у якiй ти мусиш щораз платити данину за право бути iнакшим. Стань таким, як вони. Пливи за течiею. Поцiлуй вельможну руку. І усе це разом називаеться – змирися. Навiть не треба нiчого робити! Жодних зусиль i жодних дiй – змовчати. Набери повнi груди повiтря i занурся, заляж на дно лише на мить. Коли ти випiрнеш на поверхню, перед тобою постане зовсiм iнша дiйснiсть, у якiй ти отримаеш нагороду за свое мовчання.
