скачать книгу бесплатно
Любов на лiнii вогню (збiрник)
Васiлiса Миколаiвна Трофимович
Вiн i Вона. Їхнiм стосункам не завадить нiщо i нiколи, бо це закон всесвiту – життя мае продовжуватися за будь-яких умов. У збiрцi замальовок Васiлiси Трофимович, чарiвноi дiвчини зi сталевим характером бiйця, сплелися разом реальнi подii, документальнi факти i справжнi почуття. Почуття на лiнiю вогню, якi увiбрали i високу любов – до жiнки, родини, краiни, i зраду, i розпач, i тугу за загиблим щастям.
У кожному оповiданнi книжки «Любов на лiнii вогню» днiпропетровськоi письменницi, журналiста, колишнього прес-офiцера добровольчих формувань, яка понад пiвтора року провела в АТО разом зi своiми героями, читачi знайдуть щирiсть, реальний патрiотизм i дiйсне прагнення до кращого майбутнього нашоi Украiни.
Васiлiса Трофимович
Любов на лiнii вогню
© В. М. Трофимович, 2016
© О. Дрига, передмова, 2016
© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016
Дiвчина з iншого життя
Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.
Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героiв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.
Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.
Знаете, я постiйно думала, що менi не написано на долi зустрiти таких чоловiкiв, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпецi, якi е мужнiми та вiдважними й одночасно вихованими та освiченими. І, мабуть, я забагато нарiкала, бо у мене iх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю i глибоко поважаю. Бо вони – кращi з кращих. Вони – бiйцi батальйону спецпризначення «Донбас».
Сьогоднi моi соколи склали присягу на вiрнiсть народу Украiни i з честю увiйшли до складу Нацiональноi гвардii Украiни. Уявляете, тричi на день з очей лилися сльози гордостi i суму. Бо я боюся за кожного з них, бо iхнi життя i справдi цiннi.
Тричi хлопцi витирали цi сльози. Вони пообiцяли менi, що повернуться, пообiцяли, що з ними ми у безпецi, i навiть сказали, що я найкраща.
Окрема розмова – дiвчата. Справжнi подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирiшили на рiвнi з чоловiками стати на захист нашоi держави. У ЗМІ iх називали жiнками вiйни, але запевняю – цi жiнки принесуть нам мир.
Я молитимуся за них. Усiх. Кожного. Мое серце з вами.
(червень, 2014 р.)
…За кадром залишаються життя. Долi. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було нiколи. Сьогоднi я втратила справдi близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обiцяли зустрiтися днями, а тепер я вже не почую iхнього голосу. Тепер я не зможу iх обiйняти. Вони вже не проiдуть повз мене на завдання, залишаючи пил вiд колес i вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повiдомлення «Тiльки живи, прошу!», за 20 хвилин до смертi бiльше не скаже менi: «Васюню, зустрiнемось у Красноармiйську! Скоро! Чуете, хлопцi, Вася усiм передае привiт i каже, що любить…. А мене ще й вiртуально обiймае». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме iх?! Я не нарiкаю. Пробач. Просто, мабуть, цей бiль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене нiмiе частинка душi.
(серпень, 2014 р.)
С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.
Мiй любий «Днiпро-1».
Першi добровольцi, якi виступили на захист схiдних кордонiв Украiнськоi держави, коли Донбас спалахнув вогнем.
Тодi, у серцi добровольчого руху, у Днiпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнiшим з них став «Днiпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрiй Береза.
Я дякую вам, днiпряни. Тим, хто був справжнiм лицарем i з честю носив шеврон пiдроздiлу «Днiпро-1». Марiуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та iншi «гарячi» точки на картi цiеi вiйни. І звiсно ж – головна перемога, Пiски. Влiтку 2014 року ви завдяки своiй хоробростi i мужностi вiдбили невелике село, яке насправдi являло собою «ворота» Донецьку.
Мужньо витримали ви те лiто, пройшовши випробування вогнем.
А потiм ще понад рiк утримували Пiски разом з побратимами з iнших пiдроздiлiв.
П’ята рота, яка складалася переважно з донеччан, але й не лише з них, для мене завжди була уособленням вiдваги, хоча й з деякими вiдтiнками шибайголiвства. За це я щиро люблю вас, хлопцi. Я знаю, що в полку – моi брати. І плеча, надiйнiшого за них, я не знаю. Перший командир роти – Володимир Шилов, який й досi користуеться авторитетом у бiйцiв, незважаючи на те, що вже на почеснiй пенсii. Пiсля нього командиром роти став Олексiй Челпанов Альпiнiст – харизматичний, цiлеспрямований, авторитетний та завжди розумiючий. Менi i самiй пощастило служити саме у цiй ротi.
Друга рота вже восени 2014 року приедналася до п’ятоi i регулярно змiнювала ii пiд час ротацiй у пiдроздiлi. Виваженi, дисциплiнованi i дуже поряднi. Командир – Андрiй Русол Щур, вiдповiдальний, спокiйний i чiткий.
Перша та четверта роти встигли вiдзначитися i в Іловайську, i у Новоазовську, а потiм – боронили Марiуполь та Чермалик з Лебединським. Евген Нiкiтiн Шут та Олексiй Зозуля Юрист – поряднi, принциповi i досвiдченi командири четвертоi роти.
Безпiлотна авiацiя полку «Днiпро-1» пiд керiвництвом Вiталiя Фещенка Італiйця завдяки працi конструкторiв та професiйнiй роботi пiлотiв, таких як мiй друг Дмитро Подворчанський Граф, та багатьом iншим талановитим авiаторам неодноразово надавала унiкальнi розвiдувальнi данi, якi, у свою чергу, рятували не одне життя. І допомагали у реалiзацii багатьох успiшних операцiй.
До зими 2015 року в полку ще була живою розвiдка, доки не звiльнилися i не повернулися до мирного життя хлопцi, якi збили шестимiльйонний росiйський «Форпост» та перебували там, де половини днiпрян i нiг не було. І звичайно, iх мали б нагородити, та поки що з цим не склалося. Хоча нi, на вiдмiну вiд полку, Генштаб iх нагородив.
Хоча на цiй вiйнi частенько нагороджують непричетних, а карають невинних:)
Днiпряни, я знаю, що в кожному пiдроздiлi е як справжнi героi, так i справжнiй непотрiб.
Я глибоко поважаю вас та цiную. І знаю: на те, на що ви йшли, ви йшли не для влади, слави чи грошей.
За свою землю та за кожного, хто ходить по нiй пiд мирним небом, ви ризикували власним життям, ви втрачали друзiв та здоров’я, а деякi з вас – втратили рiдне мiсто i домiвку.
Трохи особистого. Вiтаю вас з рiчницею, Альпiнiст, Капiтан, Таксист, Свист, Граф, Ушич, Дядя Вова, Шамiль, Десантник, Танкiст, Граф, Депутат, Орест, Фiзрук, Канава, Скеля, Мирон, Математик, Голуб, Венс, Дикий, Баракуда, Вася, Тихий, Жора, Крамаха, Малий, Паша, знову Граф, Юрист, Малиш, Бандера, Дiд, Механiк, Математик, Томас, Рейнжер, Сiдий, Шут, Щур, Артем Губенко, Мальок та iншi, iншi, iншi, iншi! Сили вам, мiцностi, витримки… де б ви не були – в полку чи мирному життi. Ви – свiтлi променi. Ви – люди, на плечах яких… ну ви зрозумiли. Пишаюся вами! Молюся за вас! Сумую, як довго не бачу.
P. S. Порахуйте на урочистiй церемонii вiдсоткове спiввiдношення нагороджених зi штабу i нагороджених фронтовикiв.
Зi святом нас! Все буде Днiпро-1!
Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.
Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.
Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успiх, як Тора або Коран… Чоловiки б читали цю дивну книгу, вiдчуваючи власну провину, i палили б ii на площах столицi, перш нiж розпочати вiйну…
(вересень, 2015 р.)
Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.
Алёна Дрыга
Любов на лiнii вогню
Via Dolorosa
Третiй рiк цiеi вiйни… Вiйни, що почалася весною.
Третiй рiк йдуть сини.
Третiй рiк iз закритою труною.
Нам би закохуватись,
а ми засмоктанi виром катастрофи.
Нам би на побачення, а не на мобiлiзацiю.
Батькiвщина-Мати кличе нас третiй рiк.
Третiй рiк персонального пекла.
Третiй рiк суспiльноi драми.
Васiлiса Трофимович, квiтень 2016 р.
Ступаючи на цей шлях, ми були готовi до будь-чого. До кровi та болю, до смертей, до втрат i, звiсно ж, до перемог. Перемога – це взагалi все, чого ми прагнули. Але вiйна виявилася не чорно-бiлою. На цi двi смуги червоною, як кров, фарбою пролилося почуття, до якого ми не були готовi. До любовi. І пiд перехресним вогнем народжувалося нескорене, як i ми самi, кохання.
Зiткнувшись з ним на лiнii вогню, ми потрапили у пастку. В трикутник, де е вiн, вона та вона – вiн, вона та вiйна. Інодi вiйна тримае лише одного у своiх свинцевих обiймах. Інодi – обох.
Вiн може повернутися до неi, але його душа не повертаеться з вiйни. Вiн бачить вiйну у снах, навiть в обiймах коханоi. Вiн вигукуе ii iм’я увi снi, прокидаеться посеред ночi, бачить ii обличчя у феерверках пiд час новорiчних свят та випускних вечорiв у школах, чуе ii ходу в рiзких звуках i поштовхах.
А iнодi вона не витримуе очiкування та самотностi i сама виштовхуе його в обiйми вiйни.
Можливо, найщасливiшими будуть тi, для кого вiйна назавжди залишиться лише спогадом. Але для кожного ця вiйна назавжди подiлила життя на «до» i «пiсля».
Коли ти блiда i заплакана, майже зламана, але ще жива, чекаеш, то розумiеш, що очiкування – це все, на що тобi вистачае опцiй. Колись i я не знала, що вiдчувае жiнка, яка чекае одного героя. Свого героя. В мене iх було два пiдроздiли справжнiх друзiв… Коли я зрозумiла, що не всi повернуться живими, частина моеi душi розбилася, наче скло. Моi найкращi друзi. Найкращi сини Украiни. Вони – найсвiтлiше i найсильнiше мое почуття. І два роки життя я молюся тiльки за них.
Доки ми з вiйною ще були подружками, я збирала речi i тiкала з дому до неi. Не розумiючи слiз мами та прохань друзiв. Моя подружка не давала менi сумувати. І, говорячи з дружинами своiх друзiв, я посмiхалася, вважаючи iх наiвними та недолугими iстотами, якi не дають працювати i шарпають нерви нав’язливими повiдомленнями i дзвiнками.
А потiм закохалася. І вже на собi вiдчула бажання тримати. Аби не вiдпустити i не втратити.
Коли почала писати – не знала, чи буде крапка у моiй iсторii кохання. І чи е вона насправдi iсторiею кохання, а не притчею про розчарування. Адже коли ти повнiстю вiддаешся людинi, без остраху, що, давши руку i зробивши крок уперед, не зiрвешся у прiрву, ти або отримаеш людину на все життя, або матимеш урок. Я дiстала урок.
Але справа не в менi. Йдеться про кожного з нас. Майже у кожного з’явилася своя любов. У рiзних ii проявах. Вiд коротких побачень з мiсцевими у «жовтiй» зонi – до весiльних суконь i рожево-блакитних бантiв на пелюшках новонароджених.
Та любов на лiнii вогню глибша. Це i батькiвська любов, i любов дружня, i любов до степiв Донбасу. До териконiв, до буремного неба i безмежних соняшникових полiв, якi простягаються пiд рiдним небом, синiм i тривожним.
На цих сторiнках зустрiнуться iсторii болю та слiз, iсторii до смiху крiзь сльози, iсторii тих, хто чекав i не дочекався, й iсторii тих, хто здобув свою особисту перемогу, доки наша краiна продовжуе вiйну.
Я не знаю, хто винен. Доля чи випадковiсть. Але я стала добровольцем. І пройшла пiвторарiчний шлях Донецькою та Луганською областями поруч з найкращими людьми та iхнiми дивовижними iсторiями.
Ізюм, Велика Новосiлка, Часiв Яр, Володарське, Лисичанськ, Попасне, Курахове, Мар’iнка, Красногорiвка, Красноармiйськ, Добропiлля, Димитров, Артемiвськ, Костянтинiвка, Слов’янськ, Краматорськ, Нетайлове, Селидове, Новогродiвка, Первомайськ та Первомайське, Пiски, Волноваха, Гранiтне, Чермалик, Лебединське, Марiуполь, Авдiiвка… Ми разом йшли цими шляхами, i у плутаних спогадах тих днiв, якi були болючими i водночас теплими, залишалися iсторii наших сердець.
Я вiрю у мир пiсля Перемоги. Я вiрю в те, що вiйна не вiчна. А найбiльше я вiрю в те, що врятуе нас, – у незгасаючий вогонь, у свiтло наших душ.
Цю книгу я дописала у Краматорську. Мабуть, така доля – книгу про вiйну завершити десь поруч з вiйною.
Сподiваюся, що кожен з нас знайде вiдповiдi на своi питання i не буде розчарований.
P.S. Моя iсторiя кохання у книзi вiдсутня.
Весiльна сорочка
Котрий день поспiль Олена працювала, не пiдiймаючи голови, не вiдриваючись вiд вишивання. Стiбок за стiбком – вона вишивала весiльну сорочку коханому, а голка колола пальцi… Та зовсiм скоро, за декiлька тижнiв, вiн повернеться з вiйни. Вiдпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далi на них чекае весiлля. Як багато надiй для них обох було у цьому словi! Наче рятiвний канат, який ось-ось висмикне його iз жаху бойових дiй та поверне iй.
Вiн звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.
Звичайний, але тiльки на перший погляд. Бо звичайних на цiй вiйнi не бувае. Насправдi ж вiн – той цвiт украiнськоi нацii, який зветься добровольцями. Боець першого в Украiнi добровольчого пiдроздiлу – полку «Днiпро-1». Позивний «Блек». Взiрцевий боець, для побратимiв порадник, наставник i мiцне плече. Немае такоi справи, яка не пiд силу Блеку.
Саме тому всi були впевненi: вони iдеальна пара. Жiночна красуня, вiд якоi неможливо вiдiрвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Вiдома iсторик i талановита вишивальниця, руки якоi народжували справжнi твори мистецтва.
Вони познайомилися на Майданi. Та, як виявилося згодом, – багато разiв десь пересiкалися до цього. Доля водила поряд з самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пiзно. Вiн часто приходив в ii сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серцi. Вiн був саме Тiею людиною. Вiн був саме тим Чоловiком. Бути поруч з коханим – то було абсолютне щастя.
Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячiшiй точцi на картi АТО. У Пiсках. Двiчi бiйцi полку визволяли це село. Пiвтора року утримували своi позицii, знаходячись на передньому краi оборони. Пiвтора року пiд ГРАДами i мiнометами. Пiвтора року – i щодня в очiкуваннi наступу.
Так гартувалася сталь.
Безперечно, поруч з побратимами, вiрними та надiйними, завжди легше. І буремнi вiтри Донбасу, що проносяться над бойовими позицiями, здiймаючи вгору червоний глиняний пiсок, нiби й не такi страшнi. Тут з’являеться нова домiвка. З брудним чайником, що даруе гарячу каву, з кошенятами, якi бiгають поряд. І твое мiсцезнаходження вже не здаеться пеклом. Але ж це воно – адже щодня тобi загрожуе смертельна небезпека.
Вона ж пройшла свое бойове хрещення в очiкуваннi. Коли за чоловiком зачиняються дверi, вiн, переступивши порiг, iде вперед. Не замислюючись, а iнодi й не згадуючи. Коли дiвчина цi дверi зачиняе, вона залишаеться на самотi з думками про нього. Вона живе вiд ротацii до ротацii. Можливо, i не живе. Можливо, лише iснуе. Змиваючи бiль гарячою водою, якою вона боiться змити його дотики.
Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити власним життям. Яке без нього втрачало своi барви. Чайник кипiв по-iншому, i кава була iнакша на смак. Усе життя було iнше на смак. Минали днi, i час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.
Дiвчина з очима янгола чекае на свого коваля, вишиваючи йому весiльну сорочку. Скоро остання його ротацiя, а попереду – подружне життя. Вiн так вирiшив.
* * *
31 липня 2015 року
ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ
Сьогоднi ми втратили нашого побратима, бiйця полку «Днiпро-1» – Блека. Григорiй Матяш загинув у Пiсках пiд час виконання бойового завдання.
Для нас вiн був другом та братом. Свiтла та прекрасна людина, досвiдчений воiн, коваль, мрiйник, шукач пригод.
Мiнометний обстрiл, який вiвся iз забороненого 120 мм мiномета по позицii полку росiйськими окупантами, назавжди забрав життя 26-рiчного хлопця.
Йдуть кращi. Блек, спи спокiйно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Героi не вмирають.
* * *
Дiвчина з очима янгола та обличчям кольору бiлоi весiльноi сорочки стоiть бiля труни. Кожна хвилина – на межi втрати свiдомостi. Б’е церковний дзвiн. Пiд церквою у два ряди стоять побратими у вiйськовому камуфляжi, вiддаючи останню честь загиблому бiйцевi. Лiтнього спекотного дня у мiстi Прилуки, де ховали Григорiя, час нiби зупинився.
Це i справдi була його остання ротацiя. Так розпорядилася доля.
Вiн так i не викував подружнього щастя, а вона – не вишила другу сорочку. Для себе.
Вона ще довго не вiзьме до рук голку. А його поховають у бiлiй весiльнiй вишиванцi.
Вiн був для неi всiм: сонцем, радiстю, життям. Не стало Його i не стало сонця й радостi, натомiсть з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня вiдпустки. Лише раз примiряв i мусив уже iхати, аби скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.
Не про кохання
Про любов до друзiв
Ми познайомилися в Красноармiйську (нинi – Покровськ). Вiн привiз мене до мiсцевоi лiкарнi, де лiкувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вiчного хлопчика, загиблого Студента.
Величезнi карi очi, щира посмiшка i дивний для мешканця Донецькоi областi позивний «Полтава». Вiн завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я – бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Вiн був справжнiм i вiн був другом.
